Кременчук, Кременчуцький район, Полтавська область
Кременчук — місто обласного підпорядкування, залізничний вузол і порт. Більша частина міста розташована на лівому березі Дніпра, менша (Крюків) — на правому. Віддаль до Полтави — 119 км. Населення разом з селищами Велика Кохнівка і Комсомольське, які підпорядковані Кременчуцькій міській Раді, 151 тис. чоловік.
Поблизу міста виявлені корисні копалини — великі поклади залізних руд Кременчуцької аномалії, граніт, глина, річкові кварцові піски.
Кременчук заснований десь у XVI столітті для оборони Лівобережного Придніпров’я. Відомий український історик і етнограф М. А. Маркевич, зокрема, вважав, що Кременчук виник у 1571 році.
На території сучасного Кременчука виявлено поселення періоду бронзи (II—І тисячоліття до н. е.). На березі Дніпра в 70-х рр. XIX століття знайдено скарб римських монет, які відносяться приблизно до II—III століть н. е.3.
Про Кременчук і події, які відбувалися поблизу міста, згадується в багатьох документах. В 1559 році воєвода Данило Адашев з 8000 воїнами недалеко від Кременчука на човнах, збудованих у цих місцях, спустився у гирло Дніпра, щоб відбити навалу кримських татар.
В 1590 році польський король Сігізмунд III видав універсал про спорудження Кременчуцької фортеці для придушення антифеодальних рухів і захисту від нападів кримських татар, які часто грабували українські землі.
В 1625 році біля озера Курукового (поблизу Кременчука) реєстрові козаки разом із запорожцями, на чолі з гетьманом Марком Жмайлом, завдали поразки польсько-шляхетському війську гетьмана С. Конєцпольського. Поляки змушені були укласти мирний договір під назвою Куруківської угоди. Згідно з цією угодою, кількість реєстрових козаків збільшувалась до 6 тис. чоловік. В документах про ці події вперше згадується Крюків, що тепер є правобережною частиною Кременчука.
Проти польського панування в 1638 році почалось народне повстання на чолі з Яковом Острянином і Карпом Скиданом. В жорстоких боях повстанці визволили багато міст Лівобережжя, в т. ч. і Кременчук. Однак сили були нерівні, і в 1641 році загони Ієремії Вишневецького захопили Кременчук. Але па цей раз уже недовго довелося терпіти польський гніт.
Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького з Кременчука було вигнано польських магнатів, і він став сотенним містом Чигиринського полку. Після смерті Хмельницького козацька старшина Кременчуцької сотні зрадила і перейшла на сторону Польщі. Але козацька біднота і ремісники залишились вірними Росії. В 1662 році вони героїчно витримали осаду військ зрадників. Пізніше їм на допомогу прибули війська московського воєвода Г. Г. Ромодановського.
Непокірних кременчужан намагався втихомирити Іван Брюховецький. Ставши гетьманом Лівобережжя в 1663 році, він тоді ж «ходив під Кременчук і спалив його, але фортеці з козаками, які виступали проти нього, не міг узяти і відійшов до Гадяча». Після Андрусівської угоди 1667 року Кременчук включили до Миргородського полку.
В середині XVIII століття в Кременчук із Запорізької Січі приїжджав український художник П. В. Петрашів (1738—1772 рр.). Він тут розписав іконостас Успенської церкви і на замовлення генерала Ісакова створив ряд картин.
Після визволення Південної України від турецького поневолення Кременчук у 1765 році був оголошений губернським містом Новоросійської губернії.
В 1784 році з Новоросійської і Азовської губерній було створене Катеринославське намісництво. Ця подія урочисто відзначалася в Кременчуці. До намісництва Кременчук ввійшов як повітове місто, хоч губернські установи в ньому залишалися до середини 1789 року.
В 1784 році у місті була епідемія чуми, яка заподіяла багато лиха. Для боротьби з чумою до Кременчука прибув доктор медицини Д. С. Сущинський. Він провів ряд сміливих дослідів, які зробили відомим його ім’я не тільки в Росії, але й за кордоном. Його наукова праця — «Краткое описание микроскопических исследований о существе яда язвенного, которые производились в Кременчуге» була видана в Петербурзі у 1792 році. Невтомний лікар врятував життя тисячам кременчужан.
