Сенча, Лохвицький район, Полтавська область
Сенча — село, центр Сенчанської сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Лучка і Рудка. Розташована на правому березі річки Сули — притоки Дніпра, за 12 км на південний схід від Лохвиці і за 9 км від залізничної станції Сенча. Має автобусне сполучення з районним центром — Лохвицею, Миргородом та навколишніми селами. Жителів — 3713 чоловік.
У період Київської Русі територія сучасної Сенчі входила до Переяславського князівства. До нашого часу в селі і на його околицях збереглися рештки 2 городищ. Одне з них розташоване в урочищі «Самсонів острів», друге — в центрі села і зветься «Замок». Під назвою «Синець» одне з цих городищ згадується в «Начальной летописи» (XII ст.). Сенча (Синець) зустрічається в документах першої половини XVII століття (за 1618 і 1638 рік). У російському географічному описі «Книге большому чертежу» є згадка про місто Сенчу (Синчу). Ця назва є і на карті Боплана.
Напередодні визвольної війни 1648—1654 рр. Сенча «із всіма тих місць і футорів пожитками і повинностями» належала «володарю великого панства» на Лівобережній Україні Ієремії Вишневецькому. Селяни зазнавали найтяжчої експлуатації і всіляких утисків. Серед їх повинностей згадані: косити сіно, збирати врожай — зжати по 2 копи, привозити дрова «скільки буде потрібно», ставити підводи «для власної домашньої потреби його милості пана». Кожний селянин із своєю підводою зобов’язаний був брати участь у спорудженні водяних млинів, в ремонті греблі тощо. За невихід на роботу сплачував штраф у розмірі 6 грошей або осьмушки (мірки) вівса. Селяни платили різні побори (стадії), поволовщину, мита за відвідування ярмарків, проїзд через міст, варіння горілки тощо.
Грабував сенчан пан, грабували і татарські орди. У лютому 1640 року Посулля зазнало спустошливого нападу татар, які дійшли аж до Прилук. Як повідомляє літописець, «в Вишневецкого имениях… многие села и деревни пожгли, а людей многих побили и в полон поймали… и погнали в свою землю».
В умовах постійної загрози розбійницьких нападів татар дуже зросла роль міст-фортець. Коли виникала небезпека, навколишнє землеробське населення в них переховувалось і поступово тут осідало. В містах розвивалися ремесла, промисли і торгівля, відбувались ярмарки, на які приїздили купці навіть із віддалених земель.
У середині XVII століття в Сенчі проживало близько 1 тис. чоловік, з них половину становили ремісники і купці. Серед купців були досить багаті, які торгували на місцевих, а також на віддалених ринках. Так, у прибуткових книгах Курської митниці за 21 липня 1647 року згадано «іноземця міста Сенчі Семена Алексеева», який дав на різні покупки грошей 124 крб. — суму на той час досить значну.
Друга половина населення міста складалася з селян. Більшість з них перебувала в цілковитій залежності від поміщика. Земля, на якій вони працювали, їх майно і навіть саме життя селянина належали панові.
Від жорстокої експлуатації, «надмірних штрафів, побиття та великих несправедливостей» з боку пана селяни шукали порятунку у втечі на Запоріжжя або в межі Російської держави. Жителі Сенчі та навколишніх сіл, хуторів і містечок були активними учасниками селянсько-козацьких повстань першої половини XVII століття. Так, у повстанні 1637—1638 рр. брали участь з Синця (Сенчі) Філонка Коваль, Івашка Степанов, Івашка Яковлев. Після поразки повстання вони, як і багато інших козаків, знайшли притулок в Росії.
Козаки Сенчанської сотні взяли активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. «Все, що жило (у володіннях Вишневецького.— Ред.),— писав літописець,— піднялось в козацтво; важко було знайти в поселенні такого чоловіка, який би не пішов або сам, або не послав сина, а не то й слугу-парубка». Сенчани палко підтримали союз України з Росією. На початку січня 1654 року в Сенчу прибув представник російського уряду І. Войтов, щоб привести населення до присяги на вірність Росії. Присягу приймали сотник, отаман, 116 козаків, війт, бурмистр і 46 міщан.
Возз’єднання з Росією сприятливо позначилось на економічному розвитку Лівобережної України. Зміцнювалися торговельні зв’язки українських міст з російськими, зростало міське населення. Наприкінці XVII століття в Сенчі проживало понад 5 тис. чоловік. Вона була одним з великих міст України. Сенчани займалися шевством, кравецтвом, деревообробним промислом, виробництвом цегли і глиняного посуду, ковальством, ткацтвом, гуральництвом тощо. В Сенчі було 7 кузень, селітряний завод, багато млинів. У XVIII ст. великого значення набуває чумацький промисел. З території Сенчанської сотні багато чумаків їздило в Крим і на Дон по сіль й рибу. Але основним заняттям населення було землеробство.
