Харківці, Лохвицький район, Полтавська область
Харківці — село, центр Харковецької сільради, якій підпорядковані населені пункти Архипівка і Западинці. Розташовані в мальовничій долині річки Лохвиці, за 6 км від райцентру і 18 км від залізничної станції Сула (на лінії Бахмач — Ромодан). Населення — 932 чоловіка.
Харківці — одне з давніх сіл Посулля. Вже на карті Боплана вони зазначені як досить великий населений пункт. В ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту (1648—1654 рр.) Харківці були приписані до Лохвицької сотні і залишалися в ній до ліквідації полкового устрою, а потім входили у Лохвицьку волость. У 1658 році селяни Харківців, як і багатьох інших сіл, брали діяльну участь в боротьбі проти зрадника гетьмана Виговського, а в 1708— 1709 рр.— проти шведських загарбників та їх союзника Мазепи.
Визвольна війна лише послабила, але не зруйнувала феодально-кріпосницькі відносини. Замість польської шляхти села стали прибирати до своїх рук українські та російські поміщики. У 80-х роках XVII ст. гетьманським універсалом села Харківці і Западинці були віддані у володіння лохвицькому сотникові А. Гамалії. Протягом XVIII ст. залежність селян Харківців від феодальних власників посилилася. У 1712 році, за універсалом гетьмана Скоропадського, село було віддане осавулу Гадяцького полку, а через чверть століття воно перейшло до графа О. А. Безбородька. На 1783 рік, час юридичного оформлення кріпацтва на Україні, Харківцями володів І. Гамалія. У 1792 році в селі налічувалося 769 козаків і 125 поміщицьких селян.
На середину XIX століття Харківці були досить великим селом. В ньому проживало 1568 чоловік. Переважну частину населення становили козаки — 273 двори. Поміщицьким селянам належало 17 дворів. Шили кріпаки в крайній бідності.
3 17 дворів тільки 3 мали тягло і називалися тяглими, 10 дворів було піших, 4 — городників, які мали тільки невелику садибу. В маєтку Барвінського з 6 дворів 4 зовсім не мали польової землі.
Незважаючи на малоземелля кріпаків, в ході реформи наділ землі їм не збільшили, він був менше нижчої норми, визначеної для цього краю урядовим положенням. Значна частина селян — колишні дворові — зовсім не одержали землі. Через нестачу коштів селяни не змогли відразу після визволення перейти на викуп і залишалися на становищі тимчасовозобов’язаних, близькому до звичайного кріпацтва. Вони сплачували своїм поміщикам грошовий оброк. У маєтку Горської, наприклад, селяни за 25 десятин і 1344 сажені польової та садибної землі щороку платили поміщиці 66 крб. 2 коп. оброчних платежів. У 1865 році вони перейшли на викуп і стали платити державі на протязі 49 років по 52 крб. 82 коп. викупних платежів.
Через малоземелля й нестатки багато жителів Харківців шукали сторонніх, неземлеробських заробітків, а то й зовсім залишали рідне село, переселяючись на «вільні» землі Сибіру, Північно-Уссурійського краю тощо. За чверть століття (1861 — 1888) населення Харківців зросло всього на 77 чол., а кількість дворів — на 28. У 1888 році 40 господарств зовсім не мали землі, у 61—не було орної землі, 86 — володіли ділянками до 3 десятин. Зате невелика купка куркулів (16 господарств) зосередила у своїх руках 466 десятин. З них 12 мали від 20 до 50 десятин, а 4 — понад 50 десятин. Таким же разючим був контраст і в розподілі худоби. 40 господарств не мали ніякої худоби, 43 — робочої, в той час як багатіям належало близько 60 проц. робочої і продуктивної худоби.
В зв’язку із зростанням попиту на хліб на місцевому ринку і вивозом його залізницею до промислових центрів ціни на землю швидко зростали, збільшувалася і орендна плата. Селяни змушені були переплачувати за землю вдвічі і втричі. За даними подвірного перепису 1900 року, 138 селянських господарств орендували землю в куркулів і поміщиків на найтяжчих умовах — за виробітки або з половини. 87 сімей зовсім не займалися землеробством, 155 безпосівних і тих, що засівали до 3 дес., постійно купували або заробляли хліб за сніп, за обмолот чужого врожаю. Ці злидарі поповнювали лави сільськогосподарських робітників.
