Полтавська область в епоху феодальних відносин
Панування польських та литовських феодалів негативно позначалося на економічному розвитку краю. Нестерпним тягарем був феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт для трудящих міст і сіл — головних виробників матеріальних благ. Частина сільського населення, не маючи польової землі, не могла вести самостійне господарство. Такими були городники, халупники, підсусідки, комірники та інші.
Пригноблені маси чинили відчайдушний опір наступові феодалів. У травні 1596 року селяни й козаки — учасники повстання під проводом С. Наливайка — після поразки біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь створили укріплений табір під Лубнами в урочищі Солониці. До них приєдналися жителі навколишніх сіл. Понад 10 днів повстанці мужньо оборонялись і завдали численних втрат ворожому війську. Польський гетьман Жолкевський не зміг захопити табір і пішов на переговори, пообіцявши помилувати учасників повстання. Повстанці повірили йому, але за це поплатилися кров’ю. Тисячі козаків і селян, що склали зброю, шляхтичі порубали. Були також забиті старі, жінки й діти, які перебували в таборі. Жителі Полтавщини брали активну участь у повстанні під проводом Т. Федоровича (Трясила) у 1630 році, а навесні 1638 року — в повстанні під керівництвом Я. Острянина. Повстанці захопили тоді Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву.
Після поразок учасники повстань нерідко шукали порятунку на території Російської держави. Чимало втікачів ішло на царську сторожову службу. Втечі пригноблених феодальною верхівкою українських селян особливо почастішали в 1-й половині XVII століття. Серед переселенців були вихідці з Гадяча, Говтви, Миргорода та інших міст Полтавщини. Співчутливе ставлення до них на території Російської держави сприяло посиленню національно-визвольної боротьби проти польської шляхти. Спільне життя і боротьба проти татарської та шляхетської агресії, а також проти феодалів-кріпосників зближували російський і український народи й відіграли велику роль у підготовці возз’єднання України з Росією.
Яскраві сторінки вписало населення Полтавщини в літопис визвольної війни 1648—1654 рр. На початку червня 1648 року повсталі селяни штурмом оволоділи містом Лубнами, де був замок Вишневецького. До них приєдналося також багато драгунів з польського війська, «которые иманы из мещан и ис пашенных мужиков». На території сучасної Полтавської області формувалися сотні і полки, які звідси йшли па захід, щоб взяти участь у боротьбі проти польської шляхти. Вже на початку визвольної війни були утворені Полтавський, Миргородський, Лубенський і Гадяцький козацькі полки. Зберігся запис про те, що 29 квітня 1649 року «…из Гадича, из Миргорода, из Платавы, с Опошни, с Куземчина, из Зинькова, из Лютенки, из Веприка казацкие атаманы и полковники и сотники со всеми казаки пошли к казацкому гетману к Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов».
Полтавщина, як і Чернігівщина, була тривким тилом армії Б. Хмельницького: звідси він черпав людські резерви, тут вироблявся порох та інше військове спорядження, звідси його війську постачали продовольство. Наприклад, напередодні Зборівської битви Б. Хмельницький, за свідченням рильського воєводи, надіслав на Полтавщину листа, щоб «…казаки, пашенные и непашенные крестьяня, бежали наспех в казацкие полки к гетьману к Богдану Хмельницкому, у ково есть пищали и те б де шли с пищали, а у ково де пищалей нет, и те б де шли с рогатины и с киями». Відповіддю на цей лист був «подъем большой». А в одному з документів 1650 року йдеться про те, що на Полтавщині «в черкасских де городах порох делают и сыплют в бочки и возят к Богдану Хмельницкому».
За Білоцерківською угодою 1651 року на Полтавщину мали повернутись польська шляхта і польське військо, козаки ж, які потрапили до реєстру, повинні були переселитися до королівських міст Київського воєводства. Однак селяни й козаки Полтавщини не пустили шляхтичів у свої міста й села, а реєстрові козаки відмовилися переїхати за Дніпро.
Одним з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького був полковник Полтавського полку Мартин Пушкар. І коли після смерті Богдана Хмельницького купка козацької старшини на чолі із зрадником Виговським зробила спробу відновити на Україні панування польських магнатів, відірвавши її від Росії, Пушкар очолив народне повстання (1657—1658 рр.). Навесні 1658 року воно охопило Гадяч, Миргород, Лохвицю, Зіньків. І хоч повстання з допомогою кримських татар було придушене, а багато населених пунктів Полтавщини (Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків) зазнали жахливого спустошення,— все ж наміри польських запроданців не були здійснені.
