Червонозаводське, Лохвицький район, Полтавська область
Червонозаводське — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради, до якої також входить населений пункт Вишневе. Розташоване в долині річки Сули, притоки Дніпра, на відстані 12 км від Лохвиці і 170 км від Полтави. Через нього проходить залізнична лінія Бахмач — Кременчук. На території селища — залізнична станція Сула. Населення Червонозаводського — 8,3 тис. чоловік.
Чотири десятиліття тому на місці, де нині розкинулося селище, вільно гуляли вітри, здіймаючи куряву по шляхах, взимку співала віхола. Степ лежав голий, непривітний. А тепер…
Ще здалеку, коли їхати на Ромни, видні в степу величезні заводські корпуси, багатоповерхові житлові будинки. Ніби змагаючись з заводськими трубами, тягнуться вгору верховіттям гнучкі тополі і осокори. Селище закладено у вересні 1928 року, коли за рішенням Уряду тут розпочалось спорудження найбільшого в країні цукрового заводу. В перші дні на будівництві відчувалася гостра нестача робочої сили.
Щоб зарадити справі, Лохвицька партійна організація і райком комсомолу ухвалили мобілізувати на будову комсомольців і молодь. Крім того, у села виїхали агітатори, які провели велику роз’яснювальну роботу серед сільського населення. І це дало добрі наслідки. З усіх кінців району на будівництво почали прибувати грабарі, теслярі, столяри тощо. Вже через 2 місяці, в одинадцяту річницю Великого Жовтня, фундамент заводу був готовий. В цей час тут працювало понад 1000 робітників, 57 техніків і інженерів. Перед у будівництві вели комуністи. Партійна організація була створена наприкінці 1928 року і налічувала 8 членів КПРС.
Роботи проводилися і вдень, і вночі. Поруч з виробничими корпусами виростало селище. Було споруджено житлові будинки, школу, клуб, лікарню, їдальню, магазини, закладено фруктовий сад на площі 23 га.
Завод ще тільки будувався, а це вже мало великий вплив на всю економіку району. Провадилась електрифікація навколишніх сіл, поліпшувались шляхи, будувалися мости і переправи, розширювалася залізнична мережа; площа під цукровими буряками зросла з 4,7 тис. га до 10,2 тис., а в 1930 році — до 15 тис. гектарів.
За планом, завод треба було збудувати за 2 роки. Але радянські люди справилися з цим завданням набагато раніше. 9 жовтня 1929 року підприємство стало до ладу. На відкриття заводу прибули гості з Харкова, Полтави, Лохвицького, Сенчанського, Галицького та інших районів області. На великому майдані відбувся багатолюдний мітинг, на якому партійні керівники району поздоровили будівників з чудовою перемогою, побажали їм нових трудових успіхів.
В наказі Управління цукрової промисловості CPСP від 13 листопада 1929 року говорилося, що з пуском Лохвицького заводу «радянська цукрова промисловість збагатилася могутнім підприємством, де зібрано в єдине ціле останні досягнення і новинки цукрової промисловості Західної Європи г Америки». Лохвицький цукровий завод, що був найпотужнішим в Європі, щодоби переробляв близько 20 тис. цнт цукрових буряків. У 1930 році при цукрокомбінаті було створено МТС, яка обслуговувала 163 колгоспи в радіусі понад 100 км. В першу чергу МТС обробляла землі тих колгоспів, які сіяли буряки.
За короткий строк поруч з цукрокомбінатом виросли інші великі підприємства — маслозавод (1930 р.), один з найбільших в країні спиртозавод (1934 р.), хлібоприймальний пункт, пункт відгодівлі худоби (1936 р.). Керували будівництвом промислових підприємств партійні організації селища. У 1931 році вони налічували вже 47 членів КПРС і 56 кандидатів. У травні того ж року в цехах цукрозаводу було створено 17 партійних груп. За ініціативою комуністів, у 1936 році проведено реконструкцію підприємства, внаслідок чого його потужність зросла на 80 процентів. Всі роботи виконувалися механізмами, починаючи від розвантаження цукрових буряків і кінчаючи вантаженням мішків з цукром у залізничні вагони.