Процес зубожіння, пролетаризацію селянства, як наслідок розвитку капіталістичних відносин, добре показав у своїх оповіданнях український письменник, революційний демократ А. Ю. Тесленко (1882—1911 рр.), який народився і жив у Харківцях. Син бідняка-наймита, сільський пролетар, він став співцем знедолених. Герої його оповідань «За пашпортом», «Хуторяночка», «Дід Омелько», «Школяр», «Наука» та інші — це зубожілі селяни, наймити і наймички, змушені тяжкою працею здобувати шматок хліба.
Правдиву картину страшних злиднів і горя бідняка-селянина змалював Архип Тесленко в оповіданні «Радощі»: «Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робити у світі божому. Зима… морози, а в його топить нічим… Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду, та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають… отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав… ех, це вже в його шоста дитина на тім світі… Що ж… Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив,— до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав».
Злидні і безправ’я породжували у сільської бідноти глибоку ненависть до гнобителів, протест проти існуючого ладу.
В період революції 1905—1907 рр. цей протест переріс в активну боротьбу проти поміщиків і куркулів.
Велику роль у пробудженні революційної свідомості селян Харківців та інших сіл відіграв письменник А. Ю. Тесленко, який зустрів революцію з захопленням. Разом із своїм односельчанином П. Л. Бурдою, учасником страйку на заводі «Російський провідане» у Маріуполі, що переховувався в Харківцях від переслідування поліції, Тесленко організовує гурток революційно настроєної молоді, бере участь в «Селянській спілці», поширює листівки. Так, за повідомленням поліції, 29 червня в селі були знайдені прокламації: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і «Селянам війни не треба!».
В автобіографічному творі «Немає матусі» Архип Юхимович писав: «Як ось настав рік 1905. Заворушилися люди. Кличуть до боротьби за рівність, братерство, свободу!.. Так он де я знайду собі і ціль, і життя, і карі оченята, і щось гарне, велике! Ухопився за це я. Розказую селянам, книжечки їм читаю».
В грудці 1905 року А. Тесленко брав участь у виступі селян Лохвиці, яке проходило під гаслом поділу панської землі, повалення; самодержавства та боротьби за демократичну, республіку. Повстанці роззброїли жандармів, визволили політичних в’язнів.
У Харківцях активні виступи селян проти багатіїв сталися у жовтні 1906 року. Для їх придушення сюди був викликаний загін козаків. За доносом куркулів . було заарештовано і кинуто в тюрми 15 активних учасників заворушень і серед них А. Ю. Тесленка, В. К. Ястребу, Я. П. Кононенка, Д. І. Левченка, С. П. Діброву та інших. «Перш ніж заарештувати мене,— писав А. Тесленко,— попорипала поліція хату. Ховався я. Було кого заарештують, і б’ють. І я то по родичах вештався тощо. Часто й серед ночі… гримлять козаки. Хату обступлять тобі, перекидають усе, на горище лізуть з вогнем. А раз батько сказав щось не до вподоби їм, вони й давай шмагати нагайками його, сам становий звелів».
Після тривалого тюремного ув’язнення письменника етапом вислали у В’ятську губернію на два роки. А тим часом куркулі Харківців, які допомагали царизмові боротися проти революційно настроєних селян, сфабрикували проти нього нову справу. І направили Тесленка знову на суд у Лубни, а потім етапом на заслання.
Повернувся Тесленко в рідне село зовсім хворим, але не лишився осторонь від боротьби. Своїм художнім словом, особливо в оповіданнях «Немає матусі», «Тяжко», «Свій брат», «Патріоти», «Істинно російська людина» та ін., він викривав чорносотенну політику самодержавства, закликав селян до нових виступів.
Наприкінці 1909 року, в умовах жорстокої столипінської реакції, колишні учасники революційного руху на Лохвиччині знову утворили в Харківцях революційний гурток. До нього входили А. Тесленко і його друзі Пимен Бурда, Павло Строй, Яків Степаненко, Сава Юхно, Юхим Сирота та інші. 28 червня 1911 року смерть вирвала з їх рядів Тесленка. Він похований в рідному селі.
На початку XX століття внаслідок проведення столипінської реформи посилилося майнове розшарування населення. За даними подвірного перепису 1910 року, з 341 описанного господарства 172 були позбавлені ріллі або мали її недостатньо. Водночас 50 господарств (14,6 проц.), що володіли понад 9 дес., зосереджували в своїх руках більшу частину ріллі.
