Миргород, Миргородський район, Полтавська область
Миргород — місто районного підпорядкування, центр району, залізнична станція на лінії Київ—Харків. Розташований на річці Хоролі, за 105 км від Полтави. Населення — 26,1 тис. чоловік.
На північній околиці міста виявлено рештки двох ранніх слов’янських поселень Черняхівської культури (II—VI ст. н. е.).
Вже в XV—XVI століттях, коли більша частина України належала до складу Великого князівства Литовського і почалося відродження знищених татарами міст, Миргород існував як населений пункт. Засвідченням історика Д. М. Бантиш-Каменського, польський король Стефан Баторій 1575 року визначив Миргород полковим містом.
Миргород кінця XVI — початку XVII ст.— невелике місто, населене «тягловими» селянами-хліборобами і реєстровими козаками, що несли службу у польського короля.
В грамоті короля Сигізмунда III за 1620 рік вказується, що Миргород входив до складу Переяславського староства і належав шляхетному Янові Чернишевському. З 21 серпня 1621 року жалуваною грамотою того ж короля Миргород разом з навколишніми селами і хуторами передано адміністратору королівських земель Бартоломею Обалковському для того, щоб «названий шляхетний… міг правильно з вигодою всім цим управляти і забезпечити охорону селітри». Місто в його володінні було понад 10 років, потім відійшло до родовитого магната Конєцпольського.
Миргород згадується в такому історичному документі Російської держави 1627 року, як «Книга Большому чертежу».
Населення Миргорода брало активну участь у повстаннях в кінці XVI — на початку XVII ст. Так, у 1637 році Миргородський полк підтримав повстання нереєстрових запорізьких козаків під проводом Павлюка, який мав намір з’єднатися з донськими козаками і визнати владу Російської держави».
В 1638 році миргородці брали участь у селянсько-козацькому повстанні проти польської шляхти, яке очолив гетьман нереєстрового козацтва Яків Острянин (Остряниця). Після битви під Лубнами військо Острянина в ніч з 16 на 17 травня 1638 року почало відходити на північний схід, а потім повернуло на Миргород, сподіваючись поповнити тут свої запаси пороху і продуктів. У Миргороді були великі селітроварні і порохові комори.
Гетьман Потоцький вирішив переслідувати військо Острянина і послав слідом за ним свій загін, який зустрівся з загонами отаманів Мурки та Ріпки, що йшли з Дону до Острянина. Відбувся великий бій, який дав можливість Острянину ввійти у Миргород і запастись необхідним. 30 травня 1638 року біля Сліпороду, що під Лубнами, бій продовжувався. Та сили були нерівні, і козаки зазнали поразки. Після придушення повстання Миргородський полк за постановою сейму був скасований, а його полковника Терентія Яблонського силоміць пострижено в ченці.
Виступи українського народу проти польсько-шляхетського панування переросли у визвольну війну 1648—1654 рр. Влітку 1648 року Миргород визволено від польсько-шляхетських загарбників і він знову став полковим містом Миргородського полку, центром виробництва селітри для повсталого народу. Миргородський полк був одним із боєздатних і стійких полків у війську Богдана Хмельницького. Складався він з 14 сотень, нараховував 2630 чоловік. Полк брав участь у боях під Корсунем і Збаражем, у походах на Львів і Замостя, у Пилявецькій, Зборівській, Берестецькій, Батозькій та інших битвах народно-визвольної війни 1648—1654 рр. За реєстром козацьких полків 1650 року Миргородський полк нараховував 3158 козаків і був третім за величиною серед 16 полків України.
У липні 1650 року Миргород відвідав Богдан Хмельницький. Тут він вів переговори з російськими людьми про возз’єднання України з Росією.
Після Білоцерківського договору частина козаків з козацької старшини, будучи незадоволеною кабальними умовами, відкрито висловлювалася проти Б. Хмельницького. Незадоволених очолив полковник Матвій Гладкий, якого гетьман змушений був стратити, щоб припинити незадоволення. 18 травня 1652 року Гладкого поховано в Миргороді.
У січні 1654 року одразу після Переяславської Ради населення Миргорода в присутності представника російського уряду Михайла Воєйкова склало присягу на вірність союзові з російським народом. У 1658 році миргородці влилися в народне повстання на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем проти гетьмана Івана Виговського і миргородського полковника Григорія Лісницького, які зрадили союзові з Росією і намагалися повернути Україну під владу Польщі.
