Лубни, Лубенський район, Полтавська область (продовження)

Підготовлено: Admin. Розділ: Лубенський район

Трудящі Лубен з радістю зустріли повідомлення про Жовтневу революцію. У телеграмі, адресованій Леніну в Смольний за підписом П. Ф. Слинька, вони вітали Радянський уряд.

В кінці 1917 року в Лубнах створилася більшовицька партійна організація, до якої входили К. Кока, П. Мазниця, Е. Мульнер, Г. Сушко, С. Порш та інші. Першим керівником її був М. М. Ворошилов. З фронту до Лубен поверталися солдати, які на фронті під керівництвом більшовицької партії пройшли сувору школу боротьби і виховання. Більшовиком повернувся з армії С. Т. Рева, приїхали з фронту учасники революції 1905 року П. Г. Лебединець, А. Дем’янець, учасник Жовтневого збройного повстання в Петрограді Й. Д. Іванченко, член партії більшовиків з березня 1917 року С. Штефан, К. Кока, О. Мірошниченко та багато інших. їх приїзд пожвавив революційну боротьбу.

В січні 1918 року червоногвардійські загони, що наступали з Харкова на Київ, визволили Лубни від засилля Центральної ради. У місті була встановлена Радянська влада.

За ініціативою більшовицької організації у січні відбувся 1-й з’їзд Рад Лубенського повіту. Тоді ж було створено ревком, який очолив агроном більшовик Владислав Поржезинський. Ревком провів ряд революційних заходів: на буржуазію наклав контрибуцію і зібрані 150 тис. крб. передав командуванню радянських військ, визволив з тюрми політичних в’язнів, у селах повіту організував розподіл поміщицької землі.

На початку березня 1918 року німецькі окупанти разом з гайдамаками захопили Лубни. В місті почався розгул реакції. 29 квітня гайдамаки заарештували більшовиків П. Конька і Ф. Сацького, які залишились для роботи в підпіллі, і без всякого суду й слідства повели їх на розстріл. Тисячна юрба протестувала проти самосуду. Гайдамаки відкрили вогонь і розсіяли натовп. П. Конько був убитий, поранений Ф. Сацький врятувався.

З перших днів окупації почалася героїчна боротьба трудящих міста і повіту проти німців і гетьманців. Очолила цю боротьбу повітова партійна організація, яка перейшла в підпілля.

Підпільники встановили тісний зв’язок з робітниками міста. Значну роботу на тютюновій фабриці проводив А. Гомон, на залізниці — С. Штефан. З Полтави і Києва надходила політична література, яку більшовики переправляли на підприємства і в села.

В червні 1918 року в місті прокотилась хвиля страйків залізничників. Страйкували і робітники тютюнової фабрики.

На квартирі А. Дем’янця в липні нелегально відбувся з’їзд ревкомів, організованих на станції Лубни, тютюновій фабриці та в деяких волостях. Було створено повітовий ревком, який координував діяльність волосних ревкомів, посилав їм зброю і літературу.

Для налагодження зв’язків з підпільниками міста до Лубен приїздив делегат І з’їзду КП(б)У П. Ф. Слинько. На станції він був затриманий вартою, але йому вдалося втекти. На околицях міста його надійно сховали друзі, а вночі на станції Солониця він сів у товарний поїзд і виїхав до Києва.

Наприкінці вересня у Лубнах нелегально відбувся 2-й повітовий з’їзд ревкомів, який обговорив доповіді М. Ворошилова і О. Кузіна про збройне повстання, яке готувалося в повіті. Для керівництва було обрано штаб, до якого ввійшли М. Ворошилов, Н. Обелець, П. Карчевський, Е. Мульнер та П. Лебединець.

