Омельник, Кременчуцький район, Полтавська область
Омельник — село, центр сільської Ради. Розташований на правому березі річки Псла (басейн Дніпра), в долині річки Омельника, за 23 км від Кременчука і за 12 км від залізничної станції Потоки на лінії Полтава — Кременчук. Населення — 1276 тис. чоловік.
Омельницькій сільській Раді підпорядковані села Бордюги, Варакути, Гуньки, Демидівка, Комиші, Ковалі, Литвиненки, Найденівка, ім. Паризької Комуни, Пустовіти, Радочини, Федоренки, Щербухи, Яремівка.
Місцевість, де в більш пізні часи виник Омельник, була заселена здавна. Біля села, понад правим берегом Псла, тягнеться низка курганів періоду бронзи (II—І тисячоліття до н. е.)1.
На карті французького інженера Боплана (1630—1646 рр.) населений пункт вже позначений як місто.
Жителі Омельника сповна відчули на собі тяжкий соціальний і національний гніт польської шляхти. Вони взяли активну участь у козацько-селянському повстанні 1638 року, очоленому Яковом Острянином і Карпом Скиданом.
У 1650 році Омельник був сотенним містечком Чигиринського, в 1669 році — Полтавського, а пізніше — Миргородського полку. Тут була земляна фортеця, споруджена для захисту від татарських нападів.
Наприкінці XVII та в 1-ій половині XVIII століття Омельник був досить значним населеним пунктом. За ревізією 1726 року, тут налічувалось 353 двори посполитих, що «належали до влади і управління гетьманського». Через 3 роки, тобто в 1729 році, в містечку стало на 8 дворів більше. Населення його було не закріпачене. Як свідчать документи, в 1752 році омельничани зазнали утиску з боку підполковника Чернишова, про що писали скаргу гетьманові К. Розумовському.
Згідно з генеральним описом Лівобережної України 1765—-1769 рр., Омельник був сотенним містечком Омельницької сотні, до якої входило близько 20 населених пунктів. З 1765 року вік ввійшов до Новоросійської губернії, а потім до Полтавської губернії (1803 рік). Економічний розвиток села сприяв зростанню населення. Так, за даними 1859 року, в Омельнику вже налічувалось 439 дворів з населенням 3358 душ, в т. ч. чоловіків —- 1622, жінок — 17362. Головним заняттям омельничан було землеробство. Певне місце посідали і кустарні промисли та торгівля. В селі та навколо нього було багато вітряків та 2 олійниці. Двічі на рік — 20 червня і 14 жовтня — тут відбувались ярмарки. На ярмарки з’їжджалось багато селян з навколишніх сіл та міщан. Торгували переважно сільськогосподарськими продуктами. Купці привозили сюди і збували промислові вироби, купували сільськогосподарську сировину.
З середини XIX століття Омельник став волосним центром Кременчуцького повіту. Переважну масу його населення становили колишні козаки і лише невелику частину — селяни та міщани. Більшість козаків і селян відчувала гостре малоземелля. Після реформи 1861 року посилилось класове розшарування селянства. Так, у 1892 році, через 30 років після реформи, із загальної кількості жителів — 3137 чоловік — козаків налічувалось 2083 чол., селян — 789 чол. та 265 міщан. Зростали малоземелля та аграрне перенаселення. Якщо в 1885 році в Омельницькій волості малоземельних дворів, тобто таких, що мали менше 6 десятин землі, було трохи більше ніж половина, то на 1900 рік їх було вже близько двох третин.
Тяжке економічне становище, вплив робітничого руху породжували серед селян та інтелігенції протест і невдоволення існуючими порядками. Зокрема це виявилось у виступах проти поліцейської сваволі.
Під час російсько-японської війни та першої російської революції в селі були випадки відмови від служби в царській армії. Так, селяни Гутник і Карабаш привселюдно протестували проти мобілізації. їх було заарештовано. Дальша доля цих омельничан невідома.