Зрадник гетьман з допомогою татарських військ жорстоко розправився з повсталим полком і, як свідчить літописець, «даде на разграбленное пленение Миргород, Обухов, Сорочинцы, Багачку». Татари спалили центральну частину міста, і до наших днів в народі цей район міста називають «Пожежою».
В листопаді 1658 року на Україну прибув московський боярин Ромодановський з 20-тисячним військом. Він закликав прихильників Росії повести рішучу війну проти зрадника Виговського. На цей заклик відгукнулась біднота Миргородського полку. Повсталі дейнеки (загони селян, озброєні кіллям) боєм взяли спочатку Говтву, а потім Миргород. Ромодановський залишився в місті, а дейнеки вирушили на Лубни.
В травні—червні 1666 року гетьман Правобережної України П. Дорошенко нападав на Миргород, щоб відірвати його від Росії. В одному з боїв під стінами Миргорода брало участь близько 3 тисяч татар, 300 серденят (найманих військ) і 50 німців.
Економічне становище міста того часу, кількість населення показують «Переписные книги 1666 года», складені при гетьмані Брюховецькому. Метою перепису було закріпачення міщан і селян. Тоді царськими воєводами в Миргороді було описано 199 міщанських дворів, три млини, 3 толчеї, 3 пивоварні, 3 солодовні. В місті були поширені різноманітні ремесла. Прізвища і прізвиська багатьох міщан свідчать про рід їхнього заняття — Яків Селетрин, Альфер Швець, Осип Ткач, Іван Пічник, Гаврило Різник, Афанасій Гончар, Альфер Слюсар та інші.
Коли царські воєводи наказали брати з міщан і селян в казну «чинш» (грошовий оброк) і «осип» (хлібний податок), вони зустріли рішучий опір з боку простого народу. В лютому 1668 року миргородці прогнали воєводу, збирачів грошей, заявивши при цьому, що «… денег, хлеба и медвенных доходов в казну государеву не дают и впредь давать не хочут».
Борючись з соціальним і національним гнітом, який все більше посилювався, селянство і козацтво повставало проти старшини, гетьманства і царських властей.
Селянське населення, тікаючи від кріпацтва, записувалось в козаки. Але в 1688 році Мазепа заборонив приймати в козаки «тяглих», а уряд виключав із списків компанійських та козацьких полків селян. Внаслідок того у травні 1690 року в Миргородському полку спалахнуло велике повстання, спрямоване проти кріпосницької політики уряду і старшини. Миргородці відмовилися підкорятися наказам старшини і не вийшли до походу проти кримських татар. Багато козаків розійшлося по домівках. Тільки в кінці 1691 року повстання придушено. Та через сімнадцять років у Миргородському полку знову спалахнуло повстання в зв’язку з виступом на Дону Кіндрата Булавіна (1707 р.).
Миргородський полк не раз проявляв героїзм у спільній боротьбі двох братніх народів проти іноземних загарбників.
В 1695 році миргородці в складі війська Петра І штурмували фортецю Азов, відзначилися при здобутті фортець Казикермен, Тамань, де… «полковник Миргородський Данило Апостол… паче прочих показал храбрость».
Під час Північної війни Миргородський полк брав участь у битві під Ерестфером, ходив «под город Юрьев Ливонський,-который был отнят у шведов, и казаки с победой вернулись домой».
В 1708—1709 рр. у Миргороді була штаб-квартира фельдмаршала російської армії Шереметьева, генерал-майора Волконського. Місцеве населення допомагало російським військам у їх боротьбі проти Карла XII і зрадника Мазепи. В травні 1709 року миргородці розгромили польський загін, що йшов на допомогу шведам.
У 1722 році козаки Миргородського полку взяли участь у поході Петра І на Дербент, де «над десятьма тисячами козацького війська був наказним гетьманом Данило Апостол». 11 вересня того ж року цар відвідав гетьмана, був у нього на обіді.
Популярність Данила Апостола та його військові здібності (полковником у Миргороді був з 1683 по 1727 р.) сприяли тому, що з відновленням гетьманства 1727 року його обрано гетьманом України. Полковником Миргородського полку став його син Павло. Майже 80 років, з 1659 по 1736, полковницький уряд в Миргороді тримала сім’я Апостолів (Павло, Данило, Павло).