Феодали, зацікавлені у збільшенні виробництва зерна, захоплювали землі козаків і селян. У 1755 році бунчуковий товариш Полтавцев скаржився на загарбання різними особами земель у Сенчі. Особливо посилився феодальний гніт на Україні після видання указу Катерини II від 1783 року про заборону селянам уходити від свого поміщика. Після цього почалося масове покріпачення населення. Так, якщо у 1782 році в Сенчі було всього 60 селян, які належали поміщикам, то у 1792 році, після запровадження указу, поміщики володіли вже 312 ревізькими душами.
У період розкладу феодально-кріпосницької системи містечко Сенча, розташоване на важливому Миргородському тракті, стає одним із значних центрів ярмаркової торгівлі на Лівобережній Україні. На початку XIX ст. тут щороку відбувалося по три ярмарки, а у 1863 році — 5 ярмарків і щодня базари. В Сенчі торгували хлібом, горілкою тощо. Пшеницю купували у сенчан купці з Стародуба, жито місцеві жителі відвозили до Кременчука, а худобу продавали під час ярмарків в самій Сенчі й у Лохвиці. Вартість пари волів на ринку становила від 30 до 120 крб. Далеко не всі сільські трудівники могли придбати їх, щоб обробляти свої клаптики землі. Багато селян не мали і цих клаптиків і змушені були жебракувати. Велика кількість убогих, знедолених, калік, немічних шукала притулку в так званих «шпиталях» — богодільнях. У Сенчі та навколишніх селах таких «шпиталів» було 12. Вони являли собою своєрідні робітні будинки. Чимало збіднілих малоземельних козаків і селян змушені були йти на заробітки в Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії, в донські станиці.
Реформа 1861 року, що розчистила шлях для розвитку капіталізму, звільнила селян від кріпацтва, але не поліпшила і навіть погіршила їх економічне становище. Багато з них втратили й ту землю, якою користувалися раніше. Чимало сенчан переселялося в інші місцевості. З 1859 по 1863 рік населення Сенчі зменшилось з 3798 до 2945 чоловік. Цікаво відзначити, що й через чверть століття після реформи тут налічувалося всього близько 3 тис. жителів.
Пореформений період був періодом дальшого соціального розшарування селянства. На 1888 рік з 644 дворів Сенчі 232 (36 проц.) зовсім не мали землі або володіли лише садибою; з кожних 10 дворів 6 були позбавлені орної землі або мали її менше 3 десятин, у третини дворів не було ніякого тягла, шоста частина використовувала для роботи корів. Отже, половина сенчан не мала чим обробляти землю. Тільки шоста частина селян була достатньо забезпечена землею, тяглом та реманентом. Серед них 29 багатих господарів володіли 20 і більше десятинами орної землі, а 6 (близько 1 проц.) зосередили в своїх руках 728 дес. ріллі (22 проц. всієї орної землі), а також більшу частину луків і лісу.
Не маючи чим обробити і засіяти свої клаптики, біднота часто здавала їх за безцінь багатим селянам. Сама ж заробляла хліб «зажоном», тобто збиранням чужого врожаю за 3-й, 4-й, а часом і за 8-й сніп та додаткові відробітки на користь господаря поля від 8 до 40 днів. 69 чоловік наймитували у куркулів та багатих міщан, в церковному маєтку або наймалися сезонно на тютюнові плантації.
В ході розвитку капіталістичних відносин поглиблювався процес зубожіння селянства. На 1900 рік в Сенчі майже 60 проц. козацьких і селянских дворів або зовсім не мали землі, або мали її менше прожиткового мінімуму (до 3 десятин). Порівняно з 1888 роком, зменшилось число господарств, достатньо забезпечених орною землею. Одночасно 8 дворян і куркулів зосередили в своїх руках 27 проц. усіх орних земель.
Різкий соціальний контраст серед селян підтверджують дані про забезпечення їх тяглом. У Сенчі налічувалося понад 250 безтяглових дворів (50 проц.). Тільки 76 дворів (13,2 проц.) були добре забезпечені робочою худобою.
Куркулі мали і кращий реманент: у них було 23 залізні плуги, 19 букерів, 41 коток і 30 віялок. Селянська ж голота продовжувала використовувати застарілий прадідівський реманент. У них налічувалося 300 рал, 154 дерев’яні плуги, 68 дерев’яних борін.
У Сенчі безземельні і малоземельні селяни, які становили більше половини всього населення, шукали засобів до життя у ремеслах та дрібних промислах. В. І. Ленін відзначав, що «Утворення селянської буржуазії й сільського пролетаріату збільшувало попит на продукти дрібних селянських промислів, даючи в той же час і вільні робочі руки для цих промислів і вільні кошти».
