Велика Обухівка, Миргородський район, Полтавська область
Велика Обухівка — село, центр сільської Ради. Розташована на правому березі річки Псла, за 45 км на північний схід від районного центру. Населення — 1,1 тис. чол. Великообухівській сільській Раді підпорядковані також населені пункти: Кошове, Панасівна і Сакалівка.
Заснування села припадає на початок першої половини XVII століття. Тут поселялись козаки та міщани, що прибували з-за Дніпра (Обухів, Канів), де особливо лютувала польська шляхта.
Велика Обухівка належала до т. зв. «селітрової держави» польського короля з центром у м. Миргороді. Про це свідчать також рештки слідів селітрових заводів на території цього села, які залишились досі.
За актом «Тарифу подимної податі» Київського воєводства (1631 р.) село спочатку мало назву Бухалівка і сплачувало польському комірникові Б. Обалковському подимний податок у сумі 9 злотих. На карті відомого французького інженера Гійома Боплана село значилось під назвою Хобітовка. Наприкінці 50-х рр. XVII століття воно іменується Обуховим. То був час масового переселення правобережного козацтва на Лівобережжя Дніпра в зв’язку з утисками, що їх чинили польські магнати. Цілком можливо, що третя назва села походить від села Обухова на Київщині, мешканці якого переселялись сюди.
Під час боротьби гетьмана Івана Виговського з полтавським полковником Мартином Пушкарем у 1658 році село перебувало у сфері воєнних дій і після загибелі Пушкаря було віддане Виговським «татарам на ясир і пограбування».
У 1709 році під час шведської навали, за наказом Петра І, князь Долгорукий з чотирма полками, що йшли від Сорочинець по Пслу аж до Савинців і Обухівки, перегородив шлях загарбникам, які відступали на захід після розгрому під Полтавою. В районі Обухівки були сутички між російським і шведським військом.
По «Генеральному следствию о маетностях Миргородського полка 1729—30 гг.» Обухівка, що мала 116 дворів, серед вільних сіл належала до Сорочинської сотні.
У 1743 році на володіння Обухівкою та іншими землями на Україні одержав царську грамоту миргородський полковник, а потім бригадир російського війська В. П. Капніст, що походив з роду італійського дворянина. Цими землями його нагородила цариця Єлизавета Петрівна «яко иностранного человека, за выезд из отечества его». 3 того часу село стало постійним місцем проживання сім’ї Капністів.
23 лютого 1758 року в Обухівці народився російський і український письменник В. В. Капніст, автор антикріпосницького твору «Оди на рабство», відомої сатиричної комедії «Ябеда». Дитячі роки поет провів в Обухівці, в оточенні селян і козаків із слобідських полків, які раніш були у війську під командуванням його батька.
Під час служби поета в Петербурзі і в Києві його сім’я жила в Обухівці. Маєтком управляла його мати G. А. Дуніна-Борковська. Дружина поета часто скаржилась в листах до В. В. Капніста на скупість його матері, на безладдя в маєтку, на погане харчування селян, які тікали з села. Протестуючи проти указу Катерини II від 3 травня 1783 року про закріпачення українського селянства, Капніст подав у відставку з військової служби, залишив столицю і виїхав на Полтавщину.
Тут він був затверджений генеральним суддею Полтавської губернії, вважався на службі в департаменті народної освіти, був почесним членом ряду літературних товариств. Та Капніст надавав перевагу вільному життю в любимій Обухівці, де написав чимало творів, працював над комедією «Ябеда». Поет дуже любив рідне село і присвятив йому один з кращих віршів — елегію «Обухівка».
О как сие мне место мило,
Когда во всей красе своей,
Приходит спутница ночей
Сливать с мечтой души унылой
Воспоминанье светлых дней…
Протягом останніх років життя Капніст працював в Обухівці над підготовкою повного зібрання своїх творів, але здійснити це видання йому не вдалося.
Стосунки В. В. Капніста з обухівськими селянами були типовими для поміщика-ліберала. Він вислуховував скарги на несправедливість і утиски справників та засідателів, але істотно допомогти скривдженим не міг. Дочка поета С. В. Капніст (Скалон) в своїх спогадах розповідає, що одного разу батько ледве не захворів, побачивши, як в сильний холод й мороз майже голих селян прив’язали до колодок на подвір’ї за несплату податків.
Безправність народу, розгул поліцейського свавілля примушували передових людей того часу замислюватись над майбутнім Росії. В будинку Капністів частими гостями були передові люди того часу. Разом з своїми батьками в Обухівці бував молодий М. В. Гоголь. Саме тут він ознайомився з творчістю Капніста, з його комедією «Ябеда», що сприяло формуванню прогресивних тенденцій у його світогляді. Влітку 1813 року в селі гостював Державін. Він захоплювався красою обухівської природи і казав, що тут «дихає все поетичним натхненням».
В. В. Капніст мав тісні дружні стосунки з своїми сусідами — ліберальним сановником Д. П. Трощинським, письменником І. М. Муравйовим-Апостолом та його синами-декабристами, що жили в селі Хомутці. Декабристи Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли часто бували в Обухівці. Під їх впливом сини В. В. Капніста Семен і Олексій стали членами «Союзу благоденства».
