Післявоєнне відновлення народного господарства Полтавської області
З перших же днів після визволення області від гітлерівців почалась відбудова зруйнованого господарства. Величезні збитки, заподіяні окупантами, створювали винятково великі труднощі. Фашисти зруйнували і розграбували Полтаву, Кременчук, Лубни, Миргород, інші міста і села, всі промислові підприємства, культурні заклади, 57 МТС і МТМ, 15 радгоспів, спалили понад 36 тис. колгоспних будівель і 107 тис. дворів колгоспників,. вирубали понад 59 тис. га садів. Майже вся робоча і продуктивна худоба, трактори та сільськогосподарські машини були знищені або вивезені до Німеччини. Поголів’я коней в області зменшилося в 4 рази, великої рогатої худоби — у 8 разів, свиней — у 20, а овець і кіз — у 50. Матеріальні збитки народному господарству області оцінюються десятками мільярдів карбованців.
В цих умовах особливо яскраво виявилась велика сила соціалістичної співдружності радянських народів. Уся країна допомагала районам, що потерпіли під час тимчасової окупації. Радянський уряд виділив для Полтавщини значні кредити. З Москви, Куйбишева, Новосибірська та інших міст надійшло устаткування, необхідне для відбудови промислових підприємств. Трудівники Сталінградської області надіслали полтавчанам понад 1000 тракторів, а трудящі Куйбишева — деталі і запасні частини для сільськогосподарських машин. Московська, Челябінська і Саратовська області допомогли племінною худобою і посівним матеріалом. За перший рік після визволення трудящі Полтавщини одержали від держави 1381 трактор, на 15,5 млн. крб. запасних частин і матеріалів для МТС та колгоспів, 16 548 голів продуктивної худоби. Держава надала колгоспам майже 40 млн. крб. довготермінових кредитів. У свою чергу полтавчани допомагали у відбудові господарства трудівникам інших областей країни. В листопаді 1943 року 10 тис. чол. з області направили на Донбас для відбудови вугільної промисловості. Колгоспи кожного району Полтавщини взяли шефство над шахтами і подавали їм значну допомогу продовольством. Багато жителів міст і сіл області брали участь у відбудові Дніпрогесу та інших великих промислових об’єктів.
Завдяки самовідданій праці і творчій ініціативі трудящих Полтавщини, братній допомозі трудящих інших областей країни величезні труднощі у справі відбудови зруйнованого господарства успішно переборювались. У 1943—1944 рр. почала працювати більшість підприємств області, в т. ч. Полтавський паровозоремонтний (нині тепловозоремонтний), Крюківський вагонобудівний заводи, Полтавський і Кременчуцький м’ясокомбінати, Полтавська прядильна фабрика, завод «Метал», лубенський завод «Комунар» та інші.
1 вересня 1945 року приступив до випуску основної продукції Крюківський вагонобудівний завод, а 23 листопада було закінчено відбудову Лохвицького цукрозаводу.
Промисловість Полтавщини успішно виконувала завдання четвертої п’ятирічки. Тільки протягом 1946—1947 рр. на підприємствах області було введено в дію 130 тис. кв. метрів виробничих площ і 89 тис. кв. метрів житла. Стали до ладу майже всі промислові підприємства Полтавщини. В 1950 році виробництво промислової продукції досягло 82 проц. довоєнного рівня. Машинобудівні заводи області освоїли виробництво нових видів продукції — шляхових машин, канавокопачів, тракторних лопат, автонавантажувачів тощо.
Великий трудовий героїзм виявили також колгоспники, робітники МТС і радгоспів Полтавщини. Вже на початок 1944 року відновили роботу 2484 колгоспи, 77 МТС і 53 радгоспи. У зв’язку з тим, що на цей час в області, порівняно з довоєнним часом, було тільки 37 проц. тракторів і 36 проц. робочої худоби, колгоспники обробляли землю коровами, копали лопатами. Працівники МТС докладали всіх зусиль, щоб якнайефективніше використати наявну техніку. Колгоспи і радгоспи Полтавської області добилися в 1944 році по 100 пудів пшениці з га і по 80 пудів усіх зернових. За успішне проведення сільськогосподарських робіт в 1944—1945 рр. Полтавській області тричі присуджували перехідний Червоний прапор Державного Комітету Оборони. В 1948 році, коли довоєнні посівні площі були відновлені, держава одержала від хліборобів Полтавщини на 2151 тис. пудів зерна більше, ніж у довоєнному 1940 році.
