Піщане, Кременчуцький район, Полтавська область
Піщане — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі Дніпра. Віддаль від центра села до Кременчука 6 км, до залізничної станції Кременчук 8 км, до пристані на Дніпрі 10 км. Поблизу села протікає річка Крива Руда, яку в цій місцевості називають ще Сухим Омельничком. Населення — 5121 чоловік.
Піщанській сільській Раді підпорядковані села Гориславці, Коржівка, Кривуші, Миловидівка та Олефірівка.
Село заснували переселенці з Правобережної України. За ревізією 1726 року, тут налічувалось 20 дворів посполитих селян. У 1729—1730 рр. Піщане згадується в складі Кременчуцької сотні Миргородського полку.
Село певний час лишалося поза роздачею, коли козацька старшина одержувала землі і села на ранг чи діставала їх у власність за окремі заслуги. Але в середині XVIII століття воно стало власністю миргородського полкового хорунжого, згодом — полкового обозного, а з 1784 року — Говтвянського повітового справника В. М. Старицького. У другій половині XVIII століття він мав у цьому селі 265 кріпаків чоловічої і жіночої статі.
За даними ревізії 1859 року, в селі проживало 1234 чоловіки. Основну масу населення становили козаки.
Вигідне географічне положення, близькість до Кременчука сприяли розвитку села та зростанню кількості населення. Жителі Піщаного, які займалися хліборобством, збували в місті збіжжя та іншу продукцію, а ті, що не могли обробляти землю або зовсім її не мали, наймалися в місті на сезонну чи постійну роботу до приватних підприємців. Основна маса населення Піщаного жила головним чином із землеробства, хоч забезпеченість селян землею була дуже низька. Так, наприкінці XIX століття 47 господарств не мали орної землі; від 2 до 3 десятин мали 130 господарств; від 3 до 6 десятин — 99 господарств. В той же час у кожному з 6 куркульських господарств було від 20 до 50 десятин, а в одному — понад 50 десятин землі. В усіх селянських господарствах було 412 волів та 52 робочих коней, але вони в основному належали заможним господарям. Тільки 67 господарів обробляли поля власною худобою, 89 — супрягою; в 64 бідняцьких господарствах не було ніякої худоби.
Злидні примушували піщанців наймитувати у місцевих багатіїв або шукати роботи в Кременчуці, в Таврії та Катеринославській губернії. Так, у 1888 році на далекі заробітки відходили близько 100 чол., 40 чол. батракували у місцевих багатіїв. Ті, хто мав коня, постійно візникували, або час від часу наймалися перевозити ліс від Дніпровської пристані до лісопильного заводу.
Податки, що їх щорічно стягували з населення, погіршували й без того тяжке становище основної маси населення. Так, тільки протягом 1900 року піщанці сплатили 106 крб. державного земельного податку, 687 крб. повітових, 533 крб. губернських земських, 362 крб. волосних та 110 крб. сільських мирських зборів і 169 крб. страхових платежів.
У наступні роки кількість дворів і населення в Піщаному зросла. У 1910 році тут було 460 дворів, де проживало 2627 чол. Землі, придатної для користування, було 2180 десятин, з них орної — тільки 1370 десятин. Наділи в 2—3 десятини не могли забезпечити навіть жалюгідне існування сім’ї, тому значна частина населення змушена була продавати свою робочу силу місцевим багатіям або підприємцям Кременчука. Так, 253 чол. жили головним чином за рахунок поденщини. Незначна частина жителів займалась ремеслами, а саме: кравецтвом — 15 чол., ткацтвом — 18 чол., теслярством — 8 чол. і чоботарством — 6 чоловік.
В Піщаному у 1910 році був лише приватний паровий млин простого помелу та просорушка, на яких працювало по кілька робітників.
Тяжке економічне становище населення посилювалось вкрай незадовільним медичним обслуговуванням. Багато жителів страждали на різні хвороби, часто-густо в селі спалахували епідемії. Тут був лише фельдшерський пункт, де працював фельдшер. Що собою являв цей пункт, видно з доповідної записки, складеної членом ревізійної комісії Кременчуцького земства, який відвідав Піщане в 1907 році. «Приймальна і аптека,— писав він,— утримуються вкрай брудно і неохайно, ліки звалені абияк у шафі. Склянки розкидані по всіх ящиках. Фельдшерського набору немає, а інструменти старі зберігаються без футляра в ящиках і, за словами фельдшера, нікуди не годяться. Термометра теж немає».
