Ждани, Лубенський район, Полтавська область
Ждани — село, центр сільської Ради Лубенського району, розташоване в мальовничій широкій долині річки Сулиці — притоки Сули, за 45 км на північний схід від районного центру. Від села до найближчої залізничної станції Сенчі — 25 км, до обласного центру — 175 км. Ждани мають автобусне сполучення з містами Лубни, Лохвиця і сусідніми селами. Населення — 1836 чоловік.
За народними переказами назва села походить від імені першого поселенця — козака Ждана. Найдавніша вірогідна письмова згадка про Ждани датується 1666 роком. Про давність виникнення села свідчить, зокрема, універсал лубенського полковника Максима Ілляшенка від 1687 року, за яким «обыватель с. Жданов… пресвитер» Роман Савицький одержав т. зв. підтвердження на спадковий ліс «межи Шеками і Ломаками, селами Снетинскими».
Син Романа Василь у 1710 році добився від гетьмана Івана Скоропадського універсала, яким підтверджувались його власницькі права на «купленный млин, свой вешняк, в том же селе Жданах, на речце Сулице, о четырех колах стоячий». Як свідчить Василь, цей млин став власністю Савицьких ще за «деда его отца», тобто принаймні з середини XVII століття.
Перед визвольною війною 1648—1654 рр. село входило до складу маетностей великого магната Ієремії Вишневецького. Жданівці разом з усіма селянами Лівобережжя брали участь у селянсько-козацьких повстаннях 30—40-х рр. XVII століття. За адміністративно-територіальним поділом, встановленим на Україні Б. Хмельницьким, Ждани ввійшли до складу Сенчанської сотні Лубенського полку. Після скасування полкового адміністративно-політичного устрою та Малоросійської губернії Ждани належали до Лохвицького повіту Полтавської губернії.
У другій половині XVII століття Ждани були вже значним населеним пунктом з церквою, шинком, дігтярним промислом і плантаціями тютюну.
В 1691 році це козацьке село «в уезде Сеячанском лежачое со слушными до него принадлежностями» універсалом гетьмана Мазепи було пожалуване представникові козацької старшини Стефану Петровському. Пізніше родючі поля, луки, лісові масиви, що оточували Ждани, перейшли у власність поміщиків Савицьких (700 десятин) та Левашка (300 десятин).
Козаки села Жданів брали активну участь у боротьбі проти шведських загарбників. У листопаді 1708 року вони взяли під Лохвицею у полон шведа і, з’явившись до російської похідної посольської канцелярії, заявили, що «хотят-де они ему, великому государю, служить».
Значних утисків зазнало село від козацької старшини, яка, прибираючи до своїх рук землі, водночас поширювала свої власницькі права і на селян. У 1702 році Андрій Петровський одержав підтвердний універсал лубенського полковника Дмитра Зеленського на «людей с. Жданов», а в 1724 році йому було надано монополію на «горильчаные шинки» в селах Жданах і Білоусівці.
Феодально-кріпосницька сваволя в селах Лівобережної України тривала протягом усього XVIII століття. За ревізією 1782 року, в Жданах 459 кріпаків належало поміщикам Савицьким.
В 1830 році одному з нащадків Савицьких, Олексію Семеновичу, за батьківським заповітом дістався у володіння ряд сіл і містечок у Лохвицькому та Пирятинському повітах.
Напередодні реформи 1861 року у Жданах налічувалось 264 двори і 1645 чол. населення, з яких третина була закріпачена. Основну частину населення становили козаки. Але обидві ці групи селян зазнавали утисків з боку поміщиків. Переважна більшість козаків мала мізерні клапті землі або й зовсім була безземельною і фактично безправною.
Селяни терпіли соціальний гніт, у селах, панували темрява і неуцтво. Тримати селян у покорі допомагала поміщикам церква і сільська управа.
Реформа 1861 року не змінила на краще становище селян. Земля залишалася в поміщицьких руках. У 1864 році в Жданах і Загребеллі поміщику С. А. Минькевич-Петровському належало 600 десятин, а О. Омеляненку (в селі Жданах) — 200 десятин. У поміщиків було 2 кінні заводи. В той час як на 712 душ колишніх кріпаків поміщики передали в наділ всього 220 десятин землі, що в середньому на одну людину припадало по 0,3 десятини. Через крайню бідність і нестатки поміщицькі селяни Жданів не змогли вийти відразу на викуп і аж до 1883 року лишалися в напівкріпацькому становищі тимчасовозобов’язаних.