В Обухівці в період діяльності перших таємних організацій бували й інші декабристи. С. В. Капніст у своїх спогадах повідомляє про двотижневе перебування в їхньому маєтку декабристів Микити Михайловича Муравйова з братом Олександром і М. С. Луніним. Бував тут і декабрист М. Бестужев-Рюмін. У 1820 році в Обухівку завітав Микита Муравйов, маючи при собі чернетку програмного документа про встановлення республіканського ладу в Росії, який дав йому в Тульчині П. І. Пестель.
В Обухівці, де зібрались чотири члени організації — М. М. Муравйов, М. С. Лунін, М. І. Муравйов-Апостол, С. В. Капніст, «йшла мова і про конституційний проект, який з перемогою революції запровадять в Росії, і про агітаційні документи, що сприятимуть зростанню самосвідомості народу. В Обухівці велися жваві розмови про життя таємного товариства взагалі».
Після створення Південного товариства декабристів, по дорозі до Полтави в 1821 році, в Обухівку до Капністів заїжджав і П. І. Пестель. Вербуючи собі спільників та пропагуючи свої ідеї, Пестель пропонував вступити до Південного товариства синові поета Івану Васильовичу Капністу. Під час розмови з Пестелем І. В. Капніст висловив йому свої думки про те, що при встановленні нового ладу російський і український народи повинні діяти спільно, «роз’єднуючи Малоросію і Росію,— говорив він,— ви послабите обидві сторони в Росії і кинете їх на здобуток зовнішнім ворогам».
1823 року В. В. Капніст помер, його поховано на родинному кладовищі в Обухівкі. Труну, як він того забажав, зроблено з дерева, що його оспівав він у віршах «Обухівка» і «Память про береста». На могилі встановлено гранітну плиту з висіченим написом з «Обухівки»:
Капнист сей глыбою покрылся,
Друг муз, друг Родины он был;
Отраду в том лишь находил,
Что ей, как мог служа, трудился,
И только здесь он опочил…
З Обухівкою був зв’язаний і декабрист М. І. Лорер, який виховувався в сім’ї П. В. Капніста, рідного брата поета. В 1824 році Лорер побував в Обухівці по дорозі до Хомутця, куди він їхав за дорученням Пестеля для зустрічі з М. Муравйовим-Апостолом.
Відвідати знову Обухівку М. І. Лореру довелося лише в 50-х роках, після тяжких поневірянь — ув’язнення в Петропавлівській фортеці, сибірського заслання, служби на Кавказі. Зустріч його з родиною Капністів в Обухівці була сердечною і зворушливою. Ще в 60-х роках, серед обухівських друзів він читав свої спогади, а також твори товаришів-декабристів, написані під час ув’язнення.
Таким чином, с. Обухівка була одним з тих глухих закутків на Полтавщині, де декабристи мали змогу збиратися і вільно обговорювати свої справи, готуючи організований революційний виступ проти царизму.
Після поразки повстання декабристів Іван Капніст також був під загрозою арешту, бо у конфіскованому листуванні Муравйових значилось, що його «призначали на випадок удачі своєї справи, членом тимчасового правління». Олексій Капніст був заарештований у м. Глухові і деякий час перебував у Петропавлівській фортеці. Володіючи після смерті батька Великою і Малою Обухівками, він серед тодішніх поміщиків виділявся неабияким вільнодумством. У 1836 році він заснував і утримував у своєму селі школу для селянських дітей, що була одною з перших сільських шкіл на Полтавщині.
У 1843 році з О. В. Капністом (1796—1869) познайомився Т. Г. Шевченко і мав з ним після того тісні стосунки. Це був перший живий декабрист, якого узнав великий поет-революціонер. О. В. Капніст приятелював з родиною Рєпніних, що жила у Яготині. Сюди у липні 1843 року він привіз Шевченка, познайомив його з Варварою Рєпніною, яка стала щирим і палким другом поета. Говорячи про співзвучність Шевченкової поеми «Тризна» з поезією декабристів, зокрема — Рилєєва, літературознавець Є. П. Кирилюк пише: «Шевченко, безперечно читав в Обухівці (підкр. наше,— авт.) або в Яготині твори останнього, зокрема, поему «Войнаровський» (окреме видання 1825 р.) Сліди цього помітні у «Тризне».
Тимчасом економічне становище селянства щодалі дужче погіршувалось. Не врятувала його і горезвісна реформа 1861 року. Напередодні цієї реформи у Великій Обухівці було вже 200 дворів і 1172 жителі. Поміщикові належало 1400 десятин землі, млини на р. Пслі, горілчаний і овечий заводи, а також 70 дворів, в яких проживало 195 ревізьких душ і 4 дворових. Двоє селян не мали своєї садиби — один жив у панському дворі, другий — у шинку. У селян було всього 768 десятин 81 кв. сажень землі.
Внаслідок реформи а 1861 року поміщик відрізав у, селян 240 десятин 81 кв. сажень землі. За решту—528 десятин—селяни повинні були щорічно виплачувати поміщикові 1393 крб. 17 коп. оброчних платежів. Крім того, в уставній грамоті записано: «Рибні ловлі у водах р. Псла, його затоках, озерах, протоках…, що прилягають до земель вотчинника Капніста, залишаються в безпосередньому розпорядженні вотчинника і з збереженням при цьому за ним на основі закону берегового права. Не погоджуючись з умовами уставної грамоти, селяни відмовились її підписати.