Одним з найпоширеніших промислів у Сенчі було шевство. Ним у 1888 році займалося близько 60 чоловік, але тільки 10 з них мали добре обладнані спеціальні майстерні. Такий майстер виготовляв за тиждень 5—6 пар фасонного взуття, а зарік до 100 пар. Якщо ж майстер працював разом з підручним, то за цей же час міг зробити 150 пар. Красиве фасонне взуття користувалося великим попитом на місцевому ринку, і майстри одержували чималі прибутки від свого ремесла. Інші ж чоботарі шили просте дешеве взуття. Прожити тільки з свого ремесла вони не могли. Більшість шевців йшла на заробітки, а деякі з них заробляли хліб поденною роботою у поміщиків і куркулів. Низькі прибутки у шевстві примушували багатьох чоботарів кидати своє ремесло і шукати інших засобів до життя.
Сенчани здавна займалися також гончарством: виробляли макітри, миски, бочонки, ендоли (для миття посуду і білизни), ринки, тази, форми для випічки хліба тощо. Гончар трудився над цими виробами разом з родиною, а в літній час займався хліборобством. Але тільки найзаможніший з гончарів Григорій Бакута мав 5—б десятин і цілий рік їв свій хліб. Всі ж інші заробляли його за 5—6-й сніп «та ще днів з 15 хазяїну попоробляли». Скупник Лука Чумарний «усіх гончарів держав у руках», брав від них вироби за плату і на комісію. Він примножував свої капітали, а решта гончарів ледве животіла.
Поширеним у Сенчі був також чинбарний промисел. Однак місцеві чинбарі не менше ніж 2,5 місяця на рік працювали в сільському господарстві. Чинбарством вони займалися протягом осінніх і зимових місяців. їх річний заробіток становив усього 15 карбованців.
Славилася Сенча і виробами з дерева. Багато сенчанських деревообробників були справжніми майстрами, великими умільцями. У 1896 році, наприклад, майстер-різьбяр І. С. Свиридов представив на сільськогосподарській виставці художньо оформлені стіл і тарілку з інкрустаціями і був удостоєний грошової премії.
Напередодні першої світової війни внаслідок конкуренції фабрично-заводської промисловості ремісниче і кустарне виробництво в Сенчі помітно занепадає, хоч і не втрачає повністю свого значення. На 1910 рік ним було зайнято понад 150 чоловік. Це були переважно ті види ремесла, які обслуговували місцеве населення: шевство, кравецтво, деревообробка, ковальство тощо.
Ремісничі і кустарні вироби продавалися на місцевих ярмарках. На сенчанському ринку були широко представлені також продукти землеробства і скотарства. Значні прибутки одержували торговці і від продажу горілки. Хліб із Сенчі вивозився залізницею в промислові центри і за кордон. Чимало зерна — до 55 тис. пудів на рік перероблялося на борошно і крупу на побудованій у 1899 році крупорушці, а вальцьовий млин (збудований у 1903 р.) перемелював до 100 тис. пудів. Вся продукція цих підприємств вартістю понад 100 тис. крб. продавалася Київському інтендантству. Від продажу сільськогосподарської продукції поміщики і куркулі одержували великі прибутки. На 1910 рік у самому селі і на станції Сенча було вже 2 парові млини, 2 крупорушки та паровий вальцьовий млин. На них працювало 16 робітників — вихідців з розореного селянства і кустарів.
Збідніле селянство швидко пролетаризувалося. 110 селян шукали засобів до життя в поденній роботі в господарствах куркулів і поміщицьких маєтках, 102 сім’ї наймитували. Багато селян йшло на заводи, фабрики, транспорт, стаючи промисловими робітниками.
В дореволюційні часи маса селянства, задавлена поміщицькою і куркульською експлуатацією, терпіла від темряви і неуцтва. Перша школа в Сенчі відкрита у 1842 році. Наприкінці XIX — на початку XX століття тут вже було 3 дворічні церковнопарафіяльні школи і одна п’ятикласна, так звана міністерська, в якій навчались, головним чином, діти заможних верств населення. Діти середняків і бідняків (далеко не всі) вчилися в парафіяльних школах. Ось як описує одну з них газета «Лохвицкое слово»: «Це низенький, дуже маленький будиночок на 3 кімнати з сіньми. В одній з кімнат (площа 4,3 кв. м) квартирував учитель, інша, не набагато більша, була притулком для церковних нічних сторожів, і в останній (площа 20,6 кв. м) містився клас. У такому класі, низенькому (175 см заввишки) з глиняною долівкою, збиралося 55—65 учнів. І ось у цій трухлявій, врослій у землю хаті, в цій школі, що мала огидний вигляд (через пилюку, що товстим шаром вкривала стіни), виховувалися діти селян».
