Комишня, Миргородський район, Полтавська область
Комишня — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташована в широкій і красивій долині, навколо річки Комишанки, притоки ріки Хоролу, за 30 км на північ від м. Миргорода і за 135 км від м. Полтави. Населення 4,6 тис. чол. Комишнянській селищній Раді підпорядкований населений пункт Лісове (Грабщина).
В дожовтневих офіційних документах та літературних джерелах поселення звалось по-різному, хоча й словами одного й того ж фонетичного кореня Комишин, Камишенка, Комишна, Комишня, Комишино (до 1935 року). У 1935 році постановою ВУЦВКу селу встановлено офіційну назву — Комишня. Ця назва походить від слова комиш, що ним давно колись заростали левади й береги річки Комишанки.
Історія села — в сивій глибині часу. На його території відомі знахідки періоду бронзи (III—І тисячоліття до н. е.).
В давнину тут були «вали і городи», що свідчили про значне укріплення поселення. Ті вали і рови де-не-де зберігаються до цього часу. В XIV—XVI столітті Комишня належала Литві. Назви окремих урочищ ще й досі нагадують про давню литовську інтервенцію (т. зв. Литовські ліси). Місцевому населенню доводилось постійно відбивати й напади татар.
У першій чверті XVII століття Комишня належала до польських володінь у складі Миргородської волості. З 1618 року вона належала магнатові Яремі Вишневецькому і на карті Боплана показана в першій половині того ж століття як значний населений пункт. Хоча в 1630 році король польський Сігізмунд III віддав Комишню адміністраторові королівських земель Варфоломію Обалковському для розробки тут селітри, але під 1647 роком вона знову значиться серед поселень Вишневецького. У Комишні було тоді 1194 господарства.
Напередодні й на початку визвольної війни українського народу проти польської шляхти Комишня була в складі Гадяцького полку, а в 1649 році, в час ліквідації цього полку, її передано до Миргородського полку. Тоді вона була центром сотні.
Після Переяславської ради, на якій остаточно вирішено питання про возз’єднання України з Росією, в січні 1654 року до Комишні прибув російський посол Михайло Воєйков, і населення її присягнуло на вірність Російській державі. До присяги тут було приведено 1 сотника, 1 отамана, 53 козаків, 1 війта і 18 чоловік міщан.
З відновленням Гадяцького полку в 60-х роках XVII століття аж до ліквідації полкового устрою в 1782 році Комишня залишалася в його складі. З 60 — до початку 70-х рр. цей полк звався Зіньківським за місцем перебування у м. Зінькові полкового управління. Наприкінці XVII і на початку XVIII століть Комишня була значним поселенням з розвинутими ремеслами. Ремісники об’єднувалися у цехи: кушнірський, шевський, ткачів, різників та інші.
У грудні 1708 року Комишню захопили шведські інтервенти, які взяли з населення велику контрибуцію худобою, хлібом, сіном. В березні 1709 року російські війська та українські козаки визволили Комишню від шведів.
Після поразки шведів село стало власністю Гадяцького полковника Івана Чарниша, який повністю перетворив селян на кріпаків. Він запровадив щоденну панщину для посполитих (селян) і для цехових (міщан). Крім того, посполиті щороку платили від тягла по золотому, два шаги вписного і по четверику вівса. Різники давали щороку по каменю лою кожен від себе, кушніри — 7 кожухів, шевці — 15 пар чобіт, ткачі — 150 ліктів полотна.
У 1715 році універсалом гетьмана Скоропадського Комишня була віддана у власність Гадяцькому полковникові Михайлу Милорадовичу, через три роки ця передача підтверджена грамотою Петра І. Становище жителів Комишні погіршало. За щоденною панщиною влітку селяни не могли заробити собі хліба. Від кожного робочого коня й вола давали на пана по 12 шагів і по четверику вівса. Крім того, власник примусив селян і міщан давати йому по 2 куфи (бочки) сиру, по 50 золотих, ягід по відру, горіхів по мішку, прядива п’ятдесятий моток та інше. Кушніри давали 7 кожухів і 7 пар рукавиць, шевці — 30 пар чобіт; різники — по каменю лою кожен, ткачі — по 150 ліктів полотна. Син Михайла Милорадовича Гаврило до цієї повинності добавив ще й тютюну десятину.
