Полтава в боротьбі з військами Денікіна
Питання організації загонів Червоної гвардії для боротьби проти Центральної ради та німецьких окупантів обговорювалось 4 березня 1918 року на засіданні Центрального Виконавчого Комітету Рад України, який 26 лютого 1918 року переїхав з Києва до Полтави і працював тут до 9 березня 1918 року у приміщенні колишнього кадетського корпусу.
Відповідаючи на заклик Радянського уряду України, полтавські залізничники створили бойовий загін. На мітингу, скликаному з приводу формування загону, виступив 63-річний коваль Марко Амагдалезов, який сказав, що він і його син Олександр добровільно йдуть «з молотом в одній руці і гвинтівкою в другій» захищати Радянську владу. Того ж дня до загону записалося понад 100 чоловік. 23 березня 1918 року полтавчани проводжали залізничників на фронт. Після кількох вдалих бойових операцій загін 15 квітня 1918 року вступив у нерівний бій з переважаючими силами білогвардійців біля станції Якимівка, під Мелітополем. Більшість учасників загону в цьому бою загинула, серед них ініціатор створення загону М. Г. Амагдалезов, О. О. Богдан, І. П. Ставицький, В. М. Шевченко, О. С. Гречко, О. І. Швачка та інші. Колектив паровозоремонтного заводу, вшановуючи пам’ять героїв, які полягли в боях за Радянську владу, встановив 1 травня 1924 року на братській могилі в Якимівці пам’ятник, а 15 квітня 1933 року на першій прохідній заводу — меморіальну дошку.
У місті було створено також два загони Червоного козацтва. У складі революційних військ полтавчани мужньо боролися проти іноземних інтервентів та внутрішньої контрреволюції. Під Полтавою п’ятитисячний загін, у якому було багато полтавчан, протягом кількох днів стримував шалений натиск двох німецьких дивізій. Під час форсування Ворскли загарбники втратили кількасот солдатів і офіцерів. Але в штабі оборони міста в цей час виявилась група зрадників, яка всіляко сприяла ворогові і, по суті, дезорганізувала оборону. 29 березня окупанти захопили місто.
З перших же днів окупації в Полтаві розгорнули роботу залишені тут губернським комітетом підпільні організації і групи. На 15 квітня 1918 року в полтавському підпіллі працювало 240 комуністів. Вже 17 квітня оформився підпільний міський партійний комітет, який працював у тісному зв’язку з губернським партійним комітетом.
Під керівництвом міського партійного комітету відбувалися страйки робітників, створювалися партизанські загони. Так, 25 червня було скликано підпільну нараду робітників-залізничників, на якій ухвалено створити повстанський загін із 50 — 60 робітників залізничних майстерень.
Після першого з’їзду більшовицьких організацій України, на якому була створена КП(б)У, посилилося партійне керівництво боротьбою трудящих проти німецьких окупантів. Під час страйку залізничників, який охопив усю Україну, Полтавський партійний комітет поширював партійну літературу і відозви ЦК партії, видавав свої листівки, які закликали робітників і селян виступати на боротьбу проти окупантів та їх поплічників. Велику підпільну роботу проводили в місті члени Соціалістичної Спілки Молоді Олексій Латишев, Семен Гайсинський та інші під керівництвом члена губповстанкому І. М. Орловського. Особливо посилилась ця робота після II з’їзду КП(б)У, який націлив партійні організації України на підготовку збройного повстання проти німецько-австрійських загарбників та гетьманців.
В ніч на 27 листопада 1918 року партизанські загони чисельністю 500 чол. під керівництвом губернського військово-революційного комітету і революційного штабу захопили в Полтаві Червоні казарми. В цьому партизанам сприяла Рада солдатських депутатів німецького гарнізону. Радянську владу в місті було відновлено. Органом влади став військово-революційний комітет, до складу якого входили представники більшовиків, українських лівих есерів (боротьбистів) та українських лівих соціал-демократів. Захопивши місто, повстанці заарештували гетьманських чиновників—губернського і повітового старост, головного начальника гетьманських військ на Полтавщині та інших. Однак Радянська влада протрималася в місті всього два дні. Незабаром сюди з Харкова прибув із своїм полком гетьманський отаман Балбачан, який перейшов на бік петлюрівської Директорії. Незважаючи на попередні запевнення німецького командування, що перебувало в Полтаві, про нейтралітет, окупаційні війська з допомогою балбачанівців почали роззброювати партизанські загони. 28 листопада були заарештовані члени революційного комітету. Під тиском переважаючих сил ворога повстанці змушені були залишити місто. 5 грудня командир німецької дивізії генерал Шуленбург оголосив його на воєнному стані. А 29 листопада, вступивши в зговір з командуванням німецьких військ, отаман Балбачан проголосив у місті владу буржуазно-націоналістичної Директорії.
Петлюрівці по-звірячому розправлялися з комуністами, громили профспілки та інші організації робітників. Але ні лютий терор, ні масові арешти й розстріли комуністів та революційних робітників і селян, ні соціальна демагогія петлюрівців не могли припинити боротьби трудящих мас, керованих більшовиками, за відновлення влади Рад. Добре усвідомлюючи контрреволюційний характер петлюрівської Директорії, вважаючи її своїм запеклим ворогом, робітники і службовці Полтавського вузла Південної залізниці писали: «Протестуємо проти зрадницької Директорії на чолі з Винниченком, Балбачаном і Петлюрою, причому заявляємо всьому пролетаріату України, що вважаємо їх ворогами і зрадниками всього українського народу». Ще до підходу регулярних радянських військ тритисячний загін партизанів вибив з Полтави петлюрівців, але в ніч на 18 січня 1919 року вони, діставши підкріплення, знову увірвались у місто.