Тяжке безпросвітне життя, нещадний поміщицький і куркульський гніт, зростання податків, політичне безправ’я викликали рішучий протест селян. Все частіше наймити припиняли роботу в поміщицьких економіях, вдавалися до саботажу. Боротьба селян проти поміщиків особливо посилилась в період революції 1905—1907 рр. Активними учасниками революційного руху в Сенчі були члени «Селянської спілки» — І. Пужаченко, О. Пугач та інші. Лохвицький повітовий справник повідомляв, що в липні 1905 року в Сенчі поширювались соціал-демократичні листівки, які сповіщали про загибель Балтійської ескадри в Цусімському бою і закликали трудящих до боротьби проти поміщиків і царизму. Під впливом революційної пропаганди селяни все рішучіше вставали на шлях боротьби проти своїх експлуататорів. Вони палили поміщицькі маєтки, млини, крамниці. Царський уряд з допомогою військ жорстоко придушив селянські заворушення, а 5 найактивніших учасників їх засудив до 4—5 років тюремного ув’язнення.
Імперіалістична війна до краю загострила класові суперечності. Страйкова боротьба пролетарів всієї країни, зокрема трудівників Лохвиці у 1916 році, сприяла поширенню революційних настроїв і серед робітників поміщицьких економій та сільської бідноти Сенчі. Особливо посилилася класова боротьба на селі після Лютневої буржуазно-демократичної революції. Застрільниками її були солдати, що поверталися з фронту.
Поворотним етапом в житті трудящих Сенчі, як і всього українського народу, стала Жовтнева революція. Радісна звістка про те, що в Росії владу в свої руки взяли робітники і селяни, дійшла до Сенчі в листопаді 1917 року. Закипіло, завирувало село. Наприкінці листопада тут були скликані збори членів «Селянської спілки», які за пропозицією комуніста-фронтовика І. Г. Рожка схвалили лист-звернення до Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету. В ньому говорилося, що збори ухвалили визнати вищою владою — Раду Народних Комісарів. «Тримайте владу в своїх руках, селянство за вас кістьми ляже!» — писали сенчани.
Вітаючи пролетарську революцію, а також рішення Всеукраїнського з’їзду Рад, який оголосив Україну соціалістичною республікою, трудящі маси Сенчі почали боротьбу проти місцевих органів Центральної ради. У січні 1918 року з ініціативи солдатів-фронтовиків було обрано сільський військово-революційний комітет. До його складу ввійшли 5 селян-бідняків: О. Ф. Дроб’язко, Л. М. Юрченко та Д. М. Юрченко, М. К. Козинець, П. К. Горященко і один середняк — І. Г. Рожко. На основі декрету II Всеросійського з’їзду Рад про землю ревком почав розподіл поміщицької землі між селянами. У лютому 1918 року в Сенчі було обрано волосну Раду, створено червоногвардійський загін із добровольців. За кілька днів загін виріс до 150 бійців.
Про високе революційне піднесення, яким було в цей час охоплене населення Сенчі, про його відданість Радянській владі свідчить наказ Сенчанської волосної Ради своїм делегатам, обраним на Полтавський губернський з’їзд Рад. В ньому говорилось: «Селянський пролетаріат став на захист своїх прав, здобутих в Жовтневій революції, цілком стаючи не за (Центральну) раду, а за Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів, вважаючи, що така влада тільки й може врятувати пригноблене селянство і провести в життя соціалізм». В наказі підкреслювалося, що буржуазні уряди не дбали про бідноту. Тільки з утворенням Рад почався облік запасів хліба, забезпечення бідноти і голодуючого сільського пролетаріату. За наказом лишки хліба мали поступити в розпорядження продовольчих комітетів і відправлятися голодуючим робітникам цромислових центрів.
Ревком і волосна Рада встановили зв’язок з Лохвицею. І коли 12 лютого петлюрівці арештували членів лохвицького повітревкому, сенчанський червоногвардійський загін взяв участь у ліквідації контрреволюційного заколоту. 22—23 лютого в Сенчі відбувся перший волосний з’їзд сільревкомів, який розглянув невідкладні завдання радянського будівництва. Але воно було перерване в самому початку наступом австро-німецьких військ, які запросила на Україну українська націоналістична буржуазія. У березні 1918 року німецькі і гайдамацькі частини наблизились до Сенчі. Сенчанський загін під командуванням М. К. Козинця разом з лохвицькими червоногвардійцями 23 березня вів нерівний бій проти ворога. Під натиском переважаючих сил інтервентів загін з боями відступив на схід.
