Зубівка, Миргородський район, Полтавська область
Зубівка — село, центр сільської Ради. Розташована на лівому березі річки Хоролу, за 10 км на північний схід від районного і за 110 км від обласного центрів. Населення 1,7 тис. чол. Зубівській сільській Раді підпорядковане також село Руда.
Село Зубівка виникло у 1-й пол. XVII століття і позначене на відомій карті французького інженера Гійома Боплана (II чверть XVII століття).
Засновниками села були козаки з Правобережної України. Після придушення польськими панами селянсько-козацьких повстань 20—30 рр. XVII століття населення Правобережжя потрапило у дуже важкі умови. В той час територія Лівобережжя між Сулою і Пслом, в т. ч. і Миргородщина, стала місцем інтенсивного заселення козаками. За народними переказами, ще на початку XVII століття на територію нинішньої Зубівки прибула група козаків і стала табором на горі біля річки Хоролу. Тут виникло поселення під назвою Козачівка. Згодом сюди прибула більша група козаків на чолі з отаманом Зубом. Населений пункт розширився і став називатися Зубівкою.
Історія виникнення і дальшого розвитку села невіддільна від історії боротьби українського народу проти польських панів і татарсько-турецьких агресорів, а також проти внутрішніх гнобителів. Козаки села, що належало до Миргородського полку, були завжди готовими за наказом отамана вийти у військовий похід. Вони у складі народно-визвольних полків Богдана Хмельницького хоробро бились проти польської шляхти.
Аж до середини XVIII століття жителі села формально були вільними і підлягали гетьманському управлінню. За ревізією 1729—1730 рр. у селі і сотні нараховувалось 85 дворів вільних козаків і 79 дворів посполитих людей, «…оные все не до ратуши, но до власти и правления гетьманского принадлежат, а суть войсковые свободные и за раздачею оставшиеся». Однак у селі не було і бути не могло соціальної єдності. Серед формально вільних жителів були багаті козаки, а більшість селян належала до категорії козацької голоти. Багаті козаки захопили орні землі, ліси і пасовиська, жили у дерев’яних будинках. Бідне населення жило у глиняних, вогких і темних хатах, з маленькими вікнами. Його долею була підневільна праця на своїх господарів, безправність і злидні. Полкова і сотенна адміністрація тих часів нещадно експлуатувала селян, ставала на шлях «… вымогательства и насилия, несносных обид и здирств, о которых столь подробно писало население в своих бесчисленных доношениях».
Кількість вільних козаків у Зубівці неухильно зменшувалась. А в 40-х роках XVIII ст. починається процес перетворення козаків у кріпосний стан. Свідченням цього може бути хоча б документ про передачу частини селян Зубівки у власність грузинським князям. У тому документі-грамоті від 1743 року мова йде про пожалування грузинським князям, у т. ч. Давиду Гурамову (Гурамішвілі), 20 дворів у Миргороді і 10 дворів у селі Зубівці.
Великий грузинський поет Давид Гурамішвілі (1705—1792) протягом тривалого часу перебував у Росії, рятуючись від турецької та іранської неволі. Від царського уряду він одержав невеликі земельні наділи у Зубівці й Миргороді, проживши тут 49 років. Д. Гурамішвілі гуманно ставився до селян, дбав про поліпшення їхньої долі, користувався їх повагою. Гурамішвілі розробив проект будівництва водної насосної станції для зрошення полів у засушливі роки, але він не був запроваджений у життя через нестачу коштів.
Д. Гурамішвілі писав свої вірші грузинською мовою. Водночас цікавився історією, мовою, побутом українського народу, добре знав життя і настрої селян, захоплювався мелодійними українськими піснями. Поет став справжнім співцем єдності і дружби трьох братніх народів — російського, українського і грузинського. Свої думки і сподівання він виклав у збірці поезій «Давитіані» («Давидове»), де багато уваги приділив зображенню життя і побуту зубівських селян.
В одному з кращих віршів про Зубівку він відтворив образ української дівчини.
В селі широко розвивалось млинарство.
У 1795 році тут було 4 водяних і 13 вітряних млинів, що належали переважно дворянам і заможним козакам.
Рівень освіти і культури населення Зубівки, як і більшості сіл Миргородського повіту, був дуже низьким. В селі не було жодного навчального закладу.
Поступово Зубівка ставала значним за кількістю жителів населеним пунктом. У 1859 році в селі було 475 дворів, населення — 2757 чоловік. Але за доби капіталізму значних змін у кількісному складі населення села не відбувалося. Так, у 1863 році на території села проживало 2937 чол., тобто на 180 чол. більше в порівнянні з 1859 роком. А до 1879 року кількість населення зменшилась до 2750 чол., що об’єднувались у т. зв. козачу громаду. Отже, за 20 років, з 1859 року по 1879 рік, кількість жителів села не зросла, а зменшилась на 7 чоловік.