Соціальне розшарування села поглиблювалось. Земля зосереджувалася в руках заможних селян, передусім козацької частини. За даними 1888 року, у Жданах 38 козацьких господарств мали по 9 десятин орної землі, тоді як 18 інших господарств змушені були користуватись лише садибами. А таких дворів, що мали до 3 десятин, було 49. Більша половина сімей, не маючи достатньо землі, не могла забезпечити себе прожитковим мінімумом. Багато козаків, які не мали тягла, здавали свою землю для обробітку іншим. Кожний п’ятий бідняк шукав засобів до життя в обробітку панської землі, яку орендував на кабальних умовах.
Ще в гіршому становищі перебували колишні кріпаки: з 145 дворів 9 були зовсім безземельні, а 69 мали тільки садиби. У 105 бідняків не було тягла. Три чверті селян цієї категорії по суті були пролетарями.
Поміщики і куркулі у своїх господарствах широко використовували працю наймитів. В економічному огляді Лохвицького повіту за 80-і рр. XIX століття писалось: «Більшість маєтків наймають на літні роботи робітників ще взимку, коли селяни терплять найбільшу нужду, при цьому в більшості випадків дається завдаток грішми або продуктами, що завжди зменшує плату навіть наполовину».
Майже з половини селянських дворів люди йшли на далекі заробітки.
На кінець XIX століття соціальна диференціація серед селян Жданів ще більше посилилась. У 1900 році з 2996 десятин всієї землі 1088 десятин належало поміщикам Сахно-Устимович, Левашку та Самойловському, 367 десятин — церкві, 634 десятини — куркулям. А на 236 бідняцьких дворів припадало всього 299 десятин. 73 проц. козацьких родин становили бідняки. Ще різкіші соціальні контрасти були в середовищі колишніх кріпаків, де бідняки становили 85 процентів.
Через злиденне життя селяни не могли придбати хорошого знаряддя для обробітку грунту. Багатьом доводилося користуватись дерев’яними знаряддями, що негативно позначалося на врожайності. Залізних плугів, наприклад, було в селі 38, а дерев’яних — 78, залізних борін 96, а дерев’яних — 121. В селі числилося 217 рал.
Велика несправедливість у розподілі землі, жорстока поміщицька і куркульська експлуатація, політичне безправ’я викликали протест і відкриті виступи селян проти поміщиків і самодержавства.
У 1900—1904 рр. бідняки Жданів разом з батраками економій поміщиків Сахно-Устимович та Гуревича вимагали підвищення заробітної плати, відмовлялися працювати на збиранні врожаю і під час страйку проганяли з роботи тих, хто погоджувався працювати за низьку плату.
Хвиля революційного руху, що розгорнулася по всій царській Росії в 1905 році, докотилася й до села Жданів. Селяни збиралися на сходки, спочатку таємно, за околицею села в урочищі Березник, а потім і відкрито. Агітатори розповідали про Криваву неділю, коли царські війська розстріляли мирну демонстрацію робітників, і доводили, що необхідно передати поміщицьку землю тим, хто її обробляє. Влітку 1905 року в маєтку поміщиці Сахно-Устимович селяни спалили кілька скирт сіна, хліба та господарських приміщень.
Налякана революційними подіями поміщиця Сахно-Устимович викликала в Ждани загін козаків для придушення заворушень. Це викликало нову хвилю обурення. Селяни запалили стайню, в якій були коні карателів. У серпні 1905 року при спробі козаків розігнати сільську сходку хтось ударив на сполох у церковний дзвін. За цим сигналом у центр села збіглося багато селян з вилами, косами і дрючками. Не наважившись вступити в поєдинок з повстанцями, козаки поспішно залишили село.
Цей успіх вселив у селян віру в свої сили, вони зрозуміли, що спільною боротьбою можна здобути землю, волю і краще життя. Керували повстанням місцеві жителі Є. М. Шевченко, І. Д. Кравченко, Ф. М. Чобітько та інші. Але вони були ще недосвідченими, не знали, по якому шляху треба йти, щоб добитися успіху. Виступ селян було придушено. В 1906 році 12 активних учасників і організаторів революційних виступів засудили на різні строки заслання до Вологодської губернії. Серед них були І. Д. Кравченко, Є. М. Шевченко, Ф. М. Чобітько, брати Федір і Григорій Рясні та інші.