До Великої Жовтневої соціалістичної революції село залишалося убогим, темним, забитим. Хоч з 1882 року тут почала діяти однокласна земська школа, переважна більшість населення була неписьменною. На 1888 рік село мало грамотних тільки 100 чоловіків та жінок. Того року в школі навчалося 46 хлопчиків і 1 дівчинка. Ще менше дітей закінчувало школу. Так, у 1891/92 навчальному році з 75 учнів, лише 6 хлопчиків одержали свідоцтво про закінчення школи.
У 1910 році із 120 учнів школу закінчили тільки 14. В школі була невелика бібліотечка, яка мала 827 книжок. Нею користувалися 52 дітей та 38 дорослих.
Злидні, тяжке підневільне життя піднімали трудящих Піщаного на боротьбу з експлуататорами. В роки революції 1905—1907 рр. селяни та робітники з Піщаного брали участь у мітингах, страйках, що відбувалися в Кременчуці.
Коли в березні 1917 року в село надійшла звістка про повалення самодержавства в Росії, піщанська біднота обговорювала цю подію на мітингах і зборах. А коли на початку жовтня 1917 року в Кременчуці почали формуватися загони Червоної Гвардії, 19 молодих піщанців стали бійцями одного з загонів.
Перед земельним комітетом, створеним у селі після Лютневої революції, піщанська біднота поставила вимогу про наділення безземельних і малоземельних господарств землею, але багатії, яким ще належала влада, стали на перешкоді цьому.
Землю селяни одержали тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Наприкінці 1917 року в селі було встановлено Радянську владу. В цей час у Піщаному, яке було центром Кохнівської волості, створили волосний революційний комітет у складі 7 чоловік. Очолив його піщанський бідняк Ф. П. Коваль. Пленами ревкому були Г. В. Маренич, Д. Т. Лепський, М. І. Мудрий, М. Шамрай та інші. Земельний комітет реорганізували в земельний відділ при ревкомі. До складу земвідділу ввійшли головним чином місцеві бідняки. Очолив його Г. Я. Кудйнич. Земвідділ націоналізував поміщицьку землю та поділив між бідняками нетрудові землі куркулів Безклинських, Ковалів, Книшів. Бідняки одержали по 1 десятині на душу населення. Між селянами було розподілено також худобу і сільськогосподарський реманент. Для спорудження жител бідняки одержали дубовий ліс, відібраний у капіталіста Гебгольда.
У березні 1918 року Піщане захопили німецько-кайзерівські війська. Окупанти відновили старі порядки. Місцеві багатії, члени спілки хліборобів-власників послали трьох своїх представників у Київ на з’їзд, де обирали гетьманом Скоропадського. Куркулі та окупанти чинили розправу над сільськими активістами. Вони замучили члена ревкому Миколу Шамрая, кинули у в’язницю О. Р. Радочина, А. Г. Радочина, Г. Я. Кулинича. У грудні 1918 року в село увірвався загін петлюрівців. Селян грабували, вимагали продукти, фураж. Чоловіків насильно забирали в армію.
Наприкінці січня 1919 року Піщане визволили червоноармійські частини і партизани, що наступали з Полтави на Кременчук. На загальних зборах жителів села та волості, проведених на сільському вигоні, було створено волосний ревком, який знову очолив Ф. П. Коваль. До складу ревкому ввійшли Г. В. Маренич і Н. Д. Нестеренко — з села Великої Кохнівки, О. Р. Радочин (місцевий житель), Я. Л. Салимон (житель сусіднього села), военком Г. Я. Кулинич та Л. Вовк.
Другим питанням на вимогу учасників зборів був суд над членами спілки хліборобів-власників. Усім їм було запропоновано відшкодувати збитки, завдані населенню, а ватажка спілки селяни одноголосно постановили розстріляти, і саме на тому місці, де було закатовано члена ревкому Шамрая.
В січні 1919 року піщанці створили комбід на чолі з О. Р. Радочиним, а наприкінці лютого 1919 року обрали сільську Раду. Головою Ради став житёль села — фронтовик А. Г. Радочин. Бідняки знову одержали землю. Їм роздали худобу, відібрану куркулями при гетьманцях, та сільськогосподарський реманент.