У 1910 році в Омельнику було 425 господарств з населенням 2316 чол. Отже, кількість господарств, а особливо населення, порівняно з 1859 і 1892 рр., зменшилась. Це частково пояснювалось занепадом кустарних промислів, а головне — переселенням мешканців з Омельника в міста, де вони знаходили роботу на фабриках і заводах, та в малозаселені краї. До цього селян спонукало гостре малоземелля і безземелля. З усього населення в 1910 році неземлеробськими промислами займалося понад 80 чоловік.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції низьким був рівень освіти жителів села. У 1885 році з загальної кількості населення — понад 3,5 тис. чоловік — грамотних було 155 чоловіків та 8 жінок. З 1874 року в селі діяла земська школа, але навчанням вона охоплювала невелику кількість дітей. Так, у 1891 році в ній навчалося всього 70 дітей, причому «за власним бажанням» вибуло 24 учні, а школу цього року закінчили всього 8 учнів. У 1912 році тут були церковнопарафіальна та міністерська школи.
Перша світова імперіалістична війна завдала багато горя і втрат трудящим Омельника. Більшість працездатних чоловіків було мобілізовано до армії, багато з них загинуло на війні. Внаслідок цього в селі значно зросла кількість безпосівних і мало-посівних дворів, панували злидні і нестатки. Зазнали лиха через війну і селяни-середняки. Тільки поміщики та куркулі багатіли, наживаючись на продажу хліба, м’яса та інших продуктів по завищених цінах.
Звістку про повалення царського самодержавства трудящі селяни Омельника зустріли з радістю.
Як розповідають свідки і учасники подій того часу, влітку 1917 року в Омельнику відбувались мітинги, на яких ухвалювались резолюції з вимогами припинити імперіалістичну війну і передати поміщицькі землі селянам.
У січні 1918 року в селі було створено ревком. Очолив його М. Й. Лісницький. Син селянина-бідняка з сусіднього села Запсілля, що тривалий час працював на промислових підприємствах Полтави. За участь у революційних подіях 1905—1907 рр. Лісницькому заборонили жити в місті, тому в 1907 році він оселився в Омельнику і займався сільським господарством. З перших днів Лютневої революції Лісницький розгорнув агітаційну роботу серед селян. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції Лісницький очолив ревком.
Коли було встановлено Радянську владу, омельницька біднота під керівництвом ревкому приступила до розв’язання земельного питання. На основі ленінського Декрету про землю значну кількість поміщицьких та нетрудових куркульських земель було передано безземельним і малоземельним селянам.
Навесні 1918 року село окупували німецько-кайзерівські війська. Для боротьби проти окупантів було створено партизанську групу. Очолив її С. І. Пилипейко — уродженець Омельника, матрос з есмінця «Гневный», учасник штурму Зимового палацу в жовтні 1917 року. У складі цієї групи (вона входила до партизанського загону, яким командував Ф. В. Попов) активно боролися проти загарбників та їх прислужників — українських буржуазних націоналістів, багато омельничан. Серед них були П. П. Лиходій, С. Г. Жалкий, Г. П. Лиходій та інші. Вони поширювали революційну літературу та листівки, чинили опір вивезенню окупантами продовольства з України тощо. С. І. Пилипейко в листопаді 1918 року брав участь у бойовій операції по підриву залізничного мосту через Псьол, біля станції Потоки, який посилено охоронявся німецькими окупантами. У 1919 році С. Пилипейко був активним учасником партизанської боротьби проти денікінців, а в 1920 році в складі 1-ї кінної армії воював проти ворогів Радянської влади. Загинув він у бою під Львовом.
Після вигнання німецьких окупантів у січні 1919 року в селі було відновлено Радянську владу. Головою ревкому знову став М. Й. Лісницький, який під час німецької окупації був активним бійцем партизанського загону. Але в серпні Омельник захопили денікінці. У вересні 1919 року вони схопили Лісницького. Його розстріляли в Кременчуці.
У грудні частини Червоної Армії вигнали білогвардійців. Але деякий час тут ще безчинствували банди Махна, Зеленого, які до кінця 1920 року також були розгромлені.
Після визволення села омельничани розгорнули радянське будівництво в мирних умовах.
Як відзначалося у протоколі Кременчуцької повітової партійної конференції, що відбулася 28 лютого 1920 року, в Омельнику активно діяв ревком. В цей час у селі вже було створено волосний партійний осередок.
