Хомутець, Миргородський район, Полтавська область
Хомутець — центр сільської Ради, розташований у межиріччі Хоролу і його правої притоки Хомутця, за 20 км на північний схід від районного центру та найближчої залізничної станції Миргород, за 50 км від автомагістралі Київ—Харків. Населення — 3,7 тис. чол. Сільській Раді підпорядковані також населені пункти Довгалівка і Малі Сорочинці.
На території Хомутецької сільради і на північній околиці села Довгалівки збереглися рештки поселення пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.). На північній околиці села Малих Сорочинців також виявлено поселення пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.)1, де збереглися рештки раннього слов’янського поселення Черняхівської культури (II—VI століття н. е.)2. На північній околиці села Хомутець знайдено кремінного ножа, залізні наконечники стріли і списа.
Назву села пов’язують з тим, що річки Хорол і Хомутець оперізують місцевість своєрідною стрічкою, утворюючи тут петлю у вигляді велетенського хомута.
Перші письмові згадки про Хомутець стосуються до кінця XVI століття. Тоді село належало князям Вишневецьким і мало 446 душ населення чоловічої статі.
У першій чверті XVII століття в польському володінні по середній течії Хоролу і Псла, серед інших поселень офіційно значиться і Хомутець. Протягом 1620— 1622 рр. хутір Хомутець був об’єктом свавільного торгу польського короля Сігізмунда III з його васалами Чернишевським, Обалковським і Вишневецьким.
Народно-визвольну війну 1648—1654 рр. активно підтримали трудящі Хомутця. Тут виготовляли селітру та різне військове спорядження для військ Богдана Хмельницького, а після Переяславської Ради 1654 року підписали присягу на вірність Росії: отаман і 53 козаки, війт, бурмистер і 156 міщан.
Восени 1658 року, за наказом зрадника українського народу гетьмана Виговського, його союзники кримські татари зруйнували багато міст і сіл Полтавщини, серед них і Хомутець, за вірність союзові з братнім російським народом.
Полковник Миргородського полку Данило Апостол скуповував землі, збільшував свої володіння і в Хомутці. 1689 року він одержав універсал на хутори Бакумівку і Фидрівку, а 1690 року ці маєтності закріплено за ним царською грамотою.
В грізні дні шведської навали весною 1709 року народне ополчення в Хомутці атакувало шведський обоз, що йшов через Хомутець до Полтави.
За ревізією 1729 року в Хомутці числилось 478 дворів, 360 з них належало гетьманові Лівобережної України Данилові Апостолу. Селяни, куплені разом із землею, змушені були працювати на пана і платити йому грошову данину, жили вони в підсліпуватих халупах. Мандрівник Гільденштедт (1774 р.), будучи в Хомутці, звернув увагу на красивий панський будинок і сад з теплицями, в саду росли виноград, шовковиці, волоські горіхи, персики, абрикоси, бергамоти, ранні сорти груш, яблук, слив і вишень.
За адміністративним поділом 1797 року Хомутець було підпорядковано Гадяцькому повіту.
У 1804 році Хомутець мав 1513 ревізьких душ і був одним з чималих економічних і культурних центрів Миргородського повіту. На той час у маєтку І. М. Муравйова-Апостола була єдина на весь повіт «капелія музикантів».
З 1805 року в Хомутці постійно жив Іван Матвійович Муравйов-Апостол (1770—1851), високоосвічена людина і політичний діяч свого часу. Свій талант і батьківську любов до дітей Іван Матвійович та його дружина Ганна Семенівна Черноєвич, дочка сербського генерала на російській службі, спрямовували на те, щоб виховати своїх дітей, «… гідних бути росіянами, гідних померти за Росію». Сім’я Муравйових-Апостолів дала Батьківщині трьох синів — Матвія, Сергія, Іполита — активних учасників перших революційних організацій в Росії.
Сергій Муравйов-Апостол (1796—1826) очолив повстання Чернігівського полку. Смертельно поранений у голову, він був заарештований із зброєю в руках. Страчений 13 (25) липня 1826 року в числі п’яти керівників повстання декабристів в Петербурзі в Петропавлівській фортеці.
