Полтавська область у роки Великої Вітчизняної війни
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, десятки тисяч робітників, колгоспників і службовців Полтавщини, в т. ч. 8258 комуністів, влилися в ряди Радянської Армії. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами і диверсантами в області було організовано 44 винищувальні батальйони, що об’єднували близько 9 тис. бійців і командирів, Кременчуцьку дивізію народного ополчення. Враховуючи можливість тимчасової окупації області ворогом, обласна партійна організація з допомогою ЦК КП(б)У заздалегідь готувала сили для підпільної і партизанської боротьби.
Багато людей працювало на спорудженні оборонних укріплень. Трудівники міст і сіл докладали сил, щоб не допустити зменшення обсягу виробництва. Переборюючи великі труднощі, колгоспники до вторгнення фашистських полчищ зібрали 90,3 проц. врожаю зернових. До 20 серпня більшість районів області закінчила здачу хліба державі. Передові колгоспи здавали хліб державі з запасів минулих років. Коли лінія фронту наблизилась до Полтавщини, було проведено велику роботу по евакуації устаткування підприємств, майна колгоспів, МТС і радгоспів, а також людей у східні райони країни.
14 вересня 1941 року ворожим військам у районі Лубни — Лохвиця вдалося зімкнути оточення навколо військ 21-ї, 5-ї, 37-ї та 26-ї армій Південно-Західного фронту. Радянські воїни змушені були вести тяжкі, кровопролитні бої, щоб вирватися з оточення. Трудящі Полтавщини, ризикуючи життям, допомагали їм усім, чим могли.
20 вересня під хутором Дрюківщиною (тепер Лохвицького району) загинули командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. П. Кирпонос, член військової Ради фронту, секретар ЦК КП(б)У М. О. Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал-майор В. І. Тупіков.
У вересні 1941 року територію області окупували німецькі загарбники, що встановили тут, як і на території всіх окупованих областей, людиноненависницький режим воєнної диктатури і кривавого терору.
Але вже з перших днів окупації трудящі області під керівництвом підпільного обкому партії, очолюваного С. Ф. Кондратенком та Г. Ф. Яценком, розгорнули підпільну і партизанську боротьбу проти окупантів.
Крім підпільного обкому партії, у ворожому тилу діяли Лохвицько-Сенчанський партійний центр, 9 райкомів партії, 19 первинних партійних організацій, 12 партійних груп, 39 патріотичних антифашистських груп, 6 комсомольських і комсомольсько-молодіжних груп, 2 партизанські з’єднання, 19 партизанських загонів та 7 партизанських груп. Усього в області зареєстровано 8691 учасник антифашистського підпілля і партизанського руху, в т. ч. 1779 комуністів і 299 комсомольців.
Партизанські загони були в 10 районах області. Найбільш активно вони діяли в Гадяцькому, Миргородському, Шишацькому, Зіньківському, Лохвицькому районах. Значні військові операції проводилися загонами, якими керували І. Й. Копьонкін, Г. О. Іващенко, П. С. Вовк, К.Й. Тутка, Д. Д. Корнілич, Є. X. Соколовсь-кий, А. С. Яровий, В. М. Степаненко, К. Г. Федоряка, П. П. Дядик, Д. А. Харченко, Ф. М. Гончаренко. Партизани чинили диверсії на залізницях, підривали мости, брали під свій захист населення тимчасово окупованих міст і сіл.
Наприкінці 1941 року підпільний обком партії провів нараду секретарів райкомів партії, командирів та комісарів партизанських загонів. Було вирішено об’єднати всі партизанські загони, що діяли в лісах Миргородського, Гадяцького, Комишнянського і Зіньківського районів. Командиром об’єднаного загону призначили І. Й. Копьонкіна, а комісаром — Г. О. Іващенка. Загін за півтора місяця провів більш як десять значних операцій, але під натиском переважаючих сил ворога змушений був, розділившись на дві групи, відступати. 17 січня 1942 року карателям вдалося натрапити на слід групи, куди входили Гадяцький і Миргородський загони, біля хутора Веселого в Гадяцькому районі. Оточені з усіх боків, у відкритому полі, цартизани стояли на смерть. У бою з фашистами загинули секретарі підпільного обкому партії Г. Ф. Кондратенко, С. Ф. Яценко, командир загону В. О. Левченко та інші віддані сини Батьківщини. А група партизанів, очолювана І. Й. Копьонкіним, перейшла лінію фронту і в травні 1942 року вже громила фашистів на території Харківської області.