Абсолютну більшість населення становили т. зв. вільні козаки, але були й кріпаки. Так, напередодні реформи 1861 року поміщику Трохимовському в Зубівці належало 10 ревізьких душ селян (4 двори). Після реформи 1861 року у селян залишено попередній наділ (в середньому менше двох десятин на ревізьку душу). Вони повинні були виконувати здольщинну повинність (268 літніх робочих днів і 178 — зимових). До того ж, поміщик залишив за собою право переселити всі селянські садиби. Селяни протестували проти сваволі поміщика і відмовились підписати уставну грамоту. На викуп вони перейшли лише у 1865 році. За 19 десятин землі, рясно политих своїм потом, селяни повинні були щорічно протягом 49 років виплачувати державі понад 42 крб. викупних платежів. Крім того, вони сплачували 20 проц. вартості наділу (175 крб. 40 коп.) поміщикові.
Змінювалось і адміністративно-територіальне підпорядкування Зубівки. Після скасування кріпосного права державних селян Зубівки віднесено до Довгалівської, а тимчасово зобов’язаних — до Миргородської волостей. У 70-х рр. утворено Зубівську волость, з центром у с. Зубівці. До складу цієї волості входили села Білики, Малі Сорочинці, Почапці і Ломаківське. На території волості проживало в той час близько 6 тис. чоловік.
Нужденним було життя більшості селян Зубівки за доби капіталізму, хоча в селі і була значна кількість земельних угідь. Так, у 1884 році з 4500 десятин усіх угідь 3447 припадало на орні землі, 337 зайнято під вигонами, 240 — під лісом, 262 десятини — під садибами тощо. Та ці земельні угіддя поділялися нерівномірно Більша частина з них належала куркулям. Сільська біднота була придушена куркульською кабалою і ледве здобувала засоби для існування. Це можна проілюструвати даними подвірного перепису за 1900 рік. За ними в Зубівці було 565 селянських господарств. З цих на долю козаків припадало 472 господарства, на долю селян-власників — 42, на долю інших непривілейованих — 40, а на долю привілейованих — 11 господарств. Населення становило 3094 чоловіки.
Всі 3529 десятин орної землі поділялись між соціальними групами населення так: на 472 господарства козаків припадало 3116 десятин орної землі, на 82 господарства селян-власників та інших непривілейованих — 168 десятин, а на 11 господарств привілейованих селян — 245 десятин орної землі. Звідси видно, що на одне з 82 господарств селян-власників та інших непривілейованих припадало в середньому трохи більше 2 десятин орної землі, а на одне з 11 господарств привілейованих селян припадало в середньому понад 22 десятини. Господарств, що мали у своєму розпорядженні 50 і більше десятин орної землі, було всього 8 (з них 6 господарств козаків і 2 господарства привілейованих селян). При цьому на долю двох господарств привілейованих селян припадало 170 десятин орної землі, а на долю шести господарств козаків — 437 десятин.
Для ілюстрації нерівномірності розподілу земельних угідь між селянами Зубівки можна навести ще й такі дані: в розпорядженні 46 господарств всіх категорій селян було до 1 десятини землі, 128 господарств, крім садиби, зовсім не мали орної землі, а 22 господарства взагалі не мали ніякої землі. Таким же нерівномірним був і розподіл худоби серед селян. 193 господарства не мали ніякої худоби. Селяни-бідняки змушені були орендувати землю у багатих козаків та привілейованих селян або йти до них у найми. До того ж бідні селяни і козаки змушені були сплачувати викупні платежі за 52 десятини землі, одержаної ними від поміщика та з державної казни ще за реформою 1861 року.
Жалюгідним був сільськогосподарський реманент, за допомогою якого селяни обробляли землю. Так, у господарствах всіх категорій у 1900 році було 172 дерев’яних плуги, 111 залізних плугів, 47 віялок, 8 кінних молотарок. Але і цей реманент розподілявся, звичайно, у відповідності з наявністю у господарствах землі та робочої худоби. Він належав здебільшого багатим козакам та привілейованим селянам. І навіть пізніше, у 1910 році в селі була лиш одна сівалка і не було жодної парової молотарки. Для обробітку землі, збирання та обмолоту врожаю застосовувались сохи, борони з дерев’яними зубцями, серпи, ціпи та інші примітивні знаряддя праці.
Багато зубівських селян-бідняків змушені були, шукаючи засобів для існування, йти на заробітки до Харкова, Донбасу, Кривого Рогу тощо. Так, в 1898—1900 роках в середньому щороку йшло на заробітки 60 селян, з них чоловіків — 37, жінок — 23. Деякі сім’ї назавжди залишали рідне село і поселялись на Кубані, в Сибіру.
В період дедалі більшого проникнення в економіку села товарно-грошових відносин набували певного розвитку кустарний промисел і ремісництво.