59 дворів не мали будь-якої худоби, 131— корів. 70 проц. господарств обробляли землю найманим тяглом або супрягою.
В селі створився значний прошарок безземельних і малоземельних селян, які жили з заробітків і наймів та неземлеробських занять. 174 родини посилали своїх членів на заробітки на рік або літній період. В самих Харківцях 20 багатіїв користувалися працею наймитів.
Селяни Харківців терпіли не тільки від злиднів, але й від політичного безправ’я, від темряви. На 1888 рік з 1645 жителів письменних було всього 44, і серед них жодної жінки. В однокласній церковнопарафіяльній школі навчалося 26 хлопчиків.
У 1903 році А. Тесленко організував у Харківцях самодіяльний драматичний гурток. 17 серпня гуртківці поставили п’єсу Кропивницького «Невільник» і водевіль Крилова «До поры до времени». За короткий час було підготовлено і поставлено з участю місцевих учителів і сільської молоді ще кілька вистав: «Бурлаку» Карпенка-Карого, «Наталку Полтавку» Котляревського та інші. Демократичні ідеї, якими пройняті ці п’єси, пробуджували в селян почуття людської гідності, прагнення вирватися із злиднів і темряви.
Все більший вплив на трудящих Харківців справляли ідеї більшовицької партії.
Після повалення самодержавства у лютому 1917 року розмежування класових сил на селі стало більш чітким, а боротьба між сільською біднотою й багатіями — гострішою і непримиреннішою. Бідняки, яких очолювали наймити І. Є. Чопик і Ф. М. Дарнопих, вимагали справедливого і негайного розподілу землі, а також припинення імперіалістичної війни. їм протистояли заможні верстви, якими верховодив куркуль Яковенко. Посилаючись на закони Тимчасового уряду, вони відстоювали недоторканість особистої власності на землю та інші засоби виробництва.
В цей час пожвавили свою діяльність українські буржуазні націоналісти, на чолі яких стояв Синчило. Вдаючи з себе «борців» за волю українського народу і спекулюючи тим, що російське самодержавство проводило політику національного гноблення, націоналістичні елементи закликали селян підтримувати буржуазну Центральну раду, яка боролася за відрив України від Росії. Інколи їм вдавалося збити з пантелику окремих селян. Але біднота, як правило, не йшла за націоналістами.
Перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії трудящі селяни Харківців зустріли з великою радістю. «Настав наш час, товариші! Радянська влада — це влада пролетаря й бідняка,— захоплено говорив на селянському сході в листопаді 1917 року Ф. М. Дарнопих.— Але ви бачите, як скажено розкривають роти яковенки і синчили. Ми повинні згуртуватися і заткнути їм оті зубаті пащі!». На сході розгорілася гостра боротьба між куркулями та біднотою. Солдат-фронтовик, учитель з бідняків П. Г. Діброва, викриваючи націоналістичних наклепників, заявив: «Ми знаємо, що в усій Російській республіці є лише один уряд — Радянський уряд на чолі з Ульяновим-Леніним. Не слухайте отого «добродія»,— показавши на Синчила, продовжував солдат,— про більшовиків і Радянську владу він бреше. Більшовики не вбивці і грабіжники, а політична партія робітників і селян, яка несе обездоленим свободу, мир, землю і соціальну рівність».
На початку 1918 року в Харківцях відбулися збори бідняків і наймитів. Головував на них представник Лохвицького повітового ревкому більшовик І. Є. Чопик. Він розповів односельчанам про революційні події в Петрограді, перші декрети Радянської влади. Велику радість у присутніх викликало повідомлення про проголошення Радянської влади на території Лохвицького повіту. Селяни одностайно ухвалили встановити Радянську владу і в Харківцях. Куркулі намагалися зірвати прийняття цього рішення, але безуспішно. Тут же на зборах був організований ревком на чолі з Ф. М. Дарнопихом. У лютому 1918 року в Харківцях обрано Раду селянських депутатів, яку очолив селянин-бідняк X. Д. Кононенко.
При підтримці сільської бідноти і середняків Рада проводила в життя ленінський Декрет про землю. У поміщиків і найбагатших куркулів були конфісковані сотні гектарів землі та реманент і передані трудящим селянам. Останні здобули й великі політичні права. Трудівники Харківців з ентузіазмом приступили до будівництва нового життя без поміщиків і буржуазії. Але їм ще довго довелося боронити завоювання Жовтня від численних ворогів.