На викуп селяни перейшли 1864 року. За 528 десятин вони повинні були щорічно на протязі 49 років платити державі 1114 крб. 55 коп. викупних платежів. Крім того, вони повинні були заплатити поміщикові 4643 крб. 95 коп. Землю селяни одержали черезсмужно. Так, селянин П. С. Олійник одержав 6 десятин 271 кв. сажень землі в десяти місцях, Т. Е. Комишан — 4 десятини 1473 сажні в одинадцяти місцях.
Після реформи 1861 року посилюється процес класової диференціації селянства. Згідно даних господарської статистики Полтавської губернії за 1884 рік у Великій Обухівці було 165 козацьких господарств і 96 господарств селян-власників, населення — 1358 чол. Орної землі селяни мали 1160 десятин, причому 38 господарств — мали лише садибу, 8 господарств — до 1 десятини землі, 59 господарств— від 1 до 3 десятин. Серед селян навіть прислів’я були поширені: «скільки хати, стільки й поля», «як вийдеш з хати, то за порогом ноги на чужому».
Безземелля примушувало орендувати поміщицьку землю. До 1881 року землі економії графа П. О. Капніста орендував гадяцький лихвар по 4 крб. за десятину, а селянам давав сінокіс по 12 крб., орну землю по 10—12 крб. за десятину.
1881 року селянам Великої і Малої Обухівок вдалося взяти в оренду в пана 685 десятин орної землі, 105 десятин луків і 80 десятин болотяних озер по 6 крб. 50 коп. Це була одна з небагатьох у Миргородському повіті громадських оренд. Та брали в ній участь лише куркулі, заможні селяни, що мали робочу худобу. Селяни безкінних, безземельних і малоземельних господарств, а їх у Великій Обухівці було понад сто, змушені були йти на заробітки та в найми.
За матеріалами подвірного перепису 1900 року 289 селянських господарств Великої Обухівки і хутора Кошового володіли 1579 десятинами землі, тоді як поміщик і чотири великих куркулі мали 1475 десятин. 106 господарств селян-власників, які одержали від поміщика за реформою 509 десятин землі, змушені були виплачувати викупних платежів 672 крб. У рік, крім того, інших податків і різних зборів — близько 685 карбованців.
Кількість безземельних і малоземельних господарств, а також господарств, які не мали робочої худоби, не зменшувалась, а зростала. На далекі заробітки, зокрема до Таврії, кожного року йшли чоловіки і жінки з 55 бідняцьких господарств села.
У Великій Обухівці добре знали про повстання селян у Великих Сорочинцях взимку 1905 року. Свідком і учасником тих подій був обухівський селянин К. Ф. Шупляк. Переляканий поміщик викликав загін козаків, які цілий тиждень перебували в панському маєтку і сікли різками кожного селянина, хто розповідав про події у В. Сорочинцях. Та правди було не сховати, великообухівські селяни були солідарні з великосорочинськими бідняками, що повстали проти утисків поміщиків і жандармів, за землю і волю.
За 50 років після земельної реформи село зросло на 67 дворів, населення збільшилось на 318 чоловік. Процес класового розшарування селянства щодалі зростав і загострювався. Він призвів до того, що в 1910 році 65 господарств зовсім не мали орної землі, 60 мали від 1 до 3 десятин, 62 — від 3 до 6 десятин. В той же час 9 господарств володіли від 15 до 25 десятин землі і 9 куркульських мали від 25 до 50 та більше десятин.
Земля оброблялася примітивними знаряддями праці. На все село було 96 плугів, з яких 2 — дерев’яні; 3 сівалки і 3 кінні молотарки. Возів з залізними осями — лише 20, з дерев’яними осями — 314. 52 господарства були без худоби, 20 господарств мали лише овець та свиней. В багатьох господарствах як робочу худобу використовували корів.
З 82 господарств селяни відходили на заробітки. Невелика частина селян, переважно безземельних, займалась ремісництвом. В селі було 11 теслярів, 5 кравців, 5 чоботарів, 2 ковалі, 5 ткачів, 1 чимбар.
Дуже поширеним було так зване щетинництво. Селяни взимку одержували кредит у лихварів, закуповували галантерею тощо, везли те все до Катеринославської та інших губерній і міняли на свинячу та кінську щетину, яку потім здавали рашівським лихварям. Цей промисел інколи доводив селян до повного розорення, бо щетину доводилось віддавати за копійки. Так, селянин Л. Г. Шульга «дощетиникувався» до того, що його майно за борги конфіскували, а самого вигнали з хати і двору.
Наживався на експлуатації селян і німецький колоніст Грунфельд, який 1914 року взяв в оренду на 10 років панські водяні млини на річці Пслі.
В селі ширились пошесті, епідемічні захворювання, не було жодного лікаря чи фельдшера. Найближча лікарня була у с. Великих Сорочинцях.
Не набагато ліпше, була справа і з освітою. Створена 1836 року парафіальна школа 1879 року перетворена в початкову земську. Та вчилось у ній дуже мало дітей. У 1884 році в селі було письменних: чоловіків 32, жінок — жодної. На 1 січня 1906 року в школі було 70 учнів, а закінчило її лише 4 учні. Решта вибула через матеріальні нестатки — відсутність одягу і взуття в одних, необхідність іти «на роботу» в інших. Багатьом відмовляли в прийомі до школи через «тісноту приміщення». Так, наприклад, у 1913 році з цих останніх причин відмовлено у прийомі 13 учням. Так було до самої революції.
