Солониця, Лубенський район, Полтавська область
Солониця — центр однойменної сільради, до складу якої входять також населені пункти: Войниха, Засулля, Куп’єваха, Піски, Тернівщина. До Жовтневої революції згадані поселення належали до Засульської волості. Солониця розташована за 5 км від Лубен. Населення — 1230 чоловік.
Найменування поселення походить від річки Солониця, до якої воно прилягає. У свою чергу річка названа так за солонуватий присмак води, обумовлений солончаками, через які вона тече. Поблизу Солониці виявлено залишки стародавніх поселень. Одне з них (на хуторі Турканевому) існувало в часи неоліту (IV тисячоліття до н. е.), друге — в період пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.).
Виникнення села відноситься до початку XVIII століття. Заснування інших навколишніх поселень, що входять до складу Солоницької сільради, в основному припадає на цей же період. Пізнє їх виникнення пояснюється, насамперед, тим, що тут відкрита місцевість і люди не могли здавна на ній заселятися, бо сюди часто набігали грабіжники — татари.
У XVI столітті землі ще не існуючої тоді Солониці, як і інші території Полтавщини, підпали під владу шляхетсько-панської Польщі. Ними довгий час володіли магнати Вишневецькі. Проти них український народ вів героїчну визвольну боротьбу.
Між річками Солоницею і Сулою в 1596 році відбулася визначна подія в історії визвольного руху — запекла битва повсталих козаків і селян під проводом Северина Наливайка і Григорія Лободи з польським військом. Повстанці відступали з Правобережжя за Дніпро, маючи намір досягти російського кордону і там знайти захист від польських магнатів. Досягнувши Посулля, повстанці захоплювали володіння Вишневецького. Звідси залишалось 100 верст до російського кордону. Польський гетьман С. Жолкєвський, що переслідував Наливайка, намагався затримати його військо переговорами в Лубнах. А тим часом великий загін польського війська відрізав шляхи відступу для повстанців. Останні вирішили захищатися, розраховуючи на допомогу запорожців, які мали прибути на човнах.
Поблизу Лубен в урочищі Солониця повстанці заклали укріплений табір. 26 травня почалася битва. 13 днів козаки витримували облогу і робили успішні вилазки. Та сили були нерівні. В таборі не було води, палива, гинули коні, а зрадник Лобода — гетьман реєстрових козаків шукав примирення з панами. Одержавши з Києва облогові гармати, поляки 4 червня почали шалений обстріл козацького табору. Обстріл продовжувався дві доби. Повстанці втратили до 200 чоловік, проте не здавалися. Але в козацькому таборі виникли суперечки. Справа дійшла навіть до збройної сутички, під час якої був убитий Лобода. При цих обставинах Жолкєвський вимагав, щоб повстанці повністю капітулювали, обіцяючи їм дати змогу вільно розійтися по домах. Частина повстанців вирішила прийняти умови польського гетьмана. В ніч з 6 на 7 червня прихильники страченого Лободи напали на Наливайка і його спільників. Останні відчайдушно захищалися, намагаючись вирватись із табору, проте були схоплені і видані полякам. Та Жолкєвський не додержав свого слова й підступно напав на стомлених напівроззброєних повстанців, які не встигли вишикуватись до бою і взятися за зброю.
Польський хронікер писав: «Рубали їх немилосердно, так що на протязі милі або більше лежав труп на трупові. Всіх же їх було в таборі, з черню і жінками, до десяти тисяч, з яких врятувалося з Кремпським не більше тисячі». Наливайка разом з шістьма іншими ватажками відправили у Варшаву і там стратили.
Засновниками Солониці були козацькі роди: Сахни, Ляшенки, Погребняки, Якименки. Пізніше тут почали оселятися і селяни-кріпаки — Шматки, Шурхачі, Микитенки та інші. Спочатку Солониця була невеликим хутором, а згодом розрослася в село. За ревізією 1764 року Солониця значилась за обозним Миргородського полку Родзянком.