Вирішувались і завдання відновлення громадського поголів’я тваринництва. На 1 січня 1950 року на колгоспних фермах було великої рогатої худоби на 45,9 проц. більше, ніж у 1940 році, корів — на 9 і свиней — на 23,5 процента.
Багато трудівників області були удостоєні високих урядових нагород. У роки четвертої п’ятирічки звання Героя Соціалістичної Праці присвоїли 62 передовикам сільського господарства. Серед них М. Л. Гайдар, ланкова колгоспу ім. Карла Маркса, майстер високих врожаїв цукрових буряків (село Великі Липняги Семенівського району), Т. О. Земляна, ланкова колгоспу «Іскра» (село Озера Кобеляцького району), яка в 1949 році виростила по 104 цнт кукурудзи з га, К. М. Соломаха, ланкова колгоспу ім. Мічуріна (село Михнівці Лубенського району), що домоглася врожаю волокна коноплі до 16 цнт з га, Н. С. Мазанько, свинарка колгоспу ім. Калініна (село Бовбасівка Хорольського району), та інші.
В 1950 році у колгоспах і радгоспах Полтавщини працювало понад 7 тис. тракторів, 1633 комбайни. Рівень механізації основних сільськогосподарських робіт перевищив довоєнний.
Нові можливості для дальшого розвитку і зміцнення громадського господарства були створені в результаті укрупнення колгоспів. У 1950 — 1951 рр. кількість їх в області зменшилась до 947 (або у 2,6 раза), а розміри земельної площі і кількість дворів колгоспників у розрахунку на один колгосп збільшились у 2,5 раза.
Однак у ці роки серйозним гальмом у дальшому розвитку народного господарства були порушення ленінських норм в житті партії і Радянської держави, пов’язані з культом особи. Місцеві партійні організації і в цих складних умовах виявляли багато наполегливості в боротьбі за відбудову і дальше піднесення народного господарства.
Обласна партійна організація в 1952 році об’єднувала 37,6 тис. комуністів. Відповідно до рішень вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС і особливо XX з’їзду партії партійні організації розгорнули велику роботу, спрямовану на зміцнення матеріально-технічної бази промисловості і сільського господарства, відновлення принципу особистої матеріальної заінтересованості, вдосконалення форм і методів
організації і планування виробництва, методів партійного, державного і господарського керівництва. Це забезпечило прискорений розвиток народного господарства. Завдання п’ятого п’ятирічного плану розвитку промислового виробництва підприємства Кременчука виконали до 23 жовтня, а Полтави — до 7 листопада 1955 року. В 1955 році промислові підприємства області виробили продукції майже в 17 разів, а в 1959 році — в 25,5 раза більше, ніж у дореволюційному, 1913 році. Один за одним ставали до ладу відбудовані і реконструйовані промислові підприємства. У грудні 1953 року було закінчено повну відбудову паровозоремонтного заводу. В січні 1954 року Полтавський завод м’ясного устаткування випустив перші конвейєрні лінії для повної механізації, обробки і транспортування туш великої рогатої худоби на м’ясокомбінатах. У вересні 1955 року ввели в експлуатацію новий потужний Кобеляцький цукровий завод, здатний переробляти 12 тис. цнт цукрових буряків і виробляти 2 тис. цнт цукру-рафінаду за добу. В липні 1956 року урядова комісія прийняла першу і другу черги відбудованої прядильної фабрики в Полтаві. Було створено також ряд нових підприємств електротехнічної та радіотехнічної промисловості.
Особливо велике промислове будівництво розгорнулося в районі Кременчука. В 1956 році на Дніпрі почалось будівництво Кременчуцької ГЕС, а вже наприкінці 1959 року, раніше строку — були введені в дію її перші агрегати. На околицях міста виросли корпуси комбайнового заводу, який потім було переобладнано в автомобільний завод. У квітні 1959 року він випустив перші потужні великовагові автомобілі.