Але життя було тривожним. У травні 1919 року в село вдерлась банда отамана Григор’єва. Знову почалися розправи і катування. На початку серпня, коли майже всі селяни були в полі, в село зайшов загін денікінців. Почалися чорні дні терору і насильства. Селян грабували, розправлялися з тими, хто намагався чинити опір. Награбоване майно продавали, обмінювали на самогон. Одного дня селян зібрали на сход для обрання старости. Всі, кого висували на цю посаду, відмовлялися. Тоді селяни умовили місцевого середняка І. О. Коваля дати на це згоду. В селі розташувався каральний загін під командуванням місцевого багатія Тимченка. Сам він зайняв колишнє приміщення волосної управи. Тут же були і камери для арештованих. В цей час ревком працював у підпіллі. Карателям вдалося схопити военкома І. Ф. Данченка. Його довго катували, а потім кинули в камеру. В цей час у приміщення управи зайшов староста І. О. Коваль. Побачивши, що п’яний вартовий заснув, він випустив воєнкома і цим врятував йому життя.
За рішенням ревкому були створені підпільні групи по боротьбі з контрреволюцією. До неї ввійшли А. Г. Радочин, Н. Д. Нестеренко, І. Д. Доценко, 3. Я. Коваль, Я. Л. Салимон, І. А. Сидоренко та інші. Підпільники поширювали листівки, відозви губкому партії та ревкому, проводили агітаційну роботу серед селян, організовували таємні збори, закликали населення до боротьби проти білогвардійців та місцевої контрреволюції. Одної ночі запалало господарство карателя Тимченка, іншої — куркуля Безклинського.
Підпільники провадили роботу, спрямовану проти призову в денікінську армію. За це денікінці розстріляли І. В. Радочина та багатьох кинули у в’язницю. У грудні 1919 року в Піщане прибула ще одна денікінська частина. Її штаб розмістився в хаті куркуля Кулинича. Посилились репресії, насильства.
Але пануванню денікінців надходив кінець. 20 грудня 1919 року частини Червоної Армії та партизани Кременчуцького загону, серед яких були жителі села, наблизились до Піщаного. Партизанська розвідка повідомила, скільки в селі ворогів. Вихрем влетіли червоні партизани в Піщане. Ворог не чекав цього. Партизани захопили в полон багато денікінців, зброю, обоз.
Після визволення села ревком вийшов з підпілля і відновив свою роботу. Навесні 1920 року він передав свої повноваження волвиконкому, головою якого обрали Ф. П. Коваля, Г. В. Маренича — секретарем.
Велика роль у зміцненні Радянської влади на селі належала комнезаму, створеному на початку липня 1920 року. Головою комнезаму став Д.Т. Лепський, секретарем — І. Д. Левченко. Комнезам здійснював усі господарсько-політичні кампанії, запроваджував у життя декрети Радянської влади. КНС був також організатором культурно-освітньої роботи на селі. З його активною участю створено хату-читальню, бібліотеку, гуртки по ліквідації неписьменності тощо.
В березні 1923 року за новим адміністративним поділом із Кохнівської, Недогарківської і Погребівської волостей Кременчуцького повіту утворився Кохнівський район Кременчуцького округу, районним центром, якого стало село Піщане.
У Піщаному розпочав роботу районний партійний комітет та райвиконком. Секретарем райпарткому обрали Бондаренка, головою райвиконкому — Ю. І. Тоцького. В цьому ж році в Піщаному виникла профспілка робітників землі і лісу.
В 1923 році було обрано районний комітет комсомолу в складі Губенка, Маховського, Ганни Кобиски, Петра Мокрого, Корабельникова та інших. Секретарем райкому обрали Маховського. З другої половини травня в Піщаному оформили комсомольський осередок. Комсомольці брали активну участь у розв’язуванні багатьох господарських та культурно-масових заходів: проведенні хлібозаготівлі, реалізації державної позики, ліквідації неписьменності тощо.
Сільський комнезам, головою якого був І. Сидоренко, у травні 1925 року об’єднував 138 чол., в т. ч. 7 жінок. У складі комнезаму було 4 комуністи, 3 кандидати в члени КП(б)У, 5 комсомольців.
Громадські організації села приділяли багато уваги піднесенню освіти і культури населення. В селі працювала 4-річна школа, де навчалося 176 учнів. В сільбуді працювали гуртки. Тут проводилися читки газет і журналів. До 10-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції у селі вперше заговорило радіо. Незаможники колективно передплачували 10 примірників газети «Селянська правда», багато членів КНС передплачували цю газету індивідуально.