За даними 1900 року з 3094 чол. жителів села 302 чол., або близько 10 проц. загальної кількості населення, займалися ремісництвом і кустарним промислом. Серед ремісників ткачів було 92, кравців — 44, чоботарів — 59, колісників — 67, теслярів — 29, столярів — 9 і ковалів — 2. З загальної кількості ремісників та кустарів 168 чол. займалося відхожим промислом.
Особливістю розвитку ремесел у селі було те, що всі кустарі й ремісники були зв’язані з землею, а промислом займалися лише у вільний від хліборобства час. Наприклад, всі 35 господарств кустарів-колісників мали землю в такій кількості: до 1 десятини — 12 господарств, до 3 десятин — 10, до 6 десятин — 2 і понад 6 десятин — 11 господарств; найманої праці в ремісників і кустарів майже не було.
Більшість ремісників і кустарів продавала свої вироби на ярмарках у Миргороді, Великих Сорочинцях, Хомутці, Устивиці та в інших містах і селах краю. Деякі з них виконували замовлення скупщиків, а також збували свою продукцію на місці.
Кількість селян-хліборобів, що у вільний час займалася ремеслом та кустарним промислом, зростала. Так, у 1910 році різними промислами у Зубівці було зайнято понад 350 чол., у той час, як кількість населення в порівнянні з 1900 роком зменшилась за 370 чоловік. За даними подвірно-господарського перепису 1910 року, з усіх 487 господарств села у 297 основним заняттям було хліборобство, а решта 190 господарств переважно займалася ремеслом і промислами.
Становище основної маси населення Зубівки з кожним роком погіршувалось. Особливо нужденним і нестерпним ставало життя бідняків, які змушені були працювати на куркулів. В селі загострювалась класова боротьба.
Медичне обслуговування населення Зубівки в дореволюційні часи було вкрай незадовільним. Фельдшерський пункт, відкритий в селі під кінець XIX ст., не міг задовольнити потреб населення в лікуванні, а по Хомутецькій дільниці, куди входила і Зубівка, на одного лікаря припадало близько 25 тисяч чоловік. Жителі села багато терпіли від різних епідемій, поширення яких призводило до смерті десятків людей, особливо дітей. Так, у 1878 році в період епідемії дифтерії на території Зубівської волості було зареєстровано 180 хворих, з яких 139 чоловік померло.
Рівень освіти і культури населення в період капіталізму, як і раніше, був дуже низьким. Лише у 1870 році завдяки турботам місцевої громадськості у Зубівці відкривається початкове народне двокласне училище. В селі Рудому початкова школа була відкрита тільки в 1914 році.
Зубівське училище аж до 1914 року не мало постійного приміщення. Воно було розміщене спочатку в пристосованому приватному, а згодом у земсько-громадському будинках. Кошти, що виділялися на утримання училища Миргородським повітовим земством та зубівською сільською громадою, були недостатні. Внаслідок цього училище декілька разів закривалося.
На 1 січня 1894 року в училищі налічувалось 109 хлопчиків і всього 11 дівчаток. І це в той час, коли у Зубівці було 550 дітей шкільного віку. У 1894 році в училище поступило 54 учні, вибуло 43, а закінчило курс всього 11 хлопчиків. Кількість учнів у наступні роки майже не мінялася. На 1 січня 1902 року в училищі нараховувалось 118 учнів, а на 1 січня 1906 року — 110 учнів. Лише на 1 січня 1907 року кількість учнів в училищі збільшилась до 153 чоловік. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції абсолютна більшість жителів села була неписьменною. У 1910 році з 2724 чоловік населення письменних нараховувалось всього 749 чоловік. Школу відвідували переважно діти багатіїв. Бідняцька ж молодь з раннього віку змушена була наймитувати у куркулів. Звертає на себе увагу той факт, що з 1902 року по 1907 рік у Зубівському училищі не навчалася жодна дівчина.
У 1890 році, через 20 років після відкриття у Зубівці народного училища, при ньому виникла невеличка бібліотека. В 1906 році її книжковий фонд становив 279 примірників, а 50 читачів за рік взяли всього 111 книг.
Таким чином Зубівка, порівняно чималий за кількістю жителів населений пункт, в дореволюційні часи була дуже відсталою як за рівнем розвитку економіки, так і за рівнем медичного обслуговування, освіти тощо. Злидні, темрява і безкультур’я були постійними супутниками в житті основної маси селянства.
Умови життя бідноти села ще в більшій мірі погіршились в роки світової імперіалістичної війни. Ненависна народові війна призвела до різкого зменшення у Зубівці робочої худоби і коней, вирвала з села сотні чоловічих робочих рук. Ось чому звістку про повалення царизму в селі було зустрінуто з великою радістю. Селяни сподівалися одержати мир, землю, свободу. Але ці сподівання здійснились тільки з перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Зубівська біднота радо зустріла звістку про перемогу Великого Жовтня, горою стала за ленінські декрети про мир і про землю. Вона вступала на шлях активної боротьби за встановлення Радянської влади в селі.