В містах і селах області також активно діяли численні підпільні групи під керівництвом Т. П. Сіриченка, П. І. Токаря, Я. М. Мисецької, Г. Г. Калиниченка, Й. Й. Баяна і О. П. Лімова, А. В. Марченка-Соколенка, Г. П. Шаліганової, Ф. К. Крестовського, В. М. Панченка, О. К. Убийвовк, М. І. Ромашкіна, І. О. Лисенка, Г. Ф. Петька, В. М. Остапенка, І. І. Бузька, С. Ф. Хейла. Вони проводили агітаційну роботу серед населення, організовували допомогу військовополоненим, чинили диверсії проти окупантів.
Радянські патріоти саботували заходи окупантів, зривали заготівельні кампанії, всіляко ухилялися від сплати численних податків та вигнання на каторгу в Німеччину. За неповними даними, тільки в 17 районах області в 1942 році було приховано і роздано селянам 425 тис. цнт хліба.
Фашисти намагалися будь-що паралізувати волю народу до опору. Були вщент спалені Велика Обухівка, Баранівка, Сакалівка, Панасівка та інші села. В самій лише Великій Обухівці фашисти розстріляли 315 чол., а 237 чол. вивезли до Німеччини.
За час тимчасової окупації на Полтавщині загинуло 221 895 чоловік. Понад 156 тисяч юнаків і дівчат як невільників гітлерівці вивезли на каторгу до Німеччини. Жахливу розправу вчинили фашисти 19—23 вересня 1943 року перед своїм відступом у селі Великих Липнягах Семенівського району. Есесівці спалили село, заганяли живих людей в палаючі хати, кидали в огонь дітей. За ці дні вони закатували 371 чол., в т. ч. 116 жінок, 81 старика і 125 дітей.
Великий вплив на посилення опору окупантам на Полтавщині мав рейд партизанського з’єднання Героя Радянського Союзу М. І. Наумова, яке в лютому — березні 1943 року з боями пройшло через територію області від Зіньківського до Градизького району і, форсувавши Дніпро, перейшло на територію Кіровоградської та інших областей республіки.
Підпільники і партизани Полтавщини, за неповними даними, знищили 3 тисячі окупантів та їх пособників, 174 автомашини, 84 вагони, 5 паровозів, пустили під укіс десятки ешелонів з живою силою і технікою ворога. Партизани передали Радянській Армії 13 автомашин, 7 гармат, 21 кулемет, 2300 тонн хліба, 75 коней, 252 голови великої рогатої худоби.
Мужньо боролися з фашистськими загарбниками воїни-полтавчани на фронтах Великої Вітчизняної війни. Свідченням цього є те, що 186 чол. з області удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу і понад 50 тисяч нагороджені орденами і медалями СРСР. Багато жителів Полтавщини брали активну участь в антифашистській боротьбі на території інших країн.
У вересні 1943 року на території Полтавщини розгорнулися жорстокі бої Радянської Армії проти гітлерівських загарбників. У цей час посилили свою активність і партизани. В середині вересня партизанська група Чорнуського району висадила в повітря два мости через річку Удай, у 6 місцях підірвала залізничну колію і вчинила аварію військового ешелону, внаслідок чого рух на залізниці Бахмач — Прилуки був паралізований на 26 годин. Партизанський загін Оржицького району за місяць (з 20 серпня по 20 вересня) на залізниці Лубни — Ромодан пустив під укіс 8 ворожих ешелонів, а також вчинив диверсії на грунтовій дорозі Оржиця — Ісківді. Коли ж підійшли радянські війська, партизани за один день побудували переправу через річку Оржицю і забезпечили просування військ Воронезького фронту. Партизанська група під командуванням О. В. Тканка тільки за перші 10 днів вересня на залізниці Гребінка — Київ пустила під укіс 5 військових ешелонів, знищивши 30 вагонів, 5 паровозів і багато гітлерівців.
21 вересня 1943 року війська 53-ї та 5-ї Гвардійських армій Степового фронту, якими командував генерал І. С. Конєв, вийшли на лівий берег Ворскли. Вночі вони форсували річку північніше і південніше Полтави, а 23 вересня після запеклих боїв визволили Полтаву, 29 вересня — Кременчук. До кінця місяця від фашистських окупантів було очищено всю територію області.
Протягом майже двох місяців лінія фронту проходила по Дніпру, і частинам Радянської Армії, що перебували в цей час на території Полтавщини, населення подавало всіляку допомогу в підготовці і проведенні форсування Дніпра.