В кінці березня 1918 року село було захоплено німецькими окупантами і гайдамацькими загонами, які відновили тут буржуазно-поміщицькі порядки. Гайдамаки допомогли своїм німецьким хазяям відібрати у селян і вивезти до Німеччини сотні пудів продовольства і фуражу.
Трудящі Харківців, як і інших сіл повіту, брали активну участь у партизанському русі, спрямованому проти загарбників. Очолював харковецьких партизанів місцевий житель Ф. С. Слива.
Наприкінці 1918 року Україна була визволена від німецьких загарбників. Але владу захопила буржуазна Директорія. В Харківцях безчинствували націоналісти на чолі з Синчилом і петлюрівським офіцером Строєм.
Терор і безчинства, що їх чинили українські буржуазні націоналісти за часів німецької окупації та панування Директорії, остаточно переконали селян, що це не борці за волю українського народу, а його найлютіші вороги. Жителі села повели проти них рішучу боротьбу. 19 січня 1919 року частини Червоної Армії при підтримці місцевих партизанів відновили в Харківцях Радянську владу. В бою з петлюрівцями загинув партизан О. К. Дрога.
Відразу ж після визволення були проведені вибори до Ради селянських і солдатських депутатів. До складу виконкому Ради були обрані активні борці за Радянську владу Д. І. Левченко, Ф. С. Слива та інші. Земельну комісію очолив колишній наймит А. Ф. Діброва, член виконкому Лохвицької волосної Ради. Земельна комісія розподілила між бідняками і наймитами близько 800 десятин поміщицької землі, допомагала засіяти наділи. Але вже влітку 1919 року жителі Харківців знов змінили мирні знаряддя ,на зброю. З півдня насувалися денікінські полчища. На заклик В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» трудящі села взяли участь у формуванні 500 Лохвицького полку.
20 серпня денікінці захопили Харківці. В село повернулися поміщики. Денікінські карателі закатували голову земельної комісії А. ф. Діброву і багатьох інших радянських активістів. Проте терор тільки посилював ненависть населення до білогвардійців. Чимало селян Харківців вели боротьбу проти денікінців у рядах бійців Лохвицького партизанського загону, що діяв на території повіту, брали активну участь в більшовицькому підпіллі.
В середині грудня 1919 року частини Червоної Армії визволили село. У березні наступного року тут відбулися вибори до Харковецької Ради.
Важкий це був період. В повіті лютували контрреволюційні банди, в селі панувала розруха, голод. Хоч селянам знов було повернуто землю, відібрану у них білогвардійцями, але багато з них не мали ні плуга, ні коня, ні зерна, щоб обробити і засіяти її. Все це розграбували німецькі окупанти, петлюрівці, денікінці.
Щоб врятувати жителів села від голодної смерті та забезпечити їх посівним матеріалом, виконком Ради реквізував зерно у куркулів і передавав його бідноті. Для надання допомоги селянам в обробці землі був створений прокатний пункт, де зосереджувалося тягло і реманент, відібрані в поміщиків і куркулів. Поліпшенням породності селянської худоби займався пункт запліднення домашніх тварин, організований в селі у 1920 році.
Велику роль в мобілізації селян на боротьбу проти розрухи і куркульського бандитизму відіграв комітет бідноти, створений на початку 1919 року. Організатором і першим головою комбіду був Ф. Г. Холод, членами — активні учасники революційного руху в Харківцях Ю. Д. Сирота, І. Д. Сирота, Ф. І. Житній та інші. Влітку 1920 року в Харківцях організовано комнезам, до якого входили не тільки бідняки, але й передові селяни-середняки. У лютому 1922 року в селі було 45 членів КНС, з них 6 жінок. Діяльність комнезаму поширювалась на всі сторони громадсько-політичного життя села. Його представники брали участь в роботі земельної комісії Ради, допомагали роззброювати куркулів, розподіляти відібраний у них реманент. Комнезам дбав про родини червоноармійців.