В роки реакції село принишкло, але не скорилося. Селяни плекали надії і чекали слушного часу, потай готуючись до майбутніх боїв.
Довгий час у Жданах панувала темрява. В 1888 році на все село було всього 52 чоловіки, що вміли читати й писати, серед них лише одна жінка. В цьому ж році у школі навчалися 88 хлопчиків. З кожних 10 дітей здобували початкову освіту тільки троє.
На кінець XIX століття урядові царські органи під натиском революційного руху змушені були збільшити кількість початкових шкіл. В 1900 році у Жданівській церковнопарафіальній школі та школі грамоти навчалося 80 дітей, і це були переважно діти заможних.
Царський уряд мало виділяв коштів на народну освіту, обмежував будівництво шкіл. У селі Жданах школа знаходилася в жалюгідній селянській хаті. Що являла собою така «школа», дає уявлення звіт про освіту в сусідньому селі Окіп. Це була досить тісна й напівтемна хата, яка вросла у землю. У такій школі була земляна долівка, завжди було холодно, сиро і чадно. Це несприятливо позначалось як на успіхах дітей, так і на їх здоров’ї.
Трагічно звучали слова селян: «Поміщики наші освічені, можуть свої права знаходити; хто землі багато має, той і освіту більшу одержує, а ми в темряві вік трудимося і не маєм надії, що діти наші побачать світло і правду на землі».
Зрозуміло, що в Жданах, як і в багатьох сусідніх селах, не створювали будь-яких культурних закладів і не провадилась культурно-освітня робота. Сільський піп мав повну монополію в справі ідейного впливу на населення.
Селяни терпіли від всіляких хвороб: дифтериту, тифу та інших епідемій. На медичну допомогу розраховувати було важко, бо в повіті один лікар обслуговував 17 тисяч населення.
Тяжка поміщицька і куркульська експлуатація, грубе національне гноблення, яке проводив царизм щодо неросійських народів, політичне безправ’я, темрява і неуцтво — все це викликало невдоволення трудящих. Безпросвітне життя ще дужче потьмарилось імперіалістичною війною, весь тягар якої падав на плечі знедолених мас.
Після повалення царизму в Жданах, як і в селах усього повіту, виразніше розмежувалися класові сили. Засилля куркулів і поміщиків, реакційна політика буржуазної Центральної ради призводили до гострих сутичок між сільською біднотою і експлуататорами.
Ініціаторами визвольної боротьби виступали революційно настроєні солдати, що поверталися з фронту.
Радісна звістка про перемогу Жовтневої революції в Росії, ленінські декрети про землю і мир стали вирішальними в боротьбі жданівців за владу Рад.
Уже наприкінці грудня 1917 року сільська біднота і наймити встановили контроль над маєтком поміщиці Сахно-Устимович. На початку січня 1918 року створюється сільревком, до складу якого ввійшли колишні наймити С. П. Каліберда, Я. В. Єсенко, Є. М. Шевченко. При підтримці сільської бідноти ревком приступив до здійснення віковічної мрії селян — розподілу поміщицьких земель.
У березні на територію Лохвицького повіту насувалися війська німецьких інтервентів. Трудящі Жданів, як і інших сіл повіту, піднялися на боротьбу проти інтервентів та їх прислужників — буржуазних націоналістів. Активними організаторами цієї боротьби були Я. С. Горбатенко, В. С. Сліпак, І. П. Грунь, І. С. Радченко, В. М. Бутко, В. В. Большак, М. М. Матейко, Н. Я. Гнибіда, А. К. Тютюнник та інші1. Але під натиском переважаючих сил ворога захисники Радянської влади змушені були з боями відступити на північ.
Інтервенти забирали у селян хліб, худобу, сало, яйця і вивозили до Німеччини. Куркулі і поміщики старанно допомагали окупантам чинити розправу над біднотою.
Проти німецьких загарбників і гайдамаків вів боротьбу партизанський загін Ісковецької волості, в складі якого були і жданівці. Радянські патріоти зненацька нападали на ворога, послаблювали його сили. В кінці 1918 року німці відступили. Революційний актив волості згодом розігнав петлюрівську управу і створив у селах ревкоми.