Одним з активних пропагандистів і борців за владу Рад у Зубівці був селянин-бідняк Л. В. Панченко (народився 1893 р.). Напередодні Жовтня він служив моряком на кораблі Балтійського флоту, брав участь у штурмі Зимового палацу і, зокрема, в конвоюванні арештованих міністрів Тимчасового уряду, був у складі караулу, який охороняв Смольний Після повернення у рідне село Л. В. Панченко став учасником революційних подій у Зубівці. Селяни з захопленням слухали його розповідь про революційний Петроград, про роботу II Всеросійського з’їзду Рад та прийняті ним декрети, про вождя трудящих В. І. Леніна, якого він бачив у дні революції і слухав його промови.
Важкою була боротьба трудящих Зубівки проти сил української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, за владу Рад. Тільки завдяки приходу на Полтавщину радянських військ у січні 1918 року стало можливий встановлення в селі Радянської влади.
У січні 1918 року в Зубівці створено військово-революційний комітет, який здійснював тут перші революційні перетворення. Очолив ревком колишній робітник Маріупольського заводу «Провідане» С. П. Іванюк (1884—1933)6. Уродженець села Малих Сорочинців, що поблизу Зубівки, він 13-річним юнаком виїхав до Катеринославської губернії, брав участь у революційній боротьбі, розповсюджував нелегальну літературу, переслідувався царизмом. Після перемоги Жовтня С. П. Іванюк повернувся на рідну Миргородщину і став активним борцем за встановлення і зміцнення Радянської влади.
Радянська влада проіснувала в Зубівці недовго. Наприкінці березня 1918 року село окупували німецькі загарбники, які господарювали тут до грудня 1918 року. Та боротьба за владу Рад не припинялась ні на один день. У Зубівці діяв загін червоних партизанів на чолі з С. П. Іванюком. До складу загону входили селяни Я. І. Марченко, М. П. Верещака, А. Й. Верещака та інші. За активну участь у боротьбі проти сил контрреволюції С. П. Іванюка було нагороджено орденом Червоного Прапора.
Після вигнання німецьких окупантів та їх прислужників-гетьманців у Зубівці на деякий час було відновлено Радянську владу. 14 лютого 1919 року в селі відбулося перше засідання Зубівської волосної Ради, на якому обговорювались поточні питання і було сформовано керівні органи. Головою волосної Ради було обрано М. Т. Пазинича, його заступником — М. М. Григора. Волосний військовий революційний трибуна сформовано у такому складі: Кривченко, Бакуменко та Твердохліб. Головою Зубівської сільської Ради у 1919 році до приходу денікінців працював М. П. Верещака. Тоді ж комуністи села організували комітет бідноти, в якому активну участь взяли зубівські бідняки Я. І. Марченко, М. Д. Кирийчук та інші. Комітет бідноти був опорою партійного осередку та органів Радянської влади у боротьбі проти місцевих куркулів.
Після розгрому денікінців, які господарювали на Миргородщині з серпня по грудень 1919 року, в селі знову було відновлено Радянську владу. Розпочав діяльність волосний військово-революційний комітет на чолі з С. П. Іванюком. А вже навесні 1920 року ревком передав свої повноваження виборному органові Радянської влади — волосному виконавчому комітетові. Членами волвиконкому були С. П. Іванюк — голова, М. Синельник — заступник голови, А. Сторож — зав. земельним відділом, Ф. Заїка — зав. продовольчим відділом та інші товариші.
Восени 1921 року Зубівку відвідав голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. З радістю і гостинністю зустрічали всеукраїнського старосту трудящі.
Жителі Зубівки брали участь у боротьбі проти численних ворогів на фронтах громадянської війни, переборювали жорстокий опір куркулів, боролись з бандитизмом. Так, 3 жовтня 1920 року волосний з’їзд Рад селянських депутатів вшановував пам’ять членів волвиконкому Дениса Юхименка і Антона Верещаки, які загинули у боротьбі з бандитами.
Волвиконком вживав рішучих заходів до куркулів, які саботували виконання продрозверстки. Наприклад, у грудні 1920 року в Зубівці конфісковано майно куркуля Юхименка, який закопав у землю хліб, посівматеріал, одяг тощо і сам утік з села. Конфісковане куркульське майно було передано біднякам.
Боротьба проти куркульства та бандитизму здійснювалась при активній підтримці волосного комітету незаможних селян, головою якого був М. Д. Кирийчук.