У 80-х рр. XVIII століття в Кременчуці жив і працював грузинський поет Бесікі (Віссаріон Габашвілі).У вересні 1787 року до нього з Миргорода приїжджав Давид Гурамішвілі, який через земляків передав у Грузію свою книгу «Давитіані».
Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. місто служило базою російських військ. Тут будувалися кораблі для Чорноморської флотилії — фрегати, канонерки тощо. Тоді ж у Кременчуці було засновано збройовий завод з ливарним, ковальським, слюсарним та іншими цехами. Серед робітників було багато російських майстрів, що приїхали сюди з міста Тули.
Саме в ці роки у Кременчуці побували великі російські полководці О. В. Суворов та М. І. Кутузов. Суворов командував Кременчуцькою дивізією. Тяжко поранений у знаменитому Кінбурзькому бою, він всю зиму і весну 1788 року лікувався в кременчуцькому госпіталі.
У зв’язку з ліквідацією Катеринославського намісництва в 1796 році Кременчук був приєднаний до Малоросійської губернії. А з 1802 року, з часу поділу Малоросійської губернії на Чернігівську і Полтавську, він став повітовим містом Полтавської губернії.
Адміністративно-територіальні зміни відбувалися і в самому місті. Ще раніше, в 1796 році, до Кременчука було приєднано Крюківський посад. Об’єднання цих поселень і їх вигідне розташування на водних торгових дорогах мало позитивний вплив на розвиток економіки. Кременчук став найбільшим промисловим і торговим містом Полтавської губернії. В 1809 році тут було споруджено суконну фабрику, в 1812 році — шкіряний завод, панчішну фабрику та деякі інші підприємства. В 1839 році почав діяти механічний завод, на якому працювало близько 300 чол. Через 5 років на цьому заводі було встановлено парову машину. Підприємство в основному виготовляло сільськогосподарські знаряддя праці — плуги, молотарки тощо.
Правобережна частина міста (Крюків) перетворилася на центр соляної торгівлі. Сюди з півдня приїжджало дуже багато чумацьких возів з сіллю і рибою. Для цього товару були споруджені спеціальні склади. Крім щоденної торгівлі в місті по п’ятницях і неділях відбувалися величезні ярмарки, де продавалися сукна, шовкові тканини, виноградні вина, золоті і срібні вироби, тютюн та інші товари.
З розвитком промисловості і торгівлі швидко зростало населення міста, змінювалося його обличчя. Якщо в 1798 році тут проживало 9427 чол., то в 1835 році — 18880 чоловік.
У 1804 році у Кременчуці з 963 будинків було лише 2 кам’яні. Вулиці були невпорядковані. Іншу картину Кременчука змалював автор «Записок о Полтавской губернии» М. І. Арандаренко через 42 роки. Він писав, що «Кременчук є кращим містом губернії. Вулиці тут рівні, прямі, досить широкі, деякі з них вимощені бруківкою, багато будинків кам’яних, гарних архітектурою».
З історією Кременчука пов’язана діяльність багатьох видатних людей нашої країни. В 1800 році житель Раводановський розпочав спорудження винайденого ним підводного човна. Цілими днями він трудився на березі Дніпра, але в нього не вистачило коштів, щоб довести задуману справу до кінця. Раводановський звернувся до царського уряду за допомогою. Однак уряд не вважав за потрібне підтримати винахідника. До нас не дійшов проект цього підводного човна. Але ті документи, які збереглися, свідчать, що це був талановитий і сміливий задум. Раводановський, власне, став другим у Росії винахідником підводного човна після кріпака Юхима Никонова.
За проектом видатного архітектора Джакомо Кваренгі в 1809 році в Кременчуці споруджується Соборний храм в класичному стилі і оригінальний за архітектурою будинок для спостереження за рухом суден на Дніпрі.