Ревком села Жданів приступив до розподілу поміщицької і куркульської землі та реманенту. Але закінчити розподіл конфіскованої землі і встановити радянський лад і на цей раз не вдалося, бо влітку 1919 року на Полтавщину прийшли білогвардійські війська Денікіна. Захопивши село, денікінці чинили нечуваний терор і грабежі. Від побоїв загинув тоді і радянський активіст Василь Пономаренко.
В грудні 1919 року Ждани були визволені Червоною Армією і місцевими партизанами добровольчого полку. В селі була остаточно відновлена Радянська влада.
Збори селян (800 чоловік), що зібралися 25 грудня, заслухавши доповіді комуністів про поточний політичний момент, прийняли резолюцію, в якій говорилося: «Контрреволюція за час свого чотиримісячного розгулу чинила над нами всілякі знущання і насильства. Вона глумилася над безвинними стариками, жінками й дітьми, пограбувала все, що дала Радянська влада…
Ми будемо всіляко підтримувати нашу робітничо-селянську владу, як єдину виразницю волі трудящих, а також будемо всіляко підтримувати нашу доблесну Червону Армію, яка захищає нас від контрреволюційних банд. Хай живе доблесна Червона Армія! Хай живе Радянська влада!».
Сільревком Жданів мав велику допомогу від Ісковецького волревкому в проведенні усіх заходів по зміцненню Радянської влади на селі. Серед важливих завдань того часу було виконання хлібного податку.
Вибори до Жданівської сільської Ради відбулися влітку 1920 року. Головою сільради обрано С. П. Каліберду.
Велику роль у житті села відіграв більшовицький осередок, створений у 1921 році. Крім жданівців, до осередку увійшло кілька комуністів села Окіп.
У тому ж році в Жданах уже діяла і комуністична організація молоді. Першими комсомольцями були Марко Матейко, Василь Дружинець, Володимир Большак, Олена Пономаренко.
У 1920 році в селі було створено комітет незаможних селян, головою якого став учасник революції 1905 року Є. М. Шевченко. На початку 1921 року до його складу вже входило 44 чол. Члени комнезаму всюди виступали як поборники нових радянських порядків, першими йшли на боротьбу з бандами Греся, Марусі, Махна, Зеленого та інших отаманів.
Радянська влада дала селянам Жданів великі політичні права і матеріальні блага. Між ними розподілено 1000 десятин поміщицької і куркульської та 367 десятин церковної землі. В їхнє користування передано сільськогосподарський реманент, який раніше належав експлуататорам.
З перших днів Радянської влади в Жданах почали з’являтись паростки нового життя. В 1922 році селяни закінчили будівництво громадської комори для зерна. В ній зберігали страховий фонд зернових культур на випадок неврожаю. Це гарантувало бідняків від небезпеки потрапити в економічну залежність від куркулів.
Відчутну виховну роль у період соціалістичної перебудови села відіграла кооперація. Уже в 1925 році у збутовій сільськогосподарській кооперації об’єдналося 82 господарства. Жданівці на прикладі побачили, які переваги має колективна форма господарювання.
Але вирішальною ділянкою соціалістичного будівництва на селі була виробнича кооперація. В 1927 році у Жданах утворилась артіль «Незаможник». Головою її правління обрали Я. В. Єсенка.
У 1930 році загальні сільські збори ухвалили всім селом вступити до колгоспу. Колективізація проходила в жорстокій класовій боротьбі. Комуністам і комсомольцям довелося докласти чимало зусиль, щоб викрити провокаційні наклепи куркульських елементів і знешкодити їх. Опір куркулів було зламано. На 1933 рік всі селяни Жданів кооперувалися. Артіль «Незаможник» розукрупнилась і створилось чотири колгоспи: «Шлях Леніна», ім. Петровського, ім. 1 Травня, ім. Якіра. На хуторі Церковній Балці, що примикав до Жданів, організувався колгосп ім. Будьонного. В 1939 році мешканці цього хутора переселилися в село Ждани.
Колективні господарства з допомогою держави швидко розвивалися, економічно міцніли, підвищували культуру землеробства, запроваджували правильні сівозміни. В 1937—38 рр. колгоспники на великих масивах зібрали з кожного гектара 100-пудовий урожай зернових.