Організатором боротьби трудящих села за відновлення і зміцнення Радянської влади у Зубівці був сільський партійний осередок, утворений 1918 року. Спираючись на бідняцькі маси села, він, зокрема, провів значну роботу по боротьбі з силами контрреволюції та по керівництву місцевими органами влади. Керівну роль у партійному осередкові здійснювали М. П. Верещака, С. П. Іванюк, С. П. Кийко, Я. І. Марченко, М. Т. Пазинич та інші. На 12 травня 1920 року у Зубівському партійному осередку було 5 членів і 5 кандидатів у члени партії, а вже у жовтні того ж року осередок нараховував у своєму складі 16 комуністів. Найближчим помічником партійного осередку був створений у лютому 1921 року комсомольський осередок.
Особливою активністю у будівництві нового життя відзначилася молодь села. Саме з молоді виростали керівники місцевих органів влади, полум’яні борці за соціалізм. Так, наприклад, ще 1923 року головою Зубівської сільради працював 30-річний М. Д. Білоус. Він здобув лише т. зв. «хатню освіту», у 1920 році вступив до партії, пройшов бойову школу у лавах Червоної Армії, і з 1918 року брав участь у роботі радянських органів. Обов’язки секретаря сільради виконував 25-річний Д. П. Калініченко, а головою сільського КНС був 23-річний І. С. Кийко, колишній червоноармієць.
До березня 1923 року Зубівка була волосним центром і відіграла значну роль у боротьбі за встановлення і зміцнення Радянської влади в селах Біликах, Малих Сорочинцях, на хуторах Ломаківському і Рудому. З березня того ж року Зубівка разом з цими населеними пунктами ввійшла до Миргородського району.
Після закінчення громадянської війни комуністи, комсомольці, трудящі Зубівки взяли безпосередню участь у розгромі банд Хрестового і Мусієнка, які грабували населення і перешкоджали відроджувати народне господарство. В роки мирного господарського будівництва було заліковано рани, нанесені війнами, а також закладено основи для соціалістичної перебудови села. Ленінська ідея колективного господарювання поступово завойовувала уми і серця трудящих Зубівки. В числі перших серед інших сіл району вони почали утворювати колективні об’єднання.
З ініціативи П. П. Кийка та інших селян-бідняків 15 березня 1921 року в Зубівці організовано артіль «Селянин», яка в січні 1924 року вже мала 36 членів, серед них було 4 комуністи й один комсомолець. Артіль мала 81 десятину землі; запровадили п’ятипільну сівозміну. Значну допомогу їй подавав комітет незаможних селян. Артіль сплачувала продподаток, не менше 25 проц. доходів виділяла до громадського фонду, а решту розподіляла між своїми членами за кількістю їдців. Артіль «Селянин» була першою спробою колективного господарювання в селі.
Напередодні масового колгоспного руху, у 1927 році в Зубівці утворилося т. зв. машинове товариство, до складу якого увійшло всього 12 бідняцьких господарств. Це був також один з перших паростків нового в житті зубівських селян.
В період переходу до суцільної колективізації у Зубівці проведено велику роз’яснювальну й агітаційну роботу. В селі працювали ударні бригади з комуністів, комсомольців, членів сільради, КНС, учителів. І ця робота дала свої наслідки. Трудящі почали усвідомлювати необхідність переходу до колективного господарювання.
23 січня 1930 року в Зубівці відбулися збори наймитів, бідняків і середняків, які вирішили усім селом перейти на статут колективу. Протокол зборів підписало близько 500 чоловік. Було викликано також на соціалістичне змагання трудящих с. Біликів. Так утворився колгосп «Заповіт Леніна», який об’єднав 366 господарств у 15 бригадах. До 7 листопада 1930 року на долю зубівського колективного господарства припадало 30,9 проц. землі села, воно об’єднувало 28 проц. селянських дворів і 28,8 проц. наявної у селі тяглової сили. Справи в артілі йшли непогано. В газеті «Червона трибуна» 27 жовтня 1930 року вміщено рапорт про досягнення Зубівської артілі. В ньому повідомлялось, що до 20 жовтня 1930 року господарство на 77 проц. виконало план хлібозаготівлі, закінчило збирання цукрових буряків і майже повністю завершило осінню посівну кампанію.
Доводилось переборювати шалений опір куркулів, які намагалися перешкодити успішному ходові колгоспного будівництва. Куркулі зривали стінні газети, заражали колгоспну худобу, агітували проти колгоспного ладу, влаштовували підпали тощо. Труднощі особливо загострилися у 1932—1933 рр. Районна газета «Червона трибуна» вміщала багато матеріалів, які свідчили про гостру класову боротьбу в селі і незадовільний стан виконання хлібозаготівель.