Урочисто відзначили піщанці 10-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. 5 листопада тут відбулися збори комнезаму разом з біднотою і наймитами.
У серпні 1928 року Кохнівський район ліквідували. Його територія ввійшла до Потіцького району Кременчуцького округу. Село Піщане, як і до 1923 року, лишилося центром сільської Ради.
Після припинення діяльності районних установ тут створили кущову партійну організацію, яка об’єднала членів і кандидатів у члени партії сіл Піщаного та кількох сусідніх сіл. Секретарем партійної організації обрали сільську активістку О. Г. Невеселу (нині вона персональний пенсіонер).
Як і в інших селах, у Піщаному в 20-х рр. були створені кооперативні організації. Так, з 1924 року тут існувало сільське товариство взаємодопомоги, через яке селяни одержували позику. На липень 1927 року членами товариства було багато бідняків та середняків села.
В лютому 1930 року піщанці утворили першу сільськогосподарську артіль «Червоний маяк». На організаційних зборах колгоспники обрали правління та ревізійну комісію. Спочатку в артілі об’єдналося 120 господарств. Артіль мала 425 га земельних угідь, 5 сівалок, 3 жниварки-самоскидки, 2 молотарки, 4 лобогрійки, 2 парові локомобілі та інший сільськогосподарський реманент. Для поліпшення обробітку полів в артілі запровадили шестипільну систему.
Наприкінці 1930 року на хуторі Мудрівці організувалась друга сільськогосподарська артіль — ім. 8 Березня, в якій об’єдналося 63 господарства. Очолив артіль Г. Г. Глущенко. Навесні 1931 року в Піщаному утворився третій колгосп — ім. Паризької Комуни, головою якого став М. Д. Кулинич. Після створення цієї артілі в селі були колективізованими 90 проц. господарств.
Колективізація відбувалась в умовах жорстокої класової боротьби. Куркулі чинили їй всілякий опір. Вони вбивали сільських активістів, псували сільськогосподарський реманент, гноїли посівний матеріал, палили колгоспні будівлі, агітували селян забивати худобу. Від рук куркулів загинув сільський активіст Федір Бережний. Один із куркулів, втершись у довір’я колгоспників, влаштувався працювати, бухгалтером і навмисне заплутував облік трудоднів. Його викрили, виключили з колгоспу і притягли до кримінальної відповідальності.
Наприкінці 1932 року всі 3 колгоспи об’єдналися в один — ім. Кременчуцької міськради (з вересня 1930 року їй підпорядкували Піщане).
У 1936 році піщанській сільськогосподарській артілі було вручено акт на вічне користування землею. За господарством закріпили 2484 га земельних угідь, в т. ч. орної землі — 1243 га, сіножатей — 150 гектарів.
Трудівники села почали вирощувати високі врожаї та добиватися відмінних показників у розвитку тваринництва. Ланкова М. 6. Ткач вирощувала з членами своєї ланки по 25—30 цнт махорки з га, свинарка В. П. Сльота одержувала по 20 і більше поросят від кожної свиноматки.
У 1939 році колгосп послав своїх передовиків на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Срібних медалей були удостоєні В. П. Сльота та бригадир будівельників А. А. Безклинський. Медалями і почесними грамотами виставки нагородили колгоспників М. Ткач, Ф. Сльоту, А. Тютюнник. Колгоспу вручили диплом 2-го ступеня і премію — мотоцикл.
З 1934 року, поряд з рільництвом і тваринництвом, в господарстві артілі великого значення набуло городництво та квітникарство. Під квіти було відведено 15 га землі. Тут вирощували 100—120 різновидностей квітів і надсилали їх насіння в усі кінці Радянського Союзу.
У передвоєнні роки грошові доходи колгоспу становили понад 1 млн. крб., в т. ч. прибутки від квітів — близько 200 тис. карбованців. Трудівники артілі змогли побудувати контору, кілька корівників, 5 стаєнь, телятник, свинарник, вівчарню, гараж, 8 зерносховищ, 10 сушарень тощо. Колгосп мав 76 робочих коней, 84 воли, 52 корови, 300 овець, 50 свиноматок, 180 телят, 340 ягнят, 97 лошат тощо. Колгоспники стали жити заможно. Вони одержували на трудодень по 3—4 кг хліба та по 7—8 крб. грішми.