Тяжке становище селян погіршували війни. У 1812 році комишнянські козаки разом з іншими брали участь у вигнанні французької армії з Росії. У Комишні формувався 3-й Полтавський козацький полк.
Пізніше населення села брало участь у Кримській війні 1853—1856 рр. Коштом громади споряджалися до війська козаки, які брали участь у Першому кінному українському полкові. На кошти від проданих після війни полкового майна й коней сільська громада 1870 року побудувала нове приміщення школи, замість старого, яке перед тим згоріло.
На час ревізії 1859 року в Комишні було 925 дворів з населенням 5170 чол. козаків і поміщицьких селян г(кріпаків). Тут уже було 4 поміщицьких винокурні й селітряні заводи, працювало сільське приходське училище. Щорічно відбувалося З ярмарки, на які приїжджало багато купців з різних міст, поміщики збували тут продукцію з своїх господарств2.
Величезні земельні простори в Комишні й навколо неї належали графині Л. А. Мусін-Пушкіній, а в користуванні багатьох селян не було й сажня орної землі.
Напередодні реформи 1861 року в маєтку Мусін-Пушкіної жило 322 ревізькі душі селян (тільки чоловіків), або 118 дворів — піші, тяглові й огородники. До реформи в їх користуванні було 877 десятин 1228 кв. сажні землі. По реформі вони одержали нижчий наділ землі — 429 десятин, решту поміщик відібрав. Селяни залишились спочатку на «відробній» повинності й повинні були щороку відробляти 4879 літніх і 3094 зимових робочих дні.
З 1867 року вони перейшли на викуп і за 426 десятин 324 кв. сажні викупної землі — тієї землі, якою вони користувалися з діда-прадіда, мусили щорічно протягом 49 років платити державі по 925 крб. 27 коп. викупних платежів. Крім того, треба було сплатити поміщикові 2625 крб. 25 копійок.
До реформи селяни користувалися землею нерівномірно. Так, 26 селян мали наділи до 1 десятини, 18 — по одній десятині, зате один багатий селянин мав 65 десятин, інший — 91 десятину.
Ця нерівномірність збереглася й після реформи3. Не краще було становище селян-кріпаків і в інших поміщиків.
З розвитком капіталізму поглиблювався дальший процес класового розшарування селянства, зростало обезземелення бідноти і середняків. Ось факти. На 1900 рік в селі було 1295 господарств, з них 910—козацьких, 232 — селянських. Поміщикам Комишні на той час належало 700 десятин землі, козакам, селянам і міщанам — 5368 десятин. Але з цієї землі 350 десятин було в 4 великих куркульських господарствах, 14 куркулів мали від 25 до 50 десятин. В той же час 63 господарства бідняків зовсім не мали землі, у 389 господарствах не було орної землі, у 149 було менше десятини, у 177 — від 1 до 2 десятин. 2—3 десятинами володіло 128 господарств, 3—6 десятинами — 204 господарства.
Така кількість землі при великій кількості їдців, при відсутності власного реманенту й худоби не могла забезпечити нормального існування селянських родин. У переважної більшості населення не було власної робочої худоби. Селяни обробляли свої ниви примітивними знаряддями: сіяли вручну, косили серпами й косами, орали дерев’яним плугом. На все село були 261 дерев’яний плуг і в куркулів — 54 залізних однолемішних плуги.
Селяни, щоб проіснувати, змушені були йти у найми до поміщиків і куркулів, шукати заробітків в інших місцях. Так, у 1900 році із 184 господарств на далекі заробітки до Таврії та інших губерній ходило 239 чоловіків і жінок.