Високі прибутки давали технічні культури, зокрема махорка. Майстри високих урожаїв ланки Софії Покидько (колгосп ім. Петровського) та Євдокії Литвиненко (колгосп ім. Якіра) одержували її по 50—55 цнт з гектара.
Добрих результатів було досягнуто у тваринництві, особливо свинарстві. Працівники свиноферми колгоспу ім. Петровського завоювали право на участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. З року в рік зростали неподільні фонди колгоспів. Значні суми виділялись на спорудження добротних тваринницьких приміщень, майстерень, на купівлю сільськогосподарських машин, реманенту, автомашин тощо.
Підвищувалась і оплата праці трудівників села. На трудодень хлібороби одержували 1,5—2 крб. грішми, 3—4 кг хліба та інші продукти.
Зростав добробут і культура колгоспників. У Жданах не стало злиднів і темряви. Всі діти навчалися в семирічній, а з 1938 року — в середній школі. При сільському клубі працювали гуртки художньої самодіяльності, духовий оркестр, бібліотека.
У 1936 році в селі відкрився фельдшерсько акушерський пункт і родильний будинок. Почали діяти поштове відділення та ощадна каса.
Перед жданівцями розкривалися перспективи дальшого піднесення добробуту і культури, але віроломний напад німецьких фашистів на нашу країну припинив мирне будівництво, завдав невимовного горя. Понад сто жителів села стали на захист рідної Вітчизни. А за весь час війни в рядах Радянської Армії зі зброєю в руках захищали рідну землю 324 жданівці. За бойові заслуги 236 чоловік нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу.
У вересні 1941 року у Жданах розміщався штаб радянського 487-го стрілецького полку. Під тиском переважаючих сил ворога полк зазнав великих втрат і залишив село. Його бойовий прапор, пробитий кулями й осколками, приховала від гітлерівців колгоспниця Тетяна Галич. Після визволення села вона передала його Радянській Армії.
З 14 вересня 1941 до 16 вересня 1943 року Ждани перебували під кованим чоботом фашистських загарбників. Але люди не скорилися ворогові, не визнали «нового порядку», не втратили надії на визволення і робили все, що могли, щоб наблизити час розгрому гітлерівців.
Жителі Жданів лишились вірними патріотами своєї Батьківщини. Вони подавали допомогу радянським воїнам, які восени 1941 року проривалися з ворожого оточення під Києвом, давали їм притулок, харчі. Коли в бою за переправу через річку Удай біля села Городища частини радянських військ зазнали тяжких втрат, поранені бійці і командири знайшли підтримку у Жданах, їх переховували й лікували у фельдшерсько-акушерському пункті, яким керував військовий лікар Максимов.
Коли гітлерівці вперше ввійшли в село, житель М. П. Кабар з своєю дружиною взяли до себе тяжко пораненого бійця — осетина Габуєва. Ризикуючи своїм життям, вони доглядали його як рідного сина, лікували і переховували від гітлерівців. Видужавши, Габуєв перейшов лінію фронту, знову брав участь у багатьох боях і був відзначений кількома урядовими нагородами. В 1962 році він приїздив у Ждани, щоб ще раз подякувати Кабарям за врятування його від смерті.
Не корилась окупантам і молодь, не виконувала їх наказів, ухилялася від поїздки на роботу в гітлерівську Німеччину. А коли влітку 1943 року гітлерівці зробили облаву, щоб насильно вивезти людей до Німеччини, юнаки і дівчата поховалися в лісах, і окупантам вдалося схопити лише кілька чоловік. Німці лютували, забирали в селян худобу, але покори не добилися.
Боротьбою патріотів проти німецько-фашистських окупантів та їх прихвоснів керувала підпільна група, яку очолював уродженець села Жданів комуніст І. І. Пономаренко. Група об’єднувала 15 чоловік. До її складу входили Яків Лисенко, Іван Груня, Петро Гринько, Олексій Павленко, Яків Тютюнник та кілька чоловік з сусідніх сіл Окопу і Шек.
Спочатку робота підпільників ускладнювалась відсутністю зв’язку з підпільним райкомом партії, але згодом він був налагоджений. Патріоти поширювали у селах листівки, агітували колгоспників, щоб не віддавали окупантам худобу і хліб, не виконували їхніх наказів. Завдяки діям підпільної групи гітлерівцям не вдалося вивезти з села худобу і хліб врожаю 1943 року.