: Розширювалося підприємство, зростали його кадри. Чимало з робітників, які працювали на будівництві заводу грабарями, теслярами та ін., стали висококваліфікованими спеціалістами. Так, робітник Ф. Г. Мілютенко вивчився на інженера і був призначений головним механіком підприємства. За відмінну роботу його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Слюсар П. І. Букрєєв виріс в начальника цеху, а Я. А. Васильченко — в помічника начальника цеху. З села прийшов на завод Г. А. Теркун. Працював і вчився. У 1939 році він закінчив механічний технікум. Як кращого стахановця його було нагороджено орденом «Знак пошани».
А хто не знав, у селищі комсомолки Г. П. Ковтун, заспівувача стахановського руху на цукрових заводах? Спочатку вона працювала офіціанткою, а потім стала апаратницею цеху. На цій роботі дівчина добилась чудових успіхів. Її було нагороджено орденом Леніна. Напередодні війни колектив заводу направив її вчитися у Московську промислову академію.
Коли спалахнула Велика Вітчизняна війна, багато робітників пішли в армію, а ті, що лишилися, працювали для фронту. Тільки з наближенням гітлерівців до Полтавщини цукровики демонтували турбіни та інше устаткування і вивезли їх у глибокий тил. Разом з ними евакуювалося і чимало робітників. У східні райони країни з відгодівельного пункту відправили худобу.
12 вересня 1941 року німецько-фашистські загарбники увірвалися в селище. Радянські люди, що лишились на тимчасово окупованій території, не скорилися ворогові. Взимку 1941/42 року в селищі почала діяти підпільна група, створена з місцевих комуністів, комсомольців, а також радянських воїнів, які потрапили в оточення. Її керівниками були комуністи М. І. Гаркавенко — механік Лохвицького цукрозаводу та Н. А. Ольтеціан — працівник Наркомату зв’язку СРСР.
До групи входили інженер О. Т. Кузнецов, танкіст В. Кульбеда, старший лейтенант В. Зайченко, І. Стріха, М. Рубанцев та інші. О. Кузнецов і М. Кутузов працювали серед військовополонених, табір яких розміщувався на території селища. Вони влаштували втечу з табору 70 радянських воїнів.
При активній підтримці населення підпільники зривали заходи окупаційних властей щодо відновлення роботи промислових підприємств. Через саботаж жителів гітлерівцям так і не вдалося пустити в хід цукровий комбінат. На півроку радянські патріоти затримали пуск спиртозаводу. Але і почавши працювати, він майже не давав продукції, бо робітники щоразу виводили з ладу кисневу станцію, машини і механізми.
Член підпільної групи радіотехнік спиртозаводу К. Я. Тахтай встановив приймач у підвалі радіовузла і слухав передачі з Москви. Ризикуючи життям, він кілька разів включав передачі «Останніх вістей» з Москви в трансляційну сітку селища. Підпільники М. С. Стець, Г. К. Скрипник та В. І. Чемерис поширювали зведення Радінформбюро серед населення з допомогою листівок. Окупанти влаштували справжнє полювання на підпільників. Були схоплені і розстріляні М. І. Гаркавенко, його брат П. І. Гаркавенко, В. Кульбеда. Загинув і Н. А. Ольтеціан. Однак група не припинила роботи. Її очолив О. Т. Кузнецов.
