Миргород, Миргородський район, Полтавська область (продовження)
В червні 1919 року в Миргороді відбулось відкриття пролетарського університету, в якому читались лекції з історії соціалізму, політичної економії, кооперації та ін. До роботи в ньому були залучені лікар І. А. Зубковський, художник О. Г. Сластіон та інші.
Отже, переборюючи труднощі воєнного часу, трудящі міста і повіту розв’язували важливі питання господарського і культурного будівництва. Та влітку білогвардійські війська Денікіна зірвали мирне будівництво. 17 серпня 1919 року дені-кінці захопили Миргород. Білогвардійці нещадно розправлялися з радянськими активістами і сім’ями комуністів. Від їхніх рук загинули десятки людей, серед них учителька О. І. Мельникова, комсомолець Кива, якого повісили на телеграфному стовпі, та інші.
Для організації підпільної боротьби проти денікінців у Миргородському повіті ЦК КП(б)У виділив групу комуністів на чолі з Г. П. Радченком. Комуністи організували в місті підпілля, а в районі Бакумівських лісів формували партизанські загони, збирали зброю. На початку грудня 1919 року під натиском Червоної Армії денікінці відступали на південь, а 14 грудня Миргородський партизанський загін ввійшов у місто.
Того ж дня в місті відбулося засідання повітового військово-революційного комітету під головуванням Григорія Радченка. Було створено відділи повіт-ревкому: продовольчий, народної освіти, соціального забезпечення, військовий і народного господарства.
Комуністи організували заготівлю хліба для голодуючих губерній. До 3 лютого 1920 року з повіту відправлено 18,6 тис. пудів зерна, 6,3 тис. пудів фуражу, 5,6 тис. пудів борошна, 427 пудів різної крупи.
4 квітня 1920 року в Миргороді відбувся черговий з’їзд Рад. На ньому було обрано повітовий виконавчий комітет у складі 20 комуністів і 4 безпартійних. На IV Всеукраїнський з’їзд Рад від повіту обрано Г. П. Радченка, О. І. Нехворосного, Драполюка та інших.
В день Всеросійського суботника, оголошеного IX з’їздом партії, 1 травня 1920 року, коли пліч-о-пліч з робітниками в Кремлі працював і В. І. Ленін, трудящі Миргорода за 8 годин виконали робіт на 3 млн. карбованців.
З комуністів, комсомольців, з селян-незаможників створювалися частини особливого призначення (ЧОПи), які боролись з бандитизмом. Грозою бандитів був загін М. П. Шастуна, а також загін під командуванням воєнного комісара В. Н. Волощенка і секретаря парткому П. Ф. Нечеса, які розгромили банду Хрестового.
Було захоплено 4 станкові кулемети, сотні гвинтівок, 40 підвід награбованого майна, на полі бою залишилося понад 50 убитих бандитів.
Активна роль в боротьбі з бандитизмом належала комсомольській організації, створеній 2 травня 1920 року на чолі з секретарем О. Г. Пироговим. Перша дівчина, що вступила до комсомолу, була вчителька Л. Д. Щур (Л. Д. Бабич).
20—21 квітня 1921 року відбулася перша Миргородська повітова комсомольська конференція, в якій взяли участь 300 делегатів з вирішальним голосом і 12 — з дорадчим від 18 комсомольських осередків. З доповіддю про завдання комсомолу в соціалістичному будівництві виступив голова повітвиконкому О. І. Нехворосний. На тій конференції обрано повітовий комітет комсомолу в складі 7 чоловік.
Після закінчення громадянської війни комуністи, комсомольці, позапартійні активісти стали організаторами відбудови народного господарства і культурного будівництва.
У місті почали роботу деякі підприємства: цегельні і обозно-будівельний заводи, торфовиробництво, швейні майстерні, млини і маслобойня. Електросітка міста та навколишніх сіл розгорнулась діаметром 25 верст (ще у 1915 році місто освітлювало лише 20 гасових ламп).
Збільшувалось і житлове будівництво. Якщо в 1920 році в Миргороді було 1806 будинків (з 2592 квартирами), то у 1926 — 2388 (з 3380 квартирами).
Селянство повіту першим на Полтавщині виконало державні плани заготівлі хліба. У зв’язку з цим у жовтні 1921 року до Миргорода прибув всеукраїнський староста Г. І. Петровський, щоб передати подяку ВУЦВКу і вручити Червоний прапор з написом: «Селянству і пролетаріату Миргородського повіту за блискуче виконання продподатку 1921 року».