У створенні нових великих промислових споруд, особливо нових галузей виробництва, трудівникам Полтавщини велику братню допомогу подали трудящі інших республік та областей країни. Це наочно видно на прикладі будівництва і організації виробництва на Кременчуцькому автомобільному заводі. Сюди прибуло 318 кваліфікованих спеціалістів з інших автомобільних заводів країни. Серед них головний інженер П. В. Корнілов і головний технолог В. X. Чікулаєв з Горьковського автозаводу, основний склад спеціального конструкторського бюро на чолі з головним конструктором Ярославського автозаводу, кандидатом технічних наук О. О. Малишевим, начальник відділу робочого проектування спеціального конструкторського бюро Мінського автозаводу Я. Л. Брейтовський, заступник начальника виробничого відділу Кутаїського автозаводу В. Р. Журавльов. У свою чергу, трудящі Полтавщини, зокрема молодь, брали активну участь у будівництві нових шахт на Донбасі, а також інших важливих промислових споруд у різних районах країни.
В результаті широкого розгортання геологорозвідувальних робіт у ці роки на території області були відкриті значні родовища нафти і газу (Радченківське, Сагайдацьке, Глинсько-Розбишівське, Солохівське, Зачепилівське, Чорнухинське, Більське та інші) і покладено початок розвиткові нафтогазової промисловості. За видатні заслуги в розвідці нафтогазових родовищ і підготовку їх до експлуатації головний геолог тресту «Укрсхіднафторозвідка» С. Є. Черпак та головний геолог Миргородської контори буріння Л. С. Палець удостоєні Ленінської премії. В 1956 році було побудовано газопроводи Радченкове — Миргород (14,5 км) і Радченкове — Полтава (68,5 км). Перехід на газове опалення дав трудящим Полтави 7,5 млн. крб. економії на рік, а державні витрати на будівництво газопроводу Радченкове — Полтава компенсувались за рахунок економії вже через 2 роки.
Швидкими темпами розгорнулось нове будівництво в 1959—1965 рр. Обсяг капіталовкладень, порівняно з попередніми роками, зріс утроє і в 1965 році становив 200 млн. крб. Це в 1,5 раза більше, ніж за всю п’яту п’ятирічку. За 7 років загальна сума капіталовкладень в народне господарство області перевищила 1 млрд. крб. Було введено в дію 37 нових великих підприємств, а основні виробничі фонди промисловості області збільшилися вдвоє. В цілому по області виробництво промислової продукції зросло майже в 2 рази, в т. ч. в машинобудівній промисловості — в 3,8 раза, випуску збірного залізобетону — в 9 разів, видобутку нафти — в 11,8 раза, газу — в 7,4 раза, легкої промисловості — на 126 проц., а харчової — в 1,5 раза. Розвинулись нові галузі промисловості — автомобільна, електронна, приладобудування, виробництво газорозрядних ламп, сажі, литва і штамповок, фарфорова. Були створені великі підприємства по виробництву збірного залізобетону, по переробці гібридного насіння кукурудзи та інші.
Серед новобудов семирічки особливо важливе значення мають нафтопереробний і сажовий заводи в Кременчуці, заводи хімічного устаткування, «Електромотор», штучних алмазів та алмазних інструментів і завод газорозрядних ламп у Полтаві, Дніпровський гірничозбагачувальний комбінат, підприємства по виробництву залізобетонних конструкцій та інших будівельних матеріалів у Полтаві, Кременчуці і Лубнах, заводи по виробництву засобів автоматизації в Лохвиці та Лубнах, цукровий завод у Яреськах та інші. Полтавський паровозоремонтний завод в 1964 році реорганізували в тепловозоремонтний.