На вільні поселення весь час посягали представники козацької старшини і церква. їхні домагання підтримувалися царським урядом. Цариця Єлизавета Петрівна закріпила за Мгарським монастирем у «вічну» власність с. Піски та ряд угідь і господарських споруд у Засуллі і Солониці.
Однак переважна більшість жителів Солониці юридично залишалася незалежною від кріпосників аж до реформи 1861 року. Про це переконливо стверджують навіть матеріали пізніших часів. Так, на початку 80-х років XIX століття у Солониці було 178 дворів, з них — 132 належали козакам, а 20 — державним і казенним селянам, і лише 25 — колишнім кріпакам.
Хоч основна маса селян Солониці формально не належала поміщикам, але економічне становище її було тяжке.
Мало що змінилося в становищі кріпаків та козаків і після поміщицької реформи. Солоницькі кріпаки поміщика Квітки та 29 ревізьких душ при звільненні одержали біля двох десятин садибної і 33 десятини польової землі. Вони повинні були щороку виплачувати поміщику 69 крб. 6 коп. і державі 72 крб. 20 коп. протягом 49 років. Селянин попадав у безвихідь. Не маючи можливості прогодувати себе і свою сім’ю з мізерного наділу, він зобов’язаний був сплачувати крім податків ще й високі викупні платежі.
Не краще жили і козацькі сім’ї. Вони теж задихалися від безземелля і малоземелля. На початку 80-х рр. у Солониці з 178 господарств 81 не мало орної землі. Біля двох десятин припадало на кожне з 25 господарств. За рахунок зубожіння бідноти росла сільська буржуазія. 15 заможних господарств мали по 15—50 і більше десятин землі.
Обмаль було і худоби в бідняцьких господарствах. 53 селянські двори не мали ні коней, ні волів, ні корів. Лише 28 господарств обробляли землю власного худобою, а інші — супрягою або найманою тягловою силою. Тоді як 29 заможних селян мали по 4—6 голів робочої худоби, в їхньому користуванні був 21 вітряк.
Нерівномірний розподіл землі, худоби, реманенту породжував жорстоку експлуатацію сільської бідноти заможною куркульською верхівкою. В Солониці було багато наймитів. За рік наймит-чоловік одержував на своїй одежі 55 крб., на хазяйській одежі — 25 крб, а жінка відповідно 38 і 26 крб. 16 господарств посилали своїх членів на далекі заробітки.
Проте найбільш поширеною формою експлуатації був обробіток з половини, або за сніп. Жнець одержував четвертий сніп і повинен був зверх роботи під час жнив відпрацювати 21 день, або сплатити 10 крб. 29 коп. Таких господарств, які жили за рахунок праці за сніп, числилось 64, з них — 42 безземельні і 20, що мали менше, як по три десятини.
За даними 1910 року в Солониці на 211 дворів уже нараховувалось 129 поденників. Крім того, 140 чол. заробляли на жнивах.
Чимало селян жило повністю або частково за рахунок неземлеробських промислів. У селі в 1910 році було 34 теслярі, 3 кравці, 4 шевці, 9 ткачів.
Крім тяжкої праці, безпросвітніх злиднів на селянській долі ще пагубно відбивалася неписьменність. На початку 80-х рр. XIX століття в Солониці на 1008 душ населення числилось лише 11 письменних чоловіків і не було жодної письменної жінки. В селі довго не було школи, і лише в 1906 році відкрилося однокласне народне училище. У ньому навчалася мізерна кількість дітей, а ще менше його закінчувало. В 1909 році училище закінчили 7 хлопчиків і 2 дівчини, а в 1914 році — 5 хлопчиків і 5 дівчат.
Економічна безвихідь, політичне безправ’я переслідували селян на кожному кроці. їх терпець уривався, і вони почали підніматися на боротьбу проти своїх гнобителів. Селяни пильніше прислухалися до виступів агітаторів, сміливіше висловлювали антиурядові думки. Напередодні революції 1905 року в Солониці перебував під особливим наглядом поліції активний учасник революційного руху на Лубенщині М. І. Огородній. Він тут закликав селян відбирати в поміщиків землю, поширював нелегальну літературу. Революційну пропаганду серед селян вела також учителька М. К. Бакайченко.