А через рік, у листопаді 1922 року в Миргороді відбувся перший повітовий з’їзд колгоспників, в якому взяли участь представники 20 колективних господарств. На цьому з’їзді підведено підсумки першого року мирного будівництва. Якщо в 1917 році загальної посівної площі було 159,4 тис. десятин землі, то в наслідок розрухи, громадянської війни вона скоротилась до 136 тис. десятин в 1920 році.
Внаслідок напруженої праці селян, перших колективних господарств, у 1921 році посівної площі було вже 155 тис. десятин.
Водночас, робітники і селяни ні на хвилину не забували про небезпеку голоду. Під час «Тижня голодної дитини» влітку 1921 року в Миргороді створено чайно-хлібні і санітарно-спостережні пункти, які подавали першу допомогу дітям, що прибували з голодуючих губерній Росії. Після цього діти відряджались до с. Олефирівки Савинцівської волості.
У Миргороді і в усьому повіті проводили збирання продуктів харчування для населення Поволжя, Донбасу. Так, наприклад, 8 лютого 1921 року зі станції Миргород було відправлено великий ешелон з хлібом, мукою, м’ясом та іншими продуктами на Донбас.
Великий потяг трудящих до освіти, культури, знань викликала революція, перемога влади Рад. Починали роботу лікарні, аптеки, школи. Вже у 1922/23 навчальному році в місті працювали художньо-керамічний технікум, заснований на базі старої художньо-промислової школи, 8 трудових шкіл, дитячий будинок і 3 школи ліквідації неписьменності. З’явилось чимало і культурно-освітніх закладів, серед них: три клуби, дві хати-читальні, дві бібліотеки, народний будинок і краєзнавчий музей.
Наприкінці 1929 року досить інтенсивно проходило кооперування бідняцьких і середняцьких господарств. У 1930 році в Миргороді створено товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ) «Червоний лан» і сільськогосподарську артіль «Воля», наступного року — ТСОЗи «Авангард», «Згода» і «Надія».
Місцеві куркулі чинили всілякий опір колективізації сільського господарства. Бандити вбивали активістів села, ламали машини, знищували живе тягло. У 1930 році жертвою куркульської ненависті до колгоспного ладу став голова колгоспу с. Гаркушинців М. М. Поляков, родом з Миргорода.
Початок нових соціалістичних перетворень і в економіці, і в психології, і в побуті людей побачив відомий український радянський поет Павло Тичина, відвідавши 1933 року Миргород і його колгоспи «Соціалістичні лани» та «Країна Рад».
Миргородські комсомольці-трактористи Олеся Кулик, Андрій Джунь і Василь Яшний стали героями його знаменитих віршів — першої і другої «Пісні трактористки». Побачивши в місті нові машини, молода миргородчанка Олеся Кулик полюбила їх і вирішила стати трактористкою. Переборюючи забобони, дівчина тікає «на курси трактористів, у Попівку, у село», а після навчання разом з товаришами піднімає колгоспну цілину.
Дим-димок від машин,
Мов дівочі літа …
Не той тепер Миргород,
Хорол — річка не та.
З року в рік розвивалась і зміцнювалась економіка соціалістичного сільського господарства. В середині 30-х рр. в околицях міста було 6 колгоспів: «Авангард», ім. Будьонного, «Країна Рад», ім. Сталіна, ім. XVII партз’їзду і «Жовтень». їх обслуговувала створена 1932 року Миргородська машинно-тракторна станція.
В роки перших п’ятирічок у Миргороді реконструйовано і збудовано чимало промислових підприємств, серед них: цегельний, шкіряний, коноплепереробний і маслоробний заводи, один з найбільших на Полтавщині мукомельно-круп’яний комбінат, промкомбінат та інші. У 1938 році стали до ладу міська електростанція і завод мінеральних вод.
Великою і заслуженою гордістю тут став курорт, що виріс на місці «дивовижної калюжі», так блискуче описаної безсмертним Гоголем.
Цікава його історія. У 1912 році, щоб забезпечити міське населення питною водою, на території нинішнього першого санаторію пробили свердловину. Відкривши її, миргородські правителі виявили, що «вода вонючая и к употреблению во внутрь не пригодна», а тому вирішили свердловину закрити і витрати списати на збиток по міському бюджету. Та завдяки невтомній діяльності місцевого лікаря І. А. Зубковського вдалося встановити високі лікувальні властивості цієї води, яка не поступається своїми якостями перед водами Єсентуки.