І без того злиденне життя погіршувалось тим, що селяни продовжували платити викупні платежі за землю, одержану по селянській реформі 1861 року. Наприклад, 270 ревізьких душ шостої громади Комишні, які одержали від поміщика 236 десятин 950 кв. сажнів землі, ще й в 1900 році сплатили за неї 780 крб. 79 коп. Крім того, вони внесли 11 крб. 58 коп. державного поземельного податку, 273 крб. 35 коп. повітових земських зборів, 45 крб. 79 коп. губернських земських зборів, 119 крб. 14 коп. мирських волосних та 367 крб. сільських мирських зборів.
Село було темним, забитим, ширились епідемії різних захворювань. З 1868 року в Комишні існувала невеличка лікарня, де працював 1 лікар і 2 фельдшери, обслуговувала вона не тільки жителів Комишні, але й навколишніх сіл. Смертність була дуже велика. Так, у 1876 році з 165 хворих тут померло 50 чол. У 1894 році на 1 лікаря припадало тут 32336 чоловік. Умови праці лікарів були дуже важкі.
Серед перших лікарів, що працювали в Комишні, був О. Т. Богаєвський, видатний хірург-новатор, що написав 91 наукову працю, і йому в 1911 році, враховуючи велику наукову й практичну діяльність, рада професорів Київського університету присвоїла почесний ступінь доктора медицини без захисту дисертації. Наприкінці 70-х і на початку 80-х років у Комишні працював лікар І. А. Зубковський, згодом засновник Миргородського курорту. З 1882 року його заступив Є. М. Лебедев, який працював тут багато років, подаючи цінну медичну допомогу жителям Комишні й навколишніх сіл.
Ще 1843 року в Комишні на кошти сільської громади відкрито початкове міністерське училище, навчалось у ньому 60—80 учнів, але закінчували його одиниці. У 1873 році це училище реорганізовано в двокласне, кількість учнів у ньому збільшилась, але закінчувало його від 3 до 9 учнів на рік. Один з його випускників — відомий український радянський художник І. М. Северин. У 1908 році двокласне училище реорганізоване в чотирикласне (дорівнює тепер 8 класам школи).
Крім того, 1866 року в Комишні відкрилось і земське початкове училище. В 1914 році в ньому навчалось 80 хлопчиків і 3 дівчаток, а закінчило школу лише 6 хлопчиків. 1899 року в селі відкрито друге земське початкове училище, пізніше їх обох реорганізовано у двокласні земські училища.
Згодом, на початку XX століття в Комишні було 4 однокомплектні початкові церковно-парафіяльні школи. Багато дітей не могло вчитися через епідемії різних хвороб. Так, у першому земському училищі занять не було з 24 лютого до 11 квітня 1906 року через епідемію кору. З тих же причин не було довгий час занять і в другому училищі.
На початку XX століття школи кінчало 6—8 процентів учнів від числа тих, що вступили.
У 1895 році тут відкрито бібліотеку-читальню, що мала 1981 книгу і 290 журналів, з них — 337 книг і журналів релігійного змісту. У земських училищах було 306 книг, що ними користувалися вчителі й учні.
Революційні події 1905 року сколихнули село Комишню. Агітацію серед селян вели звільнений за «неблагонадійність» колишній писар Т. С. Деркач, вчителі училища А. С. Сохацький і С. П. Пустовіт, революціонер П. Холошик та інші, які розповсюджували нелегальну літературу, листівки тощо. Восени 1905 року на багатолюдному мітингу, що зібрався на волосному подвір’ї, обрано Раду селянських депутатів, а її секретарем — Т. С. Деркача. З наступом реакції Рада була розпущена. А. С. Сохацького заарештовано і відправлено під нагляд поліції.
Згодом заарештували і П. Холошика за розповсюдження нелегальної літератури.
Після поразки революції 1905—1907 рр., а також пізніше, в час столипінщини’, становище жителів ще більш погіршало. На 1910 рік в селі налічувалось 1350 господарств (без поміщицьких) з населенням 7110 чол. Землі у них було 4651 десятина, в т. ч. в обробітку 3366 десятин, з них посіву — 2683 десятини. З кожних ста господарств 7,6 зовсім не мали землі, 28 — не мали орної.