Захопивши Сенчу, німецькі окупанти разом з гайдамаками, а потім гетьманцями чинили нечувані грабежі і насильства. Вони по-звірячому розправлялись з місцевим населенням, яке активно боролося за Радянську владу. 40 селян було закатовано, 18 жителів Сенчанської волості загарбники розстріляли в селі Кибинці Миргородського повіту. Багато людей було кинуто в тюрми. Восени 1918 року при виконанні завдання Сенчанського більшовицького підпілля від рук гетьманців загинув активний учасник революційних подій у Сенчі матрос О. Ф. Дроб’язко.
Поміщики і куркулі відбирали в селян землю, окупанти нескінченними поборами розоряли їх і без того злиденні господарства.
Трудівники села піднімались на визвольну боротьбу проти інтервентів та їх прихвоснів — місцевого націоналістичного охвістя. У цій боротьбі, яку очолювали комуністи, сенчани діяли разом з жителями навколишніх сіл і, зокрема, сусідньої Юсківської волості. Після краху німецького окупаційного режиму на Україні вони рішуче виступили проти петлюрівців.
Партизанський рух прискорив визволення повіту червоними військами. У січні 1919 року Радянська влада в Сенчі була відновлена. Тоді ж в селі почав діяти сільський ревком у складі М. К. Козинця, Д. М. Юрченка, П. К. Горященка та інших. Був організований більшовицький партійний осередок. На кінець лютого в ньому налічувалося 26 комуністів. Керівництво осередком здійснював партійний комітет, обраний 15 березня в складі І. Г. Рожка, Л. М. Юрченка, Я. С. Гужвія, А. М. Прохвацького.
Навесні 1919 року жителі села обрали Раду селянських депутатів. Її головою був місцевий селянин-бідняк М. С. Мись. Партійний комітет і Рада вели напружену багатогранну роботу по налагодженню радянського будівництва, подоланню шаленого опору контрреволюції. Вони займалися розподілом землі, хліба і сільськогосподарських знарядь, відібраних у поміщиків. Велику допомогу їм в цій важливій справі подавав комітет бідноти, створений на з’їзді найбіднішого селянства повіту у березні 1919 року.
Важливим методом зв’язку сенчанської партійної організації і місцевих органів влади з народом, методом революційного виховання мас, мобілізації їх на розв’язання завдань будівництва нового життя були збори, мітинги і демонстрації. Так, 11 березня в селі відбувся мітинг-маніфестація військових підрозділів і жителів Сенчі й Засулля з нагоди річниці Червоної Армії.
20 березня 1919 року з приводу смерті першого голови ВЦВК Я. М. Свердлова відбулися загальні збори сільської бідноти і робітників Сенчі, Засулля і Кононівки. Учасники траурного мітингу прийняли урочисту клятву бути вірними ідеям соціалізму і заявили, що в боротьбі за їх здійснення вони не зупиняться ні перед якими труднощами. 23 березня сенчани відзначили річницю боїв з німецькими інтервентами і сформування Сенчанського червоногвардійського загону. У гості до жителів Сенчі прийшли селяни Засулля та Лохвицький кавалерійський загін на чолі з Д. Л. Прилипшим.
Жителі Сенчі гаряче відгукнулися на заклик партійних і радянських органів щодо організації виробничих кооперативів. У квітні 1919 року на станції Сенча була створена сільськогосподарська артіль, в якій об’єдналися найбідніші селяни.
У цьому ж місяці на базі поміщицьких маєтків та господарств куркулів були організовані артілі в хуторах Байраку, Рудці і в селі Лучці. Сільськогосподарські артілі Сенчанської волості були одними з перших на Україні. Проте розгорнути роботу вони не встигли.
Влітку 1919 року Сенча і волость опинилися під загрозою захоплення білогвардійськими полчищами Денікіна. Сенчани стали на захист рідної Радянської влади. Під керівництвом партійної організації та комбіду був створений сенчанський червоноармійський батальйон (1500 бійців). В нього пішли майже всі бідняки і середняки, всі, хто міг носити зброю. Командиром призначено Д. М. Юрченка. Комітет бідноти організував збір продуктів та одягу для червоноармійців. Сенчанський батальйон увійшов до складу 500 Лохвицького полку Червоної Армії.
У серпні 1919 року денікінці захопили село, відновивши тут владу поміщиків. Білогвардійці чинили жорстоку розправу над жителями Сенчі, яку в народі називали червоною Сенчою. Незважаючи на кривавий терор денікінців, сенчани продовжували боротьбу за відновлення на селі влади Рад. Наприкінці листопада 1919 року Сенча була визволена від білогвардійців.
Партійна організація села і Рада селянських депутатів, обрана навесні 1920 року, розгорнули велику роботу по залученню селян до будівництва нового життя. З допомогою комнезаму, створеного влітку 1920 року, селяни почали об’єднуватися для спільного обробітку землі. У поміщицькому маєтку було організовано комуну, до якої входило близько 30 бідняцьких господарств.