В Хомутці у Муравйова-Апостола бували керівники руху декабристів П. І. Пестель, М. І. Лорер, М. П. Бестужев-Рюмін, Корнілов, О. Бестужев та інші3. У жовтні 1825 року, незадовго до повстання декабристів, у Хомутці відбулися збори членів Південного товариства декабристів, на яких йшла мова про організацію друкування нелегальної літератури.
Зберігся будинок і кімната, в якій збиралися Росії вірнії сини. У 1924 році цей будинок взятий під охорону як державний історичний пам’ятник.
У с. Хомутці в родині священика народився відомий вчений у галузі ветеринарії і медицини А. І. Петров (1780—1849). Після закінчення Петербурзької медико-хірургічної академії працював у ній професором, був академіком. Його праці з ветеринарії і медицини відіграли в науці велику роль.
Хомутець 1846—47 рр. мав 446 господарств і 8 водяних млинів. В 1847 році на суконній фабриці Муравйова-Апостола працювало 400 кріпаків, які виробили за рік 50,4 тис. аршин сукна на 30,6 тис. крб. сріблом.
У 1846 році в Хомутці налічувались 1251 ревізький кріпак і 290 козаків. Кріпаки належали В. І. Муравйову-Апостолу. У 1859 році в селі налічувалось 596 дворів і 3378 жителів, з них 1563 чоловіки і 1815 жінок.
Напередодні реформи 1861 року в маєтку В. І. Муравйова-Апостола було 1239 ревізьких душ селян-кріпаків і 2 дворових. Дворів — 545, із них огородників — 41, піших — 477, тяглових — 27. Землі до реформи — 3615 десятин 1616 кв. сажнів, з них присадибної — 156 десятин 1516 кв. сажнів, польової — 3456 десятин 100 кв. сажнів. Після реформи у селян залишалася та сама кількість землі. Крім виплати викупних платежів, селяни повинні були працювати на поміщика 43 547 літніх і 29 049 зимових робочих днів.
За 1775 десятин 1978 сажнів викупної землі селяни повинні були платити державі щорічно, протягом 49 років 3882 крб. 53 коп. У Хомутці не підписали таких умов. Більшість селян відмовилася від землі, не виконувала повинностей, твердячи про несправедливості «Положення про викуп селян», і чекала «другої волі». 1863 року більше 6 тис. селян Хомутця, Попівки, Клюшниківки виступили на захист своїх прав. Для їх «втихомирення» влада викликала батальйон військ.
Боротьба за землю в Хомутці завершилася тим, що значна частина селян відмовилася від землі, займалась ремеслом. У 1883 році 178 господарств Хомутця мали орної землі менше, ніж по 2 десятини, а 143 мали лише садибу.
Безземелля, неврожаї, відсутність будь-якої допомоги голодаючим викликали щодалі більше незадоволення селянської бідноти, а також страйки в поміщицьких економіях. Деякі селяни Хомутця вже тоді знайомились з ленінською «Искрой».
Розвиток продуктивних сил у Хомутці проходив активніше, ніж в деяких навколишніх селах, оскільки тут у зв’язку з безземеллям успішно розвивались ремісничі промисли, активні стосунки з ринком, чумацтво, прасольство, візництво.
Внаслідок класового розшарування в селі на початку XX століття, крім поміщицького, виділяються господарства близько 20 сільських багатіїв, що володіли по 20—60 десятин землі кожний, використовували найману працю за рахунок безземельних і малоземельних селян.
Держава не дбала про покращення добробуту трудящих. Лікарню земство збудувало лише у 1891 році. Це була звичайна селянська хата, трохи більша від неї за розміром.
Найбільше терпіли від хвороб ремісники — гончарі і гребінники. Ці промисли розвивались в антисанітарних умовах в хатах, бо окремих приміщень для майстерень не було. Дитяча смертність від туберкульозу, рахіту та інших хвороб була неймовірно високою. Середня тривалість життя сільського населення досягала близько 40 років.