Щоб проіснувати, 67 проц. господарств займалося неземлеробськими заняттями. Це були теслярі (66 чол.), кравці (104 чол.), чоботарі (66 чол.), гончари (120 чол.), столяри, ковалі, слюсарі, пряхи, ткачі та інші. 70 чол., що мали свого коня чи вола, займалися візництвом, їздили «під хуру». Вони возили крам, ліс, камінь, пісок тощо.
Бідність та малоземелля штовхали селян на переселення, яке в роки столипінщини було масовим. Землі, які спродувала козацька й селянська біднота, що переселялася, переходили до рук куркулів.
Село до Жовтневої революції залишалося темним і злиденним, з убогими хатами, з вузькими й брудними вулицями. Як і раніше, серед населення лютували епідемії дифтериту, малярії, віспи та інших хвороб, бо всю Комишнянську дільницю, куди входило кілька волостей, обслуговувало лише 2 лікарі, акушерка і 2 фельдшери. Як і раніше сільські початкові школи закінчували окремі одиниці дітей.
У 1913 році відкрито в селі ветлікарню, де працював 1 лікар і 1 ветфельдшер. Але яке ж могло бути обслуговування, якщо до цієї дільниці прикріплено було… 5 волостей — Комишнянську, Хомутецьку, Зуївцівську, Попівську та Березово-Луцьку.
Перша світова війна, що відібрала багато робочих рук, принесла нове лихо й злидні в село. Тому звістку про повалення царського самодержавства трудящий люд Комишні зустрів з великою радістю. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі часто проходили мітинги й збори.
Наприкінці квітня 1917 року обрано тут волосну Раду селянських депутатів, до якої входили й бідняки. Спочатку агітацію за Радянську владу в Комишні проводили миргородські більшовики: Г. П. Радченко, О. І. Нехворосний, місцевий житель А. Д. П’явка, що повернувся з фронту. До них приєднались і місцеві товариші. За ініціативою солдатів-фронтовиків обрано земельний комітет, відібрано ділянку лісу у графині Мещерської. В жовтні 1917 року куркулі надіслали скаргу до Тимчасового уряду в Петроград, що у них відбирали лишки землі й платили за них надто дешево, по 20 крб. за десятину.
Після перемоги Великого Жовтня 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів.
В січні 1918 року Радянську владу встановлено в с. Комишні. На чолі революційного комітету став більшовик В. Г. Ротко, членами комітету — П. Д. Запорожець, М. П. Заїка, І. М. Хоменко, П. Дорошенко та інші. Ревком проводив агітаційно-масову роботу серед трудящих, відбирав у куркулів земельні лишки, реманент, худобу і роздавав біднякам, а вилучені лишки хліба відправляв до голодаючих губерній.
22 березня 1918 року Миргородщину окупували німецько-австрійські війська, які поставили своїх ставлеників — гетьманців. В Комишні з революційною біднотою розправлялася «державна варта». Боротьбу трудящих з контрреволюцією очолив колишній фронтовик Андрій П’явка. На початку вересня місцеві партизани обеззброїли в Комишні гетьманську варту, але загін німців і гетьманців заарештував П’явку і кинув його до Миргородської в’язниці. Та народні месники захопили в’язницю і звільнили свого ватажка. Гетьманці лютували. Вони захопили молодшого брата П’явки — Григорія, а також інших партизан з Комишні — О. О. Гергеля, С. Я. Попика,І. М. Іщенка, Г. Г. Ротка і закатували їх.
4 грудня 1918 року комишнянський партизанський загін П’явки разом з іншими загонами визволив Миргород від окупантів і в повіті відновилась Радянська влада. З партизанів сформовано Миргородський козачий полк, командиром якого став Андрій П’явка. Крім того, до полку з комишнянців увійшли І. Т. Зайшлий, Г. М. Конак та ін. 18 лютого 1919 року полк відправлено на фронт, він увійшов до складу 2-ї дивізії Червоного козацтва.