Миргородці відзначилися і в російсько-турецькій 1735—1739 рр., і в Семирічній 1757—1762 рр. війнах. У битві під Гросс-Егерсдорфом Миргородський полк на чолі з полковником В. П. Капністом (батько російського письменника В. В. Капніста) хоробро бився з пруссаками. В одній із сотень цього полку був і великий грузинський поет Давид Гурамішвілі.
На початку XVIII століття Миргород був значним торговельним і культурним містом. За даними 1723 року Миргородський полк складався з 15 сотень, що мали 4840 реєстрових козаків. Його сотенні містечки: Багачка, Білоцерківка, Великі Сорочинці, Градизьк, Кременчук, Хорол, Шишаки, Яреськи та ін. Полк мав 82,5 тис. чол. населення. Зокрема, Миргород — понад 5 тис. чол. Це були, головним чином, козаки, ремісники, купці.
Миргород відомий був і своїми великими ярмарками, на які приїжджали люди далеких міст.
Миргородські купці торгували і з іншими країнами. Так, у червні 1724 року жителі Ізюмського (Яковлев) і Миргородського (Собатченко, Дитятко) полків відправили до Шльонська 1200 волів. «Уже 1725 року через київські застави у Бреславль були пропущені купецькі люди з Миргородського і Полтавського полків». Миргородські купці вели торгівлю з Данцігом, Лейпцігом, Берліном, Нюренбергом та іншими закордонними містами. Своїми виробами славилися миргородські чинбарі, гончарі, шевці, а також бублешники. З 359 ремісників, що жили в Миргороді 1783 року, 2 походили з поміщиків, 199 — з козаків і 158 — з селян. За межі Миргородщини линула слава і про миргородських кобзарів.
Після ліквідації Миргородського полку місто у 1782 році увійшло до складу Київського намісництва, а з 1796 — до Чернігівської губернії. З 1897 року належить до Малоросійської губернії. У 1802 році Миргород став повітовим містом Полтавської губернії. Через три роки після того місто мало 6334 жителі, серед них було 1340 казенних та власних селян, 437 міщан, 25 купців, 1350 козаків, 129 дворян, 121 ремісник. У місті широко розвивались ремесла — шевське, теслярське, бондарське, гончарне та ін. З 1799 по 1805 рік торговим людям для поїздок видано 587 паспортів.
Наприкінці XVIII і на початку XIX століть Миргородщина дала чимало славних імен в літературі, науці, суспільно-політичному житті, які відбивали передові погляди кращої частини інтелігенції, що прагнула служити народові, його волелюбним прагненням.
Ціле півстоліття прожив у Миргороді відомий грузинський поет Давид Гурамішвілі. З 1756 року, вийшовши у відставку, з Миргородом він майже не розлучався. Тут у нього часто бував український філософ і поет Г. С. Сковорода.
Значне місце в поезіях автора «Давитіани» займають українські мотиви.
У Миргороді поет і помер. 1949 року на могилі Давида Гурамішвілі встановлено пам’ятник. Вулицю, де жив поет, восьмирічну школу № 2 та міську бібліотеку названо його ім’ям.
Жив у Миргороді і талановитий іконописець козак Лука Боровик. Його син В. Л. Боровиковський (1757—1825) став визначним українським і російським живописцем, академіком. Художник створив близько 200 портретів своїх сучасників, був фундатором романтично-реалістичної школи українського живопису. Бував тут часто і В. В. Капніст (1758—1823), російський і український письменник (жив поблизу, вс. Великій Обухівці).
У 80-х роках в Миргороді жив і працював український історик, етнограф та агроном В. Я. Ломиковський (1778—1845). Він збирав документальні матеріали з історії України, видав у 1803 і 1805 рр. свої записи народних дум, переклав з французької мови «Історію малоросійських і запорізьких козаків» Шерера, склав словник «Про Малоросію…». У 1894 році історику О. Лазаревському вдалося купити в Москві невідомий рукопис, на якому стояла помітка «Миргород». Це, як виявилося, і були записи Ломиковського. М. В. Гоголь, що знав Ломиковського, відобразив його як прогресивного поміщика «землероба» Констанжогло у 2-й частині «Мертвих душ».