В листопаді підпільники й партизани підняли повстання. Захопивши Гребінку, повстанці під керівництвом Н. Обельця і К. Коки зробили рейд по селах повіту, де громили німців і’ гетьманців. У грудні партизани вступили в Лубни. Проте зразу відновити Радянську владу не вдалося, бо майже одночасно в Лубни ввійшли війська Директорії. Деякий час у місті існувало своєрідне «двовладдя». Формально партизани, загін яких було перетворено на комендантську сотню, підкорялися владі Директорії, але на ділі виконували вказівки підпільного ревкому. Петлюрівські війська вирішили розправитися з партизанами. 29 січня 1919 року вони оточили червоних партизанів. Проте ті з боєм прорвали кільце оточення і залишили місто. 16 партизанів, узятих у полон, січовики порубали шаблями. Тим часом партизани з’єдналися з загоном Червоної Армії і 2 лютого вступили в Лубни. Ще перед цим, 30 січня, користуючись відступом петлюрівців, підпільний ревком наказом № 1 оголосив про відновлення у місті Радянської влади.

В Лубнах відбулися вибори до міської Ради. На першому її засіданні 20 лютого 1919 року від імені ревкому М. М. Ворошилов оголосив про передачу влади в руки посланців народу. Головою Ради було обрано комуніста О. Кузіка.

Вперше за радянських умов громадськість міста широко відзначила день народження Т. Г. Шевченка. З доповіддю про великого Кобзаря виступив письменник Пилип Капельгородський, який тоді жив у Лубнах. У місті була організована радянсько-партійна школа. Перед слухачами з лекцією на тему «Радянська влада і практика соціалістичного будівництва» виступав уродженець Лубен, партійний і державний діяч О. Г. Шліхтер.

У місті створювались профспілкові організації. А на початку квітня організувалась Спілка комуністичної молоді. До складу першого комітету комсомолу ввійшли П. Гончаренко, М. Деборін, К. Медведовська, П. Карчевський і Г. Мульнер.

В цей час контрреволюція напружувала всі сили, щоб повернути втрачену владу. Безчинство робила банда Ангела, яка у квітні 1919 року з’явилась в Лубенському повіті. Комуністи Лубен разом з безпартійними добровольцями виступили проти банди.

Біля с. Загребелля відбувся бій. І хоч сили Ангела вдвоє переважали сили лубенців, банду розгромили.

Комуністи і комсомольці Лубен взяли найактивнішу участь у ліквідації заколоту Григор’єва. Для боротьби з цією бандою Лубенський комітет партії організував пролетарський загін під командуванням К. Холодняка і К. Коки. В похід пішло 200 чоловік.

Запеклі бої точилися з денікінцями, які насувалися з півдня країни. Наприкінці липня 1919 року вони зайняли Полтаву, і губком партії та губвиконком переїхали до Лубен. Сюди прибув і поїзд Реввійськради республіки.

Денікінці окупували Засулля, Піски, Солоницю і намагалися з ходу оволодіти залізничним мостом і переправою через Сулу. Проте червоноармійці відбили цей

шалений натиск. А тим часом ченці Мгарського монастиря налагодили переправу, по якій і пройшла білогвардійська кіннота. Бійці червоної Башкирської дивізії, що захищали підступи до Лубен з півночі, захоплені зненацька, майже всі загинули. Білогвардійці генерала Бредова вдарили з боку монастиря і захопили місто. «Офіцери та урядовці,— писав Пилип Капельгородський,— добували з потайних схованок свої мундири та блискучі погони, викопували, чистили й чіпляли кокарди та значки. Дами в новеньких сукнях з квітами в руках готували урочисту зустріч. Попи одмикали церкви і натягали золоті ризи… Тільки по робітничих халупах ховалися ті, що не встигли вийти зі зброєю в руках за околиці». Проте незабаром радянські війська зібралися з силами, перейшли в контратаку, і опівдні 15 серпня місто знову перейшло в руки Червоної Армії. 16 серпня організувався ревком. Він забезпечив робітників міста продовольством, встановив революційний порядок, провів арешти контрреволюціонерів, «які зустрічали білих квітами».