Ще 1898 року при земській початковій школі створено першу в селі загальну бібліотеку, в 1913 році вона мала 258 книг. Та видачі книжок у ній майже не було «за відсутністю» книг, які відповідали б назрілій потребі учнів».
Безземелля і малоземелля, постійний визиск в економіях і на підприємствах викликали гнів і ненависть селянської бідноти до своїх гнобителів. Після повалення в лютому 1917 року царизму великообухівські селяни почали захоплювати поміщицьку землю. Ініціатором був селянин-бідняк Ф. Д. Варченко, який перед тим кілька років працював на шахтах Донбасу.
— Досить косити панам за сніп,— заявив він у селі і викосив самовільно ділянку хліба в панській економії. Слідом за ним почали косити панський хліб й інші селяни, переважно бідняки.
Віковічну мрію селян про землю і волю здійснила Велика Жовтнева соціалістична революція. На початку лютого 1918 року у Великій Обухівці встановлена Радянську владу, створено сільський ревком. Його очолював колишній фронтовик—Н. О. Корнієнко. Пізніше створено комітет бідноти, його головою був К. П. Москаленко. Здійснювались перші заходи по розподілу між селянами панської землі і реманенту.
Влітку 1918 року в село прийшли австро-німецькі війська, а згодом і гайдамаки, в обозі яких прибув і останній обухівський поміщик. Все, що було взято біднотою в панській економії, належало повернути, або сплатити грішми. Хто ж рубав панський ліс, мав повернути дерево до панського двору. Над селянськими синами засвистіли нагайки й різки.
Та біднота чинила опір окупантам і гайдамакам. Чимало великообухівських селян вступило до партизанського загону під командуванням бідняка Андрія П’явки, що формувався в селі Попівці. З Великої і Малої Обухівок та з села Сакалівки до того загону вступило 96 селян.
Великообухівські партизани героїчно бились на різних фронтах громадянської війни. Лише у Таращанському полку дивізії Миколи Щорса воювали жителі села Ю. Ф. Долуда, Г. В. Голян, О. А. Улизько, Д. Д. Варченко. Член більшовицької партії з 1918 року Г. М. Зона воював і загинув у бою з військами Юденіча під Петроградом. Член партії з 1919 року Н. Й. Ступак бився з загонами Колчака на Східному фронті. Уродженець села В. Я. Герасименко (партійна кличка Ленський) у 1918 році був членом виконавчого комітету Київської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, брав участь у повстанні на заводі «Арсенал».
Влітку 1919 року Велику Обухівку захопили денікінці. Вони розстріляли учасника Жовтневого повстання в Петрограді у 1917 році І. І. Радченка. Від їхніх рук загинув і голова Великообухівського ревкому Н. О. Корнієнко.
Не було спокійно в селі і після закінчення громадянської війни. На території Савинцівської волості, до якої належало це село до 1921 року орудувала куркульська банда Хрестового. Бандити чинили масові підпали, грабували селян, вбивали активістів, знущалися з їх родин.
Весною 1921 року бандити зарубали шаблями голову комнезаму М. Б. Фургаса. Для боротьби з бандитизмом було створено загін самооборони, у якому взяли участь понад 50 чол. Очолював загін П. X. Ступак.
Після ліквідації бандитизму на початку 1922 року в селі обрано сільську Раду, головою Ради — Г. С. Середу. В тому ж році в село приїхав посланець Комуністичної партії, ленінградський робітник І. Й. Панков, який був уповноваженим по заготівлі дров для залізничного транспорту. В селі він допоміг створити партійну організацію, членами якої були Ю. Ф. Долуда, Д. К. Товстоп’ят, П. М. Комишан, В. В. Кищенко, Д. Д. Мартиненко.
В березні 1923 року за новим адміністративним поділом В. Обухівка ввійшла до Великосорочинського (згодом перейменованого на Нероновицький) району Лубенського округу.
Восени наступного року в селі створено комсомольську організацію, її активними учасниками були Н. Я. Шмиговський, М. С. Лагода, Г. Ф. Долуда, В. Г. Рогозянський, П. Ф. Півень, І. П. Омельченко, І. Т. Індиченко. Комсомольським секретарем працював В. О. Нечипоренко.
Партійна і комсомольська організації села завойовували справжній діловий авторитет серед населення. Разом з сільською Радою і комітетом незаможних селян вони провели велику роботу в боротьбі за зміцнення сільських органів Радянської влади, в згуртуванні бідняцько-середняцьких мас і в подоланні куркульського опору.
На початку 1925 року у Великій Обухівці куркулі спалили три бідняцькі господарства, в тому числі — активного сількора Д. С. Товстухи.
Відомий український радянський письменник Андрій Головко, який у 20-х роках перебував у Великій Обухівці, зібрав тут чимало матеріалу про класову боротьбу на селі, використавши його потім при написанні роману «Бур’ян». Навіть дія роману — замах на активіста, сількора, що розвінчував підступні дії класових ворогів — куркулів, бандитів, спекулянтів,— розгортається за сюжетом у цьому селі.