1870 рік. За «височайшим велінням» у Хомутці відкрито школу в… церковній сторожці. То була глиняна селянська хата під солом’яною стріхою і з земляною долівкою, площею 25—30 кв. м. У школі могло розміститися 20—25 учнів. Навчав їх один учитель всім наукам протягом трьох років. Дівчат до школи не приймали.
У 1883 році 4,5 тис. душ населення села з його десятьма хуторами мали письменних: чоловіків — 65, жінок — 2.
Земську школу відкрито в 1884 році. Будинок на три класні кімнати побудувала на свої кошти поміщиця Муравйова-Апостолова.
На 1 січня 1906 року в селі було 4 вчителі, вони навчали 155 учнів обох статей, але тільки 22 учні закінчили навчальний рік. Вибуло з різних причин 29 учнів.
1902 року в Хомутці відкрито громадсько-земську бібліотеку-читальню при волосному управлінні. Книжковий фонд її становив 585 книг. Серед них релігійно моралізаторського змісту 131, сільськогосподарського і промислового ,48, одна книжка про юридичну науку. Жодної книжки не було українською мовою. Бібліотека мала 260 читачів, які прочитали понад 1 тис. книг. У той же час в місцевого поміщика Гартінга була своя бібліотека, успадкована ще від Муравйових-Апостолів, з книжковим фондом понад 10 тис. томів, якою ніхто з селян не мав права користуватись.
Хомутець з його історією, народною творчістю і живописною природою привертав увагу не лише кількох поколінь Муравйових-Апостолів. Тут не раз бував і А. П. Чехов, який на північно-східній околиці села хотів придбати хутір у козака Яценка, щоб заснувати тут своєрідну «літературну колонію», побудувати лікарню. З цього приводу в 1888—1889 рр. він відвідував онуків декабристів — родину Смагіних, що жила в сусідньому селі Бакумівці. Матеріальні нестатки не дали можливості письменникові-гуманісту здійснити благородні задуми.
Влітку 1889 року А. П. Чехов «відкрив» у Хомутці талановитого майстра гончарної справи П. І. Калашника, кращі вироби якого за рекомендацією письменника були представлені на петербурзькій виставці ремісницької творчості та в різних музеях країни. Одним з перших на Миргородщині Калашник застосував свинцеве поливо глиняного посуду. Збереглася ваза червоного поливу з чотирма скульптурними портретами М. В. Гоголя, виготовлена майстром до 50-річчя з дня смерті письменника (1902 р.), тепер експонується вона в сільському музеї. Калашник робив з глини красиві і характерні речі, зокрема дитячі іграшки, декоративний посуд тощо. Збереглась хата, в якій працював майстер. У ній живе його онука, яка пам’ятає, як її діда відвідував В. Г. Короленко (1906 р.), що збирав матеріали до своєї знаменитої книги «Сорочинська трагедія».
Хомутецькі гончарі, враховуючи особливості місцевого ринку, виготовляли просту, дешеву, ходову продукцію для повсякденного вжитку в побуті. Гончар сам добував сировину, сам готував з неї різні вироби і сам же збував її на місцевому ринку. За переписом населення в Росії 1883 року у селі Хомутці зареєстровано 138 гончарів.
Але ще більш важливе значення в житті селян Хомутця мав гребінницький промисел. За відомостями 1900 року і переказами старожилів села, цей промисел на межі XIX і XX століть був тут переважним, незважаючи на те, що сировина щодалі дорожчала. Його розвиткові сприяла можливість широкого збуту виробів не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Якщо у 1830 році в Хомутці було всього 20 гребінників, то в 1877-му їх було в десять разів більше — 203. Уже тоді в народі казали: «Поїдеш в Хомутець — здобудеш гребінець».
Гребінницьким промислом займалися переважно безземельні і малоземельні селяни, для яких він був єдиним джерелом існування. В 1900 році 21,4 проц. гребінників зовсім не мали землі, 45 проц. були малоземельними; 60,2 проц. не мали худоби і тільки 1,2 проц. належали до числа заможних. Заможні гребінники в сільському господарстві не працювали, а користувалися найманою працею.