За роки Радянської влади поліпшилось медичне обслуговування населення. Медичну допомогу піщанці одержували на фельдшерсько-акушерському пункті, де працювали лікар та кілька працівників з середньою медичною освітою. Для дітей дошкільного віку в селі побудували дитячі ясла та садок.
22 червня 1941 року, як тільки стало відомо про початок Великої Вітчизняної війни, жителі Піщаного зібрались на багатолюдний мітинг. Тут же почався запис добровольців у ряди захисників Вітчизни. Вже в перші дні з Піщаного пішло на фронт 235 чоловік. Майже все працездатне населення працювало на будівництві оборонних укріплень.
У серпні 1941 року колишнього учасника громадянської війни 3. Я. Коваля разом із зв’язківцем послали в розвідку на правий берег Дніпра, на той час захоплений фашистами. Завдання було успішно виконано. В штаб частини Радянської Армії було доставлено цінні дані про розташування ворога. Розвідники доставили також полоненого.
Коли фронт наблизився до Піщаного, частину худоби колгоспники евакуювали у східні райони країни.
9 вересня 1941 року село захопили фашисти. Вони встановили тут жорстокий режим терору і насильства. Але населення, як могло, чинило опір окупантам: відмовлялося на них працювати, переховувало худобу, продукти, уникало відправки на каторжні роботи до Німеччини. Фашисти вивезли все електричне обладнання, забрали у колгоспників 60 лошат, 181 корову, 145 кіз, понад 50 свиней тощо.
Ще до окупації в селі було проведено роботу по створенню підпілля та явочних квартир для сформованого Кременчуцького партизанського загону під командуванням О. К. Люлькіна. У Піщане доставили зброю та роздали її за призначенням.
На початку 1942 року фашисти схопили і розстріляли 16 чол.— комуністів і безпартійних активістів. Серед тих, що загинули від рук окупантів, були студент Київського політехнічного інституту, комсомолець Г. І. Шолох, один із організаторів комнезаму М. І. Мудрий, сільські активісти М. І. Рева, Я. І. Левченко, брати М. І. та І. І. Якимці, К. Р. Коваль, депутат сільської Ради А. Ф. Мудрий та інші.
Окупанти силоміць вивезли на каторжні роботи в Німеччину 82 чол., головним чином молодь. Багато з них не повернулися до рідної домівки, бо загинули від непосильної роботи, голоду і знущань. Особливо лютували вороги, втікаючи з села. В останні дні свого панування вони палили і нищили все, що було на їх шляху. Так, протягом 25—27 вересня 1943 року фашисти спалили 709 житлових будинків, 412 індивідуальних господарських будівель, школу, клуб, лазню, родильний будинок, медпункт, колгоспну контору, дитячі ясла, крамницю та майже всі колгоспні будівлі: корівники, свинарник, млин, олійницю тощо.
Фашисти завдали збитків селу і колгоспу на суму близько 28 млн. карбованців.
29 вересня 1943 року підрозділи 97-ї Полтавської гвардійської стрілецької дивізії, якою командував генерал-майор Анциферов, визволили Піщане.
Героїчно билися піщанці на фронтах Великої Вітчизняної війни. 153 чол. віддали своє життя за Батьківщину. Полягли в боях з ворогом чотири брати — Михайло, Сергій, Андрій та Василь Лихмани; три брати — Микола, Іван і Михайло Качконоги.
В одній частині служили і загинули на фронті І. Я. Кулинич і його сини Микола та Іван. З багатьма бойовими орденами і медалями повернулися в село після війни Г. П. Кулинич, М. М. Коваль, що був учасником параду перемоги в Москві, та багато інших фронтовиків. За героїзм і мужність, виявлені на фронтах
Великої Вітчизняної війни, 345 жителів Піщаного нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Вже з перших днів після визволення жителі села почали будувати тимчасові житла — землянки.
Поля колгоспники обробляли власними коровами, а землю під городину навіть коцали лопатами вручну. Посівний матеріал першої весни довелося збирати серед населення. За таких умов все ж у 1944 році засіяли 472 га зерно-бобовими культурами (з них 100 га скопали і засіяли вручну) і зібрали по 11,5 цнт з гектара бобових та по 18,3 цнт озимої пшениці.