Зростала ініціатива й активність трудящих. Так, лише з травня по серпень 1925 року в селі проведено 6 сходів — загальних зборів селян, у яких взяло участь 1215 громадян, що користувалися виборчими правами. На тих сходах розглядалися важливі питання життя села: про землеустрій, про роботу споживчої кооперації, про грошову державну позику, про хід виплати єдиного сільськогосподарського податку, звітували комісії сільської Ради тощо.
На сходах заслуховувались також доповіді агітаторів і пропагандистів на політичні теми: «Про Конституцію СРСР», «Про міжнародний день кооперації», «Про міжнародне становище» та інші.
На початку 1925 року почало свою діяльність сільське товариство споживчої кооперації. У звіті сільської Ради за травень—серпень того року говорилось: «Приватна торгівля ще є в селі, але її розвиток у порівнянні з діяльністю товариства, слабший і переваги над товариством вона не має».
Широким фронтом розгорталась культурно-масова робота, ліквідація неписьменності; в доповідях і лекціях активістів роз’яснювались переваги колективних форм господарювання. Вже в 1923/24 навчальному році сільський лікнеп відвідувало 40 неписьменних членів КНС та інших селян. Активну роботу провадили місцева хата-читальня, бібліотека.
Та головна увага сільських комуністів і всіх громадських організацій приділялась питанням пропаганди ленінського кооперативного плану, боротьбі за його здійснення. Це давало хороші наслідки.
Навесні 1928 року організувався перший ТСОЗ «Червоний посьолок», правління якого очолив І. М. Гаврилевський. У ТСОЗ вступило 9 бідняцьких господарств. Восени того ж року кількість господарств у ТСОЗі зросла до 20, і він перетворився на сільськогосподарську артіль «Промінь». Було усуспільнено всю робочу худобу і реманент, держава допомогла купити двигун, молотарку, сівалку. Весною наступного року колгосп засіяв перший клин колективної землі — 86 гектарів, головою артілі був П. М. Чорняк.
1 листопада 1929 року у Великій Обухівці відбулось виїзне засідання пленуму Нероновицького райвиконкому, в якому взяли участь голови усіх сільрад, а також 67 селян, серед яких 13 жінок. Було заслухано доповіді про Всеукраїнський з’їзд Рад та про колективізацію сільського господарства району.
На пленумі виступили і великообухівські селяни, один з них заявив: «Ми бачимо, що бідняк і середняк в одноосібних господарствах не одержують на своїх землях і 70 проц. того врожаю, що його мають і можуть мати колективні господарства».
Інший селянин говорив про підривну роботу куркулів, які залякували селян, агітували проти колгоспів.
Весною 1930 року у Великій Обухівці організувалась друга сільськогосподарська артіль — «Незаможник», її головою обрано було Г. Й. Мартиненка. Газета «Червона Лубенщина» повідомляла тоді про успішне завершення сівби в цих артілях, про активність великообухівського трудового селянства. Куркулі і підкуркульники продовжували злісну агітацію проти колгоспів. Вони розклеювали по селу написи: «Не слухайте комуністів!». «Забирайте коні і реманент!». Та селяни не вірили куркулям, вступали до артілей, боролись за їхнє організаційне і господарське зміцнення.
У 1932 році обидві великообухівські артілі об’єдналися в одну — «Незаможник». Згодом їй присвоєно ім’я С. М. Кірова. Суспільна колективізація сільського господарства в селі була завершена.
Протягом 2-ї половини 30-х рр., й особливо в 1938—1940 рр. в колгоспі зростали врожаї зернових культур і цукрових буряків, розвивалось тваринництво, зміцнювалась економіка. У 1940 році артіль ім. Кірова взяла участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Представниками артілі були кращі колгоспники— вівчар К. С. Загоруй і свинарка О. А. Фесенко.
Невпинно поліпшувався добробут членів артілі, підвищувався матеріальний і культурний рівень їхнього життя. У 1938 році село повністю електрифіковано і радіофіковано, працювали поштове відділення і ощадкаса. В селі діяли медпункт і пологовий будинок. Ще у 1931 році тут відкрито семирічку, а в 1939 у новозбудованому двоповерховому приміщенні — середню школу.
Так життя ставало заможнішим, культурнішим, щасливішим. Та 22 червня 1941 року на радянську землю напали фашистські загарбники. Тяжких випробувань зазнали і трудящі Великої Обухівки.
В перші дні війни організовано народне ополчення для охорони села і колгоспу, в ньому взяло участь 30 чол. Колгоспники К. Загоруй, П. Пилштянко, В. Шмиговський, П. Кошовий та інші, не зважаючи на неймовірні труднощі, відправили колгоспну худобу на схід, за Волгу.
Під час окупації німецько-фашистськими загарбниками, у Великій Обухівці та в Сакалівці деякий час базувався партизанський загін «Перемога» під командуванням секретаря Миргородського райкому партії Г. О. Іващенка. Згодом сюди ж прибув партизанський загін І. И. Копьонкіна, який діяв тут за завданням командування Радянської Армії.
Село було партизанським. Аж до 20 листопада 1941 року тут була Радянська влада. Німецькі фашисти, боючись зустрічі з партизанами, минали цю місцевість. Населення активно допомагало партизанам продуктами харчування, одягом та іншим. У жовтні 1941 року штаб партизанського загону перебував у хаті велико-обухівської колгоспниці Є. Д. Овчаренко, яка готувала партизанам страву, прала білизну, чим могла допомагала їм.