Влітку 1942 року червонозаводська підпільна група об’єдналася з гиряво-ісківецькою. У квітні 1943 року налагоджено регулярні зв’язки з партизанським загоном «Сокіл», що діяв на території Лохвицького району. Тоді ж було створено партизанську диверсійну групу на чолі з М. С. Кукленком. Народні месники провели диверсійні операції на підприємствах селища, а також на залізниці Бахмач — Ромодан. Кілька разів вони руйнували колії на лініях Андріяшівка — Сенча, Ісківці — Сталінська Цукроварня (нині Сула). Партизан О. К. Аронський пустив під укіс ешелон з солдатами ворога.
Підпільники підтримували тісний зв’язок з лікарями А. О. Руденком, І. Л. Дадачком, М. П. Герасимовим, К. С. Великановим. Лікарі видавали багатьом юнакам і дівчатам довідки про поганий стан здоров’я і таким чином рятували їх від каторжних робіт у Німеччині.
Підпільники подавали активну допомогу наступаючим частинам Червоної Армії. Коли у вересні радянські війська вступили на територію району, вони виділили їм провідників. Члени підпільної групи О. Кузнецов, Г. Сердюк і В. Ус розміновували німецькі склади з боєприпасами у лісі біля Гирявих Ісківців, міст через річку Сулу. Але патріоти не встигли врятувати від руйнування селище. Відступаючи, фашистські варвари висадили в повітря промислові підприємства, вокзал, школу, житлові будинки.
Червонозаводське було визволено від гітлерівських окупантів 12 вересня 1943 року, а вже 14 вересня його жителі почали розбирати руїни. Як дбайливі господарі, крихта за крихтою збирали вони все, що могло стати в пригоді при відбудові селища, і в першу чергу його заводів. До кінця війни більшість з них вже давала продукцію. Восени 1945 року став до ладу і цукрокомбінат. Річну програму його колектив перевиконав, давши країні понад план 26,5 тис. пудів цукру. Потужність заводу невпинно зростала і в 1949 році досягла довоєнного рівня. Однак цей рівень вже не задовольняв зрослі потреби в цукрі. Робітники, інженери, техніки наполегливо шукали шляхів збільшення потужності комбінату з допомогою механізації трудомістких процесів. Група інженерно-технічних працівників у складі А. П. Пономаренка, Л. С. Бачинського та інших здійснила комплексну механізацію подачі і сортування вугілля. Невдовзі було сконструйовано башту, яка навантажує жом у вагони. Це дало змогу заощадити 200 тис. крб. на рік.
Робітники цукрокомбінату успішно оволодівали новою технікою, поповнювали ряди спеціалістів. Так, муляр Г. Я. Перчина став начальником продуктового цеху, слюсар О. Г. Тера — помічником змінного інженера. Колишня прибиральниця Є. М. Резник працює змінним хіміком. У 1949 році в селищі близько 2000 чоловік навчалися в школі ФЗУ, технікумі харчової промисловості, двох десятирічках і вечірній середній школі. Тисячі робітників оволодівали складними професіями на заводах.
У 1950 році за високі виробничі показники колективу цукрозаводу було вручено перехідний Червоний прапор Полтавського обкому КП(б)У та Полтавського облвиконкому. Ці успіхи були досягнуті під керівництвом парторганізації, яка в 1954 році налічувала 134 комуністи.
В 1959 році на цукровому заводі розгорнувся рух за комуністичне ставлення до праці. Його ініціаторами були партгрупа механічної майстерні (парторг М. М. Антипов) і бригада Ю. П. Кравчука. Включившись у змагання, зміна інженера П. Я. Шабаля досягла рекордних показників — за 10 днів жовтня переробила понад 18 тис. цнт цукрових буряків.
Протягом 1959—1965 рр. була проведена нова реконструкція заводу — модернізовано обладнання та устаткування, ліквідовано «вузькі місця». Вже у 1961 році цукрокомбінат щодоби переробляв 62 тис. цнт цукрових буряків і давав 8,6 тис. цнт готової продукції. У 1965 році підприємство виготовляло щодоби 9,7 тис. цнт цукру. З кожного центнера буряків на заводі одержують по 14 кг цукру. Собівартість центнера готової продукції нижча планової на 25 коп. За 1965 рік доход заводу становив близько 6 млн. карбованців.