Радянське будівництво на селі проходило в умовах запеклої боротьби з куркульсько-петлюрівськими бандами. В Сенчі з сільської бідноти був організований кавалерійський і тачанковий загін самозахисту. Він боровся проти банд Греся і Марусі, вів бої проти махновців.
Переборюючи численні труднощі і запеклий опір класових ворогів, сенчани відбудовували зруйноване війною господарство. У 1923 році відновив роботу паровий млин, на якому працювало 32 робітники. Відкрито лікарню на 50 ліжок, дві семирічні школи. Для допомоги селянам в обробці землі і збиранні врожаю в селі було організовано прокатний пункт. На кінець 1927 року в Сенчанському районі таких пунктів налічувалося вже 6. Вони мали 60 сівалок, 80 культиваторів, 40 борін, які за невеличку плату видавалися напрокат переважно селянам-біднякам. У цьому ж році в Сенчі було створено товариство по спільному обробітку землі. А у 1929 році на його базі — колгосп «Єдиний вихід». Очолив його Г. М. Бередняк. Артіль об’єднувала 36 сімей. Колгоспники з допомогою держави придбали трактор, 2 сівалки, жниварку і молотарку.
У 1930 році в Сенчі була створена ще одна сільгоспартіль — «Червоний партизан». Через 2 роки колгоспи «Єдиний вихід» і «Червоний партизан» об’єдналися в один — ім. Карла Маркса. Колективізація в Сенчі і районі була завершена у 1933 році. В Сенчі з’явилися свої передовики колгоспного виробництва. Славилися високими врожаями буряків ланкові Софія Палаус, Парасковія Гмиря та інші. Добре оплачувалась праця колгоспників: на трудодень вони одержували по 3—4 кг зерна.
За роки довоєнних п’ятирічок у селі значного розвитку набула промисловість. Тут було збудовано електростанцію, дві олійниці, цегельню, переобладнано паровий млин. Потужність його вальцьового цеху становила 30 тонн борошна на добу, круп’яного — 40 тонн на добу.
У 30-х рр. в Сенчі були побудовані районна лікарня на 75 ліжок, амбулаторія, санстанція, відкриті дитячі ясла, їдальня, хлібопекарня тощо. В багатьох хатах світилися лампочки Ілліча. В 1935 році на базі семирічної в Сенчі було створено середню школу, яку щороку закінчували 60—70 чоловік. Чимало вихідців з села вчились у вищих учбових закладах. Майже кожна сім’я передплачувала газети і журнали.
Мирне життя обірвав віроломний напад на нашу Батьківщину фашистської Німеччини. Багато сенчан пішло на фронт, чимало брало участь в оборонних роботах. З наближенням німецьких військ до Сенчанського району правління артілі ім. Карла Маркса доручило колгоспникам М. К. Козинцю, Г. М. Березняку, А. О. Призю та ін. евакуювати худобу в тил. Її перегнали в с. Староаннінку Сталінградської області.
З перших днів війни в Сенчі був створений винищувальний батальйон, який складався з 40 чоловік. Його бійці охороняли село, патрулювали біля моста через річку Сулу і млина, вели боротьбу з диверсантами. Коли гітлерівці захопили Сенчанський район, батальйон перебазувався в Комишнянські ліси, а потім його бійці влилися в ряди Червоної Армії.
17 вересня 1941 року в Сенчу увірвались німецько-фашистські загарбники.
2 роки вони грабували, розстрілювали, вішали радянських людей, відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Але сенчани не скорились ворогові. Підчас окупації в селі діяла підпільна бойова група, якою керував підпільний райком партії на чолі з першим секретарем Д. А. Харченком. Керівником групи був місцевий агроном С. І. Винниченко. До неї входили голова Засульської сільради Г. М. Жежеря, юрист Г. М. Юрченко, комсомольські працівники М. Н. Пустовойтов, I. X. Литвиненко, учасник боротьби за Радянську владу в роки революції і громадянської війни колгоспник Г. А. Дев’ятко, вчитель М. Д. Швець та багато інших.
Учасники Сенчанської підпільної групи займалися виведенням радянських воїнів з оточення. У районі Лохвиці—Сенчі німецько-фашистські танкові частини оточили Київську групу радянських військ, і десятки тисяч червоноармійців та командирів, уникаючи полону, розійшлися по лісах, селах і хуторах. Сенчанські піддільники організували таємні збірні пункти, де радянських бійців забезпечували продуктами харчування, одягом, медичною допомогою. Вночі їх переправляли через річку Сулу. Підпільник О. Г. Василець з допомогою місцевих рибалок протягом двох місяців майже щоночі перевозив на човнах наших воїнів. На квартирі Васильця нелегально жив і працював секретар підпільного райкому Д. А. Харченко. Підпільна група мала два приймачі, які були сховані на квартирах Д. В. Дейнеки і Г. Н. Сергієнка. Приймаючи зведення Радянського Інформбюро, патріоти поширювали їх серед населення з допомогою листівок. Ворог жорстоко розправився з патріотами. Г. М. Юрченко, вся сім’я Сергієнків були схоплені гітлерівцями і загинули в катівнях гестапо. Але боротьба з окупантами не припинялася.