Виконком повітової Ради організував евакуацію населення. Всі цінності з Лубен були вивезені, на станції не залишилось жодного паровоза і вагона, а команда підривників, відступаючи під прикриттям бронепоїзда, зруйнувала залізничну колію. Місто 19 серпня вдруге захопили денікінці.

Під час денікінщини в Лубнах діяло партійно-комсомольське підпілля. Навколо міста оперували партизанські загони. Один із загонів організували колишні червоногвардійці І. Кодін та К. Холодняк, які разом з іншими лубенцями втекли з тюрми.

ЦК КП(б)У і Полтавський губком партії дбали про зміцнення підпілля і партизанського руху на Лубенщині. Зберігся клаптик ситцю, на якому надруковано:

«Мандат № 1099 т. Золотоверх комиссией ЦК КПУ направляется Полтавск. Губпартк. для повстанче[ской] технической] раб. орг. Б[юро] ЦК КПУ».

Юхим Золотоверх — стрілочник станції Лубни, член партії з 1918 року. Коли Центральний Комітет КП(б)У розподіляв евакуйованих до Москви лубенців для роботи на місцях, Ю. П. Золотоверх одержав призначення в Лубни. У підпіллі працював ще комуніст А. С. Гомон — один з організаторів партизанського руху в Лубенському повіті. Пробираючись з .Новаків у Лубни, Гомон потрапив у руки денікінської контррозвідки і був розстріляний.

Та репресії не могли врятувати буржуазно-поміщицький режим. Червона Армія гнала Денікіна на південь і 12 грудня 1919 року визволила Лубни.

Повітова партійна організація і ревком були ініціаторами розв’язання невідкладних політичних і господарських завдань. На початку 1920 року у місті було створено міліцію, яка вела рішучу боротьбу з бандитизмом. Обліковувалось майно, кинуте поміщиками, капіталістами та куркулями, вживалися заходи до охорони лісів і ліквідації безробіття, налагоджувалось навчання в системі народної освіти.

Чимало турбот було у створеного повітового раднаргоспу. Наприкінці січня 1920 року він узяв на облік заводи «Фенікс», суконні фабрики, млини та інші підприємства. «Фенікс» зразу ж почав давати продукцію для Червоної Армії, а «Механік» проводив ремонт сільськогосподарських машин.

Під час хазяйнування денікінців зовсім припинили роботу школи. Після вигнання білогвардійців уже на початку 1920 року функціонували всі школи. Діти дістали можливість навчатися рідною мовою.

У квітні 1920 року в Лубнах відкрився 5-й повітовий з’їзд Рад. Почесним головою з’їзду було обрано В. І. Леніна. На ім’я вождя з’їзд послав телеграму: «Учителеві і Вождю світового пролетаріату, товаришу Леніну. Москва. Обравши Вас почесним головою, і починаючи роботу, П’ятий повітовий з’їзд Лубенщини шле Вождю світового пролетаріату свій привіт. Ми знаємо, що Ви — прапор тієї нездоланної сили, яку пролетаріат веде до перемоги. Дивлячись на Вас, ми віримо в перемогу комунізму». З’їзд постановив усіма силами боротися за виконання продрозверстки, обрав повітовий виконком.

Значну допомогу місцевій партійній організації подавав Центральний Комітет партії. 1 грудня 1920 року в Лубни разом з учасниками агітаційно-інструкторського поїзда прибув Г. І. Петровський. Всеукраїнський староста виступив на масовому мітингу, а 2 грудня — на урочистому засіданні Лубенської Ради.

Серйозною перешкодою на шляху мирного будівництва були контрреволюційне підпілля і петлюрівсько-куркульський бандитизм. У 1920 році в Лубнах утворилась підпільна організація з націоналістичної інтелігенції і петлюрівських офіцерів — «Лубенський повстанком», який керував уже існуючими бандами Лубенського повіту і створював нові, готуючи повстання проти Радянської влади. В 1921 році ця контрреволюційна організація була розгромлена. Але згодом, після приїзду з-за кордону петлюрівського агента, «повстанком» відновив свою діяльність. У 1923 році він у повному складі став перед революційним судом.