На початку липня 1920 року в Омельнику приступив до активної роботи волосний комітет незаможних селян, головою якого кілька років підряд обирали Д. Корець-кого — селянина-бідняка, жителя хутора Нестеренки Омельницької волості. Комнезам та партійний осередок створили загін, який влився в одну з військових частин, що боролася проти білополяків. Значну роботу проводив КНС по розподілу землі, худоби та реманенту серед бідноти. Згодом Омельницький комнезам розгорнув діяльність по ліквідації неписьменності і малописьменності. В 1923—24 рр. тут утворилася школа для дорослих, яку відвідувало близько 50 незаможників та батраків. Працював також політгурток. Активізувалась робота хати-читальні, створеної ще в 1920 році. У 1924 році організація KHС налічувала 264 чол. (з них 52 жінки). В нього ввійшли 2 комуністи та 7 кандидатів у члени партії. Незаможники передплачували 65 примірників газет.
У 1924 році було створено комсомольську організацію, яку очолив М. Сіромаха. Першими вступили в комсомол В. Т. Заїчевко (прокурор в м. Лозовій Харківської області), Г. Т. Сулим (тепер вчитель-пенсіонер) та інші. Незважаючи на нечисленність комсомольської організації (7 чоловік), вона відігравала відчутну роль в житті села: згуртовувала бідняцьку молодь на здійснення завдань, поставлених партією і урядом, проводила культурно-масову роботу. У 20-х рр. в селі відкрили сільбуд, де працювали секції: науково-політична, агітаційна, драматично-хорова, військово-спортивна. В клубі часто відбувались вистави, голосні читки газет. З лекціями в сільбуді виступали здебільшого місцеві вчителі.
З ініціативи організованого в 1923 році жінвідділу в 1924 році на селі були створені дитячі ясла та швейна майстерня. Жінки брали активну участь у роботі сільськогосподарської та споживчої кооперацій. Споживча кооперація, що на початку свого існування мала 1700 крб. боргу, у травні 1925 року вже дала 2600 крб. чистого доходу. Членами кооперації були 900 чоловік. У сільськогосподарському товаристві налічувалось близько 600 членів, тобто майже четверта частина всього населення Омельника.
У 1925 році в селі було відкрито кущову промшколу, яка готувала теслярів, слюсарів, токарів. Дівчата вчилися шитву. Всього в цій школі навчалось 55— 60 учнів.
У 1927 році партійний осередок все ще був нечисленним. Він налічував усього 4 комуністи. Секретарем його був Б. І. Грачов, директор будинку безпритульних дітей. У 1927 році при сільбуді було створено гурток сількорів, до якого ввійшли комуністи і комсомольці. З великим піднесенням у селі відзначили 10-річчя Жовтня. На урочистих зборах виступили із спогадами учасники революційних подій та громадянської війни.
Велику допомогу подавали селянам робітники Кременчука, зокрема колектив суконної фабрики та механічного заводу. їхні посланці виступали з доповідями, провадили з селянами бесіди про шляхи дальшого розвитку сільського господарства.
Всі ці заходи мали велике значення для переходу до колективних форм господарювання.
У 1929 році в селі утворилось товариство спільного обробітку землі ім. Леніна. Воно об’єднало близько 30 селянських господарств. Згодом в Омельнику було організовано ще два ТСОЗи.
Про піднесення громадсько-політичної активності населення яскраво свідчать збори жінок-трудівниць, проведені в грудні 1929 року. Обговоривши питання про соціалістичну перебудову сільського господарства, жінки ухвалили підтримати накреслені партією завдання п’ятирічного плану. Було прийнято рішення про закриття в селі церкви.
Жителі села активно відгукувались на політичні кампанії, що їх проводили партія та уряд. Як повідомляла газета «Радянський селянин», в грудні 1929 року селяни дружно передплатили державну позику. У вересні повідомлялося про рішення омельничан здати 246 пудів зерна на індустріалізацію країни. Крім того, було ухвалено продати солому і полову, вилучену в куркульських господарствах, а гроші теж передати на індустріалізацію.
У 1930 році в Омельнику утворилися 4 сільськогосподарські артілі, які об’єднали переважну більшість селянських господарств. Зачинателями колгоспного руху в селі були місцеві жителі І. М. Мороз, Д. Ф. Бутенко, С. А. Гнилокишко, Т. М. Тишко.
Вони й очолили ці колгоспи. У 1932 році було проведено реорганізацію перелічених колгоспів. Замість 4 утворилося 3 колгоспи: ім. Леніна, «Перемога» та ім. «13-річчя РСЧА». Найбільшим був колгосп ім. Леніна, що об’єднував 242 господарства і мав 1299 га орної землі. В артіль «Перемога» ввійшли 123 селянські господарства; тут було 922 га землі. Колгосп «13-річчя РСЧА» об’єднував 123 господарства і мав 589 га землі. У 30-х рр. в Омельнику було збудовано ряд господарських приміщень: хлібопекарню, сільмаг, аптеку, ветпункт, також побудували нове приміщення для дитячого будинку, тощо.