Щоб зміцнити на Україні феодально-кріпосницькі відносини, розхитані в період народно-визвольної війни, царський уряд всіляко підтримував місцеву феодальну верхівку. Багато маетностей віддав козацькій старшині в тимчасову чи повну власність гетьманський уряд. Не тільки козацька старшина й монастирі, а й заможні козаки поступово закріпачували селян та збідніле козацтво — підпомічників і підсусідків.
Про соціальне розшарування населення Полтавщини свідчить склад полків — адміністративно-територіальних одиниць, що існували до 1782 року. У Гадяцькому полку було 21986 виборних козаків, 18 002 підпомічники, 29 814 різночинців та ін.; у Лубенському — 39 065 козаків виборних, 29 136 підпомічників, 78 730 різночинців, посполитих та ін.; у Миргородському — виборних козаків —17 664, підпомічників — 11 361, різночинців, посполитих та ін.— 41 378 чоловік.
Після возз’єднання України з Російською державою на Полтавщину поширювалась влада центральних установ Росії. Разом з тим зберігалося і козацьке управління, яке підлягало гетьманському уряду. Всього на території Полтавщини після укладення Зборівського миру (1649 рік) було 7 полків: Гадяцький (Зіньківський), Кропивнянський (Іркліївський), Лубенський, Миргородський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, які поділялися на 114 козацьких сотень. Межі полків не були сталими. Так, у 1658 році Іркліївський полк було ліквідовано, а в 60-х рр. XVII століття виник Кременчуцький полк. У 1763 році в межах полків було запроваджено також поділ на повіти. Після ліквідації полків у 1782 році окремі частини території Полтавщини входили спочатку до намісництв — Київського, Чернігівського, Катеринославського та Новоросійської губернії, потім до новоствореної Чернігівської губернії (з 1797 року — Малоросійська), у 1801 році — до Малоросійського генерал-губернаторства.
Над трудящими масами Полтавщини тяжів подвійний гніт—козацької старшини та російської феодально-кріпосницької верхівки. Розорені і зубожілі рядові козаки та посполиті разом з російськими селянами були активними учасниками антифеодальних рухів. Одним із найближчих соратників С. Разіна був козак з села Опішні Олексій Хромий (Лесько Черкашенин). Керуючи повстанськими загонами, дії яких поширювались на Харківщину, він мав намір перенести полум’я селянської війни і на Полтавщину. Пізніше він повернувся на Дон і загинув у Кагальнику, захищаючи Степана Разіна від домовитих козаків. Кременчуцький сотник Михайло Карачевський кілька разів доставляв листи G. Разіна на Україну. Посланці Разіна, що закликали народ на боротьбу, брали участь і в козацькій раді у Полтаві, їх гостинно зустрічало населення навколишніх сіл. У 1687 році спалахнуло повстання в Гадяцькому полку, яке поширилось також на територію Миргородського, Лубенського та інших полків.
Назавжди увійшов в історію подвиг полтавчан у роки Північної війни. Жителі Гадяча, Зінькова, Опішні, Великих Будищ, Жуків та інших населених пунктів Полтавщини працювали на спорудженні укріплень, здобували для російських воїнів цінні розвідувальні відомості, вели активну партизанську боротьбу. Два місяці з допомогою місцевого населення захищався невеликий гарнізон Веприка, де загинуло понад 2000 солдатів і офіцерів шведської армії. Героїчно боролися з ворогом жителі і гарнізон Полтави.
Разом з тим трудящі Полтавщини ні на хвилину не припиняли боротьби проти феодально-кріпосницьких утисків. Козацька старшина — Кочубеї, Скоропадські, Милорадовичі, Апостоли та інші,— захоплюючи землі селян і рядових козаків, нещадно експлуатували їх. За будь-яку провину селян жорстоко карали. Сваволя поміщиків не обмежувалась ніякими законами, а за царськими указами 60-х років XVIII століття вони дістали право засилати селян на каторгу без суду і слідства, а селяни ж під загрозою кари позбавлялися права навіть скаржитись на поміщиків. Пригноблені маси Полтавщини співчували і подавали всіляку підтримку гайдамацькому рухові.
У відповідь на закріпачення козаки села Кліщинців (тепер Черкаської області) в 1761 році повстали. Для придушення виступу сюди прибули каральні загони, озброєні гарматами. Учасники повстання виявили виняткову витримку і відвагу.
Лише в 1774 році війська змогли зламати їх опір.
У 1789 році вибухнуло повстання в селі Турбаях проти поміщиків Базилевських. Повстанці створили за козацьким звичаєм самоврядування і протягом чотирьох років не корилися царській владі.