Миргородець І. А. Зубковський народився у 1848 році. Після закінчення Київського університету Іван Андрійович працював земським лікарем у Миргороді, в селах на Полтавщині, віддаючи свої знання народові. За свої прогресивні погляди зазнавав утисків від «начальства». У 900-х рр. залишив службу військового лікаря в чині генерала і поселився в Миргороді. За його пропозицією і почалось будівництво курорту, який відкрився 28 квітня 1917 року. І. А. Зубковський був його першим лікарем і господарником, за постановою Полтавського губвиконкому йому присвоєно почесне звання Героя Праці, встановлено персональну пенсію. Помер він у 1933 році, проживши 85 років.
У 1929 році на курорті пробили другу свердловину, а в 1933 — збудували першокласний корпус на правому березі Хоролу. Вже в ті роки цілющий «Мирад» (так називають цю мінеральну воду) став відомим далеко за межами республіки. На курорті лікувались хворі з шлунково-кишечними захворюваннями. Сюди вже в 30-х рр. приїжджали не лише з різних областей України, але й з інших республік країни. В роки перших п’ятирічок у Миргороді діяли лікарня, поліклініка, амбулаторія, кілька медичних пунктів і аптек.
Ще до 1937 року тут повністю ліквідовано неписьменність. Працювали 3 середні і 4 восьмирічні школи, керамічний технікум ім. М. В. Гоголя.
Трудящим міста було де відпочити і провести своє дозвілля: 2 будинки культури, Палац піонерів, громадська і дитяча бібліотеки, парк відпочинку, стадіон, краєзнавчий музей, що був одним з кращих на Україні. Музей засновано у 1920 році за ініціативою відомого українського художника О. Г. Сластіона. Фонди музею налічували тисячі експонатів, серед них картини В. Л. Боровиковського, колекції малюнків О. Г. Сластіона, речі та книжкові фонди з Хомутецького маєтку декабристів Муравйових-Апостолів, з обухівського маєтку російського письменника В. В. Капніста, з маєтків Трощинського, Багрєєва, Лук’яновича та інше.
3 ініціативи О. Г. Сластіона, великого знавця не лише живопису, але й народного епосу, зокрема українських історичних дум, народних пісень, а також братів Склярів, які майстрували бандури, в 30-х рр. у Миргороді було створено селянську капелу бандуристів ім. Шевченка, слава про яку линула по всій Україні. Після Великої Вітчизняної війни вона ввійшла до складу республіканського народного хору Григорія Верьовки.
Заможним і культурним життям жили миргородці. В 1939 році тут уже було 18,9 тис. чол. населення. Почалась Велика Вітчизняна війна.
4 липня фашистські стервятники скинули на Миргород перші бомби. Через місто на схід евакуювалися транспорта, машини, устаткування, майно. Лікувальні корпуси курорту приймали з фронту перших поранених бійців і командирів. 5 липня 1941 року в зв’язку з мобілізацією чоловіків на фронт жінки робітників 3-го державного комбінату «Головмука» закликали всіх жінок району замінити на підприємствах і в колгоспах чоловіків, які пішли до армії. Цей патріотичний почин жінок Миргорода знайшов відгук по всій Полтавщині. Навколо міста споруджувалися протитанкові рови. Райком КП України створював партизанський загін, що складався з комуністів, комсомольців і безпартійних патріотів.
Та фронт наближався. 14 вересня гітлерівці захопили місто. Почалися грабування і насильства, арешти і розстріли. Із зрадників та карних елементів гітлерівці створили міську управу і поліцію. 15 листопада фашисти у протитанкових ровах за містом розстріляли 370 радянських громадян, у тому числі колишнього редактора повітової газети Г. А. Рогозівського (один з перших журналістів, нагороджений орденом Червоного Прапора). Два роки фашистської окупації були для миргородців роками страшної неволі. За цей час гітлерівці розстріляли 564 і вигнали до Німеччини на каторжні роботи 736 чоловік.
З перших днів окупації тут діяв підпільний райком партії і партизанський загін «Перемога». Командиром загону був перший секретар райкому КП України Г. О. Іващенко, комісаром — голова райвиконкому П. С. Вовк, членами штабу — І. С. Зорін, секретар райкому партії, А. А. Ковтун — голова міської Ради, П. О. Андреев — начальник райвідділу НКВС, М. С. Лагода — завідуючий відділом пропаганди та агітації райкому КП України.