Ввечері 18 січня до Полтави підійшли частини 2-ї Української радянської дивізії. На підступах до міста розгорівся жорстокий бій, який тривав шістнадцять годин; радянські частини сім разів ходили в атаку, поки не зламали опір ворога. Розбиті і дезорганізовані війська петлюрівців почали панічно відступати в напрямі на Кременчук. 19 січня 1919 року в Полтаві було відновлено Радянську владу.
Того ж дня приступив до роботи революційний комітет Полтави, який працював у тісному взаємозв’язку з міським комітетом партії. До ревкому увійшли М. Алексеев, А. І. Вагранська, Я. Н. Дробніс, С. М. Мазлах, П. І. Свистун та інші. Незабаром міськком утворив комісію по виборах до Ради робітничих депутатів. До комісії ввійшли найактивніші комуністи. Вони провели велику роботу по викриттю меншовиків, у руках яких перебувала центральна міська рада профспілок. Значна увага приділялась також партійній роботі серед залізничників. Усі осередки залізничників об’єднував створений у цей час районний залізничний партійний комітет. Щодня з ініціативи міськкому партії, в місті відбувалися мітинги. Незабаром після виходу з підпілля комуністи міста створили бюро по організації Комуністичної спілки молоді. 26 січня 1919 року в залі торговельно-промислових службовців відбулися перші загальні збори робітничої молоді міста, які поклали початок міській комсомольській організації. Ядром її стали члени Соціалістичної спілки робітничої молоді, що пройшли сувору школу підпільної боротьби. Полтавський міський комітет КСМ взяв активну участь у скликанні губернського з’їзду комуністичної молоді, який відбувся 9 травня 1919 року в Полтаві і оформив комсомольську організацію губернії.
В лютому відбулися вибори до Полтавської Ради робітничих депутатів. Трудящі міста обрали до неї 221 депутата, з них 170 комуністів.
Велику роботу по налагодженню господарського та культурного життя в місті розгорнули відділи виконавчого комітету — праці, міського господарства, освіти.
Політичну роботу серед населення розгорнув Центральний партійний клуб. 7 травня у приміщенні колишнього дворянського зібрання було відкрито Комуністичний палац, а 18 липня розпочав роботу клуб робітничої молоді.
У червні 1919 року партійна організація міста налічувала 135 комуністів та 190 співчуваючих їм5. Комуністи та комсомольці Полтави брали активну участь у ліквідації куркульських заколотів. Під час петлюрівського заколоту в Миргороді загинули члени Полтавської Ради комуністи брати Анатолій і Петро Литвинови. Коли в Полтаві стало відомо про зраду Григор’єва, відразу ж були проведені надзвичайні об’єднані збори міської Ради робітничих депутатів, Ради профспілок, фабзавкомів, залізничних колективів та інших організацій, які закликали робітників і селян до зброї, до організації робітничих дружин. А 12 травня Полтавський губвиконком і губвійськкомат, заслухавши доповідь комісара Харківського військового округу про заколот Григорьева і швидке просування його банд, постановили керівництво Полтавською групою військ доручити Єгорову та негайно організувати військово-революційний штаб губернії на чолі з Ю. Мироновим. Під керівництвом штабу в місті було створено бойовий загін в 75 чоловік з комуністів і співчуваючих їм. У повному складі виступила проти заколотників і комсомольська організація міста, що об’єднувала тоді 70 юнаків і дівчат. 13 травня до Полтави під командуванням К. Є. Ворошилова прибули частини Харківського військового округу. Разом з ними в бойових операціях проти григор’ївців брали участь курсанти полтавських курсів червоних командирів, партійний та радянський актив міста.
В травні — червні 1919 року в місті успішно проходила мобілізація на фронт проти денікінців. На загальних міських зборах, скликаних партійним комітетом, ухвалили всіх жінок, членів КП(б)У, які знають санітарну справу, негайно відправити на фронт сестрами-жалібницями, а також організувати короткотермінові курси для підготовки червоних сестер.
26 червня Полтава була оголошена на облоговому стані, а 29 червня губком партії оголосив «Днем оборони Полтавщини» і закликав трудящих вступати в лави революційної армії для відсічі Денікіну. Цього дня на мобілізаційні пункти прибували цілі загони добровольців. Велика робота проводилася по організації і поліпшенню постачання військових частин, по зміцненню дисципліни в гарнізонах.
12 липня зведений батальйон військ ВУЧК ліквідував у Полтаві контрреволюційну змову, організовану недобитками білогвардійських та націоналістичних елементів, які намагалися оволодіти містом ще до приходу Денікіна.
29 липня 1919 року Полтаву захопили денікінські головорізи. Вони відразу ж провели масові арешти радянських активістів та членів профспілок. Почалися розстріли без суду і слідства, погроми. Боротьбу трудящих міста за відновлення Радянської влади спрямовували губернський партійний та революційний комітети, які перебували в Кременчуці. Звідси до Полтави прибували агітатори, які створювали підпільні партійні осередки на підприємствах, організовували страйки робітників, розробляли плани диверсій і т. п. Значну підпільну роботу в Полтаві за завданням губкому розгорнули комуністи Ю. Миронов (член Катеринославського губпарткому, член партії з липня 1917 року), Г. І. Хуторок (член Катеринославської міської партійної організації, член партії з травня 1917 року) та інші.