Під час Вітчизняної війни 1812 року на Миргородщині сформувався 6-й полк народного ополчення, його командиром був підполковник Клименко. 7 вересня 1812 року Миргородське повітове ополчення вирушило в діючу армію і взяло участь у переможних боях під Красним, Могильовом, Горками та іншими містами. У списках нагороджених орденами за героїчні подвиги зустрічаємо миргородців С. І. Муравйова-Апостола, В. О. Фролова-Багрєєва, І. Гонтаря та інших. Діяльну участь у формуванні козацьких полків брав видатний український письменник І. П. Котляревський, який свою військову службу розпочинав у Сіверському драгунському полку, що квартирував на Миргородщині.
З Миргородом тісно пов’язана діяльність декабристів. Три сини хомутецького дворянина І. М. Муравйова-Апостола — Матвій, Сергій та Іполит — брали активну участь у перших декабристських організаціях. Сергій Іванович був одним з керівників Південного таємного товариства.
У Миргороді жив декабрист Павло Шершавицький, у війську служив декабрист Ф. Ф. Вадковський, який пропонував створити підпільну друкарню для друкування революційних листівок, брошур та іншої нелегальної літератури, член Південного і Північного товариств.
У Миргороді не раз бував великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко, який жив у козака Коробки, гостював у декабриста П. Шершавицького. В жовтні 1845 року він написав у Миргороді вірші «Не завидуй багатому» і «Не женися на багатій», а також поему «Великий льох».
Наприкінці 1860 року до Миргорода на посаду вчителя повітової школи (відкрита в 1813 році) прибув український письменник А. П. Свидницький. Він розгорнув широку просвітительську діяльність: поширював серед населення твори Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Пушкіна, Некрасова, організував безплатне навчання селян у недільній школі. «Сюди,— як згадує учень Свидницького І. А. Зубковський,— приходили, незважаючи на суворі морози і хуртовину, верст за чотири від міста, навіть сивоволосі старики… і розносили добру славу про недільну школу і її вчителя Свидницького».
У Миргороді письменник написав і свої кращі твори «Великдень у подолян» та повість-хроніку «Люборацькі». Письменник був одним з фундаторів першої громадської бібліотеки у Миргороді. Для її поповнення він влаштовував літературні та вокально-музичні вечірки.
Ніякого «звільнення» селянам, окрім пограбування, не дала реформа 1861 року. В Миргороді в маєтку поміщиці Т. І. Васецької з 44 ревізьких душ селян і 62 дворових, які мали 138 десятин землі, звільнилося 37 ревізьких душ селян і 3 дворових, що одержали 101 десятину землі. 37 десятин було відрізано на користь поміщиці. За уставною грамотою селяни залишилися на здольній повинності. За землю щороку вони повинні були відробляти 1230 літніх і 818 зимніх робочих днів. По викупу селяни мали заплатити державі за землю щороку (протягом 49 років) по 228 карбованців і 88 копійок.
Миргород у післяреформений час — глухе, провінційне місто, що мало 9841 мешканця. Тут було 12 невеликих промислових підприємств — 10 олійниць і 2 цегельні; 36 крамниць. Працювало 257 ремісників. Переважна маса людей займалась хліборобством, близько 1 тис. чол. чумакувало або ходило на заробітки.
Ряд неврожайних років, епідемії віспи і дифтерії, падіж худоби, а також найбільше селянське лихо — безземелля — все це разом крайнє відбивалось на народжуваності і смертності населення. Особливо тяжкими були 1879—1881 рр., коли в усьому повіті був голод. Понад 3,5 тис. селянських родин (17,2 тис. чол.) просили уряд дати хлібну позику до врожаю 1881 року, але її вони не одержали.
Ще гостріше проходив процес соціальної диференціації села. У тому ж 1881 році було: з 14 637 козацьких дворів — 77 проц. земельних і 23 проц. безземельних.
З 9623 дворів тимчасово зобов’язаних селян — 62 проц. земельних і 38 проц. безземельних, а з 280 дворів казенних селян — 69 проц. земельних і 31 проц. безземельних. Отже, третина всіх господарств повіту була безземельною, шукала заробітків. Щорічно на промисли і заробітки йшло з повіту 4662 чол., що складало 10 проц. селянського населення повіту.