Завдяки великому трудовому піднесенню робітників, інженерно-технічних працівників підприємство виконало семирічний план на 103,5 процента. За дострокове виконання завдань семирічки, збільшення виробництва цукру комбінат нагороджений орденом Леніна. Натхнений високою нагородою, колектив підприємства взяв зобов’язання протягом п’ятирічки довести заготівлю цукрових буряків до 12,5 млн. цнт, а потужність заводу — до 80 тис. цнт переробки буряків на добу. Щороку підприємство даватиме 1,2 млн. цнт цукру (10 тис. цнт на добу).
Організаторами виробничих успіхів заводського колективу виступають комуністи. За рішенням Полтавського обкому від 3 липня 1963 року на комбінаті створений партком. На підприємстві діє 13 цехових первинних парторганізацій, 8 із них обирають свої партійні бюро. У 1966 році на цукрокомбінаті працювало 308 членів КПРС, з них безпосередньо в сфері виробництва — 230 чоловік. Цехом турбінного відділення — серцем заводу, керує комуніст І. С. Лавриненко. Поряд з ним працює ще 5 членів партії — турбіністів і слюсарів. В продуктовому цеху налічується 9 комуністів. У механічній майстерні трудяться 29 комуністів.
Активним вожаком молоді на виробництві і помічником партійного комітету комбінату є комсомольська організація. Тільки за три роки (1963—1966 рр.) вона підготувала і рекомендувала для вступу в ряди партії понад 100 членів ВЛКСМ. З 376 комсомольців заводу 140 навчаються у вечірній школі робітничої молоді, у вечірньому технікумі харчової промисловості та заочно в технікумах і вузах.
Велику роботу на цукрокомбінаті проводить профспілкова організація, яка налічує в своїх рядах 2762 члени, що становить 95 процентів всіх робітників і службовців. 17 цехових комітетів профспілки і 56 профгруп об’єднують цей великий Загін робітників.
На профспілкових нарадах обговорюються питання раціоналізації, охорони праці і техніки безпеки, стан трудової і виробничої дисципліни тощо. Заводський комітет профспілки щороку укладає колективний договір з адміністрацією, стежить за його виконанням. Профспілкова організація проводить велику культурно-виховну роботу. При завкомі працюють 8 комісій, в яких беруть участь сотні робітників і службовців заводу.
Партійна і громадські організації дбають про те, щоб не було плинності кадрів, щоб члени заводського колективу підвищували свою кваліфікацію. На підприємстві працює багато кадрових робітників і навіть цілих робітничих династій. У 1929 році приїхав на будівництво заводу муляр І. С. Пітель і лишився на ньому працювати, здобув нову кваліфікацію — центрифуговщика. Нині разом з ним на комбінаті трудяться дві його дочки та їх чоловіки. Середній місячний заробіток кожного з них становить понад 100 крб.
На заводі добре знають і поважають робітничу династію Ланіних. Її глава — Юхим Іванович був одним з перших будівників підприємства. Ниці тут працюють 2 його сини і 2 дочки. Комуніст Федір Ланін — слюсар ремонтно-силового цеху, передовик виробництва. Його брат Василь теж був слюсарем, а потім завод послав молодого здібного робітника вчитися у Київський технологічний інститут харчової промисловості. Закінчивши його у 1965 році, комсомолець В. Ю. Ланін працює на комбінаті начальником зміни. У 1966 році його зміна не раз завойовувала Прапор трудової слави. Сестри Килина і Любов Ланіни теж трудяться на цукрокомбінаті. Ветераном підприємства є і С. Г. Давиденко. Разом з ним працює дружина і молодша дочка, що закінчила середню школу в 1965 році. Старша донька навчається у Київському технологічному інституті харчової промисловості. Незабаром вона одержить диплом інженера і повернеться на завод.