Трудящі Лохвицького повіту, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, подали значну допомогу голодуючим Поволжя. Повітовий КНС проголосив лозунг: «15 ситих годують одного голодного». У Харківцях, як і інших селах повіту, було розміщено чимало біженців з губерній, що потерпіли від засухи. 29 травня 1922 року Роменська окружна газета «Влада праці» повідомляла: «Харковецьким комнезамом Лохвицького району для голодуючих місцевостей закуплено пару коней. Кампанія допомоги триває». Велику турботу проявили незаможники і щодо Червоної Армії й Флоту. 2 січня 1923 року Харковецький комнезам ухвалив взяти шефство над міноносцем «Незаможник». Кожний член КНС вносив в «шефський фонд по 20 фунтів зерна.
Чималу роль в соціалістичній перебудові, села відіграла кооперація, створена в 1921 році. Товариство, споживчої кооперації взяло в свої руки торгівлю, забезпечувало населення промисловими товарами.
Щоб не доводилося селянам іти за позичками до куркулів, на початку 1922 року в Харківцях було організовано кредитне товариство. Воно допомагало біднякам у придбанні в кредит коней, худоби, сільськогосподарського реманенту, будівельних матеріалів тощо. Для надання матеріальної допомоги бідноті в 1924 році створена каса взаємодопомоги (КВД), яка проіснувала до 1931 року.
У 1929 році в селі було, організовано ТСОЗ. До нього ввійшли 20 господарств, що мали понад 100 га землі. Наступного року ТСОЗ одержав перший трактор «Фордзон», на якому працював незаможник Ф. І. Житній. Того ж року була створена кооперація по заготівлі і збуту сільськогосподарських продуктів.
Впровадження начал колективізму на селі через розвиток найпростіших форм кооперації допомогло селянам перейти до більш високої її форми — виробничої кооперацій Перша сільськогосподарська артіль «Червоний вартовий» була створена на базі ТСОЗу весною 1931 року. До неї входило 60 селянських господарств, які обрали головою правління X. Д. Кононенка. Влітку того ж року в селі організовано другу артіль — ім. Тесленка, яку очолив Т. П. Назаренко. Згодом ці артілі об’єдналися в один колгосп «Червоний вартовий».
Куркулі намагалися зірвати колективізацію, шкодили новоорганізованим колгоспам. Так, в 1931 році вони спалили скирти артільного хліба, заразили коней сапом, в результаті чого загинуло 178 робочих коней. Органи Радянської влади й селяни вели рішучу боротьбу проти класового ворога, проти його спроб зірвати хлібозаготівлі. Весною 1932 року колективізацію в Харківцях було завершено.
Велику роль у здійсненні всіх заходів Радянської влади на селі відіграли комуністи. Навесні 1932 року в Харківцях була створена партійна організація, до складу якої входило 4 комуністи, один кандидат та кілька співчуваючих.
Господарство артілі «Червоний вартовий» успішно розвивалося, зростала кількість її членів. У 1934 році вона була розукрупнена на 3 колгоспи. У вересні 1936 року сталася знаменна подія в житті села: харковецьким колгоспам було вручено акти на вічне користування землею. Обслуговували колгоспи Лохвицька і Яхниківська МТС. Трактори, комбайни та інші сільськогосподарські машини становили основу колгоспного виробництва. Уже в 1937 році 70 проц. оранки та 40 проц. збирання врожаю в колгоспах виконували машини.
На широких артільних ланах колгоспники збирали стопудові врожаї зернових. В харковецьких колгоспах виросли справжні майстри високих урожаїв сільськогосподарських культур. У 1936 році в артілі ім. Тесленка ланка Я. П. Пашко на площі З га зібрала по 55 цнт махорки. Понад 50 цнт махорки з га виростили ланки Є. І. Коваленко і Г. М. Юрченко. Майстри високих врожаїв махорки були учасниками міжрайонної сільськогосподарської виставки в м. Гадячі (1936 р.).
Зростали прибутки артілей, збільшувалась оплата праці їх членів. У 1937— 1940 рр. колгоспники, крім грошей, одержували по 2,5—3,5 кг хліба на трудодень. Невпинно підвищувався культурний рівень сільських трудівників. Ще у 1921 році в селі було відкрито клуб, бібліотеку, трохи пізніше — хату-читальню, якою завідував активний учасник боротьби за Радянську владу Ф. С. Слива. З їх відкриттям почалася активна культурно-освітня робота серед селян. В клубі працювали драматичний і,хоровий гуртки, щосуботи влаштовувалися вистави, концерти, диспути, лекції.