Восени 1944 року в селі з’явилася перша новозбудована хата, а до кінця 1947 року на місці, руїн і пожарищ виросло 700 будинків1. Насамперед забезпечили житлом сім’ї загиблих воїнів та інвалідів Великої Вітчизняної війни. Держава надала колгоспникам близьцо 1 млн крб. кредиту.
Відбудовувати господарство піщанцям допомагали колгоспники Російської Федерації. У 1946 році звідти надіслали 23 телиці червоної степової породи та обладнання для тваринницької ферми.
Самовіддана праця колгоспників Піщаного дала плідні наслідки. У 1945 році доходи колгоспу вже становили півмільйона карбованців.
Колгоспники Піщаного внесли значний вклад у справу розгрому ворога. У 1944—45 рр. вони здали у фонд Радянської Армії 176 цнт жита, 200 цнт соняшнику, 300 цнт кукурудзи, 350 цнт картоплі.
У серпні—вересні 1945 року в село почали повертатися демобілізовані воїни. Восени цього року тут створили первинну партійну організацію. Секретарем обрали В. М. Радочина. Головою сільської Ради став інвалід Великої Вітчизняної війни комуніст В. М. Мамон.
Партійна організація та правління колгоспу надавали великого значення розвитку тваринництва. На тваринницьку ферму пішли працювати комуністи, комсомольці і молодь. Вжиті заходи дали плідні наслідки. У 1948 році колгосп за розвитком поголів’я і продуктивністю худоби перевищив показники довоєнного часу.
Колгоспники добилися також значного підвищення врожайності зернових та технічних культур. Так, у 1948 р. ланка О. В. Грами на площі 21 га зібрала по 24 цнт озимої пшениці та по 27 цнт з га проса. Ланка О. П. Кулинич теж цього року зібрала понад 20 цнт зернових, бригада М. Коваля виростила по 17 цнт гречки з га. Особливо високих показників досягли тютюнники. Було одержано по 50,2 цнт махорки з га на площі 18 га. Від її продажу колгосп одержав 71 363 крб. доходу. Крім того, близько півмільйона доходу одержано від реалізації квітів. На кінець 1948 року колгосп став мільйонером і одним з передових господарств області.
У 1950 році до Піщанського колгоспу було приєднано кривушанський колгосп ім. Петровського, який до цього був у числі відстаючих. Укрупнений колгосп ім. Горького очолив М. П. Коваль. Колгосп об’єднав 839 дворів з населенням 2152 чол., в т. ч. 1280 працездатних.
Частими гостями в колгоспі стали делегації з країн народної демократії. Піщанці щедро ділилися досвідом своєї роботи.
У липні 1950 року Піщане відвідала болгарська сільськогосподарська делегація, а в 1951 році — румунська. На прощання з румунськими гостями голова колгоспу підніс їм подарунок — насіння квітів. «Хай дружба з румунським народом розквітає пишними квітами»,— сказав він.
У 1952 році піщанці встановили дружні зв’язки з передовим колгоспом «Луч» Московської області, очолюваним Героєм Соціалістичної Праці Т. С. Пряхіним, і уклали з ним договір на соціалістичне змагання.
У 1953 році делегація з колгоспу «Луч» відвідала своїх піщанських друзів.
Цього ж року піщанський колгосп став учасником Всесоюзної Виставки досягнень народного господарства. Багатьох трудівників Піщаного за досягнення в розвитку сільськогосподарського виробництва відзначено медалями і цінними подарунками виставки, а колгосп — дипломом 2-го ступеня та вантажною автомашиною. Серед нагороджених були голова колгоспу М. П. Коваль, ланкова Л. І. Данилейко, городник П. П. Коваль, завідуючий тваринницькими фермами О. П. Сльота, свинарка М. С. Лебідь, колгоспник Г. А. Стрижак.
На кінець 1958 року село було майже повністю відбудовано. Тут з’явились нові добротні будівлі з цегли, криті шифером і черепицею, близько 100 господарських приміщень, з них 46, — фундаментальних.
Колгосп став багатогалузевим господарством. Його щорічні доходи становили З млн карбованців.
Колгоспники Піщаного кілька років підряд були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. За багаторічну працю на посту голови колгоспу М. Пі Коваль у 1958 році був удостоєний ордена Леніна, а завідуючий тваринницькими фермами О. П. Сльота — орденом Трудового Червоного Прапора.