У 1921 році, переживаючи серйозні продовольчі труднощі, трудящі Лубен відгукнулись на заклик своїх російських братів з Поволжя про допомогу. Гостинно приймали лубенці людей з Поволжя, яких через Лубни пройшло 53 тис. На спеціально організованих чайно-хлібних і санітарних пунктах їм давали їжу, медичну допомогу. Маючи притулок, тисячі голодуючих були врятовані від смерті.

Незважаючи на голод та інші труднощі, героїчна праця робітників уже на другому — третьому році відбудови дала відчутні результати. На початку 1923 року стала до ладу суконна фабрика № 3, дала струм міська електростанція. В 1925 році почав працювати завод «Фенікс».

Мережа культурно-освітніх установ мала такий вигляд. У місті працювали 2 початкові і 5 семирічних шкіл, 8 пунктів лікнепу, індустріальна профтехшкола, педагогічний технікум, створений на базі учительської семінарії, відкритої в 1911 році. В усіх навчальних закладах було 94 викладачі. В редакції місцевої газети «Червона Лубенщина» працювали тоді відомі українські письменники Пилип Капельгородський (1882—1942 рр.) та Олесь Донченко (1902—1954 рр.).

Наприкінці травня 1930 року в Лубнах відбулася XV окружна партійна конференція. Звіт про роботу ЦК КП(б)У зробив О. Г. Шліхтер. В центрі уваги конференції стояло питання про реконструкцію народного господарства.

Результатом індустріалізації в Лубнах стала капітальна реконструкція верстатобудівного заводу «Фенікс», який на честь десятиріччя Жовтневої революції перейменовано на «Комунар». Основною продукцією підприємства стали токарно-гвинторізні верстати. «Комунар» швидко зростав. За планами, розробленими першим заводським інженером С. В. Шпаковським, з’являлися нові цехи, якісно вдосконалювались вироби. Верстати з Лубен одержували найвизначніші будови першої п’ятирічки — Магнітогорськбуд, Кузнецькбуд, Тракторобуд.

На основі механічної майстерні і частково заводу «Механік» виріс новий завод «Комсомолець», який ремонтував складні сільськогосподарські машини і обладнання промисловості.

Наприкінці 1927 року відкрито деревообробну майстерню, яка незабаром розрослася в меблеву фабрику «Червоний Жовтень». Фабрика постачала першокласні меблі для Чорноморського флоту, київського і харківського будинків Червоної Армії, а одна з бригад виїздила обладнувати зал у Кремлі.

Комуністи й комсомольці були заспівувачами соціалістичного змагання, ударництва. На залізничному вузлі з 1250 чол. на кінець 1929 року 850 були ударниками. Як зазначалось на XV окружній партконференций «комсомол міста майже весь в ударних бригадах». У 1929 році за дорученням ЦК КП(б)У до Лубен приїхав Г. І. Петровський, який виступав на зборах комсомольського активу і був обраний почесним комсомольцем. На міському мітингу йому вручили комсомольський квиток.

В результаті соціалістичного змагання зростала продуктивність праці, знижувалась собівартість продукції. Промисловість міста виконала п’ятирічку за чотири роки, а завод «Комунар», суконна і повстяні фабрики та інші підприємства за З—3½ роки.

Неухильно зростав культурний рівень трудящих. Вже- в 1932 році в Лубенському районі остаточно було ліквідовано неписьменність. Педагогічний технікум перетворено на педагогічний інститут. А напередодні війни відкрився ще учительський інститут. Крім того, діяли технікум лікарських рослин, фельдшерсько-акушерська школа, школа медсестер, курси підготовки і перепідготовки робітників масових професій при заводі «Комунар».

Коли почалась Вітчизняна війна, трудящі міста, як і весь радянський народ, стали на захист своїх соціалістичних завоювань. Було демонтовано і вивезено в робітниче селище Саракташ Чкаловської області обладнання «Комунара». І вже через місяць завод дав першу продукцію для потреб фронту.