16 вересня 1943 року радянські війська очистили село від фашистських окупантів. Відступаючи з Полтавщини, фашисти завдали селу багато лиха і збитків. Вони пограбували колгоспи, магазини, бібліотеки, школу, забрали 329 голів громадської худоби. Гітлерівці розстріляли першого комсомольця села, радянського працівника Василя Дружинця.
Відразу ж після визволення колгоспники Жданів під керівництвом партійної організації, долаючи численні труднощі і перешкоди, з піднесенням взялися за відбудову села, за налагодження сільського господарства. По всіх чотирьох колгоспах розгорнулася сівба озимих, заготовлявся хліб у фонд оборони.
На 1948 рік усі колгоспи села освоїли довоєнну площу посіву зернових і технічних культур, відбудували тваринницькі ферми.
В липні 1950 року всі чотири колгоспи села об’єдналися в одну сільськогосподарську артіль ім. Леніна. За укрупненим колгоспом закріплено. 3700 га земельних угідь.
Головною галуззю об’єднаного господарства стало виробництво зерна. Щороку поліпшувалась культура землеробства, підвищувалась урожайність. Колгосп вирощує пшеницю, цукрові буряки, кукурудзу, махорку. Для забезпечення високих урожаїв широко запроваджується хімізація, використовуються мінеральні і місцеві добрива.
За перспективним планом передбачається до 1970 року довести середній урожай озимої пшениці до 35 цнт з одного гектара, цукрових буряків — 270 цнт, кукурудзи— до 55—60 центнерів.
Другою провідною галуззю господарства є тваринництво.. На кінець 1965 року в колгоспі ім. Леніна на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 277 цнт молока і 58,4 цнт м’яса.
Показовим є і зростання валового збору махорки — основної технічної культури: з 654 цнт в 1950 році до 4338 цнт в 1955 році.
Значно збільшилась за ці 5 років і оплата праці колгоспників: натуральна — в 2,5 раза, а грошова — майже в 9 разів.
Але не всі роки господарство розвивалося успішно, були й недоліки. Заходи ЦК КПРС і Уряду, що були розроблені і впроваджені в життя, починаючи з жовтня 1964 року і особливо після XXIII з’їзду КПРС, відкрили широку перспективу для розвитку економіки артілі, розв’язали творчу ініціативу хліборобів. Справи колгоспу пішли вгору. Це виявилось, насамперед, у підвищенні врожайності сільськогосподарських культур. В 1965 році, порівнюючи з попереднім роком, набагато збільшився валовий збір зерна, зросло виробництво м’ясо-молочних продуктів. Грошові прибутки колгоспу з 674 878 крб. збільшилися за цей час до 778 296 карбованців.
Показником дальшого економічного розвитку є зростання неподільного фонду колгоспу. З 189 050 крб. у 1955 році він зріс у 1965 році до 639 990 крб. Це дало можливість успішно здійснювати капітальне будівництво. За останні роки було заново споруджено всі будівлі на фермах, автогараж, майстерню для ремонту сільськогосподарської техніки, кормокухню, обладнано механічну подачу води на ферми, побудовано електростанцію потужністю 50 квт. Ріст неподільного фонду дав змогу колгоспові закупити необхідну техніку. На кінець 1965 року господарство мало 21 трактор різних марок, 14 вантажних і легкових автомашин, 14 комбайнів для збирання зерна, буряків, силосу, кукурудзи та іншу техніку.
Зміцнення економічної бази сприяло зростанню продуктивності праці і дало можливість колгоспу виділити додаткові кошти на матеріальну винагороду за працю в громадському господарстві.
Водночас із розвитком громадського господарства виросли і самі люди. У колгоспі працює багато кваліфікованих спеціалістів з різних галузей сільськогосподарського виробництва, зокрема близько ста механізаторів. З’являється все більше передових майстрів високих урожаїв. У 1965—1966 рр. групу колгоспників було відзначено урядовими нагородами. Ланкова Уляна Галич удостоєна ордена Леніна. Її ланка в 1965 році зібрала з кожного гектара по 324 цнт цукрових буряків. Орденом «Знак Пошани» нагороджені ланкові Тетяна Киричко та Ольга Дружинець, працівники свинотоварної ферми Явдоха Литвиненко та Катерина Кожома. Медаль «За трудову відзнаку» одержали старший пасічник колгоспу Олексій Литвиненко та ланкова Галина Сопрун.