Кожний майстер-гребінник сам скуповував у місцевих різників сировину для свого ремесла—роги великої рогатої худоби. Найбільшим центром купівлі сировини і реалізації продукції було м. Рашівка Гадяцького повіту. Обробляли рогові гребінці у своїх же хатах, окремих майстерень не було. Більшість гребінників працювала в одиночку, на деяких операціях виробництва гребінців була зайнята вся сім’я.
На початку XX століття Полтавське земство відкрило в с. Хомутці зразкову майстерню рогового промислу. З Вологодської губернії запрошували досвідчених майстрів по нарізуванню зубів у гребінцях циркулярними пилками Бризгалова і Карабанова. Вони допомогли освоїти один із складних виробничих процесів. Відтоді почали застосовувати і гвинтові преси замість клинцьових колод. Один майстер-гребінник, працюючи з раннього часу до пізнього вечора, за допомогою інших членів сім’ї, міг виготовити за добу 20—30 гребінців, а за тиждень близько 150.
Важкі умови праці і життя, антисанітарний стан хат, що були заодно й майстернями, підривали здоров’я гребінників, багато яких у 40—45 років втрачали зір. Туберкульоз легенів був незмінним їхнім супутником.
З розвитком промислу зростали ціни на роги, а для збуту готової продукції потрібний був ширший ринок. Дрібні гребінники, не маючи достатніх коштів, втрачали можливість самостійно вести виробництво і змушені були працювати на замовлення закупщиків, одержуючи від них сировину і здаючи їм свою продукцію. Нерідко гребінник-бідняк наймався до гребінника-куркуля. Згодом в селі виділилось близько 20 підприємців, які користувалися найманою робочою силою з числа розорених гребінників-ремісників. Тих підприємців селяни прозвали «баришниками».
Пролетаризація сільської бідноти в Хомутці відбувалася в ширших масштабах, ніж у навколишніх селах. Недивно, що суспільно-політичні події в країні викликали тут жвавий інтерес і певний відгук.
Ще у 1901 році в селі створився гурток революціонерів з місцевих селян-бідняків та інтелігенції. До нього вступило 15 осіб, згодом приєдналися деякі жителі і с. Бакумівки. Очолили гурток приватний вчитель Наум Калюжний, селянин Іван Іваненко та кравець Павло Макаренко.
Напередодні та на початку Російсько-японської війни 1904 року з Хомутця призвали до армії багато чоловіків. 15 грудня 1905 року в Хомутці відбувся мітинг представників сіл Хомутецької, Попівської і Зубівської волостей, на якому виступив оратор, що назвав себе «Миколою». Він закликав селян не платити податків, не давати новобранців, а на випадок наближення карателів — по дзвону на сполох збиратися озброєними хто чим може на околицю села, щоб не допустити козаків, загородити дороги боронами. Учасники мітингу обрали уповноважених, яким доручили пред’явити миргородським властям вимогу звільнити раніше заарештованих жителів с. Попівки.
Після кривавих подій у Великих Сорочинцях хомутецька біднота вчинила напад на маєток Гартінга: рубали ліс, розібрали польовий табір для худоби. Дальша розправа над поміщиком обірвалась, її припинили викликані з Полтави два ескадрони козаків. Найбільш активних учасників нападу Свирида Зірку, Павла Макаренка, Івана Хмеля схоплено і кинуто до Миргородської в’язниці. Через побої Іван Хміль помер у 1908 році.
Та революційна хвиля не вщухла. Влітку 1906 року стало відомо, що житель с. Хомутця матрос Чорноморського флоту Г. Т. Стриж брав активну участь у революційному виступі матросів у червні 1905 року на панцернику «Потьомкін». У серпні 1908 року потьомкінець повернувся нелегально з Румунії до рідного села тяжко хворим. Через два тижні помер він під наглядом жандармів, які навіть мертвого боялися, ховали без традиційних відправлень церкви.
Роки столипінської реформи були тяжкими для збіднілих селян Хомутця. Землю втрачала не тільки біднота, а й середнє селянство, яке розорялось під тиском конкуренції сільської буржуазії. Поміщики Зайончковська і Гартінг поспішили здати свої землі на викуп «відрубів» — ділянок у кредит через банк. 20 селянських господарств вийшли на ті «відруби», в степу виросли хутори.