Збереглася партизанська листівка, яку розповсюджував в селі партизан Павло Голян. «Гітлерівські собаки,— писалось у ній,— не тільки грабують населення, а й знущаються з трудящих… Хай вони запам’ятають, що пощади ворогові не буде. Трудящі, керовані більшовицькою партією, зметуть з лиця землі всю нечисть. І це буде незабаром».
8 листопада в приміщенні школи відбувся мітинг, присвячений 24-м роковинам Великого Жовтня, в якому взяло участь понад 200 чол. Шкільний клуб був красиво оформлений. Тут висіли лозунги «Хай живуть 24-і роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції!», «Смерть німецьким окупантам!» та інші. Колгоспниця Н. Н. Корнієнко принесла на мітинг портрет В. І. Леніна, а Є. Н. Гончаренко — червоний прапор. Мітинг відкрив колгоспник К. І. Драгін, надавши потім слово «товаришеві Лазо» — керівникові партизанського загону — Г. О. Іващенкові. Доповідач привітав присутніх з святом Великого Жовтня, розповів про становище на фронтах, викрив брехливу пропаганду гітлерівців та їхніх прислужників.
— Клянемося ж, товариші,— сказав він,— боротись з окупантами до останньої краплі крові! Кров за кров, смерть за смерть!
Такий же мітинг пройшов і в сусідньому селі Сакалівці.
12 листопада до с. Великої Обухівки підійшов німецький каральний загін, але партизани зустріли його кулеметним вогнем, завдавши ворогові відчутних втрат. Фашисти в паніці відступили в напрямі до с. Савинців. Через кілька годин ворог дістав підкріплення і знову наступав. Сили були нерівні, партизани відійшли. Разом з ними пішла до лісу і значна частина колгоспників.
Фашисти влаштували над мирним населенням звірячу розправу. Оточивши село з усіх боків, вони палили будівлі, розстрілювали людей з автоматів, не даючи пощади ні жінкам, ні дітям. В одній з хат живими згоріли колгоспниця Є. Н. Шолуха та її троє дітей, в іншій — колгоспниця Софія Косенко з дитиною. До хати колгоспника І. М. Гниди фашисти зігнали понад 20 чол., потім підпалили її і розстрілювали з автоматів кожного, хто робив спробу звідти врятуватись. Крім того, 28 чол. розстріляно в яру біля річки Обухівки. Того дня гітлерівські кати розстріляли і спалили живими 269 чол., 100 чол. було тяжко поранено. В числі вбитих 161 жінка, 108 дітей віком до 15 років. Згоріли всі колгоспні будівлі, 125 родин залишилося без жител.
«…За допомогу партизанам,— цинічно повідомлялося у фашистському наказі,— село Обухівку спалено, а населення розстріляно».
Жорстока розправа над жителями цього героїчного села — один з найтяжчих злочинів німецько-фашистських загарбників на Полтавщині. Кладовище з братськими могилами страчених зареєстровано як пам’ятник Великої Вітчизняної війни.
Та репресії і терор гітлерівців не зламали волі людей до боротьби з ворогами Батьківщини. Жителі села продовжували й далі допомагати партизанам притулком у хатах, продуктами харчування тощо.
20 листопада 1941 року до села знову прибув каральний загін фашистів. Силою зброї зібрали жителів села на центральній площі й оточили її кулеметами. Так відбулося призначення сільського старости та голови громадського двору. Старостою призначено Ф. М. Гниду, який після виїзду німців з села зв’язався з партизанами і почав активно допомагати їм. Згодом фашисти його розстріляли.
У Великій Обухівці загинув уродженець її, завідуючий відділом пропаганди й агітації Миргородського райкому партії партизан М. С. Лагода, який потрапив в засаду поліції.
Героїчною смертю загинула в селі і молода партизанка-розвідниця Роза Полякова. Потрапивши до рук# ворога, вона відмовилася дати будь-які відомості про партизанів. Довго мучили її фашисти і поліцаї, але так нічого й не добилися. Знівечений труп партизанки вони кинули в колодязь.
Свято зберігають люди пам’ять і про інших учасників партизанського загону «Перемога», уродженців Великої Обухівки — братів Павла і Григорія Голянів, І. М. Ємця, П. І. Заболотька, Д. Г. Зона, О. М. Щербаня, І. К. Отришка, Ф. М. Пилип’янка, К. П. Олексієнка, санітарку Марію Кнюх, колгоспницю Уляну Божко, захоплених і закатованих фашистами у застінках гестапо.
Загинули від рук карателів і колгоспники Я. С. Семененко, Г. С. Середа, Д. А. Ємець, К. І. Драгін, які постачали партизан продуктами харчування, одягом.
18 вересня 1943 року війська доблесної Радянської Армії визволили село від гітлерівських варварів. У тому бою смертю героїв полягло 15 радянських воїнів.
Страшну картину руїн побачили в селі наші герої. Сотні вбитих, закатованих радянських людей, скалічених окупантами. 208 чол. силоміць вивезено на роботи до фашистської Німеччини. Було спалено 176 хат, 218 господарських будівель, вивезено майже всю велику рогату та іншу худобу, тисячі центнерів хліба й інших продуктів, велику кількість майна. За підрахунками державної комісії, матеріальна шкода, заподіяна ворогом селу, становила понад 34 млн. карбованців.