19 листопада 1905 року селяни Солониці зібралися на сход, на якому говорили про непосильність податків, про необхідність введення у школах навчання дітей українською мовою, висловлювались проти самодержавства і вимагали скликання Всеросійських Установчих зборів. Виступали агітатори з Лубен. Засульський старшина, якого селяни називали «поліцейський пришийхвіст», поспішно зробив донесення в лубенську поліцію про цю сходку.
В Лубнах заметушилися. До Солониці негайно приїхали становий, урядник і стражники. Становий зібрав селян і почав на них кричати: як вони сміли збиратися без «дозволу начальства». Довго чіплявся до громади і пристав. Один селянин, як писав кореспондент Лубенської газети «Хлібороб», не витримав знущання і відповів приставу: «Ти, каже, панський підбрехачу, маєш троє штанів, а я ні одних. То ти ж мені не даси їх, коли я ласкою у тебе прохатиму, аж поки я сам їх не візьму». Після цієї сутички пристав зараз же виїхав з Солониці.
А становий як не кричав на громаду, але не відважився провести арешти, бо селяни були настроєні рішуче і «хотіли рознести старшину і холодну». Проте у 1906 році була заведена справа «Про злочинну агітацію серед жителів с. Солониці Лубенського повіту». До відповідальності притягався місцевий житель Р. А. Зайкевич, звинувачений в «агітації проти самодержавства серед селян села Солониці».
Революційна агітація на селі не припинялася і в 1906 році і навіть у період реакції. Так, житель Солониці Іван Моренець у 1909 році довгий час вів агітацію серед односельчан, переважно серед молоді, заявляючи, що «царя нам не потрібно, не слід підкорятися поліції, бо поліція, крім шкоди, нічого більше для народу не робить».
Царизм намагався відвернути увагу селян від революції не тільки з допомогою насильства, але й проведенням деяких економічних заходів. Одним із них було переселення. Частина бідноти Засульської волості, доведена до відчаю, їхала в далекий Сибір, Казахстан і на Далекий Схід шукати кращої долі. В 1907—1908 роках туди переселилося 255 чол. Більше половини вихідців із Засульської волості переселилося до Тургайської губернії. Але щоб міцно осісти на нових землях, необхідні були відповідні засоби, яких біднота, звичайно, не мала. Селяни зрозуміли, що їх просто намагалися спровадити подалі від поміщицьких латифундій. У 1912 році з волості виїхало вже тільки 4 сім’ї.
Імперіалістична війна ще більше погіршила становище сільської бідноти, прирікши сім’ї мобілізованих на повне зубоження і розорення.
Солоницький колгоспник С. Миколенко згадує, що в той час, коли він у боях за «отечество» поміщиків і капіталістів був двічі поранений під Львовом і Станіславом, його дружина від зорі до зорі гнула спину за восьмий сніп у куркуля Яновського.
Війна негативно позначилась і на розвитку народної освіти. Лубенське земство в 1915 році одержало від Міністерства освіти повідомлення, що у зв’язку з війною ніякої грошової допомоги земські школи не одержать. Тому заплановане розширення шкіл не відбулося, і значна частина дітей залишилась поза навчанням. У 1915 році 41 дитині з Солониці було відмовлено в прийомі до школи.
Довгі роки солоницька біднота вичікувала кращої долі, і коли до села дійшла звістка про Жовтневу революцію в Петрограді і утворення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним, вона з радістю відчула, що її надії тепер перетворяться в реальну дійсність. Проте скористатися новими радянськими законами, які давали великі права трудящим, довелось не зразу. В Солониці ще господарювали петлюрівці. І тільки в січні 1918 року в селі встановилася Радянська влада. Для захисту здобутків Жовтня в Лубенському повіті створились червоногвардійські загони. В цих загонах були представники Солониці. Вони ішли в перших рядах борців за нове життя.