Переборюючи труднощі, громадськість села з допомогою посланців робітничого класу зміцнювала колгоспи. Відбувався процес перебудови економічного і соціального укладу життя селянства, ломки його дрібновласницької психології.
В 1929—1931 рр. в селі широкого розмаху набула робота по ліквідації неписьменності. Організаторами цієї роботи були комуністи, комсомольці, вчителі та місцевий активіст Я. Д. Первак, який закінчив спеціальні курси. Потяг населення до освіти був великий. У 1932 році неписьменність в основному ліквідували.
У 1936 році в новозбудованому приміщенні відкрилась десятирічна школа, де навчалося понад 800 дітей Омельника та сусідніх сіл. У селі було 3 клуби, в яких демонструвались кінофільми, працювали гуртки художньої самодіяльності, проводилась політмасова робота.
Війна, нав’язана фашистською Німеччиною, завдала Омельнику великих втрат, затримала розвиток господарства і культури села. З перших днів війни переважна більшість дорослого чоловічого населення пішла на фронт. Частина населення евакуювалась у східні райони країни. Було вивезено частину врожаю, автомашини, багато худоби.
13 вересня 1941 року село захопили окупанти. За час окупації фашисти пограбували колгоспне майно, відібрали у колгоспників 177 корів та іншу худобу. Окупанти насильно вивезли на каторжні роботи в Німеччину 89 чол., переважно молоді. Відступаючи під натиском радянських військ, фашисти спалили багато житлових будинків та громадських будівель, лікарню, приміщення школи, дитячого будинку, клуб тощо.
Чимало омельничан боролося проти окупантів, саботувало заходи німецького командування, допомагало партизанам і радянським воїнам.
Ризикуючи життям, М. Я. Дубовик і Г. А. Будаєва переховували і лікували радянських воїнів, зокрема І. К. Боженкова, що втік з фашистського полону. Боженков повернувся до лав Радянської Армії. Після війни він двічі приїздив у Омельник, щоб висловити свою вдячність жінкам-патріоткам.
Лікар А. М. Федоровський врятував життя багатьом пораненим радянським воїнам, які потрапили в полон, організовував втечі з табору військовополонених.
Федоровському допомагав мешканець Омельника В. І. Будаєв, який зберігав медикаменти, а також переховував тих, хто втікав з табору.
27 вересня 1943 року Омельник було визволено радянськими військами. Після хазяйнування гітлерівців у селі лишились не зруйнованими лише 36 хат. Матеріальні збитки, заподіяні тут фашистами, обчислювалися в 29 млн. карбованців.
Після визволення села колгоспники артілей ім. Леніна та «Перемога» приступили до відбудови господарства. З РРФСР прибула делегація колгоспників, яка привезла частину евакуйованої худоби та різний реманент. Землю довелося обробляти коровами, бо не вистачало коней, не було тракторів. Більшість колгоспників жила в землянках. Але, незважаючи на труднощі, люди працювали з великим ентузіазмом.
Вже на початку 1946 року колгоспи успішно провели підготовку до сівби. В артілі «Перемога» відремонтували плуги, борони, відібрали посівний матеріал — 140 цнт зерна, запасли добрива. У колгоспі ім. Леніна теж підготували посівний матеріал, високоякісно відремонтували реманент. Виробничі бригади і ланки були повністю укомплектовані. Вечорами в читальні проводилось агротехнічне навчання, вивчався досвід передовиків. Комсомольці створили молодіжну ланку високого врожаю, яку очолила Галя Масльоха.
Комуністи, разом з сільським активом, провадили велику політмасову роботу на десятихатках. Агітатори роз’яснювали населенню завдання післявоєнної п’ятирічки, важливі постанови партії та уряду. Агітаційно-масова робота пов’язувалася з господарськими завданнями, що стояли перед колгоспами.
Навесні 1950 року 3 омельницькі колгоспи об’єдналися в один — ім. Леніна, що став багатогалузевим господарством. За досягнення високих врожаїв зернових культур і багаторічних трав він кілька років підряд був на районній Дошці пошани. Активну участь у житті колгоспу і села брали жінки. Ланкова А. Мороз завоювала першість у змаганні за високий урожай трав. Ланкові К. Дубовик, К. Головко, М. Грицаєнко добилися великих успіхів у вирощуванні зернових і технічних культур.