У післявоєнні роки в Червонозаводському побудовано чимало промислових підприємств. Так, у 1951 році тут став до ладу Лохвицький хлібзавод, в 1960 році -г ТЕЦ. Того ж року на базі цеху «Точскло» споруджено приладобудівний завод — одне з найбільших підприємств області. Тут виготовляються медичні та технічні термометри, манометри, мановакуумметри, психрометри, посуд для хімічних лабораторій тощо. Продукція приладобудівного заводу має великий попит як у нашій країні, так і за рубежем. Її можна побачити на атомному криголамі «Ленін», кораблях китобійної флотилії «Советская Украина», в бавовницьких колгоспах сонячного Узбекистану, в братніх соціалістичних країнах.
Промислові підприємства селища щороку дають країні на мільйон карбованців цукру, хлібопекарських та кормових дріжджів, масла, сиру, спирту, ефіру, гліцерину, термометрів, різного лабораторного обладнання, лікувальних препаратів.
В останні роки семирічки на базі цукрового та спиртового заводів створені лабораторії науково-дослідних інститутів харчової промисловості. Зокрема, на спирт-заводі працює науково-дослідна лабораторія по спирту, цукрокомбінаті — науково-дослідна лабораторія по праці і заробітній платі та групова лабораторія по технології цукру.
Підприємства Червонозаводського обслуговують залізничники станції Сула — однієї з передових у Полтавському відділку Південної залізниці. Між колективами залізничної станції і заводів селища давно склались хороші ділові відносини, основою яких є міцна виробнича дружба, злагодженість, взаємодопомога.
І залізничники, і працівники промислових підприємств спільними зусиллями борються за скорочення простою вагонів, їх ефективне використання.
На території Червонозаводської селищної Ради, в селі Вишневому, розташований відділок радгоспу Лохвицького цукрокомбінату. Цей відділок має 406 га земельних угідь, в тому числі 312 га орної землі, 4 гектари сіножатей тощо. У відділку вирощують цукрові буряки, пшеницю, кукурудзу та інші культури. Середня врожайність провідних сільськогосподарських культур з одного гектара в 1965 році становила: цукрових буряків — 323 цнт, пшениці — 31,5 цнт, кукурудзи в зерні — 20 цнт, ячменю — 18,3 цнт, картоплі — 124 центнери. У відділку розвивається свинарство, є молочно-товарні ферми.
Зростають промислові підприємства Червонозаводського, зростає та впорядковується і саме селище. Збудоване за роки Радянської влади, воно добре сплановане. Будинки державних підприємств, учбових закладів, громадські споруди розміщуються в центральній частині, а індивідуальні забудови робітників і службовців розташовані на території житлових кварталів. Вулиці прямі, широкі, в центральній частині — заасфальтовані, з вимощеними тротуарами. В селищі є водопровід і каналізація. Селищна Рада дбає не тільки про впорядкування Червоно-заводського, а й про добре побутове обслуговування населення. Жителів селища обслуговує пошта, телеграф, телефонна і радіотрансляційна мережа. Тут працює 16 торговельних закладів.
Протягом п’ятирічки заплановано повністю газифікувати заводи і селище, побудувати на комбінаті нову котельню, спорудити побутовий корпус, готель на 100 місць, новий магазин, кінотеатр на 400 місць, лікарню на 150 ліжок.
Нині в селищі є лікарня на 50 ліжок, пологове відділення на 20 ліжок. А нещодавно на базі місцевого мінерального джерела, вода якого має цінні лікувальні властивості, відкрито водолікарню для трудівників селища і навколишніх населених пунктів. Ці заклади обслуговують 110 медичних працівників. Під їх наглядом в селищі працюють два дитячі садки і цілодобові дитячі ясла. Батьки спокійні за своїх малюків: вони добре доглянуті, нагодовані, у них багато іграшок, їм живеться весело і цікаво.