Безземелля і голод викликали селянські заворушення в усьому повіті. В 70-х роках у Миргороді і в повіті посилився революційний рух. «Пішли в народ» миргородці — студенти Київського університету брати Іван, Панас та Микола Зубковські, С. К. Писаренко, І. І. Скибинський, Григорій Ярошенко, Антон Глушко, сини великосорочинського поміщика Малинки Віктор і Георгій. У 1875 році вони заснували «Миргородський народницький гурток», який розповсюджував серед населення нелегальну літературу.
Відомим пропагандистом марксизму на Україні був І. Ф. Фесенко (1846—1882), родом з Миргородщини. Знайомий з К. Марксом і Ф. Енгельсом, він багато зробив для поширення економічного вчення Маркса, був високо оцінений Г. В. Плехановим.
Тут, на миргородській землі виріс талант народного кобзаря Самійла Яшного (1810—1905), який оспівував боротьбу за волю.
У Миргороді народились і вчились брати І. Я. Рудченко (Іван Білик, 1845— 1905) — український фольклорист, критик і письменник та П. Я. Рудченко (Панас Мирний; 1849—1920) — видатний український письменник революційно-демократичного напрямку, автор класичних творів, реалістичних оповідань, повістей, романів, п’єс, що відбивають столітню історію українського села. Зіставляючи дві епохи — кріпосницьку і капіталістичну, він викривав грабіжницьку реформу 1861 року, показував соціальне розшарування селянства, зростання куркульства і зубожіння бідноти, осуджував поліцейське насильство, царський суд, земство, відобразив протест і боротьбу трудящих проти соціального гноблення. У 1867—1871 рр. він працював у Миргороді.
Значно пізніше тут жив і працював талановитий український письменник В. І. Самійленко (В. Сивенький, 1864—1925), автор ліричних і сатиричних поезій, оповідань, в яких оспівував рідну природу, зображував соціальне і національне гноблення, осуджував пустомельство лжепатріотів, панів-лібералів.
Отже, чимало видатних діячів соціально-визвольного руху і революційної боротьби дала вже наприкінці XIX століття Миргородська земля.
В цей час у самому Миргороді проживало на 1 січня 1896 року 11 087 чол. Місто мало 1618 будинків: 19 цегляних, 207 дерев’яних і 1392 глиняні хати. В середині 90 рр. тут пройшла залізниця (Київ—Полтава), збудовано горілчаний і миловарний заводи та механічний млин. Розширювалась торгівля.
На дуже низькому рівні були в місті і повіті охорона здоров’я та освіта. Царський уряд не був зацікавлений в їхньому розвиткові; досить сказати, що в 1895 році з 10,1 тис. крб. витрат міського бюджету на міське управління видано 2,2 тис. крб., а на охорону здоров’я 485 крб., на освіту — 1,3 тис. крб., і це тоді, наприклад, коли на одного лікаря припадало близько 4 тис. громадян міста, коли письменних тут було лише 23,8 процента, а в повіті ще менше — 14,3 процента.
Миргородське дворянство навмисне гальмувало розвиток народної освіти. Про це свідчить і такий факт. В 1884 році голова земської управи граф М. Е. Орурке в звітній доповіді земству вихвалявся, що з асигнованих 1000 крб. на народну освіту в повіті управі вдалося зекономити 700 карбованців. Недивно, що і в самому Миргороді працювали лише повітове училище та церковно-парафіяльна школа. 1896 року з ініціативи народних майстрів засновано тут художньо-промислову школу ім. Гоголя. У тій школі вивчалися ліпка і формовка виробів з глини, гіпсу та інший декоративний живопис, бронзування і лакування, різьба по дереву, токарне мистецтво, позолота дерева, слюсарно-механічна справа, гальванопластика, ливарна справа, технологія окремих ремесел із стислим викладом основ механіки, фізики і хімії. Зрозуміла річ, що склад учнів у цих школах був надто обмежений.
Незадоволене своїм безправним політичним і тяжким економічним становищехм трудове населення включалося в боротьбу проти самодержавства і буржуазії, в революційний рух. Напередодні революції 1905 року в місті вже діяла група РСДРП, яка керувала революційною боротьбою трудящих і мала зв’язок з Катеринославським, Кременчуцьким та Полтавським комітетами РСДРП.