В Лубни німецькі фашисти вдерлися 13 вересня 1941 року з Кременчуцького плацдарму. Але з перших днів окупації радянські патріоти чинили їм героїчний опір. Сміливо діяв підпільний райком партії, секретарем якого був О. А. Крижевич. Для підпільної роботи тут залишилися комуністи П. Артеменко, І. Михайленко, П. Шевченко, М. Кілочок, С. Бондаренко, Я. Сердюк, С. ПІумський, О. Попов, О. Борщ, Ф. Дедоха, I. Богун, М. Яковлев та інші.

Всі вони загинули в 1941—1943 рр., захищаючи честь Радянської Батьківщини.

Головне управління служби безпеки фашистської Німеччини облюбувало ліс на північ від Лубен для ставки Гітлера. З цією метою в Лубни 17 листопада 1941 року прибула спеціальна команда «Ост», яка мала побудувати «Ейхенгейм» (дубовий будинок) для свого фюрера. Однак партизани і підпільники не давали спокою гітлерівцям ні вдень, ні вночі. В результаті будівництво дубового будинку було перенесено під Вінницю.

Молодими підпільниками Лубен були знищені начальник тюрми, начальник поліції і ряд гестапівців.

У 1942 році окупанти влаштували табори військовополонених на території педагогічного інституту і в приміщенні школи № 8. Жителі міста всіляко допомагали радянським воїнам, що тікали з цих таборів смерті. За допомогу червоноармійцям були розстріляні П. її. Гайдай та його дочка Тамара — учениця 10 класу. Багатьом пораненим радянським воїнам, що потрапили в оточення, врятував життя хірург С. О. Тимофеев.

Відчутних ударів фашистам завдавали лубенські залізничники. В 1943 році безпартійний машиніст депо Є. В. Гулій і комуніст Н. Й. Малій пустили свій поїзд назустріч ешелону з пальним. Поїзди зіткнулися і обидва звалилися під укіс.

Безсмертною славою вкрили себе піонери Анатолій Буценко, Борис Гайдай та Іван Сацький, які працювали в депо чорноробами. 27 січня 1943 року вони направили відремонтований паровоз в ненаведений поворотний круг. Паровоз звалився в яму. Внаслідок цього 12 відремонтованих паровозів не змогли вийти на магістраль, а 10 інших паровозів, що потребували ремонту, також змушені були стояти перед зруйнованим поворотним кругом. Потужне лубенське депо на тривалий час вийшло з ладу. Розлютовані окупанти схопили дітей, жорстоко катували їх, а потім розстріляли. Після війни в міському парку юним патріотам споруджено пам’ятник.

Перед відступом окупантів група комсомольців-підпільників висадила в повітря поворотний круг в депо, і загарбникам не вдалося звідси забрати паровози для військових ешелонів.

18 вересня 1943 року Червона Армія вигнала фашистів з Лубен і принесла жителям міста довгождану свободу. 337-й стрілецькій дивізії, яка відзначилася в боях за місто, присвоєно звання «Лубенської». У визволенні Лубен брали участь і інші військові частини.

Фашистські загарбники залишили після себе численні могили замучених радянських людей, згарища і руїни. 65 проц. усього житлового фонду було знищено. В Лубенському районі окупанти закатували на смерть більше 14 тис. радянських громадян, не рахуючи військовополонених, яких лише в Лубнах було розстріляно 19 з половиною тисяч.

На каторгу до Німеччини з міста було вивезено 504 чол. і з району — 3182. Загальна сума збитків становила 219 814 920 крб. Населення міста порівняно з довоєнним часом скоротилось наполовину — з 28 до 14 тисяч.