Але, незважаючи на труднощі у колгоспному будівництві, в селі з’являлись і деякі паростки нового. Важливим фактором в житті кооперованих селян було те, що на їхніх ланах з’являлась нова техніка. Наприклад, навесні 1932 року в колгоспі «Червоний партизан» від МТС працювало вже 6 тракторів. Колгоспники включалися в соціалістичне змагання. У квітні 1932 року зубівські свинарі брали участь у всесоюзному конкурсі на кращого свинаря і гуртоправа та викликали на змагання Довгалівську свиноферму.
Найвизначнішою подією в селі після встановлення Радянської влади було завершення колективізації сільського господарства. В 1934 році в Зубівці, крім артілі «Червоний партизан», організовано ще 2 колгоспи — ім. Постишева та ім. Демченка. На хуторі Рудому виникає артіль ім. 8 березня. Отже, на шлях колективного господарювання перейшло все селянство Зубівки.
Колгоспники Зубівки подавали зразки самовідданої праці. Влітку 1935 року особливо відзначилась на збиранні врожаю бригада колгоспу «Червоний партизан», очолювана Степаном Сухинею.
Хоча МТС і подавала колгоспам велику допомогу тракторами, машинами, комбайнами та ін., але ще застосовувалась і ручна праця. Тільки 16 січня 1937 року в Зубівці появилась перша автомашина-півторатонка, її одержав через райспоживспілку колгосп ім. Постишева. Та справи йшли добре. Колгоспники завчасно готувалися до сівби, добре утримували робочу худобу і сільськогосподарський реманент, самовіддано працювали на збиранні врожаю, успішно розраховувались з державою. На ремонті інвентаря особливо відзначалися колгоспні стахановці М. Борисенко та І. Вороненко, які щодня виконували норму на 150 проц. Як повідомляла газета «Червона трибуна», у січні 1939 року комсомольська організація провела сількорівський рейд перевірки готовності колгоспу «Червоний партизан» до весняної сівби.
Після перемоги колгоспного ладу в селі з року в рік поліпшувався матеріальний добробут трудівників, утверджувалась соціалістична дисципліна праці. Колгоспники, не шкодуючи сил, вносили значний вклад у побудову соціалізму в нашій країні.
В селі працювала лікарня, середня (десятирічна) школа, заснована у 1938 році на базі семирічної школи (1927 р.), а також клуб. Ще на початку 30-х рр. діяло товариство «Геть неписьменність!», працювали школа і гуртки по ліквідації неписьменності. Селяни читали газети: «Правда», «Известия», «Вісті», «Селянська правда», «Геть неписьменність!», а також різні журнали. До середини 30-х рр. в селі ліквідовано неписьменність серед колгоспників.
Велику роботу по вихованню колгоспників у дусі радянського патріотизму проводило товариство Червоного Хреста. Самодіяльні гуртки художньої самодіяльності влаштовували концерти, вечори і зібрані кошти передавали до фонду допомоги дітям республіканської Іспанії.
Отже, за роки Радянської влади докорінно змінився соціально-економічний уклад села, значно зріс рівень культури і освіти населення. Зубівка, як і тисячі інших сіл, швидкими кроками йшла до соціалізму.
В роки Великої Вітчизняної війни переважна більшість чоловіків із Зубівки у лавах Червоної Армії билась на різних фронтах з фашистами. 14 вересня 1941 року ворог окупував село. Населення Зубівки всіляко допомагало діяльності Миргородського партизанського загону «Перемога», в якому брали участь і зубівські селяни С. П. Кийко, М. П. Кийко, М. П. Верещака та інші патріоти.
Страшні то були часи! Фашисти й поліцаї грабували населення, у приміщенні середньої школи організували катівню. Тільки прямі збитки, що їх завдали окупанти колгоспові «Червоний партизан» та його членам, обчислюються в сумі 312,3 тис. крб. (за старим масштабом цін). Жертвами фашистського терору стали колгоспник М. П. Верещака, голова сільської Ради Я. І. Марченко, бухгалтер С. П. Кийко, голова колгоспу «20-річчя Жовтня» М. П. Кийко, яких фашисти розстріляли за участь у партизанському русі. На каторжні роботи до Німеччини примусово вивезено із Зубівки 181 юнака і дівчину.
На фронтах Великої Вітчизняної війни загинув 81 житель Зубівки, багато пропало безвісті.
18 вересня 1943 року Радянська Армія визволила село від окупантів. Переборюючи величезні труднощі, головним чином економічного характеру, трудящі села з запалом приступили до відродження зруйнованого господарства.