Миргородський повітовий справник закидав прокурора Полтави рапортами про поширення в повіті нелегальної літератури. Активну участь у поширенні цієї літератури брав і учень художньо-промислового училища ім. Гоголя М. В. Микиша. Весною 1903 року він збирав групами козаків і селян, читав їм брошури та листівки революційного змісту, за це був кинутий до в’язниці. М. В. Микиша був добре відомий на Миргородщині. Згодом він закінчив Київську музично-драматичну школу ім. Миколи Лисенка (по класу О. Мишуги), з великим успіхом виступав на сценах театру Миколи Садовського, а після Жовтневої революції — Київського і Харківського академічних оперних театрів та Великого театру СРСР. З 1944 року він — професор Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського.
25 вересня 1905 року повітовий справник знову доповідав своєму начальству про розповсюдження в Миргороді листівок Кременчуцького комітету РСДРП «Царський мир», про підготовку в місті страйку.
У повідомленні прокурора Полтавського окружного суду міністрові юстиції писалось: «… 17 жовтня в Миргороді почалася забастовку прикажчиків і робітників торговельних та промислових підприємств, які на другий день зібралися в кількості 400 чоловік у місцевості Островок, щоб обговорити своє економічне становище». Дізнавшись про це, поліція розігнала сходку, а кількох її організаторів заарештувала. 21 жовтня біля будинку поліцейського управління зібрався натовп — понад 1000 чоловік—і почав вимагати звільнення затриманих учасників сходки. Налякана цими подіями поліція змушена була звільнити заарештованих.
1 листопада місцеві жителі Я. П. Сєргієнко, Микола Івко, Варшавський та Ф. Різницька знову організували на Островку масову сходку, на яку зібралося 250—300 чол. Микола Івко виступив з промовою, в якій говорив, що землю, віддану царем поміщикам, настав час повернути народові. Він закликав до повалення царату, влади поміщиків і фабрикантів. Та оратору не дали закінчити промову. Налетіли козаки і розігнали масовку, а її організаторів арештували.
Підтримуючи пролетаріат Росії, залізничники станцій Миргород та Ромодан у жовтні—грудні 1905 року взяли участь у загальному Всеросійському страйку залізничників.
Революційний настрій робітників Миргорода передавався селянам. 23 листопада біля приміщення Миргородського волосного управління зібралася сходка селян у кількості близько 6 тис. чоловік. Один з ораторів закликав боротись за волю і землю. Наступного дня він «перед ще більшим натовпом говорив про організацію селянських спілок і закликав селян не платити податків, не йти у солдати, не виконувати розпорядження уряду».
Після жорстокого придушення революції настали чорні роки реакції. У Миргороді надмірне старання виявляла поліція та чорносотенці на чолі з запеклим монархістом Кисельовим. Та не могли вони зламати революційного духу трудящих. Миргородський справник продовжував скаржитися полтавським урядовцям, що селяни не хочуть йти в солдати, а деякі мобілізовані нахваляються зі зброєю в руках виступити «проти начальства».
Проти чорносотенців мужньо виступив також відомий український художник О. Г. Сластіон, ілюстратор ПІевченкових «Гайдамаків», автор портретів українських кобзарів і багатьох картин (у т. ч. — «Миргород»), карикатурист у прогресивному сатиричному журналі «Шершень». О. Г. Сластіон працював у Миргороді викладачем художньо-промислової школи ім. Гоголя.
В кінці 1911 року учні художньо-промислової школи оголосили страйк. Вони відмовилися ходити на заняття і скаржилися до Петербургу на«… грубе поводження з ними директора і наглядача, а також на поганий догляд за хворими, на те, що їх годують гнилим м’ясом, що вчителі бувають в класах в нетверезому стані, грубо поводяться». А в травні 1912 року «гоголяни» (так називали учнів художньо-промислової школи) вийшли на вулиці міста з червоними прапорами і співали революційні пісні, виголошуючи: «Геть царя! Волю — народові!».
Восени 1913 року унтер-офіцер Прокопенко доносив в губернське жандармське управління, що в Миргороді створено таємне «Українське робітниче товариство», зібрання якого проводяться в будинку козака Бакала. З 19 членів цього товариства 2 — студенти, 15 — козаків, 2 — міщани. Члени гуртка читали заборонену літературу, обговорювали гострі політичні питання.