Після визволення більшість чоловіків, що були у селі, пішла на фронт, основний тягар по відбудові колгоспу лягав на плечі жінок і стариків. Учні віком понад 12 років також допомагали батькам. Прикладом у роботі були ланки Олександри Отришко, Насті Заболотцко — дружин загиблих партизан. Самовіддано працювали також Олена Фургас, Настя Улизько, старики Федір Варченко, Сергій Плохань та інші товариші. На багатьох польових роботах використовувались як тяглова сила корови. Влітку 1944 року на полі працювало 82 корови колгоспників.
Незважаючи на великі матеріальні труднощі, уже наприкінці 1943 року колгосп виділив до фонду оборони країни 35 тис. карбованців.
Героїчно бились уродженці села на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. Сімдесят дев’ять учасників війни нагороджено бойовими орденами і медалями. Чотирма орденами і п’ятьма медалями нагороджено гвардії майора С. М. Ємця, трьома бойовими орденами і медаллю — гвардії майора А. В. Комишана. Танкіст А. П. Зона на своєму танку пройшов від Волги до Берліна.
Двісті двадцять п’ять воїнів і партизанів з сіл Великообухівської сільради загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
В центрі села споруджено пам’ятник тим, хто віддав життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини. їхні імена занесені до Книги вічної слави, яка зберігається в сільській Раді.
Завершувалась відбудова села, колгоспу. Уже в 1946 році стала до ладу відбудована Великообухівська електростанція на р. Пслі. Споруджувались нові житлові будинки, господарські приміщення, тваринницькі ферми. Побудовано новий клуб на 300 місць з радіовузлом та стаціонарною кіноустановкою.
З метою кращої організації праці колгоспи ім. Кірова (с. Велика Обухівка) та «Непереможний Жовтень» (с. Панасівна і Сакалівка) у 1959 році об’єдналися у велике багатогалузеве господарство — колгосп ім. XXI з’їзду КПРС.
На 1 січня 1966 року він об’єднував 556 дворів, 1201 члена колгоспу. Всього земельних угідь в артілі 4176 га, в т. ч. без присадибних ділянок — 3350 га, з них ріллі — 2565 га, сіножатей — 558 га, пасовиськ — 175 га. Присадибної землі особистого користування — 184 гектари.
Протягом 1961—1965 рр. ще більше зміцніла матеріально-технічна база артілі, зросла продуктивність праці, підвищились реальні прибутки колгоспників.
Значні досягнення має колгосп у розвиткові громадського тваринництва. Кількість великої рогатої худоби на 1 січня 1966 року становила 1779 голів, з них — 530 корів. У 1965 році на 100 га сільськогосподарських угідь надоєно молока 313 цнт, вироблено м’яса в живій вазі 56,8 цнт, в т. ч. свинини 35,6 центнера.
На колгоспних ланах працюють 19 тракторів, 14 різних комбайнів. Колгосп має 10 вантажних і 1 легкову автомашину.
В 1965 році село підключено до державної електромережі, і тому артіль має можливість використовувати 40 своїх електромоторів. Переважну більшість трудомістких процесів тут механізовано.
Село і колгосп будується. Серед новобудов — механічна майстерня, зерносховище на 3 тис. тонн зерна, кілька тваринницьких приміщень.
Протягом 60-х рр. у Великій Обухівці побудовано понад 250 нових житлових будинків, критих черепицею, шифером, залізом, з дерев’яною підлогою. У кожній хаті електричне освітлення, нові красиві меблі.
Під проводом партійної організації трудівники села борються за виконання рішень партії по дальшому піднесенню сільськогосподарського виробництва. У праці, у соціалістичному змаганні за темпи і якість колгоспного виробництва зростають нові передові люди.
З 48 комуністів колгоспної парторганізації більше 30 працюють на вирішальних ділянках виробництва. Комуністи механізатори М. І. Странішевський, М. Н. Шпак, І. І. Скрипник та інші ведуть перед у соціалістичному змаганні.
Комсомольська організація колгоспу має 54 члени. Комсомольці Віктор Коми-шан, Олександр Науменко, Михайло Харченко — кращі механізатори артілі. Поєднуючи працю й навчання, вони здобули середню освіту у вечірній школі.
Комсомолка Катерина Середа прийшла на свиноферму після закінчення середньої школи і вже 6-й рік працює свинаркою, забезпечуючи високу продуктивність праці. Зараз вона працює на відгодівлі свиней, обслуговуючи по 140—160 голів. Добре працюють і молоді доярки Ольга Скрипник та Віра Яценко.
Своїми трудовими подвигами славляться і комбайнери В. Я. Ставицький, М. С. Зона, трактористи І. С. Собко, О. К. Кошовий, Г. П. Харченко, які перевиконують норми виробітку, тримають техніку в зразковому порядку.
Серед тваринників ударником праці є доярка М. Б. Фесенко, яка в 1966 році надоїла по 2750 кг молока на фуражну корову. Більше 20 років незмінно працює на молочно-товарній фермі дояркою і домагається високих показників М. Д. Деменко.