У 1923 році при сільраді створено комісію по боротьбі з неписьменністю і організацію товариства «Геть неписьменність!», а при Харковецькій неповній середній школі — лікнеп. До 1931 року неписьменність в селі в основному було ліквідовано. Близько 500 жителів навчилися грамоти. Напередодні війни в центрі села був збудований новий клуб на 250 місць. Навколо нього насаджено парк, куди урочисто перенесено останки любимого земляка А. Ю. Тесленка. На його могилі споруджено гранітний пам’ятник з скульптурним бюстом письменника.
Влітку 1941 року харковецькі колгоспники виростили чудовий урожай. Але повністю зібрати його не змогли. Почалася війна. Більшість чоловіків пішла захищати рідну Батьківщину. Чимало жителів працювало на спорудженні оборонних укріплень.
12 вересня 1941 року механізовані частини фашистських загарбників захопили Лохвицю і того ж дня підійшли до Харківців. Радянські воїни вели запеклий бій за село. Але сили були нерівні, і наші війська відступили.
За два роки окупації гітлерівці вщент розграбували господарства артілей і колгоспників, зруйнували і спалили громадські будівлі, житлові будинки. Харковецьким колгоспам завдано збитків на суму 11,3 млн. крб., а жителям села — 3,5 млн. крб. Фашисти розстріляли 6 чоловік, насильно вивезли на каторгу до Німеччини близько 200.
Але населення Харківців, як і весь радянський народ, не стало на коліна перед німецькими загарбниками. Воно вело проти них рішучу боротьбу. В роки окупації на території Харківців й Западинців діяла Харковецька підпільна партійна група, створена Лохвицьким райкомом партії. До її складу входили голова виконкому Харковецької сільради комуніст Г. Й. Гринько, голова колгоспу ім. Тесленка, комуніст Г. К. Колісник, голова, виконкому Западинської сільради, комуніст Ф. П. Левченко, комсомольці — Н. А. Писаренко, П. В. Головня, безпартійні — Д. І. Левченко, Є. Ф. Левченко, Г. X. Гринько. Радянські патріоти допомагали нашим воїнам виходити з ворожого оточення, переховували і лікували хворих і поранених, здійснювали диверсії на громадському дворі тощо. Підпільники організовували саботаж заходів окупаційних властей, систематично проводили серед населення антифашистську агітацію, розповсюджували радянські листівки, зведення Радянського інформбюро про поразку німецьких військ під Москвою, Сталинградом та на інших фронтах.
Гітлерівці схопили закатували Г. К. Колісника і Ф. П. Левченка. Проте решта народних месників продовжувала боротьбу аж до підходу радянських частин. Уряд високо оцінив патріотичні діла харковецьких підпільників. Чимало з них, і зокрема Н. А Писаренко, Г. X. Гринько, відзначені урядовими нагородами. 398 жителів села боролися проти лютого ворога в рядах Червоної Армії. З них 231 нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Харківці були визволені радянськими військами 14 вересня 1943 року. Ще неподалік гриміли бої, а трудящі села під керівництвом партійної організації вже взялися за відбудову господарства. Важка це була робота. Колгоспи майже не мали сільськогосподарської техніки, тягла, коштів, не вистачало робочих рук. В селі залишилися самі жінки, старі та діти. Але трудівники села, натхнені великими перемогами Червоної Армії на фронтах війни, успішно долали всі труднощі. Вже через півтора місяці після визволення колгоспи Харківців завершили польові роботи: викопали картоплю, зібрали та обмолотили соняшник, успішно провели оранку на зяб. Зразки сумлінної праці показали 80-річний Т. Діброва, 84-річна О. Діброва та інші. Уже в 1944 році були освоєні всі орні землі колгоспів, вчасно проведений посів і збирання зернових. Кожний з членів ланки жінок-косарів вручну викошував по 0,3 га і більше при нормі 0,25 га.
Ще краще пішли справи, коли після переможного закінчення війни в село повернулися чоловіки-фронтовики, а держава дістала можливість більше допомагати колгоспам технікою, будівельними матеріалами, коштами. На 1950 рік було запроваджено правильні сівозміни, відновлено поголів’я робочої і продуктивної худоби, відбудовані господарські приміщення, придбано потрібну кількість сільськогосподарських знарядь. 70 проц. трудомістких робіт у рільництві вже виконували машини МТС. Було досягнуто довоєнного рівня урожайності зернових і технічних культур. Колгоспи успішно виконували плани продажу державі хліба та інших продуктів.