Загін мав 4 підрозділи, з них перші два миргородські, третій — Великосорочинський і четвертий — Великообухівський, які об’єднували спочатку 120 чоловік. Крім того, в селах були створені невеликі підпільні групи, які мали зв’язок із штабом загону. Табір містився за 7 км від села Сакалівки в густому сосновому лісі. Партизани мали радіоприймач, друкарський верстат і папір для листівок. Озброєні були гвинтівками і патронами, на кожного припадало по 5—6 ручних гранат. Загін мав 4 ручних кулемети, до 20 протитанкових мін, 3—4 ящики вибухівки. В період з 20 вересня до першої половини жовтня 1941 року в загоні перебував секретар Полтавського підпільного обкому КП України С. Ф. Кондратенко.
Разом з частинами 54-го кінного корпусу Миргородський загін прикривав відступ радянських військ в напрямку на Охтирку. Через пересильні пункти і пости з оточення було виведено радянських воїнів і багато військової техніки. Партизани провели ряд операцій та диверсійних актів на ворожих комунікаціях, дорогах і мостах. Так, у жовтні 1941 року висаджено у повітря міст у Великих Сорочинцях, а це на довгий час паралізувало рух гітлерівських частин. Загін узяв у полон десятки гітлерівських солдатів і офіцерів, захопив кілька автомашин, багато обмундирування, продуктів харчування. В сутичці з ворогом в районі с. Попівки загін захопив військовий прапор однієї з частин противника. Крім того, у Великих Сорочинцях та в Попівці висаджено в повітря ворожі склади боєприпасів.
Внаслідок диверсій на млинах у Миргороді та в селах партизани зривали заготівлю гітлерівцями хліба й інших продуктів для окупаційних військ. Миргородський загін добре налагодив випуск і розповсюдження листівок. Перша листівка із закликом до трудящих: «Чинити опір німецьким загарбникам!» вийшла через 4 дні після захоплення ворогом міста — 18 вересня 1941 року. Всього випущено 15 листівок загальним тиражем до 8 тис. примірників.
Діяльність Миргородського партизанського загону була тісно пов’язана з загоном ім. Будьонного під командуванням І. Й. Копьонкіна, який прибув сюди в другій половині жовтня 1941 року з Харківщини. Для концентрації партизанських сил в грудні 1941 року проведено збори комуністів цих загонів, які вирішили об’єднатися, а потім пробиватися до лінії фронту на з’єднання з регулярними частинами Радянської Армії. Пробиваючись на схід, партизани знищували на шляху гітлерівські комендатури і зрадників. Та прорватися через лінію фронту вдалося лише загонові Копьонкіна, групі підривників Скобелева і більшій частині бійців Миргородського та Гадяцького загонів.
Менша частина бійців Миргородського і Гадяцького районів повернулася на базу Гадяцького загону. Внаслідок безперервних облав німецьких каральних експедицій партизанам доводилося міняти свої бази. В середині січня 1942 року Миргородський загін, у якому лишилось 24 бійці, повернувся на стару базу, в ліс поблизу с. Сакалівки. Але він не мав запасів продовольства, не вистачало боєприпасів, одягу і взуття. Штаб загону вирішив до настання весни перебувати у підпіллі на явочних квартирах в Миргороді і в селах району. Та вийти з лісів вдалося небагатьом. В кривавих боях з фашистами і поліцією загинули Г. О. Іващенко, І. С. Зорін, А. А. Ковтун, П. О. Андреев, І. І. Плішивцев, М. С. Лагода, медсестра Шура та інші. Окремих партизанів зрадники видали, і вони були розстріляні.
Смертю героя загинув партизан В. І. Обідний, сміливий розвідник, командир підрозділу Миргородського партизанського загону. Він не раз виконував відповідальні завдання штабу. В січні 1942 року Василь Іванович виїхав на заготівлю продуктів у с. Остапівку. З ним було ще два партизани, один у формі поліцая, другий з пов’язкою перекладача. Сам Обідний був у формі німецького унтер-офіцера. Староста дав наказ негайно виконати розпорядження «німецького унтер-офіцера»: забити двох свиней і видати три лантухи борошна. Продукти вже вантажилися на підводу. Та в цей момент Обідного впізнав один із зрадників. Партизана схопили і відправили до гестапо. На допиті тримався мужньо і стійко. На запитання «хто такий?» відповідав: «Василь Іванович Чапаев» і далі відмовився відповідати. Його били шомполами, голого на морозі обливали водою, але так нічого й не добилися. Коли вели на розстріл, Василь Іванович крикнув: «Нас не переможете! Смерть проклятим фашистам і зрадникам народу!».
Незважаючи на те, що загін припинив свою діяльність, фашисти боялися народних месників. Щоб якось гарантувати безпеку фашистських військ, у Миргороді час від часу брали заложників. Так, 22 лютого 1943 року ордтскомендант «оголосив про взяття 300 заложників із числа жителів міста, які своїм життям повинні були відповідати за безпеку військових частин і порядок в місті».