На початку березня 1918 року в Солоницю ввійшли кайзерівські війська. Але боротьба проти загарбників не припинялася. Лубенський більшовицький комітет посилав у Солоницю своїх представників для організації боротьби селян проти німецької окупації і гетьманського режиму. Внаслідок проведеної роботи в селі була створена озброєна група, яка під час повстання в Лубенському повіті у листопаді 1918 року влилася в партизанський загін під командуванням Н. І. Обельця та К. О. Коки. Боротьба тривала довго. Лише на початку 1919 року за допомогою Червоної Армії села Лубенського повіту були визволені від ворожих військ.
Але і на цей раз Радянська влада в Солониці існувала недовго. В середині серпня 1919 року село захопили денікінці.
Після визволення Засульської волості частинами Червоної Армії в середині грудня 1919 року в Солониці втретє встановлюється Радянська влада. До квітня 1920 року в селі існував ревком. У квітні було обрано сільську Раду у складі 21 чол. Головою її став бідняк-коваль Дмитро Стадниченко. Організувався комітет незаможних селян.
Сільська Рада і КНС брали на облік поміщицьку і куркульську землю, створювали земельні комісії, розробляли плани земельних наділів.
За рахунок поміщиків і частково експропрійованих куркулів землею наділялись безземельні і малоземельні селяни.
Проте індивідуальне господарство не давало можливості покінчити із злиднями. З кожним роком селяни все більше переконувалися у правоті комуністів, що вихід один — перехід до колективного господарювання.
На початку 1920 року в Солониці, в колишньому маєтку Зайкевича, створюється показове насіннєве господарство, яке забезпечувало навколишнє селянство добірним насінням люцерни, конюшини та інших культур. Тут було організовано першу на Україні дослідницько-селекційну станцію кормового буряка.
Крім того, в Солониці було засноване сільськогосподарське кооперативне товариство, при якому діяв прокатний зерноочисний пункт. Заводились показові ділянки.
Згодом хлібороби почали переходити до вищих форм колективного господарювання. В 1927 році в солоницькій земельній громаді утворилося два ТСОЗи — «Сніп» і «Червона долина».
В цьому ж році у Солониці була організована артіль «Єднання», яка швидко набула популярності серед селян. Артіль мала трактор, молотарку, збирала високі врожаї сільськогосподарських культур.
Але масовий колгоспний рух у Солониці, як і по всій країні, розгорнувся лише в 1929—1931 роках. Ініціатором цього руху була партійна організація, створена в 1927 року, яка об’єднувала комуністів Солониці і Засулля. До її складу входили П. Д. Запорожець, С. М. Миколенко, М. І. Руденко та інші. Комуністи повсякденно роз’яснювали селянам про переваги спільного господарювання, допомагали налагоджувати колгоспне виробництво.
До колгоспу «Єднання» влилися солоницькі ТСОЗи, вступали нові бідняцькі й середняцькі сім’ї. Кількість членів колгоспу швидко зростала.
На початку 1931 року бюро Лубенського райкому партії констатувало, що Солоницький колгосп «Єднання» та інші господарства району мали добрі наслідки за 1930 рік. Колективне господарство стало основним джерелом зростання матеріального добробуту колгоспників. У Солониці в 1935 році на трудодень вже видавали по 3 кг зерна і 3 крб. 15 коп. грішми.
Солоницький колгосп з кожним роком зростав, зміцнювалася його економіка, на полях вирощувалися великі врожаї. Кращі його передовики в 1939 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
Напередодні Великої Вітчизняної війни до складу Солоницького колгоспу, який з 1939 року став називатися ім. XVIII партз’їзду, входило 372 селянські господарства. Колгосп мав 2814 га землі, посівна площа становила 1586 га. В господарстві було понад 40 громадських будівель — паровий млин, клуб, дитячі ясла тощо. Налічувалось 4 вантажні машини, локомобіль, 71 плуг, 21 сівалка, 19 жаток, 2 молотарки та багато іншого сільськогосподарського інвентаря. На фермах було сотні голів рогатої худоби, коней, свиней та овець. Колгоспні доярки забезпечували високі надої молока. Доходи колгоспу надійно зростали.