Дбають в Червонозаводському і про освіту молодого покоління. В селищі є 4 школи: 2 середні загальноосвітні, фабрично-заводського учнівства цукрової промисловості та робітничої молоді. У загальноосвітніх середніх школах навчається 1452 учні, а в школі фабрично-заводського учнівства — 128 юнаків і дівчат. Педагогічний колектив шкіл складається майже з 100 чоловік. Серед них є чимало чудових майстрів своєї справи. 18 років працює в середній школі № 2 учителька 1—4 класів Н. П. Роман. Багато випускників школи з вдячністю згадують свого першого педагога, першу в житті наставницю, що змалку прищепила їм любов до праці, до науки. Досвідчена учителька веде школу передового досвіду. Відвідуючи її уроки, педагоги з інших шкіл намагаються вловити «секрет» того душевного контакту, який встановлюється між Надією Петрівною і дітьми, використовують її передові методи в навчально-виховній роботі. Високо оцінив уряд сумлінну невтомну працю Н. П. Роман. їй присвоєно звання заслуженої вчительки школи УРСР.
Після закінчення ніколи багато юнаків і дівчат йдуть вчитися в технікум харчової промисловості, відкритий у селищі в 1931 році. Чимало випускників поступають в інститути Полтави, Харкова, Києва, Москви. За роки існування селища 1100 жителів одержали вищу освіту, стали інженерами харчової промисловості, транспорту, юристами, вчителями. Добре налагоджена у Червонозаводському культурно-освітня робота. З 1959 року тут працює Народний університет культури, роботою якого керує рада в складі 9 осіб. Його відвідує понад 130 чоловік. Університет має відділення: загальнополітичне, літератури і мистецтва, охорони здоров’я. Заняття провадяться два рази на місяць. Університет культури організував цикл бесід про п’ятирічний план розвитку народного господарства на 1966—1970 роки.
Знаменною подією в культурному житті селища було відкриття на честь 47-ї річниці Великого Жовтня музею В. І. Леніна в середній школі № 1. Він створений силами піонерів, комсомольців та учителів школи, які листуються з музеями В. І. Леніна Москви, Києва, Ульяновська та ін. З Москви в музей надіслали 20 книг про життя і діяльність любимого вождя, грампластинки з його промовами. Від О. Д. Стасової одержано фотографію і цікавий лист з побажанням кращих успіхів у навчанні і житті. Київський музей подарував фотодокументи. Школярі одержали також книги і фотографії з Ульяновська.
Різноманітна і цікава робота проводиться в клубах селища. Їх тут 3: при цукрокомбінаті з залом на 500 місць, спиртокомбінаті — на 200 місць та приладобудівному заводі — на 300 місць. При клубі цукрового заводу працюють хоровий, танцювальний, драматичний колективи, духовий оркестр. Особливо великою популярністю у трудящих Червонозаводського користується танцювальний колектив. Танцюристи неодноразово демонстрували своє мистецтво у Полтаві і Києві. З цікавими програмами виступає перед жителями селища духовий оркестр. Всього у клубних гуртках художньої самодіяльності беруть участь понад 700 чоловік.
До послуг трудівників Червонозаводського 7 бібліотек із загальним фондом 64,8 тис. книг. В селищі налагоджено спортивну роботу. Понад 1000 юнаків і дівчат підвищують свою майстерність у 7 спортивних колективах. В їх розпорядженні — стадіон, 4 спортивні зали, басейн.
Вдячні партії за повсякденне піклування про підвищення матеріального і культурного рівня життя трудящих, робітники і інтелігенція Червонозаводського з великим піднесенням працюють над виконанням п’ятирічного плану.
Є. В. ГИРИЧ, Н. В. ШЕВЧУК, Є. С. ЧЕПА
Ігор
| #
Червонозаводське це не селище а місто.
Reply