Усього на Полтавщині 365 промислових підприємств, на яких трудиться більш як 150 тис. робітників та інженерно-технічних працівників. У загальному обсязі продукції народного господарства частка промисловості досягає понад 60 процентів. Дедалі більшого значення набуває машинобудівна промисловість. У 1958 році вона давала 19 проц. усієї промислової продукції області, а в 1965 році — 33 процента. Освоєно виробництво нових машин, приладів, устаткування, а також товарів народного споживання. Кременчуцький автомобільний завод дає народному господарству та на експорт нові марки великовагових автомобілів КРАЗ-256, КРАЗ-257, КРАЗ-258. Лубенський завод «Комунар» освоїв виробництво універсальних круглошліфувальних верстатів нового типу; Крюківський вагонобудівний завод — виробництво вагонів для перевезення цементу, шестиосьових напіввагонів для перевезення вугілля, кранів та комишозбиральних самохідних машин; Полтавський завод м’ясного устаткування — конвейєрних ліній для переробки водоплавної птиці; Полтавський турбомеханічний завод — фільтрувальних пресів нового типу; Лохвицький приладобудівний завод — нових приладів та засобів автоматизації.
Значний вклад у технічний прогрес вносять раціоналізатори і винахідники. В 1965 році, наприклад, 12192 раціоналізатори і винахідники подали 15,7 тис. пропозицій. Впровадження 11,4 тис. з них дало 9,4 млн. крб. економії за рік.
В 1958 році, перед XXI з’їздом КПРС, зародився патріотичний рух колективів і ударників комуністичної праці. Вже на початок 1959 року в нього включилися понад 500 молодіжних колективів Полтавщини.
На початку 1960 року в змаганні за комуністичну працю брали участь 1283 колективи і 4840 окремих робітників. 195 передових робітників та інженерно-технічних працівників, наслідуючи почин В. Гаганової, перейшли працювати у відстаючі бригади і допомогли їм вийти в число передових. Серед них П. Бондаренко — бригадир котельників паровозоремонтного заводу, Н. Павловський (Крюківський вагонобудівний завод), Л. Давиденко (Полтавська бавовно-прядильна фабрика), А. Бортник (Полтавський склозавод).
З квітня 1960 року за ініціативою Полтавської парторганізації розгорнулась боротьба за перетворення Полтави на місто високопродуктивної праці, зразкового порядку і культури. Приклад полтавчан активно підтримали трудящі Кременчука, Лубен, Миргорода та інших міст і сіл області.
Особливо великого розмаху набрало змагання за комуністичну працю в період підготовки і проведення XXII з’їзду КПРС. Робітничі колективи розгорнули боротьбу за те, щоб зустріти його високими виробничими показниками і завоювати звання колективу комуністичної праці ім. XXII з’їзду КПРС. Це почесне звання напередодні з’їзду було присвоєне колективу станції Гребінка та бригаді Полтавського паровозоремонтного заводу, очолюваній Володимиром Момотом.
Всього на Полтавщині завоювали звання колективів і ударників комуністичної праці 19 підприємств, 31 цех, 84 бригади, 16 тисяч робітників. Імена трудівників, які йдуть в авангарді боротьби за здійснення завдань комуністичного будівництва, занесені в обласну «Книгу трудової слави».
Серед них М. С. Мажара — бригадир Полтавської бавовнопрядильної фабрики, О. К. Пойдеменко — слюсар-лекальник Полтавського турбомеханічного заводу, П. Й. Недайборщ — бригадир штукатурів тресту «Полтавпромбуд», Герой Соціалістичної Праці, О. С. Єжова — ткаля Лубенської ковдроповстяної фабрики, Т. В. Жаботенко — в’язальниця Полтавської трикотажної фабрики, А. Т. Мальцев — бригадир формувальників Кременчуцького заводу шляхових машин, І. І. Коровкін — машиніст тепловоза депо станції Гребінка, Г. В. Пилипенко — багатоверстатниця Кременчуцького автозаводу, Є. В. Мельгхісідеков — майстер по видобутку нафти Глинсько-Розбишівської нафтодільниці, А. М. Тарасенко — старший майстер Кременчуцького автозаводу, Н. В. Бікбулатова — закрійниця Полтавського шкіряно-взуттєвого комбінату, І. М. Коваленко — буровий майстер Глинсько-Розбишівської дільниці розвідувального буріння, М. П. Логвиненко — слюсар Крюківського вагонобудівного заводу, М. Я. Давидюк — бригадир тресту «Кременчукпромжитлобуд», заслужений будівельник УРСР, Е. Г. Братко — бригадир комплексної бригади тресту «Кременчукнафтохімбуд».