Перехід до колективного господарства, ліквідація експлуатації і злиднів супроводжувались справжньою культурною революцією. Була ліквідована неписьменність і здійснена загальна початкова освіта. У 1929—1930 рр. Солоницька школа стала семирічною, напередодні війни для неї побудували нове двоповерхове приміщення.
Дальше піднесення колгоспного виробництва, матеріального добробуту і культури перервала війна. В середині вересня 1941 року в село ввірвалися фашистські загарбники.
Нечуване лихо принесла фашистська окупація. З Солониці на рабську працю в Німеччину вивезено 126 чоловік. Десятки людей фашисти розстріляли. Від гітлерівських катів загинули голова колгоспу С. М. Миколенко, голова сільради І. В. Криворотько, П. Т. Приходько, М. Д. Король та інші жителі села.
Під час відступу загарбники намагались знищити громадську худобу, підпаливши ферми. Ризикуючи життям, М. М. Севертока кинувся гасити пожежу і врятував 42 голови великої рогатої худоби та 82 вівці. Частини Червоної Армії 18 вересня 1943 року штурмом зайняли побережжя Сули і визволили від окупантів села Лубенського району. Для жителів Солониці настав довгожданний день свободи і щастя.
У героїчну боротьбу за визволення Батьківщини від фашистської погані внесли свою лепту і патріоти Солониці. Жителі Солоницької сільради героїчно билися з ворогом на фронтах Вітчизняної війни. Вони брали участь в обороні Києва, Москви, Ленінграда, Сталінграда, Кавказу, в складі своїх частин наступали на Берлін. У жовтні 1944 року в Солоницю прийшов лист з фронту. Звертаючись до колгоспників, фронтовики писали: «Ми хочемо висловити вам глибоку вдячність за вашого земляка, кращого воїна нашої частини, вихованця ленінського комсомолу, дисциплінованого й бойового товариша Василя Погребняка… Він у найтяжчі хвилини бою окрилював нас відвагою. У великій битві за визволення нашої Батьківщини ваш земляк був у перших рядах воїнів-комсомольців. В битві за Віслою Василь Погребняк своєю безстрашністю і відвагою врятував багато поранених бойових товаришів, знищив десятки фашистських звірів… Хай же ваші комсомольці, як і Василь Погребняк на фронті, показують приклад у трудових подвигах». Але до перемоги В. Погребняк не дожив, він загинув смертю хоробрих.
На фронтах війни загинуло 362 воїни-колгоспники. На їх честь у Солониці споруджено пам’ятник Вічної Слави. На меморіальних дошках з червоного граніту викарбовані прізвища загиблих і пам’ятні тексти. Один із них говорить: «їх немає серед нас. Ці хлібороби нашої артілі не повернулися до рідних колгоспних нив, а загинули в боях у роки Великої Вітчизняної війни в 1941—1945 роках. Вічна слава і безсмертя вам в ділах ваших потомків».
Хоч окупанти завдали Солониці великих збитків, але жителі села не опустили рук, а зразу ж після вигнання фашистів енергійно взялися за відбудову свого господарства. В авангарді цієї боротьби ішли комуністи, яким активно допомагали комсомольці. Комуністи і комсомольці словом і ділом показували приклад у роботі, ставали на ті ділянки колгоспного виробництва, де були найбільші труднощі.
Довгий час партійну організацію очолював П. Д. Моренець. За сумлінну працю, вмілу організаційно-виховну діяльність по згуртовуванню людей на відбудову села Радянський уряд нагородив його орденом «Знак Пошани».