Значна увага приділялась культурному будівництву. Навесні .1952 року було закладено фундамент школи, а до нового 1953/54 навчального року діти одержали нове приміщення школи-десятирічки.
Колгосп спорудив Будинок тваринника, де працівники ферми могли послухати , бесіду, лекцію, подивитися кінофільм, почитати свіжі газети, журнали.
Значних успіхів добилися колгоспники с. Піщаного за роки семирічки. На кінець 1965 року в колгоспі ім. Мічуріна (так називається з 1963 року піщанський колгосп), який очолює комуніст С. О. Ївженко, вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь 476 цнт молока, близько 60 цнт м’яса, 27 300 штук яєць.
Неподільні фонди артілі зросли до 1 млн. крб. Зросли й грошові доходи до 687 тис. крб. та відрахування до неподільного фонду до 55 тис. карбованців.
Технічна оснащеність господарства колгоспу, особливо за роки семирічки, набагато зросла. У 1965 році тракторів стало 17, комбайнів — 10, автомашин — 12.
За роки семирічки проведено велику роботу по механізації і електрифікації трудомістких процесів виробництва. Виробничі процеси на фермах механізовані більше як на 80 процентів.
Зростання сільськогосподарського виробництва сприяло підвищенню матеріального добробуту колгоспників. З 1959 року артіль перейшла на гарантовану грошову оплату праці. У 1965 році середня оплата людино-дня становила 3 крб. 62 коп. (у 1959 році — 1 крб. 50 коп.) Колгоспники пенсійного віку забезпечуються пенсіями. Так, у 1965 році пенсію одержали 179 чоловік.
За роки Радянської влади в селі виросли нові люди, безмежно віддані загальній справі, інтересам держави. Понад два десятиліття колгосп очолював один з його фундаторів М. П. Коваль. Перейшовши в 1959 році на пенсію, він організував ланку з літніх людей, яка протягом кількох років добивалася високих урожаїв кукурудзи (понад 60 цнт з гектара).
Усі післявоєнні роки самовіддано трудився на посту заступника голови колгоспу В. М. Радочин. Багато разів підряд його обирали секретарем первинної партійної організації.
До 1963 року свиноферму очолювала Г. Я. Безклинська — нині старший зоотехнік колгоспу, депутат Верховної Ради УРСР, нагороджена за високі показники у праці орденом Трудового Червоного Прапора. Молодою дівчиною почала вона працювати свинаркою. З 1950 року стала завідувати свинофермою і вивела її в число передових. Після закінчення Хомутецького сільгосптехнікуму, вона вчиться в Полтавському сільськогосподарському інституті.
Багато трудівників артілі самовідданою працею звеличують свою Батьківщину. Передові свинарки з 20-річним стажем М. С. Лебідь та Г. М. Трофуша добиваються від кожної свиноматки по 20—23 ділових поросят, доярки 3. П. Цвелих, Г. І. Безклинська, О. Д. Цвелих, які працюють на фермі понад 10 років, надоюють по 3 тис. і більше кг молока на рік від кожної корови. їхня праця відзначена урядовими нагородами, вони є депутатами районної та сільської Рад депутатів трудящих.
Серед трудівників колгоспу шириться рух за комуністичне ставлення до праці. Звання бригади комуністичної праці присвоєно колективу свиноферми, ударниками комуністичної праці є механізатори Д. О. Мудрий, І. С. Коваль, В. В. Остапенко та інші.
В Піщаному розташований Кременчуцький розсадницький радгосп. Він спеціалізується на вирощенні плодових та декоративних саджанців і квітів. У його користуванні 169 га орної землі. Від реалізації продукції радгосп щороку одержує 10—12 тис. чистого доходу. В господарстві зайнято 70 робітників, у т. ч. агроном, 2 бригадири. Тут є парторганізація, що налічує 8 комуністів.
На території Піщаного розміщена Кременчуцька державна сорто-дослідна дільниця, яка на площі 32 га досліджує районування кращих овочевих культур. Тут працює 3 агрономи та овочева ланка, яка вирощує по 300 цнт овочів з гектара, випробовує різні сорти овочів.
Сучасне Піщане потопає в парках і садах. Наприкінці семирічки воно особливо стало красивим. Щовесни та восени жителі села висаджують 2—3 тис. молодих дерев і кущів. На вулицях і подвір’ях багато клумб, барвистих квітників.