За героїзм, виявлений на фронтах Вітчизняної війни, в партизанських загонах і підпіллі понад 1500 лубенців нагороджено орденами і медалями, а П. Г. Дейкало, А. І. Єфімов, В. Ф. Пацюченко і В. О. Хало удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

На підступах до фашистського лігва ще точилися запеклі бої, а в Лубнах почалась відбудова народного господарства. Піднімати своє місто з руїн жителям допомагали трудящі братніх республік. Комсомольці Московського заводу «Калібр» були ініціаторами відбудови «Комунара». З комсомольськими путівками до Лубен їхала молодь з Москви, Горького, Свердловська, Алтайського краю. Устаткування сюди висилали московські і свердловські заводи. З Москви, Чкалова, Міаса, Ташкента і Чімкента надходили інструменти.

Неймовірно важкими були перші роки відбудови. Працювати доводилося у холодних цехах, невистачало матеріалів, верстатів. Для того, щоб добути паливо і приготувати обід у заводських їдальнях, спеціальні бригади заготовляли на Сулі очерет. Становище ускладнювалось відсутністю кваліфікованих робітників і спеціалістів. На меблевій фабриці, наприклад, залишилось 6 кадрових робітників.

В боротьбі за відродження народного господарства трудящі Лубенщини виявляли зразки трудового героїзму. В авангарді, як і завжди, ішли комуністи і комсомольці. Вже на 1 січня 1945 року з 43 підприємств, що працювали в Лубнах до війни, 38 стали до ладу. А до дня Перемоги над фашистською Німеччиною почали працювати всі промислові підприємства міста. Завод «Комунар» перейшов на серійний випуск верстатів.

Перша післявоєнна п’ятирічка характеризується наростанням трудового піднесення, освоєнням нової техніки і збільшенням випуску продукції. Завод «Комунар», наприклад, у 1948 році випустив тисячний післявоєнний верстат. Суконна фабрика в 1950 році виконала два річних плани. Збільшувалась технічна потужність і на інших підприємствах.

Найбільшим підприємством міста став завод «Комунар». У 1952 році Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про розширення і реконструкцію заводу. Його цехи були устатковані найновішою технікою. З 1959 року «Комунар» переключився на випуск круглошліфувальних верстатів. В останньому році семирічки він виготовив близько двох тисяч верстатів. Продукція заводу має широкий попит як у нашій країні, так і за кордоном. Верстати з Лубен відправляють у 38 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки, в т. ч. в Японію, Англію, Францію, Австрію, вони експонувалися на 11 міжнародних виставках і ярмарках, де дістали високу оцінку спеціалістів.

Великим сучасним підприємством став завод «Комсомолець». Випуск валової продукції з 1946 по 1965 рік зріс тут більше як у 10 разів. Завод випускає машини і обладнання, необхідні для зберігання і обробки зерна і зернопродуктів.

Однією з найстаріших промислових споруд у Лубнах є п’ятиповерхове приміщення колишнього млина Кагана. Років тридцять тут була махоркова фабрика, а з 1961 року — приладобудівний завод. Підприємство виготовляє тягонапорометри, мікроманометри та інші вимірювальні прилади. З 1963 року завод почав освоювати виробництво білетно-касових машин типу «КД». Машина вибиває на квитку його вартість, назву станції призначення, час відходу поїзда і одночасно робить складний грошовий облік. Про складність виготовлення машини «КД» можна судити хоч би з того, що вона має 10 856 деталей. Колектив заводу, переборовши труднощі реорганізації, освоїв серійне виробництво цих машин.

Чудову справу роблять і на авторемонтному заводі — тут лікують автомобілі і їх хворі «серця» — мотори. За рік робітники ремонтують близько тисячі автомашин і понад тисячу двигунів.

Успішно працюють підприємства легкої промисловості Лубен. В одне велике підприємство злилися суконна і повстяна фабрики, де виробляються тканини і ковдри. Лубенські ковдри, що виграють всіма кольорами веселки, завоювали загальне визнання і мають великий попит у трудящих.