Перший мирний післявоєнний рік виявився невдалим. Через посуху Солоницький колгосп мав низькі врожаї.
Але сільські трудівники під керівництвом партійної організації поступово переборювали труднощі. Розгорнулось соціалістичне змагання, рік у рік налагоджувались колгоспні справи. В 1949 році у колгоспі появилась перша після війни вантажна машина, на полях все більше й більше використовувалась сільськогосподарська техніка. В останньому році післявоєнної п’ятирічки колгосп одержав по 20 цнт жита і пшениці, по 27,2 цнт кукурудзи, 315 цнт цукрового буряка з кожного гектара. Від корови в середньому надоїли по 1772 літри молока. Ставилося завдання домогтися ще кращих наслідків.
З 1950 року почалося укрупнення колгоспів. Поступово колгоспи сіл Солониці, Засулля, Пісок, Тернівщини об’єдналися в одне велике господарство. Укрупнений колгосп названо ім. Жданова. Внаслідок цього зміцнилася матеріально-технічна база господарства. Озброївшись сучасною технікою, хлібороби взяли курс на круте піднесення всіх галузей сільськогосподарського виробництва.
Вжиті партією і урядом після вересневого Пленуму ЦК КПРС (1953 р.) заходи благотворно вплинули на розвиток колгоспного виробництва. З новою силою розгорнувся похід за високі наслідки землеробства і тваринництва. Краща доярка колгоспу Г. Н. Ткаченко від кожної корови надоювала по 3239 літрів молока. Від неї не відставала і доярка Я. Приходько, її наслідки — 3000 літрів молока від кожної закріпленої за нею корови. Серед пташниць кращою виявилась Г. Колісник.
В 1959 році, першому році семирічки, колгосп ім. Жданова уже був одним із кращих у Лубенському районі. В цьому році до колгоспної Книги Пошани за багаторічну і плідну організаторську роботу занесені голова колгоспу І. Л. Кочубей, ветерани колгоспу, які систематично добивались успіхів у виробництві, ланкові М. 3. Головань, доярка Г. Н. Ткаченко, скотар І. Й. Роман, комбайнер В. В. Фальківський, будівельник І. А. Моренець та інші.
З роками господарство зміцнювалось, на його полях зростали дорідні врожаї, збільшувались череди худоби, комори наповнювались громадським добром.
Особливо значного піднесення всіх галузей виробництва колгосп добився в останньому році семирічки. І справа тут не тільки в тому, що були кращі, ніж у попередні роки, погодні умови. Головну роль відіграла перебудова господарства, організація і стимулювання праці на основі рішень березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). У 1965 році колгосп з кожного гектара зібрав по 22,9 цнт пшениці й жита. Від кожної корови надоєно по 2390 літрів молока, на 100 га земельних угідь вироблено по 61,1 цнт м’яса.
Починаючи з 1960 року колгосп ім. Жданова став дослідно-показовим господарством Лубенського району. Тут побували друзі з Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, НДР. В свою чергу голова колгоспу Г. А. Олійник гостював у Болгарії.
Успіхи і перемоги колгоспу ім. Жданова — результат напруженої невтомної праці людей, вихованих Комуністичною партією за роки Радянської влади, загартованих у боротьбі за соціалізм і комунізм. Знатними кукурудзоводами стали ланкові Н. Г. Севертока та І. І. Ляшенко. В 1963 році вони виростили по 57,9 цнт кукурудзи з га. Ці імена добре відомі всім хліборобам області, вони занесені до Книги трудової слави Полтавщини.
Цієї честі також заслужили інші кукурудзоводи — В. Зінченко, І. Ляшенко, І. Колісник, М. Погребняк, секретар комсомольської організації О. Ф. Рудь, бригадири тракторних бригад М. Т. Куценко та М. С. Кілочок, секретар партійної організації А. А. Корніяченко, агроном М. П. Іванеяко та інші.
Славиться колгосп своїми тваринниками. За 19 років доярка комуніст Н. Д. Стадниченко надоїла близько 50 тонн молока від кожної фуражної корови, а О. М. Король за 15 років — 38 тонн.