Розстріл партизанів та інших патріотів, полювання за заложниками, вивезення на каторжні роботи до Німеччини не зломили духу, не вбили віри в перемогу над ворогом. Чиїсь невидимі руки поширювали по місту радянські листівки. Партизани, військовополонені, що тікали з таборів смерті, знаходили притулок і підтримку у сім’ях радянських людей.
В ніч з 17 на 18 вересня в місто в’їхала німецька каральна експедиція. В повітря злетіли заводи, місто запалало вогнем. Відступаючи, фашисти зруйнували електростанцію, силікатний завод, держмлин, маслозавод, залізничну станцію, три міські школи, музей, будинок райвиконкому, міську бібліотеку, пошту, готель, поліклініку, спалили 128 житлових будинків. Вартість знищеного, розграбованого і пошкодженого майна у Миргороді в період німецько-фашистської окупації складала 831,4 млн. крб. (в старих масштабах цін)2. Величезних збитків завдав ворог промисловості і сільському господарству всього району.
18 вересня 1943 року місто Миргород визволили частини радянських військ, яким було присвоєно звання Миргородських.
На різних фронтах Великої Вітчизняної війни героїчно бились сотні громадян Миргорода. Від Волги до Білорусії з запеклими боями пройшов командир протитанкової гармати С. П. Власенко. 6 танків, 9 автомашин, 2 тягачі, 5 гармат, 355 убитих офіцерів і солдатів мав на своєму особистому рахунку хоробрий артилерист. 1 липня 1944 року комуніст Власенко в селі Лапичах Мінської області провів свій останній бій. Будучи тяжко пораненим, він не залишив свою гармату і знищив ще 2 танки і 80 гітлерівців. Після відбитої восьмої атаки ворога смертельно пораненого Власенка винесли з поля бою. Указом Президії Верховної Ради від 22 серпня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Визволяючи рідну Україну, не один подвиг здійснив і старший лейтенант Володимир Заремба, рота якого одною з перших форсувала Дніпро і Прип’ять. Форсуючи річку Одер, героїчними подвигами уславив себе і капітан Олексій Галуган. Обом їм присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
9 травня 1965 року, відзначаючи 20-річчя з дня Перемоги над фашистською Німеччиною, жителі міста запалили вічний вогонь біля пам’ятника Вічної Слави воїнам-миргородцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. На гранітному обеліску викарбувано імена загиблих Героїв Радянського Союзу С. П. Власенка, П. А. Посвіта, І. А. Онопрієнка та близько 500 солдатів, сержантів і офіцерів.
У місті живуть тепер учасники Великої Вітчизняної війни, Герої Радянського Союзу А. Є. Харитонов і А. Д. Торопов. На одному з підприємств міста трудиться повний кавалер орденів солдатської Слави — розвідник Г. Д. Кононенко.
Після визволення міста від окупантів почалось його відродження. З жовтня 1943 року вийшов перший номер газети «Червона трибуна» під загальним лозунгом: «Треба, щоб усі наші люди і всі установи в тилу працювали злагоджено й чітко, як гарний годинниковий механізм». Вже на початку жовтня працювали два магазини, хлібопекарні, пошта і радіовузол, перукарня, майстерня по ремонту годинників. Відновлювали роботу зруйновані окупантами млин, маслобійний і шкіряний заводи, райпромкомбінат.
Відбудовуючи зруйноване господарство, жителі міста на честь 26-ї річниці Жовтня зібрали до фонду оборони 3 млн. крб. На ці кошти збудовано танкову колону «Трудящі Миргородщини», яку передано Миргородській дивізії. З воїнами цієї дивізії миргородці не поривали зв’язків.
1 березня 1946 року в Миргороді відбулася нарада стахановців і керівників підприємств міста, на якій було обговорено проект четвертого п’ятирічного плану. Внаслідок самовідданої праці трудящих завдання п’ятирічки були виконані. Перед у соціалістичному змаганні вів колектив шоферів Миргородської автобази, який перевиконував плани перевозок вантажів, мав велику економію бензину, і був нагороджений перехідним Червоним прапором обкому КП України. Відбудовуючи своє господарство, трудящі міста надавали допомогу й іншим підприємствам країни. Влітку 1944 року вони взяли шефство над шахтою № 3 Первомайського тресту, щоб допомогти їй вийти на перше місце у тресті.
На початку 1952 року стали до ладу міська електростанція, приміщення нового залізничного вокзалу та інші підприємства.