Зміцненню і розвитку громадського виробництва сприяло укрупнення колгоспів. У 1950 році харковецькі артілі ім. Кірова, ім. Тесленка, ім. Жданова та «Сталінським шляхом» були об’єднані в один великий колгосп ім. Тесленка. У 1958 році до нього приєдналася артіль «За нове село» (с. Западинці).
Колгосп ім. Тесленка перетворився на велике багатогалузеве господарство. Він має 4550 га земельних угідь, з них орної землі — понад 3,3 тис. га, природних сінокосів — 290 га, лісу і лісосмуг — 360 га, саду — 23 га, лук і пасовищ — 230 га тощо. За післявоєнні роки тут споруджено 8 корівників, 5 телятників, 2 вівчарні, 4 свинарники та інші господарські будівлі.
Особливо успішно розвивалося господарство артілі ім. Тесленка в роки семирічки. Якщо у 1959 році з кожного гектара посівів колгосп одержав зернових і бобових культур близько 14 цнт, то у 1965 році — вже 19,1 цнт, цукрових буряків — відповідно 150,8 цнт і 224 цнт.
Неподільні фонди колгоспу за семирічку зросли з 395,4 тис. крб. до 649,5 тис. крб., а грошові прибутки — з 303,6 тис. до 590,2 тис. карбованців. Втричі збільшилася сума виплат колгоспникам на трудодні (з 103,7 тис. до 344,9 тис. крб.). В артілі запроваджено гарантовану грошову оплату праці колгоспників. На основі закону про пенсійне забезпечення колгоспників 316 селян похилого віку та інваліди одержують грошові пенсії.
За роки семирічки значно зміцніла машинно-технічна база колгоспу ім. Тесленка. У 1959 році він мав 17 тракторів, 5 комбайнів, 9 вантажних автомашин. В останньому році семирічки на ланах і фермах артілі працювало 24 трактори, 16 комбайнів, 13 вантажних автомашин, десятки різних двигунів та інших складних машин. Всі роботи в рільництві, за винятком проривки і доочистки коренів цукрових буряків, виконуються машинами. Механізовано і більшість трудомістких робіт в тваринництві.
На основі Директив по новому п’ятирічному плану розвитку народного господарства, прийнятих XXIII з’їздом КПРС, колгосп накреслив плани своєї п’ятирічки. Артіль значно розширить свої виробничі потужності і в півтора раза збільшить виробництво сільськогосподарської продукції. Колгоспники успішно виконали план першого року нової п’ятирічки. Вони зібрали понад 33 тис. цнт зернових (проти 31 тис. цнт у 1965 році), виробили на 100 га сільгоспугідь м’яса — 57,4 цнт, молока — 270 цнт. Грошові прибутки артілі в 1966 році становили понад 731 тис. крб.
В боротьбі за піднесення сільськогосподарського виробництва в селі виросли чудові майстри рільництва і тваринництва. Так, свинарка М. С. Тимошенко систематично одержує по 14—17 ділових поросят від кожної свиноматки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 березня 1966 року вона нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Свинарка М. М. Писаренко 30 років працює на колгоспній свинофермі. Вона щороку здає державі по 100—120 цнт свинини. Славиться високими надоями молока доярка О. М. Дема. Ланка члена КПРС О. М. Юхно вирощує добрі врожаї цукрових буряків та інших культур. Заслуженою повагою колгоспників користується тракторист Г. Б. Гринько. У 1965 році він виростив без затрат ручної праці чудовий урожай гречки. З кожного га посіву (60 га) було зібрано по 14,8 цнт цієї цінної круп’яної культури.
Авангардну роль у виробництві здійснюють комуністи. Із 42 членів партійної організації села 10 працюють механізаторами, 5 — на тваринницьких фермах, 10 — у рільництві, 3 — очолюють комплексні бригади, 4 — спеціалісти сільського господарства тощо.
Бойовим помічником комуністів є комсомольська організація колгоспу. Майже всі комсомольці працюють в сфері матеріального виробництва і показують приклад сумлінної роботи.
У колгоспі створена профспілкова організація, що налічує 90 членів профспілки працівників сільського господарства. Це в основному механізатори, шофери, ковалі та інші.