За виконання завдань семирічки 1263 виробничники нагороджені орденами і медалями СРСР. Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєно майстра підземного ремонту свердловин нафтопромислового управління «Радченкове» М. О. Чирвона, майстра Крюківського вагонобудівного заводу М. П. Чередія, токаря Кременчуцького автомобільного заводу С. Н. Заїченка.
Однак істотні хиби, допущені в плануванні і управлінні підприємствами, не давали можливості повніше використати величезні можливості соціалістичної системи господарства. В останні роки семирічки на Полтавщині, як і в цілому по країні, загальмувалися темпи зростання продуктивності праці, знизилась ефективність капіталовкладень та використання виробничих фондів. Жовтневий 1964 року і наступні Пленуми ЦК КПРС викрили причини недоліків у розвитку економіки, засудили суб’єктивізм, волюнтаризм, прожектерство і виробили нові методи керівництва народним господарством, що відповідають назрілим потребам економічного і політичного розвитку радянського суспільства.
Здійснення заходів, спрямованих на піднесення сільськогосподарського виробництва, особливо відновлення принципу матеріальної заінтересованості, зміцнення кадрів і матеріально-виробничої бази колгоспів забезпечило великі зміни і в сільському господарстві. За перші 5 років після вересневого 1953 року Пленуму ЦК КПРС виробництво зерна в області зросло на 60,2 проц., м’яса і сала — на 19,1, молока — на 74,2, вовни — на 31,6, яєць — на 22,9 проц. У 1958 році на всій площі посіву — 106 тис. га — зібрано но 310 цнт цукрових буряків.
Трудящі області взяли активну участь в освоєнні цілинних земель на сході країни — понад 4 тис. юнаків і дівчат на заклик партії поїхали будувати нові радгоспи в степи Казахстану. Крім того, в перші роки освоєння цілини багато механізаторів виїжджало туди на збирання врожаю.
В 1958 році, у зв’язку з реорганізацією МТС, колгоспи Полтавщини закупили понад 10 тис. тракторів (у переведенні на 15-сильні), 8700 зернових і кукурудзозбиральних комбайнів та велику кількість інших машин на суму 252 млн. крб. Створюючи міжколгоспні будівельні організації, відгодівельні пункти, об’єднуючи зусилля для будівництва споруд соціально-культурного призначення — шкіл тощо, — колгоспи відкрили для себе нові резерви економії затрат і підвищення продуктивності праці. У 1959 році в області вже було 30 міжколгоспних будівельних організацій та 32 відгодівельних пункти.
Самовіддану працю сільських трудівників Полтавщини високо оцінили Комуністична партія і Радянський уряд. У 1958 році 2028 передовиків сільського господарства області було нагороджено орденами і медалями СРСР. За заслуги в розвитку сільського господарства високе звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно С. T. Гусачу — ланковому колгоспу «Маяк» (село Ялинці Кременчуцького району), К. С. Коваленко — доярці колгоспу ім. Жданова (село Шевченкове Решетилівського району), В. Є. Курченку — голові колгоспу ім. Мічуріна (смт Глобине Глобинського району), М. М. Листопад — свинарці радгоспу ім. Чапаева (село Чапаєвка Диканського району), І. І. Марченку — директору радгоспу ім. Куйбишева (село Куйбишеве Оржицького району), Ф. А. Піддячій — свинарці радгоспу ім. Артема (смт Артемівка Чутівського району), Г. М. Скаженик — доярці колгоспу «Заповіт Леніна» (село Лютенька Гадяцького району) та О. Л. Целюрику — комбайнерові Хорольської МТС.