Восени 1942 року після загибелі Лохвицького підпільного райкому у Лохвиці був створений новий підпільний центр, керівником якого став секретар Сенчанського райкому партії Д. А. Харченко. До складу центру ввійшли: М. П. Литви-ненко-Буткевич, Г. М. Жежеря, К. І. Рось, I. X. Литвиненко. Підпільники організували ряд диверсій. Бойова група на чолі з комсомольцем С. А. Андрійченком кілька разів руйнувала залізничну колію на лінії Бахмач—Ромодан, порушувала телефонний зв’язок з Лохвицею, Лубнами і селами району.
У березні 1943 року фашисти схопили і стратили підпільника-комсомольця Сергія Андрійченка. За час окупації від рук гітлерівських катів загинуло близько 100 жителів Сенчі і району. На каторгу до Німеччини було вивезено 570 чоловік. Окупанти завдали селу величезної шкоди. Були зруйновані колгоспні будівлі, 30 державних споруд, 209 будинків селян, санітарна станція, аптека; спалені бібліотека, магазин.
15 вересня 1943 року Сенча була визволена частинами Радянської Армії. Вона лежала в руїнах. Димилися згарища. Попереду була зима, а багато сімей з малими дітьми лишалися без притулку. Але жінки і старі, на плечі яких ліг основний тягар відбудови, не впали в розпач. Працювали вдень і вночі. Копали землянки. На уцілілих коровах зорали під озимі колгоспні лани, засіяли їх частково своїм насінням, частково одержаним від держави. Взяли активну участь у вивезенні лісу для ремонту залізниці.
Працьовиті руки радянських людей робили чудеса. Уже в перший рік після визволення села відновили роботу електростанція, млин, медпункт, шевська і кравецька майстерні. З 1944 року в селі працює науково-дослідна насіннєва лабораторія. Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни в Сенчі повністю були відбудовані державний млин, олійниця, створено міжколгоспне будівельне управління, відділення «Сільгосптехніка», філію Лохвицького комбінату побутового обслуговування, інкубаторно-птахівничу станцію. Піднімали своє господарство і сільськогосподарські артілі. В 1950 році на базі артілей ім. К. Маркса і 13-річчя Жовтня (с. Лучка) було утворено колгосп ім. Калініна. Він мав близько 2,9 тис. га угідь, з них орної землі 2,3 тис., 456 га сіножатей, 67 га пасовищ, 60 га садів.
Однак не відразу це господарство стало на ноги. Земельні угіддя використовувалися незадовільно. Врожаї зростали повільно. Важко було з тваринництвом. Продуктивність праці тривалий час лишалася низькою. Партійна організація і правління колгоспу доклали багато зусиль, щоб подолати недоліки, зміцнити трудову дисципліну, розширити виробничу базу артілі. За післявоєнні роки в артілі збудовано 8 корівників, стільки ж телятників, 3 свинарники, вівчарник, 4 пташники, 2 конюшні, кормокухню. Споруджено також 3 майстерні для ремонту сільськогосподарських машин і 3 водонапірні башти, автогараж. На колгоспних ланах працюють 15 тракторів, 12 комбайнів, 14 автомашин та інша техніка.
Великих успіхів добилися члени артілі в роки семирічки. Щоправда, у посушливому 1963 році вони зібрали з полів не дуже багатий урожай — по 11,3 цнт з га зернових, 96 цнт цукрових буряків, 44,8 цнт картоплі. Незрівнянно вищі господарські показники були у 1965 році. Врожай зернових дорівнював 22 цнт з га, цукрових буряків — 270 цнт, картоплі — 112 цнт.
Семирічний план по збільшенню поголів’я худоби колгосп виконав на 104,7 процента. У 1965 році він продав державі 1226 цнт м’яса і 9069 цнт молока. На 1 січня 1966 року на кожні 100 га угідь припадало 57 голів худоби. В артілі розвинуте також птахівництво і ставкове господарство по розведенню дзеркального коропа.