У 1910—1911 рр. земство збудувало в центрі села капітальний цегляний будинок і відкрило в ньому кредитове товариство, яке подавало фінансову і матеріальну допомогу машинами та причепним інвентарем селянам, що «вибивалися у люди» — куркулям. З тисячі господарств у селі в 1910 році близько 20 мали від 20 до 60 десятин землі, основна ж маса селян мала земельні наділи від 1/4 до 2 десятин на сім’ю в складі 8—12 душ.
Разом із зростанням куркульських господарств зростали і їхні політичні права. Так, наприклад, у 1913 році 12 заможних селян села Хомутця за своїм земельним цензом мали право брати участь у виборах уповноважених на з’їзд по виборах до державної думи.
Та революційна думка не вмирала і в роки реакції. В умовах, коли навіть ім’я Т. Г. Шевченка заборонялось вимовляти вголос, вчителі земської двокласної школи брати Олександр та Іван Коломийці зуміли разом з учнями школи відсвяткувати 50-річчя з дня смерті великого українського поета-революціонера.
В розпалі жнив 1914 року почалася імперіалістична війна. З села до війська забрали близько 500 чоловік. Роки війни завдали хомутецькій бідноті без міри лиха, вкрай розорили господарство.
Ось чому раптова звістка у лютому 1917 року — «Царя скинули» радісним весняним громом ударила й покотилась по всій країні, линула до кожної хати. І в Хомутці все ожило і заворушилося, ніби скидало з плечей важкий тягар. То був пам’ятний останній день лютого 1917 року. На центральній площі, біля будинку кредитового товариства, зібрався мітинг, якого відкрив І. І. Іваненко. Від імені всіх присутніх він запропонував порвати портрети царя, що за дорученням мітингу виконали най-бідніші селяни П. Б. Макаренко та І. П. Мазниченко. Мітинг закінчився співом революційних і народних пісень. Того ж дня був розпущений старий адміністративний апарат, волосного старшину взято під домашній арешт, урядник утік з села.
З фронту поверталися солдати зі зброєю і навіть з кіньми. Люди сподівалися, що Тимчасовий уряд припинить війну, але вона затягувалася ще тугішим зашморгом навколо народної шиї. У селі відбувалися мітинги, на яких виступало по декілька ораторів з різними програмами. Незабаром тих ораторів, що говорили про продовження війни, про підтримку Тимчасового уряду, перестали й слухати, від їхніх слів селянинові не легшало. А виступи місцевих активістів Наума Калюжного, Івана Гилюна, Івана Іваненка, Степана Грідьми та інших привертали все більше уваги, бо вони закликали до миру, до конфіскації поміщицької землі.
У квітні 1917 року в Хомутці створено Селянський комітет у складі П. Б. Макаренка, А. І. Лаврика, І. П. Мазниченка, І. Д. Воскобойника, С. Й. Іващенка. Комітет розпорядився, щоб поміщик не косив хліб косарками, а дав селянам скосити вручну, щоб вони заробили хліба. Пан був змушений віддати селянам збирання хліба за четвертий сніп. У жовтні селянський комітет почав роздавати поміщицьку землю безземельним. Це сполошило прокурора Полтавського окружного суду, і він поскаржився губернському земельному комітетові про захват селянами поміщицьких земель.
Радісна звістка про повалення Тимчасового уряду і встановлення влади Рад на чолі з В. І. Леніним сколихнула всі трудові верстви населення. Ревком, очолений тепер фронтовиком Антоном Дорошенком, селянином-бідняком, конфіскував поміщицьку землю, худобу, реманент.
В січні 1918 року в Хомутці засновано партійну організацію. Першими комуністами були Захар Безклубий, Наум Зінець, Федір Гнатченко, Кузьма Мох, Антін Чорноморець, Степан Безпалько та інші.
22 березня 1918 року Миргородський повіт окупували німецько-австрійські війська. Проти окупантів та їхніх прихвоснів-гайдамаків боролися партизанські загони, що їх очолили комуністи Г. П. Радченко, О. І. Нехворосний. Ще за два тижні до приходу частин Червоної Армії партизани відновили Радянську владу в повіті.