В лютому 1919 року Радянська влада була відновлена в Комишні. Головами волревкому послідовно були: бідняки: В. М. Попик, В. Г. Ротко, наймит П. А. Воловик, продовольчу справу очолив В. Т. Рожко, земвідділ — І. М. Хоменко, освіту — Н. М. Кицюк, міліцію — І. П. Дорошенко.
Тоді ж саме в Комишні організовано партійний осередок, до складу якого увійшло 5 комуністів і 4 співчуваючих. Очолив осередок — шахтар Карпуша, родом з Березової Луки. До осередку входили В. П. Іщенко, О. П. Рожко та інші товариші.
Та мирне будівництво тривало недовго. 17 серпня 1919 року Комишню захопили денікінці, які почали розправи над активістами. Більшовики, члени ревкому, активісти пішли у підпілля, організували партизанський загін для боротьби з білогвардійцями, загін очолив військовий комісар І. В. Московенко.
Партизани Комишні не раз допомагали підпільникам Миргорода в боротьбі з ворогом. Восени 1919 року, коли партизанський загін пішов до Миргорода, на Комишню налетів денікінський каральний загін. Денікінці схопили активістів М. А. Серединського, Т. В. Попика, І. Головка, братів Максима і Семена Пустовітів і після знущань стратили. С. П. Пустовіта повісили на базарній площі і прибили над ним дощечку з написом: «Страчений за те, що перетримував 25 партизанів», на його тілі вирізали дату — 25.XI.
Наприкінці грудня 1919 року денікінців вигнано з Комишні і відновлено Радянську владу. Біднота організувала комбід, який у травні 1920 року реорганізовано в комітет незаможних селян (КНС). Активісти КНС І. І. Чоботаренко, М. Я. Романенко, М. Д. Кутас, Я. П. Литвин, жінки Ганна Куценко, Ганна Бут, Ганна Сисенко, Палажка Килимник, вчитель Г. М. Настенко та інші допомагали в проведенні різних заходів Радянської влади.
У червні 1920 року створено комсомольський осередок, до якого спочатку входило 8 чоловік:
Іван Народа, Михайло Грищенко, Борис Лупандін, Лідія Щур, Панас Мальченко, Марія Зайшла та інші.
Згодом до лав комсомолу вступили Марія Шинкаренко, Дуся Віденко, Степан Іваненко, Пантелеймон Попик та інші товариші. Комишнянські комсомольці посилали свого делегата Литвина на Миргородську повітову комсомольську конференцію, яка відбулася 20—21 квітня 1921 року. Там він був обраний делегатом і на губернський з’їзд комсомолу. Комсомольці допомагали партійній організації, сільраді і комнезаму в заготівлі хліба, брали участь у боротьбі з бандами Хрестового, Марусі та ін. Не раз в час хлібозаготівель доводилося вступати в сутички й з місцевими куркулями.
Бандити не раз нападали і на Комишню, заважаючи мирному будівництву, вбивали радянських працівників і активістів. Влітку 1920 року банда Хрестового спробувала зробити напад на Комишню, але Миргородський і Комишнянський загони її ліквідували.
Навесні 1922 року в селі розгортається мирне будівництво, 7 березня 1923 року Комишня стає центром району. В селі почали працювати поштове і телефонне відділення зв’язку, лікарня, три початкові й семирічна школа, хата-читальня, хор, оркестр.
У 1922 році створюється ініціативна група в складі 9 хлопчиків і 2 дівчаток, що стають фундаторами дитячої комуністичної організації «Юний Спартак». Секретарем цієї групи обрано Леоніда Любивця, піонервожатою працювала М. Т. Зайшла. За дорученням партійної і комсомольської організацій юні спартаківці проводили збір коштів і продуктів до фонду допомоги дітям німецького пролетаріату.
Наприкінці 1922 року з’являються в селі перші паростки колективного господарювання. На хуторі Грабщина поблизу Комишні засновано артіль «Червона нива», яку очолив І. П. Дорошенко. Держава виділила артілі землю, сільськогосподарський реманент, в т. ч. трактор «Фордзон», якого вивів на колгоспне поле перший тракторист села І. І. Демченко.