З травня 1819 по березень 1820 року в Кременчуці служив начальником штабу 3-го піхотного корпусу поет-партизан Денис Давидов.
У 20-х рр. XIX століття в Кременчуці перебували декабристи С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, М. Ф. Орлов, П. І. Пестель, М. І. Муравйов-Апостол. Зберігся лист М. П. Бестужева-Рюміна з Кременчука від 19 лютого 1821 року до П. Я. Чаадаева, в якому гостро викривається й засуджується жорстокий режим муштри в царській армії.
Двічі відвідав Кременчук великий російський поет О. С. Пушкін. Вперше він проїжджав через місто в 1820 році, коли царський уряд висилав його на південь, до Катеринослава. Вдруге поет відвідав місто в 1824 році, повертаючись із заслання в село Михайловське.
Подорожуючи Дніпром в 1843 році на Запоріжжя, в Кременчуці зупинявся і Тарас Шевченко. Під час другої подорожі на Україну Кобзар ще раз відвідав місто. Тут він записав народну легенду про кременчуцького чумака, який вперше проклав прямий Ромоданівський шлях від Ромодана до Кременчука. Про цю легенду і про Ромоданівський шлях Шевченко розповідає у творі «Наймичка». А в повісті «Капитанша» він згадує про велику повінь 1845 року, коли «до половины разрушило город Кременчуг, а Крюков остался невредим». В одному з подорожних альбомів поета збереглася записана народна пісня «Пливе щука з Кременчука».
Після реформи 1861 року в Кременчуці помітно прискорився розвиток капіталізму. Виникали нові фабрики і заводи, перебудовувалися старі підприємства. Велику роль у розвитку економіки міста відігравала наявність залізничого мосту через Дніпро, збудованого в 1873 році. Характерно, що коли раніше споруджувались переважно невеликі підприємства, де працювала незначна кількість робітників, то після реформи капіталісти почали закладати все більші промислові об’єкти з складнішим механічним обладнанням. Наприкінці XIX століття в Кременчуці були збудовані механічні і лісопильні заводи, деревообробний комбінат, Крюківські вагоноремонтні майстерні, міська електростанція.
Умови життя робітників Кременчука дедалі погіршувались. У вагоноремонтних майстернях, наприклад, робочий день становив 12—14 годин на добу, а заробітки були мізерні — від 8 до 10 крб. на місяць. Особливо експлуатували дітей, які за одну і ту ж роботу одержували плату в два-три рази меншу, ніж дорослі робітники. В майстернях не дотримували ніякої техніки безпеки, через що часто траплялися нещасні випадки. Покалічених, як правило, звільняли з роботи, чим прирікали їх на голодування. Багато робітників не мали своїх квартир, жили в старих товарних вагонах і бараках, збитих з дощок, обмазаних глиною, з земляною підлогою. Спали на нарах, покотом.
Тяжкі умови життя були причиною виступів робітників Кременчука проти капіталістів. Серед населення поширюються листівки, прокламації. В 1885 році урядовими органами були виявлені примірники газети «Рабочий», яка видавалась групою Благоєва в Петербурзі.
В Кременчуці народився і жив український філолог, архітектор і етнограф О. О. Котляревський (1837—1881 рр.), працювали член-кореспондент Російської Академії наук П. Г. Житецький (1836—1911 рр.), український композитор, автор «Української симфонії» М. М. Калачевський (1851—1910 рр.). Сюди на гастролі приїздили видатні діячі українського театрального мистецтва П. К. Саксаганський та І. К. Карпенко-Карий.
В 1896—1897 рр. у місті виникають робітничі гуртки. Учасники гуртків в основному займалися самоосвітою, читали революційну літературу, вивчали «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. При гуртках була створена робітнича каса. Зібрані гроші йшли на допомогу трудящим під час страйку.
Наприкінці 1897 року в Кременчуці утворилася соціал-демократична група, яка керувала робітничими гуртками. Організатором її був учитель М. Орлов, який до приїзду сюди вчився в Києві і брав участь у роботі Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу».