Всі вони добре освоювали свої потужності, перевиконували виробничі плани. У 1965 році випуск валової продукції промисловості міста порівняно з 1913 роком зріс у 40 раз. На 1 січня 1966 року в Миргороді було 22 підприємства, які виробляли продукції на 26,6 млн. крб. за рік. 25 березня 1966 року колективи багатьох підприємств рапортували про дострокове виконання зобов’язань на честь XXIII з’їзду КПРС.
На 1 січня 1967 року в промисловому виробництві було зайнято 4 тис. робітників, техніків, інженерів. Найбільш значні підприємства міста — нафтопромислове управління «Радченкове», де працює 540 чол., контора розвідувального буріння — 300 чол., арматурний завод — 350 чол., ткацька фабрика ім. Крупської — 250 чол., крупзавод — 300 чол., завод мінеральних вод — 300 чол. та ін. В будівельних організаціях працює понад 1200 чоловік.
Велика увага приділялась капітальному і житловому будівництву. За семирічку збудовано потужний хлібокомбінат, 124-метровий залізобетонний міст через річку Хорол, кукурудзокалібрувальний і овочевоконсервний заводи, райпобуткомбінат, універмаг, вузол зв’язку, кінотеатр, а також лікувальний і 4 спальних корпуси в санаторії. Заасфальтовано центральну вулицю ім. Гоголя. Всього здано в експлуатацію 371,2 тис. кв. м. різних об’єктів, у т. ч. 27 тис. кв. м. житлової площі.
У 1967 році збудовано готель, літній театр, курзал «Миргород». Розгортається будівництво водогону, каналізаційної лінії і газової сітки міста, довжина якої становить 26 км. Близько 2 тис. квартир уже газифіковано.
Ще в 1958 р. в місті розгорнувся рух за комуністичну працю. Його ініціатором стала комсомольська бригада маслозаводу, керована Галиною Яблонською. В червні 1960 року відбувся 1-й з’їзд ударників комуністичної праці. На ньому були присутні 55 молодіжних бригад району, що об’єднували 1900 робітників та колгоспників.
Соціалістичним змаганням охоплені всі колективи підприємств, а деякі з них, як, наприклад, колективи автопарку, маслоробного і шовківничного заводів, є передовиками в області. На підприємствах багато ударників Комуністичної праці, новаторів і раціоналізаторів виробництва. Серед них добре відомі в місті інженер-геофізик Г. П. Білий, механік І. П. Ксьонз, працівники грензаводу І. П. Булавін, М. Т. Линник, М. Я. Кваша й О. С. Назаренко, будівельники М. І. Котенко, А. Г. Панченко і А. В. Климовець, шофери О. П. Гаркавенко, М. І. Марченко, О. М. Басенко та інші.
Такою ж повагою в колективі заводу мінеральних вод користується і Г. П. Мельник, який протягом 20 років роботи на заводі оволодів 4-ма спеціальностями: слюсаря-наладчика 6 розряду, слюсаря-монтажника 6 розряду, електрозварника і машиніста-компресорщика. На його автоматичній лінії планувалось за семирічку налити 84,9 тис. пляшок води, а налито 86,4 тис. пляшок, отже семирічний план виконано на 101,9 проц. Протягом 1965—1966 рр. він подав 12 раціоналізаторських пропозицій, застосування яких дало виробництву економії на 5 тис. карбованців.
Славних успіхів у соціалістичному змаганні за семирічку добились і трудівники сільського господарства. Багато з них нагороджено орденами і медалями. Серед нагороджених орденом Леніна — голова правління Миргородського спеціалізованого господарства, яке тут називалось «фабрикою м’яса», М. І. Кукольницький.
Держава невпинно піклується про охорону здоров’я трудящих, про розвиток медицини. Після війни повністю відновив свою діяльність Миргородський курорт. За роки семирічки — з 1959 по 1965 рік — тут стали до ладу ще дві (4-а и 5-а) свердловини мінеральної води, збудовано нові корпуси, серед яких один належить колгоспникам району. Через річку Хорол перекинуто залізобетонний міст, що з’єднує перший і другий санаторії.
Миргородська мінеральна вода є хорошим лікувальним засобом при гастритах з пониженою кислотністю, при захворюваннях печінки і жовчного міхура, функціональних і запалювальних хворобах, захворюваннях кишечника. Вода вживається для зовнішнього і внутрішнього лікування. Важливим засобом є торфогрязелікування, яке широко застосовується на курорті. Торфова грязь впливає на організм хворого своєю температурою, фізико-хімічними особливостями. Вона викликає розширення судин шкіри, посилює обмін речовин, підвищує Температуру тіла, посилює потовиділення, послаблює відчуття болю.