Серед трудящих міста росло незадоволення царською політикою, яка втягла країну в грабіжницьку війну. Основний воєнний тягар лягав на плечі трудового народу. На вулицях Миргорода блукали жебраки, діти залишали школу. Занепадало господарство. Наростало невдоволення, наближалася революція.
7 березня 1917 року миргородці в газеті «Полтавский весник» за 5 березня прочитали про зречення Миколи II від престолу. Трудове населення міста і повіту раділо. Летіли на брук портрети батюшки-царя, полум’яніли червоні знамена, лунали революційні пісні. Та на другий день на стінах будинків появилися оголошення громадського комітету, який утворився з міської і повітової земських управ і виконував волю буржуазного Тимчасового уряду. В них говорилося, що народне торжество є «несвоєчасним» і треба «утриматися від урочистих демонстрацій».
Та революційне піднесення наростало. До міста поверталися по-більшовицькому настроєні солдати-фронтовики: Пахом Власенко, Василь Волошенко, Петро Назаренко, Дмитро Щур, Іван Бабич, Андрій П’явка та інші, які вели агітацію за владу Рад. Після Квітневих тез Леніна під впливом більшовицької агітації у селах повіту створювалися селянські земельні комітети, які приступали до поділу поміщицьких земель.
Наприкінці квітня 1917 року в Миргороді створено Раду робітничих депутатів, якою керували на той час меншовики й есери. Коли в Миргороді, на знак солідарності з соціалістичною революцією, що перемогла у Петрограді, застрайкували робітники друкарні, на засіданні цієї Ради говорилось про збройне придушення страйку. Есерівсько-меншовицька рада вимагала також виведення з міста солдат 78 сотні ополченців, які також вітали жовтневі події, перемогу соціалістичної революції.
25 грудня 1917 року 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну Радянською республікою.
Саперний батальйон, що мав 2 тис. багнетів і стояв у Миргороді, перейшов на бік Радянської влади.
10 січня 1918 року загін Червоної гвардії під командуванням більшовика І. В. Войнова визволив Миргород від військ Центральної Ради. Надвечір того ж дня на мітингу було проголошено Радянську владу на Миргородщині.
24 січня 1918 року в Миргороді створено військово-революційний комітет на чолі з більшовиками Д. І. Чайкою та Г. П. Радченком. Військревком приступив до проведення виборів Рад, створення загонів Червоного козацтва, вів роз’яснюючу роботу серед трудящих про завдання Радянської влади, викривав контрреволюційну політику земства, яке саботувало розпорядження Радянського уряду.
22 березня 1918 року Миргород окупували німецько-австрійські війська. З утворенням гетьманщини влада в Миргороді перейшла до старостату. До Миргорода та в села повіту поверталися поміщики. На селян накладалися великі контрибуції і податки. Сформований з контрреволюційних елементів каральний загін «повітової варти» (поліції) на чолі з царським штабс-капітаном Кирпотою люто розправлявся з радянськими активістами та їх родинами.
Боротьбу трудящих проти окупантів і гетьманців очолив підпільний ревком, керований більшовиком Г. П. Радченком, і створений за допомогою Полтавського губернського повстанського комітету. В лісах діяли невеликі партизанські загони.
Влітку 1918 року залізничники Миргорода й Ромодана взяли участь у Всеукраїнському страйку залізничників, зривали окупантам план вивозу награбованого майна. Партизани вчинили кілька диверсій на залізничній лінії Миргород—Гоголеве— Яреськи.
Підпільний ревком, що перебував у с. Бакумівці, прийняв рішення про об’єднання партизанських загонів в єдиний миргородський загін на чолі з Андрієм П’явкою. Партизани завдавали відчутних ударів по загонах «державної варти» і окупантів.
Відчуваючи наближення часу розплати, гетьманці й окупанти по-звірячому розправлялися з борцями за владу Рад. Особливою люттю відзначався Кирпота. Катувати шомполами, вирізати на грудях п’ятикутну зірку, скрутити проволокою дитині губи — все міг зробити цей катюга. Миргородці ніколи не забудуть, як гетьманці закатували на станції Миргород 17 більшовиків і співчуваючих. Серед замучених був учень художньо-промислової школи Дмитро Самойлович, молодий поет, який перед смертю писав:
Друзі, стійте за бідний народ!