У липні 1898 року 14 днів страйкували робітники взуттєвої фабрики Фальц-баума і Волохнянського, домагаючись підвищення заробітної плати. Поліція арештувала організаторів і найбільш активних учасників страйку, 7 з них було заслано. В серпні і вересні взуттєвики застрайкували знову. Цим разом страйк тривав 6 тижнів. Керували боротьбою члени революційного гуртка. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня до 12 годин з перервою на обід. Але боротьба закінчилася безуспішно. Лише в деяких майстернях було трохи скорочено робочий день. Поліція заарештувала і кинула до в’язниці 44 чоловіки.
В газеті «Искра» № 11 за листопад 1901 року повідомлялося: «В Кременчуці створено комітет партії, який видав відозву до всіх місцевих робітників». З самого початку свого існування кременчуцька організація стояла на платформі ленінської «Искры».
Значна кількість номерів «Искры» у квітні 1901 року надійшла з-за кордону, і їх розподілили серед соціал-демократичнйх організацій Києва, Кременчука, Харкова та інших міст. У Кременчуці, за даними полтавської жандармерії, під час санітарного огляду одного подвір’я на Петровській вулиці було знайдено шкатулку, в якій серед підпільної літератури виявлено № 24 і 25 «Искры». Газети «Искра» і «Южный рабочий» надходили на конспіративну квартиру столяра Фіалка, а від нього поширювалися серед робітників.
Комітет РСДРП мав підпільну друкарню, в якій друкувалися прокламації і листівки не тільки для Кременчука, а й для інших міст.
Страйкова боротьба в Кременчуці дедалі посилювалась. Великий страйк відбувся в лютому 1903 року на тютюновій фабриці Зарицького. Перед цим на фабриці згоріло обладнання сушильного цеху і частина людей лишилась без роботи. Коли ж через 2 тижні цех відремонтували, то хазяїн не захотів прийняти на роботу окремих робітників, мотивуючи тим, що вони раніше брали участь у страйках. Тоді вся фабрика стала на захист потерпілих. Зарицький і його управляючий Фельдман намагалися умовити страйкарів приступити до роботи, але ті домагалися поновити права своїх товаришів. Незабаром на фабрику прибула поліція і вчинила арешти й допити. У відповідь на поліцейські репресії робітники провели міську маніфестацію.
Наприкінці 1903 року на зборах партійної організації Кременчука обговорювались матеріали II з’їзду РСДРП. Вони були повністю схвалені місцевими соціал-демократами.
За завданням міського партійного комітету в грудні 1904 року І. Ф. Котлов, який очолював соціал-демократичний гурток Крюківських вагоноремонтних майстерень, організував збір коштів для підтримки бакинських страйкарів.
Яскравою сторінкою історії Кременчука є участь робітників у революції 1905— 1907 рр. На всіх підприємствах міста прокотилася хвиля страйків, на островах Дніпра відбувалися робітничі мітинги, на центральних вулицях — робітничі демонстрації. 7—8 лютого 1905 року страйки охопили 1400 робітників Кременчука.
В 1905 році в Народній аудиторії по вулиці Пушкіна виступав Г. І. Петровський. У своїй промові він закликав кременчужан підніматися із зброєю в руках проти царизму.
У відповідь на царський маніфест відбувся багатолюдний мітинг трудящих Кременчука, скликаний більшовиками. Жандарми й козаки вдерлися в приміщення і почали стріляти. Було вбито і поранено кілька чоловік.
Боротьба набирала гострішого характеру. 12 грудня 1905 року робітники міста оголосили загальний страйк. На підприємствах були створені страйкові комітети. Робітники захопили станцію, депо, телеграф. 18 грудня 1905 року в Кременчуці виникла Рада робітничих депутатів, яка почала видавати газету «Вісті Ради робітничих депутатів міста Кременчука і посада Крюкова».
У зв’язку з піднесенням революційного руху 21 грудня 1905 року в місті і повіті було оголошено воєнний стан. За наказом кременчуцького тимчасового генерал-губернатора Штеріча заборонявся випуск газет і журналів революційного напрямку, проведено арешти членів РСДРП, революційно настроєних робітників. Багатьох із них було вислано до Сибіру.