В останньому році семирічки Г. М. Якименко надоїла більш як по три тисячі літрів молока від кожної корови, і за досягнуті успіхи удостоєна урядової нагороди. Крім того, колгосп вручив їй іменний золотий годинник.
Багатьом колгоспникам присвоєно почесне звання «Знатний тваринник». Кожному з них вручено відповідний диплом і виплачується 10 проц. надбавки до основної оплати.
Ветерани праці колгоспу мають високий авторитет і користуються загальною повагою. У фойє Солоницького Будинку культури влаштовано галерею портретів знатних заспівувачів колгоспного життя з написом: «Крізь десятки років ці скромні трудівники, як і багато їхніх ровесників, пронесли полум’яну любов до колгоспної землі і невтомною працею довели всю велич і красу хліборобської честі…».
В 1964 році у Солониці відбулося свято ветеранів праці. В теплий сонячний день на берег Сули зібрались жителі всього села. Партійна організація і правління колгоспу запросили їх сюди, щоб разом висловити глибоку подяку заслуженим колгоспникам. Ветеранів вітала молодь, яка вчиться у них господарської мудрості, переймає досвід.
У цей святковий день було обрано раду старійшин, яка тепер активно допомагає правлінню колгоспу вирішувати найважливіші питання колгоспного будівництва.
Починаючи з 1959 року колгосп перейшов на грошову оплату. У матеріальному стимулюванні зростає роль премій. Наприклад, 23 тваринники, які виконали свої зобов’язання на честь XXIII з’їзду КПРС, були премійовані радіолами, меблями.
Про невпинне зростання добробуту трудящих свідчить ще й те, що в магазинах стали купувати більше промислових товарів. Колгоспники споруджують нові будинки, вносять свої гроші в ощадні каси. Тільки в 1950 році в Солониці було зведено 89 кам’яних будинків, в той час як до війни побудовано лише 34.
У колгоспі введено пенсійне забезпечення, оплачуються відпустки. 660 колгоспників уже одержують пенсії, з них 110 із Солониці. Хлібороби користуються безплатним обслуговуванням медичними пунктами, які є в усіх п’яти поселеннях. Для швидкої допомоги виділена автомашина «Волга».
Збільшення доходів артілі, ріст матеріального добробуту трудівників села створили матеріальні передумови для підвищення культурного рівня. В Солониці восьмирічна школа з паровим опаленням, вона має обладнані кабінети, бібліотеку. В школі навчаються всі діти колгоспників, працює 19 учителів.
Активну участь у вихованні підростаючого покоління беруть партійна і комсомольська організації, вся громадськість села.
Так, на одному із засідань партком вирішив періодично скликати батьківські конференції для обговорення стану виховної роботи з дітьми. На початку 1965 року на таку конференцію прийшло понад 500 колгоспників.
Повчальним був виступ матері-героїні Антоніни Якименко.’ Вона сказала, що її діти змалечку привчаються до фізичної праці. І ця родинна традиція дає непогані наслідки: діти поважають старших, цінують людський труд, старанно вчаться. Багато цінних пропозицій було внесено на цьому батьківському форумі. Конференція обрала раду сприяння школі, до якої ввійшли батьки, досвідчені педагоги, представники партійних і прожиткових організацій. Перша конференція закінчилася врученням похвальних грамот батькам за зразкове виховання дітей.
Перед дітьми колгоспників, що закінчують школу, відкриті широкі дороги. Одні, здобувши знання, самовіддано трудяться в селі, інші — продовжують навчання в середніх спеціальних і вищих учбових закладах. Із випускників Солоницької школи вийшло 26 учителів, 36 агрономів, 18 зоотехніків, 16 лікарів, 12 ветеринарів та багато інших фахівців.