Як і я все йому ви віддайте.
Не жахайтесь кривавих пригод,
До кінця за народ відстраждайте!
4 грудня 1918 року партизанські загони і повстанці визволили Миргород від окупантів та їхніх прислужників гетьманців.
На місцях відновлювалася діяльність органів Радянської влади. Та українські буржуазні націоналісти продовжували чинити опір. За наказами уряду Директорії вони вербували населення до петлюрівського війська. В січні 1919 року в Миргороді відбувся мітинг мобілізованих до армії, на якому вони рішуче відмовилися боротися проти Радянської влади.
Боротьбу з контрреволюцією і саботажем у місті й повіті очолили комуністи. Створена полтавським більшовиком Анатолієм Литвином повітова надзвичайна комісія (ЧК) провела ряд рішучих заходів. Були розстріляні запеклі вороги Радянської влади. Заслужену кару поніс і колишній начальник карного загону гетьманців Кирпота, якому не вдалося втекти від розплати.
4 лютого 1919 року в приміщенні художньо-промислової школи ім. Гоголя відбувся перший з’їзд Рад Миргородського повіту, в якому взяло участь близько 200 делегатів від волостей повіту. Комуністів і їм співчуваючих на з’їзді було понад 150 чоловік, а це свідчило про те, що більшовики завоювали авторитет і довір’я широких мас в місті і на селі.
До складу повітвиконкому було обрано здебільшого комуністів і співчуваючих: Г. П. Радченка, О. І. Нехворосного, М. А. Копотя, В. Н. Волощенка, І. Н. Бабича, П. Т. Власенка, А. Литвина, М. Г. Легейду та інших. Головою повітвиконкому був Г. П. Радченко.
Тоді ж було організаційно оформлено повітову більшовицьку організацію, яка нараховувала 42 комуністи і 25 співчуваючих. В самому Миргороді в березні 1919 року було 17 комуністів.
З партизанських загонів, що діяли в повіті сформувався полк Червоного козацтва, командиром якого був Андрій П’явка. 18 лютого 1919 року відбулися урочисті проводи 1-го Радянського Миргородського полку на фронт, який воював у складі дивізії, очолюваної Миколою Щорсом.
У місті й повіті Ради розгортали свою діяльність. 20 лютого 1919 року в Миргороді почала виходити газета «Вісник Миргородської повітової Ради робітничих, селянських та вояцьких депутатів», замість «Миргородской жизни», яка виходила перед тим — з 20 грудня 1918 року. Редактором газети був Н. Калюжний (пізніше редагував у Харкові журнал «Червоний шлях»).
Наприкінці березня 1919 року в Миргороді урочисто відкрито Червоний клуб ім. Я. М. Свердлова, що «мав здійснювати, як писала повітова газета, виховання пролетарських мас». При клубі обладнано бібліотеку і читальний зал.
Класова боротьба набирала нових гострих форм. Куркульство продовжувало чинити збройний опір радянським активістам і продармійцям. Вночі з 2 на 3 квітня 1919 року приховані петлюрівці на чолі з царським офіцером Дубчаком, який називав себе «отаманом Лівобережної України», підняли заколот проти органів Радянської влади. На 12 годину 4 квітня червонокозача сотня під командою члена повітвиконкому П. І. Чумака примусила їх скласти зброю. Про це телеграфовано було до Києва тов. М. Подвойському.
Той заколот дорого коштував Миргородській партійній організації. Бандити закатували її кращих працівників: Анатолія Литвина — голову повітової ЧК, Петра Литвина, Заславського, Мовшовича, Деручинського, Орловського, Марголіна — співробітників ЧК. Разом з ними петлюрівці розстріляли московських робітників-комуністів Іванова і Євдокимова, що були відряджені до Миргорода для проведення продрозкладки.
Для розслідування заколоту до Миргорода приїжджав К. Є. Ворошилов, тодішній нарком внутрішніх справ України.
У квітні того ж року в Миргороді відбулася перша повітова партійна конференція, яка обговорила невідкладні завдання по заготівлі хліба і боротьбі з бандитизмом. Тоді ж секретарем повітового комітету партії обрано П. Ф. Нечеса, моряка Чорноморського флоту.