Але, незважаючи на жорстокі царські репресії, кременчуцькі більшовики продовжували революційну боротьбу. Керівники партійної організації Г. М. Новохатський та Т. Ф. Котлов разом з П. Свистуном, П. Водяницьким та іншими товаришами по підпільній роботі поступово налагоджували зв’язки з більшовицькими організаціями Києва, Харкова, Миколаєва, Одеси, Петербурга. Звідти їм подавали поради, вказівки, присилали політичну літературу. Щонеділі члени організації збиралися в лісі або на острові Шоломаї на Дніпрі і там читали підпільну літературу, обговорювали питання практичної революційної роботи.
У травні 1907 року в Кременчуці відбувся страйк робітників залізничних майстерень і друкарів міста. В майстернях організовувались бойові дружини. На робітничих зборах з доповідями виступали делегати V з’їзду РСДРП.
Першого травня 1908 року більшовики організували маївку робітників і поширили 800 прокламацій. На чолі більшовиків Кременчука в цей час стояв Ф. С. Логвинов, який проводив велику роботу серед робітників міста, згуртовуючи їх навколо більшовицької партії.
В період революційного піднесення в країні у Кременчуці посилилась класова боротьба. У квітні 1912 року тут застрайкували робітники кам’яних кар’єрів і добилися задоволення своїх вимог. Перемогою закінчилися і страйки на лісопильних заводах міста. Про ці революційні виступи кременчуцького пролетаріату писала більшовицька «Правда».
Перебуваючи за кордоном, В. І. Ленін постійно налагоджував зв’язки з партійними організаціями України, зокрема з більшовиками Кременчука. Як видно з адресної книги ЦК РСДРП, в 1912—1914 рр. Ленін мав 3 кременчуцькі адреси для листів і явок. Такі ж адреси в нього були для зв’язку з більшовицькими організаціями Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Полтави.
Кременчуцька організація РСДРП в період революційного піднесення кількісно зросла за рахунок місцевих робітників і більшовиків, які були адміністративно вислані сюди з Петербурга, Москви, Києва, Харкова та інших міст країни. В цей час у Кременчук з Катеринослава прибув І. С. Гаєвський, який перед цим відбував заслання в Астраханській губернії. Він став керівником кременчуцьких більшовиків.
Велику допомогу кременчуцьким більшовикам подавав Г. І. Петровський, який за завданням ЦК і особисто В. І. Леніна систематично об’їжджав південні міста країни. У Кременчуці він побував кілька разів. 9 серпня 1913 року в приміському лісі були скликані збори робітників, на яких Г. І. Петровський зробив доповідь про становище робітничого класу в Росії і діяльність думської фракції більшовиків. У цьому ж місяці I. G. Гаєвський нелегально приїздив до нього в Катеринослав, де доповідав про роботу Кременчуцької соціал-демократичної організації.
17 вересня 1913 року Кременчуцький комітет одержав з Петербурга від Г. І. Петровського листа, в якому він писав, щоб I. С. Гаєвський взяв участь у нараді ЦК РСДРП, яка збиралася в Пороніно. Але через поліцейські перешкоди Гаєвський не міг виїхати за кордон. У зв’язку з цим комітет доручив Г. І. Петровському представляти Кременчуцьку організацію на нараді. Після повернення з-за кордону він детально інформував Кременчуцький комітет про роботу наради і прийняті нею рішення.
Значний вплив на розвиток революційного руху в місті мала газета «Правда». З ініціативи більшовиків у вагоноремонтних майстернях, як і в усій країні, проводився збір коштів у фонд «Правды». Тільки в 1912 році робітники зібрали понад 50 крб. Вносили гроші також робітники механічного заводу, тютюнових фабрик та інших підприємств міста. В окремі місяці у Кременчуці поширювалось понад 400 примірників газети. І. С. Гаєвський, І. Ф. Котлов та інші більшовики мали тісний зв’язок з редакцією «Правды» і були її постійними кореспондентами.