Вони працювали, не шкодуючи сил, водночас вносили свій вклад у справу розгрому ворога. Наприклад, багато колгоспників відновленої артілі «Червоний партизан» відзначились на збиранні врожаю влітку 1944 року. Інвалід Великої Вітчизняної війни І. Й. Вороненко відремонтував розбиту жатку і нею щоденно перевиконував норми на косовиці. Дружини фронтовиків Пелагія Пелих, Наталія Панченко та інші вручну викошували зернових по 0,55 га щодня. Колгоспниці Ганна Калиниченко, Варвара Дем’яненко, Горпина Регеда, Одарка Тимошенко й Ганна Додух денну норму на косовиці виконували на 200—300 проц. Добре працювали і трудівники інших колгоспів Зубівки. 9 членів артілі «20-річчя Жовтня» нагороджено медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941— 1945 рр.», серед них — коваля А. Ф. Верещаку, ланкових Г. X. Дем’яненко і Н. І. Сіряченко, бригадира рільничої бригади Т. 3. Шевченко та інших.
Вже у 1947 році колгоспи освоїли довоєнну посівну площу, відновили поголів’я великої рогатої худоби, свиней тощо.
Значну масово-політичну і організаторську роботу по мобілізації населення на подолання післявоєнних труднощів проводила партійна організація села, що мала у своєму складі 9 комуністів. Секретарем партійної організації працював тоді С. Б. Даценко. Активним помічником комуністів була комсомольська організація, що нараховувала 25 чоловік.
10 серпня 1950 року відбулося об’єднання чотирьох артілей села Зубівки і хутора Рудого в один великий колгосп, що пізніше дістав назву ім. XIX партз’їзду. Площа його сільськогосподарських угідь становила 4913 га, в тому числі орної землі — 3445 га. З року в рік зростала матеріально-технічна база цього потужного господарства, підвищувались врожаї і збільшувались доходи. Так, наприклад, якщо у 1962 році доходи колгоспу становили 589 тис. крб., у 1964 році — 690 тис. крб., то в 1966 році — близько 1015 тис. крб. Основну частину доходів колгосп одержував від реалізації продуктів рослинницького господарства.
Зростання господарства колгоспу ім. XIX партз’їзду зумовлене перш за все самовідданою працею трудівників села, впровадженням у виробництво досягнень агротехнічної науки, а також наявністю нових потужних сільськогосподарських машин. Ще у 1958 році колгосп закупив техніки на суму 500 тис. крб. Її кількість постійно зростає. Нині цей колгосп має 24 трактори, 13 різних комбайнів, 15 вантажних автомобілів та іншу сільськогосподарську техніку.
Зростають кадри механізаторів. Якщо у 1931 році в Зубівці було лише 2 трактористи, то нині серед 100 колгоспних механізаторів є 48 трактористів, 23 шофери. Заслужену повагу мають у селі трактористи О. П. Кривенко і В. Ф. Тимошенко, які щороку на один трактор виробляють по 600—650 га умовної оранки. Самовіддано працює досвідчений механізатор широкого профілю, знатний комбайнер М. К. Лубченко. Своїм степовим кораблем він щорічно збирав хліба на 400—500 га. Добре працювали також комбайнери М. П. Ждан, І. Г. Десятник, М. К. Лубченко, І. Г. Нечипоренко й інші механізатори.
Трудівники села докладають багато зусиль, щоб дати країні більше зерна, м’яса, молока та інших продуктів. У 1965 році вони виростили урожай озимої пшениці на площі 710 га по 22,5 цнт зерна з га, а всіх зернових культур з площі 1866 га по 22,2 цнт з га. Середній урожай цукрових буряків по колгоспу становив 234 цнт. Помітне зростання врожаю досягнуто у значній мірі за рахунок застосування хімічних добрив. Адже їх було внесено на поля у 1965 році 220 тонн на суму 9158 карбованців. У 1966 році врожайність порівняно з 1965 роком у зв’язку з посухою дещо знизилась (вирощено всіх зернових по 20,4 центнера з кожного га).
Протягом останніх років значних успіхів досягають тваринники Зубівки. На 1 січня 1967 року у колгоспі було понад 2 тис. голів великої рогатої худоби, в тому числі 632 корови. У 1966 році вироблено по 364 цнт молока на 100 га угідь, на одну корову надоєно в середньому по 2589 кг молока, що на 504 кг більше порівняно з 1964 роком. Високих і стабільних показників добиваються у праці кращі тваринники. Так, доярка Л. Г. Даценко надоїла у 1965 році по 3211 кг молока на кожну корову. Протягом 1965 і 1966 рр. понад 3 тис. кг молока на кожну корову надоювали М. Й. Пазинич, І. К. Регеда та інші.
У березні 1966 року, напередодні XXIII з’їзду КПРС, Президія Верховної Ради СРСР за досягнуті успіхи у розвитку тваринництва, збільшення виробництва і заготівель м’яса, молока, яєць, вовни та іншої продукції нагородила велику групу працівників тваринництва. Серед нагороджених 6 колгоспників с. Зубівки: доярка Л. Г. Даценко і голова колгоспу І. Т. Супруненко нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора, телятниця П. В. Мащенко, старший пташник М. Н. Огромний і доярка М. Й. Пазинич — орденом «Знак Пошани», а завідуючий молочно-товарною фермою І. С. Кімлик — медаллю «За трудову відзнаку».