Партійна організація розгорнула велику політико-виховну роботу серед колгоспників. Районна газета визнала зразковою діяльність агіткультвагончика омельницького колгоспу ім. Леніна і популяризувала його досвід, а також заходи парторганізації, спрямовані на зміцнення трудової дисципліни та піднесення творчої активності мас. У селі працював агітколектив у складі понад 40 чол. та сільський лекторій. У 1953 році в сільському клубі працювали гуртки: хоровий (у складі 25 чол.), драматичний (30 чол.), музичний (15), танцювальний (15), спортивна секція (50 чол.). Тільки за півроку відбулося 7 концертів і поставлено 15 п’єс. У тому ж 1953 році в селі організовано провели свято пісні і танцю. Пожвавилась робота бібліотеки, яка поповнилась новими книжками, зросла кількість читачів.
У 1958 році колгоспи Омельника і Комишів об’єдналися в один — ім. Леніна.
У 1963 році його було перейменовано на «Промінь Леніна». Артіль об’єднала господарства Омельника, Комишів, Пустовітів, Паризької Комуни, Литвиненків. Тут утворилось 5 великих комплексних бригад. Благотворний вплив на розвиток громадського господарства мали рішення березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 рік).
На 1966 рік колгосп «Промінь Леніна» мав 4655 га землі, в т. ч. орної — 3128 га, сіножатей і пасовиськ — 1405 га, садів і ягідників — 132 га. В колгоспі вирощують пшеницю, ячмінь, просо, кукурудзу, а також бобові, технічні культури, картоплю, овочі, цукрові буряки. Великої рогатої худоби тут близько 2300 голів, в т. ч. 770 корів.
На ланах колгоспу та на тваринницьких фермах працювало 65 механізаторів, десятки кваліфікованих тваринників та інші спеціалісти. Близько третини з них мають середню та незакінчену середню освіту.
Колгосп має потужну техніку — 25 тракторів, 17 комбайнів, 21 автомашину тощо. Електроенергію колгосп і село одержують від Кременчуцької ГЕС.
Рік у рік зростають неподільні фонди, що є основою громадського господарювання. Якщо в 1960 році вони становили 760 тис. крб., то на 1 січня 1966 року — майже півтора млн. крб. За виробничими показниками колгосп посідає одне з перших місць у районі. Так, у 1965 році середня врожайність зернових у колгоспі становила 24,4 цнт (по району — 17,3 цнт). Середньодобовий приріст ваги великої рогатої худоби на одну голову становив 250 грамів, свиней — 350 грамів. Ці показники значно вищі, ніж середні районні. Надій молока від однієї корови за рік становив 1946 кг. Найвищі показники в районі колгосп має і по виробництву тваринницької продукції. У 1965 році він одержав 205 тис. крб. прибутку. Валовий доход становив 690 тис. карбованців.
У першому кварталі 1966 року артіль «Промінь Леніна» була визнана в районі переможцем соціалістичного змагання за кращу зустріч XXIII з’їзду КПРС.
У боротьбі за розвиток колгоспу виросли передові люди, гордість колгоспу. Рік у рік у соціалістичному змаганні веде перед перша бригада колгоспу, яку очолює комуніст П. Д. Мороз. Колектив механізаторів першої тракторної бригади, очолюваної комуністом І. К. Ярошем, своєчасно і на високому агротехнічному рівні виконує всі сільськогосподарські роботи. Бригада бореться за звання колективу комуністичної праці. Серед доярок найбільші досягнення має Н. С. Винник.
У колгоспі створено дві механізовані ланки по вирощуванню сільськогосподарських культур. За кожною з них закріплено техніку по догляду за посівами і по збиранню врожаю. Трудівники колгоспу наполегливо оволодівають агротехнічними та економічними знаннями. Щороку в артілі проводяться конференції по виявленню резервів виробництва.
Авангардну роль у житті колгоспів відіграють комуністи. Парторганізація налічувала в 1966 році понад 60 комуністів (секретар П. К. Мурашко). Безпосередньо на виробництві працюють 39 членів і кандидатів у члени КПРС (з них механізаторів — 12, у тваринництві працюють 17 чоловік, спеціалістів сільського господарства — 5 чол.). Для більш оперативного керівництва виробничим життям у бригадах створені первинні партійні організації, роботу яких спрямовує партійний комітет. Партійна організація піднімає трудящих села на успішне виконання рішень XXIII з’їзду КПРС та гідну зустріч 50-річчя Жовтня.