В санаторії успішно проводиться лікування таких захворювань перефірійної нервової системи, як радикуліт, плексити, неврити.
У 1965 році курорт обслужив 11 тис. чол., а наступного року — 13 тис. хворих. Тут працюють кваліфіковані спеціалісти, серед них 30 лікарів і близько 70 працівників середнього медичного персоналу.
Курорт має прекрасне майбутнє. Буде збудовано додатково два спальні корпуси на 500 ліжок, водолікарню на 40 ванн, нові їдальні, а також розширено клуб на 1 тис. місць, бібліотеку з читальним залом.
За роки Радянської влади великого розвитку набули в місті охорона здоров’я, освіта і культура.
Якщо в 1913 році на 14,8 тис. чол. населення тут були одна лікарня, медпункт і аптека, що мали 3 лікарі і 6 фельдшерів, то наприкінці 1966 року на 26 тис. населення в Миргороді працювали лікарня на 200 ліжок, 4 амбулаторії, 2 поліклініки і 6 аптек, яких обслуговувало 200 спеціалістів-медиків.
Якщо в 1913 році в місті письменних було лише 38 проц., то в 1966/67 навчальному році тут неписьменних немає. У 4-х середніх і 3-х восьмирічних школах навчається близько 5 тис. учнів.
У школах робітничої молоді — 835, в училищі механізації сільського господарства і керамічному технікумі — понад 1000 чол. В місті працює понад 300 вчителів. Сотні робітників і службовців міста навчаються заочно в середніх і вищих учбових закладах країни. Кожний п’ятий мешканець міста вчиться.
Далеко за межами республіки лине слава про Миргородський керамічний технікум, який 1 листопада 1966 року відзначав своє 70-ліття. У технікумі є відділи: технології силікатів, фарфоро-фаянсового виробництва, художньої кераміки і теплотехніки. Лише за післявоєнні роки відбулось 25 випусків. Тут працювали відомі українські митці: протягом 1900—1928 рр. О. Г. Сластіон (1855—1933), Ф. С. Красицький (1873—1944), Ф. П. Балавенський (1864—1943), В. Г. Кричевський (1871— 1952). В різні роки тут вчились і працювали художники М. С. Погрібняк (нар. 1885 р.), Л. П. Калениченко (нар. 1898 р.), скульптори М. О. Гаврилко та І. П. Кавалерідзе (нар. 1885 р.) й інші.
Майстерність вихованців технікуму відома далеко за межами нашої країни. У Зах. Європі, США, в Латинській Америці зберігаються самобутні українські майоліки, виготовлені руками старих і молодих миргородських майстрів. Мовою форм, барв, ліній змальовують вони ті ідеї, речі, явища, які їх хвилюють.
Понад 120 років тому, перебуваючи влітку 1845 року в Миргороді, Т. Г. Шевченко, крім біблії, нічого не знайшов. «Нечего читать,— писав він до А. Родзянка.— Если бы не библия, то можно было бы с ума сойти»1. Тепер поетові не довелося би тут нудьгувати. У бібліотеках міста — 200 тис. томів книг. Велику культурно-освітню роботу проводить бібліотека ім. Д. Гурамішвілі, яка обслуговує понад 5 тис. читачів. Тут часто бувають читацькі конференції, тематичні вечори, зустрічі з поетами і письменниками, передовиками виробництва.
Великою повагою миргородців користується районний Будинок культури. Його двом самодіяльним колективам — театрові у 1959 році і академічній хоровій капелі у 1965 році — присвоєно почесне звання народних. За рівнем своєї творчої майстерності вони наближаються до рівня справжнього професійного мистецтва. У репертуарі народного театру — і українська класика, і твори радянських драматургів.
В Будинкові культури щодня — щось нове, цікаве. Концерти естрадного оркестру «Ритм», або усний журнал «Цих днів не змовкне слава», вечори молоді «Золоті розсипи», «Космічні далі», «Співає Миргородщина», або кінолекторій «З поглядом у завтра», чи заняття університету культури «Етика наших днів»,— все це вабить сюди і молодих, і літніх людей.
При Будинкові культури є танцювальний колектив, оркестр духових інструментів, який на обласному огляді в 1965 році зайняв перше місце, гурток художнього читання, агіткультбригада, дитячий танцювальний колектив. Близько 300 чол. охоплено роботою гуртків художньої самодіяльності.