Партійна організація виховала десятки передовиків колгоспного виробництва, які добиваються чудових показників у роботі, вирощують багаті врожаї і одержують високі надої молока та збільшують виробництво м’яса. Серед них трактористи Д. П. Майстренко та Г. X. Шовковий, комбайнер Д. Г. Шовковий та інші.
Серед тваринників самовіддано трудиться колектив доярок другої комплексної бригади: О. О. Бугай, М. В. Горбатенко, В. Т. Шевченко та інші. Вони добилися в 1963 році найбільшого по колгоспу надою молока від кожної корови — по 2470 кілограмів.
В територіально-адміністративному підпорядкуванні села сталися зміни. Згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 року, Ждани перейшли з Лохвицького до Лубенського району. В тому ж році Жданівський колгосп ім. Леніна було перейменовано на «Заповіт Леніна».
Порівняно з дожовтневим періодом, Ждани дуже змінилися, високо зросла культура працівників села, їх духовне життя. Все населення письменне, 231 чоловік має вищу і середню освіту.
У Жданах є середня загальноосвітня трудова політехнічна школа. В ній здобувають освіту всі діти шкільного віку. Навчають і виховують дітей 35 кваліфікованих педагогів. У селі працює ще консультаційний пункт Лубенської заочної середньої школи для учнів 9—10 класів. За роки Радянської влади з села вийшло 60 вчителів, агрономів, зоотехніків, інженерів та інших спеціалістів народного господарства і культури.
У Жданах народилися партійний і державний діяч І. Л. Булат (1896—1939 рр.), заслужена артистка УРСР Л. В. Комарецька. У Жданівській семирічній школі вчився партійний і державний діяч, дипломат, посол СРСР у ЧССР Степан Васильович Червоненко.
Нинішній хлібороб-колгоспник села Жданів не уявляє собі життя без книги й газети, без радіо й кіно. При сільському клубі тепер діє стаціонарна кіноустановка, яка тричі на тиждень демонструє художні і наукові кінофільми. Зростає передплата на газети й журнали. В 1964 році в село надходило 1258 примірників газет і журналів. У дореволюційних Жданах навіть слова «бібліотека» не було в лексиконі жителів села. А тепер у трьох бібліотеках села є понад 15 тис. книг художньої, політичної і наукової літератури. Цим багатством культури користується понад півтори тисячі читачів.
Великі зміни відбулися в галузі охорони здоров’я. Колись у Жданах був один приватний фельдшер. В наші дні тут є дільнична лікарня на 25 ліжок, родильний будинок, амбулаторія, аптека. Трудівників соціалістичного села обслуговують 18 медичних працівників.
Побутові умови населення задовольняє сільське споживче товариство, яке має дві побутові майстерні, три крамниці та кілька торговельних ларків.
Новими спорудами, зеленим насадженням оновлюється село. Тільки за останні роки 150 жителів побудували собі добротні будинки, вкриті черепицею і шифером.
Всю громадсько-політичну й культурно-освітню роботу серед населення спрямовує партійна організація колгоспу «Заповіт Леніна», яка об’єднує 52 комуністи. У трьох первинних комсомольських організаціях налічується понад півтораста юнаків і дівчат.
Нова п’ятирічка відкриває реальні можливості для дальшого зміцнення економіки села Жданів, піднесення добробуту хліборобів. За перспективним планом колгосп «Заповіт Леніна» має впровадити найраціональніші сівозміни, механізувати основні ділянки виробництва. З цією метою буде встановлено 40 електромоторів на фермах, токах і в майстернях. Колгосп придбає нові трактори, комбайни та іншу сільськогосподарську техніку.
З фондів колгоспу планується виділити значні кошти на спорудження Палацу культури із залом на 550 місць. Буде збудовано також приміщення лікарні на 35 ліжок, універмаг, поштове відділення.
Трудівники села Жданів, як і всієї нашої неосяжної Вітчизни, під керівництвом Ленінської Комуністичної партії впевнено крокують уперед до комуністичного суспільства.
Я. І. ПОНОМАРЕНКО, О. X. СОКОЛОВСЬКИЙ, Я. Я. ЧЕРГЕНЕЦЬ, М. С. ПЛІШ