Завдяки зростанню економіки артілі колгоспники почали жити краще, зросли заробітки. Так, грошова оплата трудодня за семирічку збільшилась майже втроє і в 1965 році дорівнювала 1 крб. 77 коп. Крім того, члени артілі одержували на трудодні зерно, овочі, картоплю тощо. З 1966 року колгосп повністю перейшов на грошову оплату.
Непрацездатні колгоспники забезпечені пенсіями. Спеціалісти, які постійно працюють у різних галузях сільського господарства, одержують оплачувані відпустки.
Поліпшився добробут населення Омельника. Про це свідчать дані Омельницького сільського споживчого товариства, товарооборот якого за 1963—1966 рр. зріс вдвоє і в 1966 році становив понад мільйон крб. на рік. Особливо збільшився попит населення на культтовари (радіоли, музичні інструменти), електроприлади, велосипеди, швейні машини тощо. Багато мешканців села має власні велосипеди, радіоприймачі, мотоцикли, телевізори. Рік у рік зростає попит на готовий одяг, взуття, меблі.
За післявоєнний час значно змінився вигляд села. Заново за типовими проектами побудовані майже всі виробничі приміщення, тваринницькі ферми. .У 1963 році на свинофермі колгоспу споруджено кормоцех з усім необхідним устаткуванням, де повністю механізовано приготування кормів для тварин. Колгосп мав свій невеликий цегельний завод. У селі є майстерня для пошиву одягу, магазин. За післявоєнний час у селі споруджено близько 400 житлових будинків, цегляних, вкритих шифером або черепицею, на 2—3 кімнати.
В Омельнику є лікарня на 25 ліжок, а в населених пунктах, підпорядкованих омельницькій сільській Раді,— фельдшерсько-акушерські пункти!
Незрівнянно зріс культурно-освітній рівень жителів села. Якїцо до революції більшість населення лишалась неписьменною, то тепер навчанням у восьмирічній школі охоплені всі діти шкільного віку. До встановлення Радянської влади в Омельнику працювало всього 3 вчителі з середньою освітою. Тепер тут працюють 14 чоловік. Більшість учителів має вищу освіту.
Вирує життя в сільському клубі, побудованому після війни. Його роботою керує рада. В клубі проводяться тематичні вечори. Члени товариства «Знання»— вчителі, лікарі, спеціалісти сільського господарства — часто виступають з лекціями і доповідями. Регулярно випускається «Листок трудової слави», який розповідає про передовиків села. При клубі працюють драматичний гурток, оркестр народних інструментів, хоровий колектив, яким керує колгоспник М. Я. Мельник. У клубі часто відбуваються концерти художньої самодіяльності. Тричі на тиждень демонструються кінофільми. Тепер у селі споруджується Будинок культури з залом для глядачів на 400 місць. Є в селі і бібліотека, в якій налічується 6 тис. книжок. Вона обслуговує понад 400 читачів. Шкільна бібліотека має близько 2,5 тисячі книжок.
Велику роль у виробничому та культурно-освітньому житті сёла відіграє комсомольська організація, яка об’єднує 39 комсомольців. Багато омельничан є членами добровільного спортивного товариства «Колгоспник».
За роки п’ятирічки Омельник перетвориться на впорядковане селище, з усіма вигодами для його мешканців. Цьому значно спрйяє близькість нафтопереробного заводу, будівництво якого буде завершено в п’ятирічці. Околиці села, берег річки Псьол, узлісся дуже мальовничі, клімат м’який. Все це створює сприятливі умови для створення тут зони відпочинку трудящих. У 1966 році на березі річки Псла, в околицях Омельника, почалось будівництво стаціонарного піонерського табору для дітей робітників нафтопереробного заводу. Заплановано спорудження будинку відпочинку.
Розпочато будівництво шосе від Омельника до нафтопереробного заводу. Цим самим буде впорядковано шлях до Кременчука.
Омельничани — патріоти свого села. Вони роблять усе для того, щоб жилося тут радісно і щасливо, щоб прикрашало воно нашу Радянську Україну.
І. С. ЛОБОДА, У, С. НАЛИВАЙКО