Загальносоюзне значення має Лубенський хіміко-фармацевтичний завод. Промисел лікарських рослин на Лубенщині існує вже кілька століть. Він то занепадав, то знову відроджувався. Тепер підприємство набрало високих темпів. Завдяки чудодійним лікам, що виготовляються в Лубнах, тисячі трудящих зберегли і зміцнили своє здоров’я. Продукцію заводу одержують всі аптечні управління країни.

Значним підприємством є меблевий комбінат. За рік він випускає продукції майже на 5 млн. крб. У 1965 році комбінат виготовив до 30 тис. шаф, майже 30 тис. столів, більше 200 тис. стільців, 11 186 м’яких диванів, 99 175 театральних крісел.

До ста тисяч дитячих пальт на рік випускає Лубенська швейна фабрика. Є в місті також фабрика художніх виробів, винний, конопляний, маслоробний заводи, м’ясний, хлібний, млинарський, харчовий і промисловий комбінати.

Семирічний план промисловість Лубен виконала на 3 місяці раніше строку. За семирічку побудовано сучасні цехи і приміщення на «Комунарі», хіміко-фармацевтичному заводі, «Комсомольці», споруджено завод ефективної кераміки, майстерні «Сільгосптехніки», друкарню. У 1966 році на промислових підприємствах міста працювало близько 10 тис. чол.— майже вдвічі більше, ніж на початку семирічки. Величні перспективи розвитку промисловості міста відкриває нова п’ятирічка. Передбачається, що виробництво продукції на «Комунарі», хіміко-фармацевтичному заводі зросте в 2 рази, на ремонтному заводі — в 3 рази, а на заводі лічильних машин — в 11 разів.

У першому році нової п’ятирічки розгорнулося будівництво виробничих площ цілого ряду підприємств. Завершується спорудження станції переливання крові, промислової і побутової каналізації, ряду житлових будинків, почалось будівництво готелю на 100 місць, універмагу, середньої школи. Місто газифікується. Біля Сули на честь 50-річчя Жовтня закладено парк культури і відпочинку, озеленяються схили. Крім того, в самому місті посаджено 24565 дерев. Збудовано Будинок культури із залом на 570 місць.

Велике значення мають зв’язки з трудовими колективами Ленінграда, Москви, Харкова, Києва та інших міст. Група робітників та інженерів заводу лічильних машин проходила стажировку в Ленінграді. З допомогою ленінградців лубенці склали 5 перших машин. 16 чол. з «Комунара» їздили до Саракташа на завод-двійник оволодівати випуском нової моделі верстата. Дружні зв’язки мають трудящі міста з колективом танкера «Лубни». Почастішали поїздки і за кордон. Спеціалісти лубенських підприємств побували в Чехословаччині, НДР, Кубі, Болгарії, Угорщині, Індонезії, Нігерії, Сірії. Колектив заводу «Комунар» постійно обмінюється досвідом з трудящими верстатобудівного заводу Софії.

Широко розгортається в Лубнах змагання за комуністичне ставлення до праці. Ініціаторами цього змагання стали бригади слюсарів заводу «Комунар» (бригадир А. Зубенко) і заводу «Комсомолець» (бригадир М. Муляр).

Одностайним схваленням зустріли трудящі міста рішення жовтневого (1964 р.), березневого і вересневого (1965 р.) Пленумів ЦК КПРС та XXIII з’їзду партії, успішно почали перебудовувати свою роботу. Так, меблевий комбінат у свій час відставав, випускав застарілу продукцію. Натхнений рішеннями вересневого Пленуму, колектив цього підприємства різко змінив стиль своєї роботи і почав виготовляти меблі вищого класу. З хіміко-фармацевтичного заводу виходять лише такі медичні препарати, які відповідають вимогам державного стандарту. Відмінною якістю і привабливим виглядом славиться продукція ковдро-повстяної фабрики. Окремі вироби цього підприємства зареєстровані як кращі світові зразки і були відібрані на виставки, організовані в Києві і Москві на честь XXIII з’їзду КПРС.