У 1965 році працівники птахоферми Н. М. Ростовська та У. І. Кошуба добились високої яйценосності курей по 192 яйця на курку-несучку, а це дало змогу колгоспові перевиконати план по птахівництву.
Про розвиток соціалістичного змагання, про досягнення передовиків виробництва мешканців села систематично інформує місцеве радіо, а також стінна преса. Восьмий рік (з 1959 р.) тут випускається радіожурнал «Будівник комунізму», що виходить 4 рази на місяць. Редколегія журналу складається з 24 чоловік. В ньому висвітлюється життя колгоспу і села, пропагується кращий досвід, накреслюються наступні завдання.
Все це разом дає добрі наслідки для розвитку колгоспу і для щастя кожної трудової сім’ї. Так, наприклад, на 1 січня 1966 року грошові доходи артілі ім. XXI з’їзду КПРС становили 711 тис. крб., неподільний фонд — 915,5 тис. крб., значно зросли і прибутки колгоспників. Якщо у 1959 році оплата праці за один вихододень становила 78 коп., то в 1965 році — 2 крб. 10 коп., тобто за семирічку вона зросла в 2,5 раза.
Інтенсивно розвивається і товарооборот споживчого товариства, що має тут 5 магазинів, ларьок і буфет.
У 1967 році населення села обслуговували 3 медичні пункти, пологовий будинок, дитячі ясла на 120 місць.
Високо зріс у післявоєнний період освітній і культурний рівень трудівників села. В середній школі в 1966 році навчалось 320 учнів, працювало 22 вчителі, з яких 16 мають вищу освіту. Фізичний, хімічний і біологічний кабінет мають все необхідне для проведення лабораторних робіт і навчальних дослідів. Кабінети електрифіковані і радіофіковані, є своя кіноустановка. Для проведення спортивно-масової і фізкультурної роботи школа має добре обладнане спортивне містечко з футбольним полем, волейбольним і баскетбольним майданчиками.
За післявоєнні роки близько 100 чол. випускників середньої школи здобули вищу та середню спеціальну освіту. Серед них 38 учителів і 20 спеціалістів сільського господарства. Фахівців з вищою та середньою освітою працює в селі понад 60 чоловік, тоді як до Великої Жовтневої соціалістичної революції був лише один вчитель з середньою освітою. В колгоспі працює 55 механізаторів (трактористів і шоферів) сільського господарства.
При Будинкові культури працюють хоровий, музичний, хореографічний та драматичний гуртки, в яких бере участь близько 60 чол. В репертуарі художньої самодіяльності — твори українських та російських класиків, радянських письменників і композиторів.
Щороку збагачується новинками наукової, політичної і художньої літератури сільська бібліотека, яка у 1966 році вже мала 7 тис. книг і обслуговувала понад 600 читачів. Три бібліотеки-пересувки обслуговують читачів на тваринницьких фермах, у тракторних бригадах, в полі.
Шириться в селі передплата і на періодичні видання. У 1966 році передплачувалось понад 1 тис. примірників газет і 250 примірників журналів.
Молодь села захоплюється спортом. Футбольна і волейбольна команди успішно виступають у спортивних змаганнях з командами сусідніх сіл, на районних змаганнях.
З особливою увагою і шанобливістю ставляться мешканці села до пам’яті свого земляка, письменника і просвітителя В. В. Капніста. У 1958 році в селі урочисто відзначалось 200-річчя від дня його народження. На честь цієї дати в селі відкрито меморіальну дошку з написом: «Тут, у селі Обухівці, жив і працював класик російської літератури Капніст Василь Васильович. Народився 1758 р., помер 1823 р.»
У селі створено музей на громадських засадах, що є ніби живою історією села. У музеї зберігаються матеріали про тяжке становище селянства до Великої Жовтневої соціалістичної революції, експонуються старі знаряддя праці та речі дореволюційного побуту. Один з відділів музею присвячено життю й літературній діяльності В. В. Капніста. Цікавий матеріал зібрано і про діяльність декабристів, про їх перебування в Обухівці.
Центральне місце в музеї займають експонати, які розповідають про боротьбу трудящих за владу Рад, за перемогу соціалізму в нашій країні. Експонуються перший номер ленінської газети «Искра» та перший номер газети «Правда» від 22 квітня 1912 року, фотокопії декретів про мир і землю, прийнятих II з’їздом Рад у 1917 році, та інші історичні матеріали.
Розповідається про участь у боротьбі за Радянську владу жителів Обухівки, виставлено портрети місцевих учасників громадянської війни, старих більшовиків, активістів. Зберігаються їхні спогади про буремні роки революції і класової боротьби на селі. Кілька стендів присвячено Великій Вітчизняній війні, героїчній діяльності патріотів-підпільників та партизан загону «Перемога». Серед цих матеріалів оригінал листівки Миргородського РК КП(б)У, надрукованої у підпільній друкарні 21 жовтня 1941 року. Є стенди, присвячені сучасному етапові історії села, боротьбі колгоспного селянства за створення матеріально-технічної бази комунізму, досвідові передовиків сільськогосподарського виробництва, розвиткові колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС у новій п’ятирічці.
Наполегливою, невтомною працею трудівника Великої Обухівки вносять і свій гідний вклад у будівництво нового життя.
М. А. БРАГА, Ф. М. СОБКО.