Вирує громадське життя в Харківцях. На громадських засадах тут працює лекторська група товариства «Знання». 12 лекторів систематично виступають перед населенням з лекціями і бесідами. Роз’яснює трудящим села політику нашої партії та уряду і колектив агітаторів, що складається з 52 чоловік. При колгоспі діє товариський суд, жіноча рада, група сприяння народному контролю. Народна дружина, куди входять 126 юнаків і дівчат, пильно охороняє громадський порядок. Є в селі відділення спортивного товариства «Колгоспник», що об’єднує в своїх рядах 147 сільських спортсменів.
Партійна і громадські організації, сільрада багато уваги приділяють благоустрою Харківців. Завершуються роботи по цілковитій електрифікації села. До 50-річчя Радянської влади його підключено до державної електромережі. За післявоєнні роки воно стало невпізнанним. Майже зникли хати з солом’яними стріхами. Жителі споруджують будинки за новими проектами під черепицею, шифером та залізом.
Непогано налагоджено побутове обслуговування населення. До його послуг — автоматична телефонна станція, поштове відділення, майстерні для пошиву одягу і взуття, лазня. Працюють магазини промислових, продовольчих і культтоварів.
Щороку зростає товарооборот Харковецького споживчого товариства, що обслуговує села Харківці, Западинці, Архипівку, Безсали, Вишеньки й Червону Слобідку. У 1960 році населення Харківців купило товарів на 434 тис. крб., а в 1965 році їх продано вже на суму 604,8 тис. карбованців. Трудівники села мають 2 власні легкові автомашини, 15 мотоциклів, 243 велосипеди, багато радіоприймачів тощо.
До революції в Харківцях не було жодного медичного закладу, і жителі мусили їздити по медичну допомогу аж до Лохвиці. Нині в селі працюють фельдшерський пункт, пологовий будинок, аптека.
Пишаються трудівники села школою-восьмирічкою, з паровим опаленням, добрим наочним обладнанням, дослідними ділянками, парком, спортивним майданчиком. Незабаром в селі здійснюватиметься обов’язкова середня освіта. Нині більше половини трудящих села мають незакінчену середню, середню й вищу освіту.
За роки Радянської влади чимало жителів Харківців стали учителями, інженерами, агрономами, лікарями, вченими. Серед них вчені-біологи О. П. Діброва і П. П. Діброва, письменник-драматург О. Ф. Коломієць, заслужений учитель школи УРСР Я. Г. Діброва та інші.
Велика культурна робота проводиться в сільському клубі. Тут працюють драматичний, хоровий, вокальний гуртки, гурток художнього слова. Вони показують на клубній сцені вистави, влаштовують концерти. При бібліотеці проводяться читацькі конференції, диспути. Вона має понад 6,5 тис. примірників книг і обслуговує понад 500 читачів.
Завжди багато відвідувачів у меморіальному музеї ім. А. Ю. Тесленка. Тут часто можна зустріти школярів з навколишніх сіл, екскурсантів з областей України і навіть з інших республік. Жителі Харківців з гордістю показують гостям пам’ятник письменнику, що височить в тінистому парку біля клубу.
Свято зберігають трудящі пам’ять про радянських воїнів, що повернули їм свободу, радість вільної щасливої праці. У центрі села споруджено 2 пам’ятники на братських могилах бійців, які полягли в боях з німецько-фашистськими окупантами при обороні і визволенні Харківців.
Люди колгоспного села наполегливо працюють на себе, на свою Батьківщину, щоб ще могутнішою і багатшою стала вона, щоб ніколи не затьмарювали її небо хмари війни.
Я. А. ГРЕБІННИК, В. К КОНОНЕНКО, О. X. СОКОЛОВСЬКИЙ
Григорій
| #
Історію про Харківці писали мабуть при радянській владі. 1933 рік соромязливо пропустили. У 1932.р в Харківцях було не менше 2200 жителів а в кінці 1933 р залишилося не більше 1000 людей . В перші колгоспи пішло не більше 30% жителів, — малоземельні босяки і ліниві а більше сотні мужиків відправили в тюрьмиі сибірські лагеря ( Димитров ькі під. москвою , актюбінський інавіть на дальній схід, В лохвицько у районі як і в харківцях орудували комісари жиди Невельський і Рашин, В грудні 1932 р коли нішу було по коліна тріщать мороз жителів Харківців які не пішли в колгосп викидали роздягненими у двори, хати закривали а ключі забирали з собою , людоїдство було кожній вулиці ………. Одним словом працівникам районного і харківецького музеїв пора писати правду ….
Reply