Знання здобувають і дорослі колгоспники. Ланкові Н. Г. Севертока та І. І. Ляшенко навчаються в Полтавському сільськогосподарському інституті. Члени їхніх ланок теж вчаться у середніх і вищих учбових закладах. Такі приклади не поодинокі. Голова колгоспу Г. А. Олійник, закінчивши Полтавський сільськогосподарський інститут, здобув звання агронома. Житель Солониці П. П. Охріменко одержав учену ступінь доктора філологічних наук і працює в братній Білорусії.
Для культурного відпочинку населення в Будинку культури організовується дозвілля. Тут є зал на 550 місць, бібліотека, працюють три духові оркестри, хорова капела та інші гуртки художньої самодіяльності, які охоплюють 200 чоловік. Солоницький хор неодноразово виступав на обласних оглядах художньої самодіяльності.
Одним із видів культурного відпочинку є туристські поїздки по рідній країні і за кордон. Цими путівками правління колгоспу преміює кращих трудівників.
У 1966 році 20 колгоспників відвідали Київ, Москву, Ленінград, де ознайомились з історичними місцями, зв’язаними з подіями Жовтневої революції. За рахунок колгоспу в санаторіях побувало 36 чоловік.
У Солониці виходить багатотиражна газета «Шлях до комунізму», вона дохідливим словом висвітлює життя села. Кожна сім’я виписує газети й журнали, має радіо, електричне освітлення.
В життя села входять нові обряди і звичаї. Так, для реєстрації новонародженого створена «Кімната щастя», де в урочистій обстановці відбувається цей обряд. Під час реєстрації дитини секретар сільради зачитує «Заповітний листок», в якому викладені щирі напучення новонародженому. «У великий час, коли наша чудова Батьківщина гігантськими кроками йде до сяючих комуністичних рубежів, народився Ти, новий громадянин Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
З почуттям хвилюючої радості ми приймаємо тебе в свою трудову сім’ю. Ти щасливий, бо народився під яскравою зорею Жовтня, яку по волі партії, вічно живого Леніна навіки засвітили над Радянською землею твої героїчні предки. Дорожи ж, як святинею, цим великим щастям.
Про тебе будуть турбуватись Вітчизна, Партія, народ. Ти будеш сильним, здоровим, і нехай для тебе священним обов’язком буде самовіддане служіння рідному народові, Радянській Вітчизні, чистим повітрям якої Ти вперше дихнув і став жити».
Традиційними стають колгоспні свята механізатора, тваринника, городника та інших професій. Навесні 1966 року свято механізаторів проводилось у гаю поблизу Тернівщини. Крім механізаторів і їх сімей, сюди прибули керівники району, жителі навколишніх сіл. На урочистих зборах підводились підсумки весняно-польових робіт, накреслювались плани на майбутнє. Переможцям соціалістичного змагання було вручено перехідний прапор і премію. Тут же відбулась урочиста реєстрація шлюбів механізаторів з їхніми нареченими. Свято закінчилося розвагами й піснями.
Колгоспники глибоко розуміють свою відповідальність за колективне господарство, за становище села. Через сільраду вони беруть активну участь у державному управлінні. Серед 68 членів сільради — 20 рядових хліборобів, 12 ланкових і бригадирів, 12 спеціалістів сільського господарства.
До районної Ради депутатів трудящих в 1965 році обиралися О. С. Бурдюк, П. Д. Моренець, а до обласної Ради — Н. С. Загинайло.
При сільській Раді постійно діє 5 комісій, до складу яких входить 55 депутатів і 45 активістів. У народній дружині бере участь 148 чол., в товариському суді — 23 чол. Головою цього суду обраний один з найкращих учителів Солоницької школи, відмінник народної освіти І. М. Чумак.
В Солониці з 1965 року працює народний університет економіки і організації колгоспного виробництва.
Перебудувавши своє життя на соціалістичних засадах, трудящі Солониці успішно борються за дальше зміцнення економіки села, за нове піднесення свого матеріального добробуту і культурного рівня.
П. X. БІЛИЙ, Г. П. ДИВЕНЕЦЬ