Колгосп ім. XIX партз’їзду має добрі, перспективи для дальшого розвитку. Надійною гарантією того є працьовиті люди, девізом яких став лозунг — жити і працювати по-комуністичному. Птахоферма комуністичної праці колгоспу виконала річний план продажу державі яєць ще до березня 1966 року. За успіхи, досягнуті у передз’їздівському соціалістичному змаганні, птахофермі присвоєно почесне звання імені XXIII з’їзду КПРС.
Красивішає Зубівка. Колгоспники спорудили десятки нових житлових будинків. Виростають все нові і нові корпуси тваринницьких ферм та інші громадські будівлі. Збудовано нову лікарню на 25 ліжок, ще одні дитячі ясла, лазню та ін., село зв’язується з районним центром шосейною дорогою з твердим покриттям. За генеральним планом реконструкції села буде здійснено забудову центральних вулиць 2-поверховими житловими будинками, споруджено нову школу і Будинок культури.
З кожним роком підвищується життєвий рівень колгоспників, 394 чол. села одержують колгоспну пенсію. Помітно зростає і купівельна спроможність трудящих. Якщо в Зубівському сільмазі в 1964 році продано промтоварів на 120 тис. крб., то в 1966 році їх продаж зріс майже удвічі.
Боротьбу колгоспників Зубівки за піднесення господарства і культури села очолює партійна організація, що має понад 50 комуністів, її секретарем працює досвідчений організатор Й. X. Дем’яненко. Комуністи працюють на найвідповідальніших ланках виробництва. Так, П. К. Ярмола, М. Я. Оленич та І. О. Лобурець багато років працюють бригадирами, М. Н. Огромний і І. С. Кімлик — завідуючими фермами. Ще з 1950 року правління колгоспу очолює комуніст І. Т. Супруненко. Активним помічником комуністів є комсомольська організація, яка охоплює 85 юнаків і дівчат. 35 комсомольців працює у тваринництві, 21 — механізаторами.
Чималі досягнення має село і в розвиткові охорони здоров’я, освіти, культури. В селі є лікарня, де працює 15 чол. медичного персоналу, діють дитячі ясла.
У Зубівській середній школі працює 22 вчителі і навчається близько 300 дітей колгоспників і службовців. Директором школи працює її вихованець І. Г. Пазинич.
Працюють сільський клуб на 300 місць і бібліотека з кількатисячним книжковим фондом.
Зубівка дала країні десятки вчених, інженерів, лікарів, вчителів та інших спеціалістів для народного господарства і культури. Зубівську середню школу закінчували нині доктор медичних наук, професор, завідуючий кафедрою Ленінградського інституту удосконалення лікарів G. М. Даценко, кандидати медичних наук доцент Харківського медичного інституту Я. М. Даценко і доцент Вінницького медичного інституту Д. Г. Дев’ятка та інші товариші.
В селі створено добрі умови для культурного відпочинку трудящих. Гордістю села є хор, один з кращих у районі духовий оркестр, драматичний гурток та інші самодіяльні колективи. У 1965 році учасники художньої самодіяльності Зубівки виступали на обласному святі народного мистецтва у Полтаві, а потім і в столиці Радянської України — Києві.
З 1957 року Зубівка радіофікована, а з 1961 — електрифікована. В селі працює стаціонарна кіноустановка, в особистому користуванні громадян понад 100 телевізорів. На 1 січня 1967 року в селі передплачувалось понад 1800 газет і журналів. Все це ознаки того нового, що міцно ввійшло в побут кожної радянської сім’ї.
В селі глибоко шанують славні і хвилюючі сторінки його історії і героїки. У центрі, на площі, на честь патріотів, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни, споруджено пам’ятник Вічної Слави, біля підніжжя його завжди лежать квіти і вінки.
Свято шанується тут і світлий образ грузинського поета Давида Гурамішвілі. Недалеко від села є висока могила, біля якої поет колись відпочивав, складав свої натхненні вірші. Цю могилу-курган і досі в народі зовуть Давидовою.
Велике свято відбулось у селі ще 7 серпня 1949 року. На будинкові середньої школи, на тому місці, де колись стояла хата Давида Гурамішвілі, встановлено меморіальну дошку, на якій золотими літерами викарбувано: «На цьому місці стояв будинок, в якому жив у 1738—1758 рр. та 1763—1792 рр. класик грузинської поезії Давид Гурамішвілі». На святі були присутні відомі діячі культури з Москви, Києва, Тбілісі.
Окрилені ідеями Комуністичної партії, трудящі села йдуть шляхом невпинного економічного і культурного піднесення.
В. Є. ЛОБУРЕЦЬ, К. П. НІМИЧ