У 1966 році артіль ім. Калініна за виробничими показниками зайняла одне з перших місць в районі і одержала перехідний Червоний прапор Лохвицького райкому і райвиконкому та грошову премію. На колгоспних ланах було вирощено по 22,3 цнт пшениці і по 35 цнт кукурудзи в зерні на кожному га. М’яса вироблено 1903 цнт, молока надоєно від кожної корови по 2300 кг. Артіль перевиконала план продажу державі зерна і продуктів тваринництва. У цьому ж році 5 передовиків сільськогосподарського виробництва, і зокрема доярок К. П. Луценко і Г. С. Красноярську, агронома Г. П. Шепель, було нагороджено орденами і медалями.
На території Сенчанської сільської Ради розташований також колгосп «Росія» — один з передових у Лохвицькому районі. Високої продуктивності праці тут досягнуто завдяки широкому впровадженню механізації в усі трудомісткі роботи. Механізована бригада по вирощуванню цукрових буряків, яку очолює В. І. Труш, в 1965 році зібрала з кожного га по 267 цнт солодких коренів, витративши на виробництво центнера продукції 38 хвилин і знизивши його собівартість до 98 коп., що на 30 копійок нижче загальноколгоспного показника. Бригада дала близько 70 тис. крб. прибутку. У 1966 році указом Президії Верховної Ради СРСР В. І. Трушу було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.
У першому році нової п’ятирічки колгоспники зібрали по 23,7 цнт зернових 3 га, виробили по 373 цнт молока і 82,6 цнт м’яса на 100 га угідь.
За роки Радянської влади докорінно змінився соціальний склад населення Сенчі. На 1 січня 1967 року тут проживало понад 1130 колгоспників, 780 робітників, 140 чоловік інтелігенції.
Заможно живуть трудівники села. У 1966 році колгоспники в середньому одержали на людинодень по 3 крб., місячний заробіток робітників становив від 100 до 150 крб. В особистому користуванні сенчан є 5 легкових автомашин, 128 мотоциклів, 570 велосипедів, 163 радіоприймачі, 68 телевізорів тощо. У першому році нової п’ятирічки населення купило товарів на 1,5 млн. крб.
В селі провадиться велике житлове будівництво. За роки семирічки тут споруджено 208 будинків. Красивою і впорядкованою стає Сенча. На багатьох вулицях прокладено тротуари, водопровід. Завершується електрифікація села. До 50-х роковин Жовтня сенчани збудували дитячі ясла на 120 місць, клуб на 300 місць, громадську їдальню на 350 чоловік, закладено парк культури і відпочинку.
До Жовтневої революції на дві волості — Сенчанську і Юсківецьку — був один лікар. Тепер в Сенчі є лікарня на 75 ліжок, санепідстанція, поліклініка, протитуберкульозний диспансер. Трудящим подають медичну допомогу 13 лікарів.
У середній школі, де навчається 422 учні, працюють 32 вчителі, 18 з вищою і 14 з незакінченою вищою освітою. Юні сенчани мають свій Будинок піонерів, стадіон, спортивний майданчик.
В дореволюційні часи ніяких культурно-освітніх закладів у Сенчі не було. Нині у центрі села височить Будинок культури. Вечорами тут вирує життя. Подивитись новий кінофільм або виставу драматичного гуртка, послухати виступ хорового колективу приходять багато людей.
Велику культурно-освітню роботу серед населення провадять сільська і колгоспна бібліотеки, книжковий фонд яких перевищує 56 тис. примірників. Вони обслуговують 1857 читачів. Чимало сенчан мають власні бібліотечки. На 1 січня 1966 року жителі села передплачували близько 3 тис. примірників газет і журналів. Все це свідчить про підвищення культурного рівня трудівників села.
Люблять трудівники села відпочивати у своєму парку ім. 30-річчя ВЛКСМ. Тут споруджено пам’ятник засновникові Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніну та пам’ятник воїнам, що загинули в боротьбі проти фашистських загарбників в період Великої Вітчизняної війни. Поблизу Сенчі, біля села Дрюківщини, встановлено пам’ятник на місці запеклого бою частин Південно-Західного фронту з німецько-фашистськими військами 20—22 вересня 1941 року, в якому смертю героїв полягли командуючий фронтом генерал-полковник М. П. Кирпонос, член Військової Ради фронту секретар ЦК КП України М. О. Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал-майор В. І. Тупіков та багато інших бійців і командирів Радянської Армії.
Сенчани свято зберігають пам’ять про воїнів, що загинули в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, і наполегливо працюють над тим, щоб ніколи хмари війни не затьмарювали небо Вітчизни, щоб ще радіснішим і щасливішим стало життя на радянській землі.
О. X. СОКОЛОВСЬКИЙ, Д. Л. ГУБЕНКО
ватопал
| #
Що це за триклята радянщина і що вона, взагалі, робить тут — на меню-стрічці по запиту? Я попав у машину часу чи це якась диверсійна робота тут відбувається?
Reply