23 серпня 1913 року в газеті «Северная правда» було надруковано статтю Г. І. Петровського «Замітки депутата». В ній розповідалося про тяжке становище робітників Кременчука, які працювали по 14—15 годин на добу. Автор статті зазначав: «Страшно дивитись на дівчат, які працюють на тютюнових фабриках. От уже справжні жертви капіталу: мізерний заробіток, бідність, неуцтво».
Середній заробіток робітника в Кременчуці був набагато нижчий, ніж по інших містах царської Росії. Якщо в 1910 році, наприклад, у Росії він становив 242 крб. на рік, на Україні — 218 крб. 41 коп., то в Полтавській губернії, в т. ч. і Кременчуці, лише 160 крб. 86 коп. А на тютюнових фабриках, лісопильних і цегельних заводах платили ще менше.
Трудящі Кременчука змушені були жити в найубогіших кварталах міста, у маленьких халупах. На вулицях тут завжди була непролазна грязюка, а влітку здіймалися цілі хмари пилюки. Особливо страхітливий вигляд мали околиці — Занасип, Щемилівка, Піщана гора. Зате графи Бобринські, фабриканти й заводчики Рабинович, Гурарій, Гебгольд, купці, попи, різні чиновники жили в центрі в добре обладнаних красивих будинках. Вони користувалися водопроводом, каналізацією, електрикою. Головні вулиці центра були забруковані, чисті, добре освітлені. Тут розміщалися магазини, курсував трамвай, проведений в кінці XIX століття.
Напередодні першої світової війни в Кременчуці було 95 підприємств, де працювало понад 6 тис. чол., що становило майже половину робітників Полтавської губернії.
У школах, училищах і гімназіях міста тоді навчалося 1502 учні. Освіту здобували переважно діти багатіїв. Не випадково 70 проц. населення було неписьменним. Замість навчальних закладів будували церкви, відкривали шинки, де з трудящих здирали останні копійки. У місті діяли собор, 21 церква і синагога. Показово, що в 1913 році на утримання попів міська дума асигнувала 15 проц. бюджету, а на підготовку учителів — 0,2 процента.
Не краще стояла справа і з медичним обслуговуванням. На 73639 чол. населення було лише 2 лікарні, де працювало 11 лікарів.
Імперіалістична війна завдала трудящим Кременчука ще тяжчих бідувань. На підприємствах збільшувався і без того довгий робочий день, знижувалась зарплата, весь час дорожчали продукти. Проти війни більшовики повели агітацію, роз’яснювали трудящим, в чиїх інтересах вона ведеться. Більшовицьке слово проникало і в армію, пробуджувало в солдатів ненависть до капіталістів і поміщиків. У жовтні 1916 року кілька тисяч солдатів, що стояли в Кременчуці, відмовилися їхати на фронт. Ця звістка незабаром стала відома всьому місту. І коли комендант гарнізону збирався покарати «призвідників бунту», солдати рішуче виступили проти цього.
Вони розгромили канцелярію коменданта, гарнізонну гауптвахту, розігнали охорону міської тюрми і звільнили в’язнів. Для придушення заворушення з Полтави викликали поліцейські і військові частини, але й ті відмовились стріляти в солдатів. Тим часом заворушення набирало грізнішого характеру. Повсталі захопили станцію і заборонили відправляти на фронт мобілізованих. Крім того, вони послали до Єлисаветграда своїх представників для проведення там агітаційної роботи серед військових частин. Та незабаром у Кременчук прибули козаки на чолі з генерал-майором Гамзагурі і жорстоко розправилися з повсталими. Найсуворіше покарали організаторів солдатського виступу. За вироком воєннопольового суду унтер-офіцера М. Г. Зелінського було розстріляно, а рядових І. Є. Цися, І. В. Чорного, Ф. М. Куніна, С. М. Мещаніна, М. В. Подколодного, П. А. Анісімова, К. В. Фролова, В. О. Тарасенка та Н. К. Беручева вислали на довічні каторжні роботи.