До Жовтневої революції на все село була одна автомашина у поміщика Бера та велосипед у його сина. Тепер автомашини мають колишні наймити, їх сини і дочки. В індивідуальному користуванні піщанців 48 власних легкових автомашин.
Побутові потреби жителів Піщаного задовольняють 7 крамниць, в т. ч. сільунівермаг, госпмаг, 2 продовольчі магазини тощо.
Широкий попит у населення мають товари побутового призначення. У 1965 році населення купило 109 велосипедів і мотопедів, 13 мотоциклів, 50 радіол та приймачів, 48 телевізорів, 32 швейні машини, 11 холодильників, 42 пральні машини тощо. З року в рік зростають трудові заощадження піщанців. На 1 січня 1966 року тут було близько 1800 вкладників.
У післявоєнний час багато зроблено для поліпшення охорони здоров’я населення. В Піщаному є лікарня на 25 ліжок, амбулаторія з рентгенкабінетом та медпункт. Тут працюють і подають допомогу жителям села 2 лікарі та 20 чоловік медичних працівників з середньою освітою.
Для дітей дошкільного віку в селі є дитячі ясла такі, що працюють протягом цілого року (на 60 дітей), та сезонні (на 40 дітей).
Значних успіхів досягнуто в культурному будівництві. В селі немає жодного неписьменного.
У 1965/1966 навчальному році в Піщанській середній школі вчилось 585 учнів та в школі колгоспної молоді — 100 чоловік. Навчання й виховання здійснюють 32 вчителі, переважно з вищою освітою. По 30—40 років присвятили справі виховання дітей вчителі П. І. Грачов, Н. Ф. Біленька, О. С. Зінченко та інші.
У дореволюційні часи тільки один уродженець Піщаного здобув середню освіту і став учителем. За роки Радянської влади сотні піщанців стали працівниками освітнього і культурного фронту, організаторами виробництва тощо. Тільки за післявоєнні роки 50 чоловік здобули вищу освіту.
Комсомольці 20-х років О. С. Коваль та П. Т. Цвелих стали кандидатами наук: перший — сільськогосподарських, другий — філософських. Уродженець Піщаного П. М. Пахмурний — доктор історичних наук. З села вийшло понад 50 офіцерів Радянської Армії.
У Піщаному є Будинок культури з залом глядачів на 450 місць. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності: драматичний, хоровий, музичний, якими охоплено понад 80 чоловік. При Будинку культури регулярно читаються лекції, проводяться тематичні вечори. Члени місцевого відділення товариства «Знання» у складі 27 чол. та приїжджі лектори щороку читають у селі 200—250 лекцій. З 1959 року в Піщаному працює народний університет культури, на заняттях якого жителі села знайомляться з досягненнями науки і техніки, з досвідом передовиків сільського господарства, слухають лекції з окремих питань теорії літератури, музики, живопису тощо.
З 1963 року в селі відкрито історико-краєзнавчий музей, у якому є відділи знахідок старовини, знаряддя праці і побуту, історії колгоспу. Керує роботою рада музею, куди входять вчителі, працівники сільського господарства та інші.
Піщанці люблять книгу. В трьох бібліотеках села: сільській, шкільній та в бібліотеці сортодослідної дільниці налічується 13 тис. книжок, якими користується понад дві тисячі читачів. Бібліотеки влаштовують читацькі конференції, літературні вечори.
Господарське та громадсько-політичне життя села спрямовують 3 первинні партійні організації (колгоспна, шкільна та сортодослідницької дільниці), які об’єднують 49 комуністів. Комсомольська організація, на обліку в якій перебувають 22 комсомольці, є активним помічником партійної організації в усіх її справах і починаннях.
Натхнені рішеннями XXIII з’їзду КПРС, піщанські хлібороби прагнуть внести гідний вклад у справу створення в країні комуністичного достатку. Колгоспники обговорили і затвердили свій п’ятирічний план. У новій п’ятирічці колгосп ім. Мічуріна спеціалізуватиметься у напрямку овочівництва, городництва та молочнотоварного тваринництва. За новим планом намічається значне підвищення урожайності зернових та технічних культур.
Трудівники Піщаного впевнено крокують у майбутнє, вони самовіддано працюють на благо комунізму.
В. Я. ЖУК, О. Я. СЛЬОТА