У лютому 1919 року відбулися перші вибори до Хомутецької сільської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. До Ради обрали активістів Івана Гилюна, Наума Штельмана, Івана Іваненка та інших. Починалась боротьба за хліб для армії і промислових районів країни. Продзагін, очолюваний селянином-бідняком Ф. М. Дем’яненком, заготовляв різне продовольство для потреб країни, боровся з бандами, що спиралися на місцевих куркулів. У лютому 1919 року в Хомутці організовано комбід за активною участю селянина-бідняка Я. Г. Донцова.
В липні 1919 року нависла загроза навали денікінських військ. Хомутецький волревком евакуював усіх військовозобов’язаних у напрямку до Брянських лісів. З приходом денікінців відновилися старі порядки в селі: з’явились стражник і староста, волосним старшиною поставили куркуля, який догоджав окупантам з собачою вірністю.
Підпільний волревком іменем революції засудив старшину до розстрілу.
В листопаді 1919 року вирок виконано. Після того старшиною поставили церковного сторожа І. М. Бахмата, який діяв заодно з партизанами. Штаб денікінців осів у маєтку Гартінга. Туди ж невдовзі повернулися й управляючі поміщика. З допомогою війська вони примушували селян повертати майно, худобу, заплатити за збитки. Більшість селян чинила опір, спираючись на підтримку партизанського загону, який мав уже понад 300 бійців. Його діяльністю керували уповноважені ЦК КП(б)У Г. П. Радченко і О. І. Нехворосний.
14 грудня 1919 року Червона Армія при підтримці партизанів розгромила у волості денікінців і в Хомутці відновлено Радянську владу. Смертю хоробрих полягли тоді кращі сини народу, герої громадянської війни Йосип Павлина, Федір Білан, Михайло Гилюн, Андріян Безпалько, Ілля Чирка та інші.
В травні 1920 року в Хомутці організовано комітет незаможних селян, який активно допомагав партії зміцнювати Радянську владу на селі. Першим головою комнезаму був бідняк Єгор Маслій.
Селянська біднота охоче відгукувалася на заклик партії більшовиків — йти шляхом соціалізму. Першими приклад показали жінки-вдови, колишні наймички: сестри Ганна і Євдокія Чаюн, Палажка й Орина Василець, Олена Любима, Ганна Полтавець, Оксана Кононенко. 10 родин під Новий 1920 рік організували артіль по спільній обробці землі — «Червона нива», яку очолив Юхим Пода.
Одночасно створилася і друга артіль «Колосок», яка об’єднала інших 12 родин. «Колосок» брав участь у першій сільськогосподарській виставці повіту, нагороджений дипломом (1921 р.).
На базі панського маєтку відкрито прокатний пункт допомоги селянам машинами, худобою, насінням. В колишньому будинку Муравйових-Апостолів 1920 року відкрито одну з перших на Україні агропрофшкіл з 3-річним навчанням, директором її був комуніст Степан Прідьма. В 1922 році ця школа придбала «Фордзон», це був перший трактор у Хомутці. Трактористами були Йосип Россо і Олексій Клименко, останній і тепер працює механіком у племзаводі ім. Декабристів.
Відновлювалась діяльність і майстрів-гребінників. У 1921 році виробництвом гребінців у селі займалося вже 600 осіб. Парторганізація з допомогою сільради допомогла ремісникам-одинакам створити артіль «Гребінець», пізніше перейменовану у «Кустарспілку» (1923 р.), «Наша праця» (1934).
Вишивальниці села об’єдналися в артіль ім. Крупської.
На базі кредитового товариства утворилася каса взаємної допомоги селянам у придбанні сільськогосподарських машин, насіння, худоби. Розгорнуло свою діяльність і споживче товариство.
У 1920 році створено комсомольську організацію в складі 15 членів, серед них були Д. Куйовда, Д. Тертичний, І. Сергієнко, В. Голубова, Ф. Скидак та інші. Комуністи і комсомольці, безпартійний актив одразу взялися за ліквідацію неписьменності серед дорослого населення.