Звістка про Лютневу революцію і повалення царського самодержавства викликала серед трудящих Кременчука величезне піднесення. 28 лютого 1917 року на квартирі більшовика Г. Ф. Лапчинського по Дніпровському провулку № 6 зібралися представники підпільних організацій РСДРП, де було вирішено провести загальноміську демонстрацію трудящих. На заклик більшовиків 3 березня тисячі робітників фабрик і заводів вийшли на вулиці міста, щоб продемонструвати свою підтримку революції. З прапорами і співом «Марсельєзи» вони пройшли по центральній вулиці до Соборної площі (тепер площа Перемоги) і провели мітинг. Потім демонстранти розігнали гарнізонну гауптвахту, випустили звідти заарештованих солдатів і вирушили до міської тюрми. Тюремна варта розбіглася, в’язні вийшли на волю. Серед них були більшовики П. Савейко, Т. Карнаухов, М. Могилевський, І. Кохно та інші. Вночі робітники і солдати гарнізону захопили поліцейські дільниці, жандармське управління, заарештували помічника начальника управління ротмістра Угрюмова та кількох жандармів.
Мітинги і збори відбувалися на всіх підприємствах міста. Робітники залізничних майстерень висунули вимогу негайно припинити грабіжницьку війну і укласти мир. Постанова закінчувалася словами: «Хай живе революція!». З палкими промовами на зборах виступали комуністи Г. М. Новохатський, С. І. Кучеров, А. К. Потапов (Годін) та інші.
На початку березня відбулися вибори Ради робітничих депутатів. Серед обраних були більшовики Я. Н. Ревенко, С. І. Кучеров, О. А. Бутирін, О. К. Саранчук. А. К. Потапов та інші. Очолив Раду комуніст Г. Ф. Лапчинський.
Через кілька днів у Кременчуці була обрана Рада солдатських депутатів, яка незабаром об’єдналася з Радою робітничих депутатів в єдиний орган із спільним виконавчим комітетом.
Експлуататорські класи Кременчука спробували протиставити свої сили робітникам. Вони створили тимчасовий громадський комітет, але він не мав підтримки ні від населення, ні від військового гарнізону. Всі важливі питання вирішувались не міською думою і громадським комітетом, а Радою робітничих ij солдатських депутатів.
Протягом березня більшовики проводили велику агітаційно-масову роботу. На всіх підприємствах вони організували вибори заводських і фабричних профспілкових комітетів. У цей час було створено більше 10 профспілок — залізничників, металістів, тютюнників, харчовиків, мукомелів, швейників тощо.
Важливою подією в житті трудящих Кременчука було запровадження Радою робітничих і солдатських депутатів у березні-квітні 8-годинного робочого дня. Цей захід одностайно підтримали робітники фабрик і заводів.
Після липневих подій 1917 року в місті посилився революційний рух. На зборах і мітингах робітники вимагали корінного поліпшення свого економічного становища. Через Раду вони примушували підприємців іти на значні поступки.
Більшовики Кременчука пильно стежили за розгортанням революційних подій у великих робітничих центрах країни і вчилися на їх прикладі. З особливою увагою вони прислухалися до голосу петроградського пролетаріату. «Ухвали Петроградської Ради,— пізніше згадував комуніст Г. Ф. Латинський,— становили основу тих резолюцій, що ми проводили в Кременчуцькій Раді».
Влітку 1917 року більшовики Кременчука почали видавати газету «Дело революции», яка відіграла значну роль у мобілізації революційних сил. На її сторінках викривалися контрреволюційні дії Тимчасового уряду, висвітлювалися політичні події, що відбувалися в країні.
За прикладом революційного Петрограда 17 жовтня 1917 року в Кременчуці було створено Червону гвардію. Її керівниками Рада призначила більшовиків О. А. Бутиріна та Я. Н. Ревенка. Гвардії не вистачало зброї, і більшовикам довелося докласти чимало зусиль, щоб її роздобути. Кременчуцька Рада звернулася з проханням до Московської Ради надіслати їм зброю. Водночас з цією метою у Полтаву було послано молодого комуніста І. М. Кохна. Там з допомогою більшовицької організації саперного батальйону йому вдалося дістати 20 ящиків гвинтівок і 50 ящиків патронів.