Підвищується не лише трудова, але й громадсько-політична активність трудящих. Дедалі більше трудівників бере участь в управлінні державою. Так, до обласної Ради депутатів трудящих були обрані слюсар-складальник заводу лічильних машин Лідія Іщук, фрезерувальниця з «Комунару» Н. І. Спіліоті і бригадир штукатурної бригади М. 0. Прокоф’єва.

У міській Раді, обраній у 1965 році, серед 120 депутатів було 65 робітників, 55 службовців.

При міській Раді працює 7 комісій. На громадських засадах діє 15 товариських судів, 105 вуличних комітетів. Народні дружини об’єднують 1900 чоловік.

З кожним роком зростає роль партійної організації міста. Першим секретарем РК КП України працює Г. І. Пуденко — депутат Верховної Ради УРСР. Делегатом XXIII з’їзду КП України від міської організації був слюсар-складальник, талановитий раціоналізатор, секретар партбюро однієї з дільниць заводу лічильних машин П. П. Пальчик.

Дедалі заможнішим і культурнішим стає життя жителів міста. Якщо в 1960 році населення придбало різних товарів на суму 7820 тис. крб., то в 1965 році — вже на 12 638 тис. крб. За семирічку за рахунок державних коштів збудовано 41 житловий будинок на 715 квартир і 1208 індивідуальних будинків загальною площею 37 940 кв. метрів.

У місті відбудовано приміщення колишнього педінституту, в якому тепер розташовано школу-інтернат, створено піонерський парк ім. Олеся Донченка, стадіон заводу «Комунар».

До послуг лубенців мережа медично-санітарних установ, яку обслуговує 125 лікарів і 807 чол. іншого медперсоналу. Особливий авторитет мають заслужені лікарі УРСР А. В. Котляр та С. О. Тимофеев. Багато зробили для охорони здоров’я трудящих міста і району А. Л. Васильєв, Т. 3. Гульченко, Д. Ф. Закациоло, М. 3. Юдилевич, Л. Є. Павлик, Ю. Р. Антонець, К. Г. Папуша, Н. Г. Стеценко, Л. Г. Неделько та інші.

Сучасні Лубни — не тільки промислове місто, але й значний культурний центр. У місті 9 загальноосвітніх шкіл, у яких навчається понад 5 тис. учнів. 700 дітей навчаються в школі-інтернаті, 800 чол. здобувають освіту у вечірніх школах робітничої молоді, 860 дітей виховуються в дошкільних дитячих установах. Місто має 2 дитячі станції — юних натуралістів і техніків, спортивну і музичну школи, медичне училище, школу локомотивних машиністів, сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку, технікум лісового господарства, професійно-технічну школу. Відкрито чотири масові бібліотеки, в яких налічується 120 тис. книг. Крім того, на підприємствах і в установах Лубен діє 18 бібліотек. У 1966 році жителі міста передплачували 41 тис. примірників газет і журналів.

У Лубнах працюють 2 кінотеатри, 5 клубів. Півтори тисячі громадян беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, яких налічується близько 80. Значний успіх має молодіжний ансамбль танцю «Юність», якому в 1964 році присвоєно звання самодіяльного народного ансамблю танцю.

У місті живуть письменники П. Лубенський і В. Безорудько, автори п’єс, оповідань, кіносценаріїв. Місцеві літератори В. Малик, П. Мостовий, Н. Хоменко пишуть для дітей і юнаків. В літературному об’єднанні міста понад 60 чол. Вони регулярно виступають на сторінках районної газети «Ленінська зоря».

Героїчні подвиги, трудова доблесть лубенців, їх минуле й сучасне відображено в експозиції місцевого краєзнавчого музею, заснованого Миколою Ворошиловим у 1918 році. Музей поповнюється новими експонатами, які становлять цінне надбання трудящих міста.

У жителів Лубен є традиційна звичка: не заспокоюватись на досягнутих успіхах.

І вони самовіддано трудяться, щоб зробити життя ще кращим і веселішим, щоб слава про Радянську країну на весь світ дзвеніла ще голоснішою піснею.

П. X. БІЛИЙ