У широкоекранному кінотеатрі тут щодня демонструються фільми.
Не впізнати сьогодні нового, світлого, крокуючого у майбутнє Миргорода. Високо до неба здійнялася щогла телевізійного ретранслятора, проект якого на громадських засадах розробили місцеві інженери Н. Є. Носов і Л. К. Апухтін. Передачі приймаються з телецентрів Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви. На голубих екранах миргородці побачили велике життя країни. ,
У побут миргородців входять нові радянські обряди і звичаї — посвячення юнаків і дівчат у робітників та колгоспників, свято вулиці, звіздини, весілля, вручення паспортів. Кожної неділі біля Палацу шлюбу і народних обрядів грає музика, збираються святково одягнені трудівники міста.
Цінують тут і красиві старі обряди та звичаї. Новорічними зимовими вечорами на вулицях міста лунають колядки і щедрівки. Влітку, коли лягають перші покоси на ланах, колгоспники відзначають свято першого снопа, молодь вшановує Івана Купала. І всюди — пісня. Славна, хвилююча, що за серце бере, народна пісня.
Славиться миргородська земля і своїми вченими, письменниками, митцями.
У Миргороді жив і працював земським лікарем хірург-новатор, у майбутньому доктор медицини і автор понад «85 наукових праць А. Т. Богаєвський (1848—1933). Тут народились і вчились у дитячі роки в майбутньому відомий радянський педіатр, автор монографії «Семіотика і діагностика дитячих хвороб», заслужений діяч науки УРСР професор О. 3. Лазарев (1870—1951), видатний вчений-історик, директор Інституту історії АН СРСР академік Б. Д. Греков (1882—1953).
З народу вийшли і талановиті організатори Радянської влади на Миргородщині О. І. Нехворосний (прибл. 1897—1937), пізніше ректор Харківського державного університету; кол. земський лікар Г. П. Радченко (прибл. 1890—1938); кол. матрос Чорноморського флоту, учасник штурму Зимового палацу П. Ф. Нечес (нар. 1891 р.), який у 20-х рр. очолював у Миргороді партійну організацію, та інші.
У Миргороді навчались відомі українські радянські письменники М. В. Семенко (1892—1937), родом з сусіднього села Кибинець; М. М. Романівська (нар. 1891 р.), родом з сусіднього села Срок; Я. І. Шутько (нар. 1916 р.), свої перші вірші друкував у районній газеті «Червона трибуна» (1936 р.).
На Миргородській землі розцвіли таланти народної поетеси X. Д. Литвиненко (нар. 1883 р.) і народного різьбяра Я. О. Усика (1872—1961). Донька селянина-бідняка X. Д. Литвиненко не вміла ні читати, ні писати і лише після Жовтня стала освіченою жінкою. Одною з перших жінок вступила вона до миргородського колгоспу, згодом стала членом Спілки письменників України. У 1960 році вийшла у світ друга книга її творів — «Степові квіти». Член Спілки художників України Я. О. Усик створив чимало барельєфів із зображенням М. В. Гоголя (напр., «Гоголь слухає лірника» та ін.), деякі з них експонуються на виставках у Полтаві, Києві, Москві.
Добре відомі імена українських різьбярів — заслуженого майстра народної творчості УРСР В. С. Кваші, автора барельєфа «Кобзар Михайло Кравченко», портретів М. В. Гоголя, Т. Г. Шевченка та ін., такого ж самобутнього митця І. І. Пазинича, художника В. І. Хитька, майстра художньої вишивки Г. П. Феофанової та інших.
За післявоєнні роки виросло нове покоління миргородців, яке своєю самовідданою працею, вірним служінням народові примножує славу Миргородщини. Імена полярного льотчика Героя Радянського Союзу О. Ф. Бабенка, українського радянського письменника Анатолія Димарова стали відомими за межами рідного краю. З 1946 по 1964 рік тут жив і працював головний геолог Миргородської контори буріння лауреат ленінської премії Л. С. Палець (1906—1964).
З пошаною говорять тут і про Героїв Соціалістичної Праці — члена ЦК КП України М. В. Шевченка і ланкову М. Д. Красюк, про заслужених лікарів УРСР С. Ф. Торяника і А. І. Шамрая, про вчителів Г. С. Зубенко, Л. В. Шаповал та багатьох інших.
Так, славне це місто Миргород на Полтавщині! Славне воно своєю давньою і багатою історією, своїми людьми і їхньою працею, своїми дерзаннями і чудовим майбутнім…
А. М. АББАСОВ, О. Я. ГЕРАСИМЕНКО