У 1927—1928 рр. в Комишні виникає кілька ТСОЗ’ів, в т. ч. «Бідняцька перемога» — очолив І. Т. Попик, «Червоний маяк» — головою був А. І. Коваль. Товариства були невеличкі, об’єднували по 6—12 сімей. Лише частина землі була усуспільнена, а реманент, худоба були в індивідуальному користуванні.
З початком масової колективізації у 1929 році на базі ТСОЗ’ів у Комишні організувалося два великі колгоспи. У південній частині села артіль ім. Шевченка, у північній — «Червона нива». Першу очолив Т. І. Коростіль, другу — І. Т. Попик. Кожне з господарств об’єднувало близько 500 дворів. Із зведеної артільцями худоби створили ферми великої рогатої худоби, свиней, овець. Колгоспи й селяни для поповнення ферм закупляли породисті тварини, будували нові приміщення.
У зв’язку з тим, що досвіду ведення великого господарства ще не було, не вистачало досвідчених кадрів, фахівців, артільці вирішили розукрупнити колгоспи. У 1934 році колгосп ім. Шевченка розукрупнився на три: ім. Шевченка, ім. Карла Маркса та «За заможне життя». На базі другої артілі «Червона нива» виникло теж три нові господарства: ім. XVII партконференції, «Червоний маяк» та «Червона нива». У тих колгоспах об’єднувалось від 135 до 220 дворів з населенням 400— 600 чоловік.
На колгоспних ланах працювали трактори й комбайни Комишнянської МТС, організованої у 1932 році. Того року до Комишні прибули перші 14 тракторів ХТЗ, згодом 6 «Фордзонів», 16 нафтодвигунів. З 1935 року до МТС почали надходити й комбайни. На 1941 рік МТС вже мала 150 тракторів, 25 комбайнів та багато іншого сільськогосподарського реманенту: сівалок, культиваторів, молотарок тощо.
Розвивався у селі й гончарний промисел, адже тому сприяли великі поклади гончарної глини в тутешніх лісах. Вироби гончарів продавались не лише на місцевій ярмарці, але й вивозились за межі Миргородщини і Полтавщини.
В селі в 20-х рр. діяла лікарня, у якій працювали фахівці з середньою і вищою медичною освітою.
Протягом 1922—1929 рр. проведено величезну роботу по ліквідації неписьменності серед населення. В гуртках лікнепу працювали культармійці, вчителі, комсомольці, навіть піонери, які навчали своїх батьків. До початку 30-х рр. неписьменність повністю ліквідовано.
З початку 20-х років працювали семирічна та початкові школи. У 1930 році відкрито робітничий факультет — філіал робфаку Київського ветеринарного інституту, випускники якого вступали до сільськогосподарських вузів.
Розширялось загальноосвітнє навчання. У 1935 році при відкритій тут середній школі почала працювати вечірня середня школа для дорослих, а з 1938 року — нова семирічна школа. Спочатку вони перебували у старих шкільних приміщеннях, у пристосованих громадських та в націоналізованих приватних будівлях. У 1938 році в селі збудовано нове двоповерхове приміщення для середньої школи.
У 20—30-х рр. працювали сільська та шкільні бібліотеки, читачами яких були сотні жителів села, розгортали свою діяльність клуб, хати-читальні, хоровий, драматичний та інші гуртки художньої самодіяльності. На хуторі Грабщині, у 1926— 1929 рр. діяв народний університет, в якому читали лекції для населення вчителі місцевих шкіл.
З 3 лютого 1931 року до 22 січня 1935 року Комишня належала до Миргородського району, в січні 1935 року відновлено Комишнянський район з 12 сільрадами в складі Харківської області. З 22 вересня 1937 року цей район віднесено до новоутвореної Полтавської області.
Заможним і культурним селом стала Комишня, яка вже мала 7,3 тис. чол. населення (за переписом 1939 року)1. Люди мріяли про нові досягнення і перемоги, про дальший розвиток економіки й культури села. Та все це обірвалося віроломним нападом фашистів на нашу землю.