За роки семирічки на селі виросла велика армія чудових майстрів сільськогосподарського виробництва. Передові ланкові — О. Д. Денисова (смт Чутове Чутівського району), Т. А. Піддубна (село Жуки Кобеляцького району), Катерина Гулій (село Хомутець Миргородського району), Надія Севертока та Іван Ляшенко (село Солониця Лубенського району), Зінаїда Лисенко (село Опришки Глобинського району) та багато інших — домоглися великих успіхів у боротьбі за високі врожаї.
Але прояви суб’єктивізму, волюнтаристського підходу до справи управління народним господарством, що проявилися після 1957—1958 рр., особливо негативно позначились на сільському господарстві. На Полтавщині значно послабилась увага до збільшення виробництва найцінніших зернових культур — пшениці та жита і водночас всемірно форсувалося розширення посівних площ кукурудзи та гороху, що було економічно не виправданим. Внаслідок цього розвиток сільського господарства в області в період 1959—1964 рр. загальмувався. Середньорічний валовий збір усіх зернових культур за 5 років (1959—1963 рр.) становив 94,1 проц. рівня 1958 року, а валовий збір озимої пшениці — тільки 91 процент. Знизились урожайність і валові збори цукрових буряків, продуктивність тваринництва.
Рішення жовтневого Пленуму 1964 року і наступних Пленумів ЦК КПРС, які рішуче усунули порушення ленінських принципів керівництва народним господарством, відкрили широкі можливості для дальшого прискореного розвитку сільськогосподарського виробництва. Особливо велике значення мали заходи, вжиті березневим 1965 року Пленумом ЦК КПРС. Про це переконливо свідчать результати господарської діяльності колгоспів і радгоспів Полтавщини вже в 1965 та 1966 рр. Незважаючи на несприятливі погодні умови, особливо в південних районах області, колгоспи і радгоспи виростили задовільний урожай зернових і технічних культур. В цілому по області врожай зернових у 1965 році становив 19,8 цнт з га, в т. ч. озимої пшениці — по 20,4 цнт. Цукрових буряків зібрано по 231 цнт з га. Це дало можливість продати державі 607 тис. тонн зерна; 3,5 млн. тонн цукрових буряків, перевиконати завдання по продажу соняшника, овочів і картоплі, створити необхідні насінні, фуражні та інші фонди і видати або продати колгоспникам необхідну їм кількість хліба. В 1966 році в колгоспах області зібрано по 21,7 цнт зернових з га, а врожай озимої пшениці досяг 24,4 центнера.
Значних зрушень досягнуто і в розвитку громадського тваринництва. Виробництво молока в колгоспах і радгоспах області за роки семирічки зросло на 65 проц., м’яса — на 52 проц., а яєць —утроє. В 1965 році державі продано понад план 120 тис. тонн молока, майже 14 тис. тонн м’яса і 20 млн. штук яєць, а у 1966 році на 100 га сільськогосподарських угідь в області вироблено по 61,8 цнт м’яса в живій вазі та по 309,5 цнт молока.
Президія Верховної Ради СРСР нагородила високими урядовими нагородами понад 4 тис. передовиків колгоспів та радгоспів області. Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєно 92 працівники сільського господарства, з них 27 — у 1966 році. В їх числі М. В. Шевченко — перший секретар Миргородського райкому КП України, М. Т. Юрченко — голова колгоспу «Перемога комунізму» (село Гиряві Ісківці Лохвицького району), П. Ю. Черненко — голова колгоспу ім. Карла Маркса (село Великі Липняги Семенівського району), Д. І. Тендітник — бригадир тракторної бригади колгоспу «Україна» (село Бобрівник Зіньківського району), Д. Ф. Шевченко — директор радгоспу ім. Шевченка (Полтава), Г. Д. Леонова — трактористка колгоспу «Більшовик» Бірківської сільради Зіньківського району, доярка племінного заводу ім. Декабристів Миргородського району О. О. Балюк, свинарка колгоспу ім. Гоголя Великосорочинської сільради Миргородського району М. Г. Заплава, завідуючий кафедрою Полтавського сільськогосподарського інституту академік АН УРСР О. В. Квасницький, завідуючий молочно-товарною фермою колгоспу ім. XXII з’їзду КПРС Сухорабівської сільради Решетилівського району І. П. Костенко та інші.