Куликівка, Полтавський район, Полтавська область
Куликівка (Куликове, а до 1941 року — Парасковіївка)— село, центр сільської Ради, якій підпорядковані також села Василівка, Велике Ладижине, Дудникове, Мале Ладижине, Степанівка та селище Степне. Розташована за 20 кілометрів від Полтави, біля автотраси Київ — Харків. За кілометр від села протікає річка Коломак — притока Ворскли. На відстані чотирьох кілометрів на захід проходить залізниця Київ—Харків. Населення — 1048 чоловік.
Заснована Парасковіївка в середині XVIII століття. У другій половині XVIII та першій половині XIX століть населяли її кріпосні селяни. У 50-х роках XIX століття Парасковіївка належала поміщикам Базилевським — власникам земельних просторів від річки Коломаку до сіл Селещини та Тагамлика теперішнього Машівського району. За даними перепису 1859 року, в селі налічувалось 497 чоловік. Майже всі вони були кріпаками О. Базилевського.
В користуванні селян було 567 десятин землі. З усіх 109 господарств 3 мали тільки садиби, 6 — від 1 до 2 десятин землі, 25 — по 2—3 десятини, 35 — від 3 до 4 десятин, 3 — понад 9 десятин. Під час проведення реформи поміщик відрізав 70 десятин землі, якою селяни користувалися до реформи. За уставною грамотою на 257 ревізьких душ припадало 491 десятина 247 кв. саженів землі. Але до 1873 року вони мали залишатися тимчасово зобов’язаними і змушені були, як і раніше, працювати на поміщика. Потім протягом 49 років селяни мусили платити за одержані наділи близько 1000 карбованців щороку.
Частина населення через важкі матеріальні умови, відсутність реманенту і робочої худоби відмовилась від наділу. Землю викупили всього 226 ревізьких душ Парасковіївки та хутора Фиріньківки.
На 1883 рік у Парасковіївці налічувалося 113 господарств селян-власників (колишніх кріпаків) — з 625 чол. населення, які мали всього 445 десятин землі. У 6 господарствах зовсім не було землі, у 7 не було орної, 5 мали до 3 десятин, 91 — від 3 до 6, 4 — від 6 до 9 десятин. 22 господарства не мали ніякої худоби. На всі господарства було робочих коней — 81 та волів — 124.
Сільська біднота, щоб проіснувати, мусила батракувати у двох поміщицьких економіях, що були в Парасковіївці та в сусідньому селі Степанівці. Степанівська економія належала поміщиці А. Старицькій, яка мала 374 десятини землі (з них орної — 326 десятин), Парасковіївська була власністю В. Трепке, який купив економію у Базилевських. Він мав тут близько 500 десятин землі (з них орної 421 десятину), 32 робочих коней, 87 волів, 12 корів, 630 овець.
Поруч з великими масивами поміщицької та куркульської землі тулилися порізані межами бідняцькі клаптики солончаків та пісків. За переписом 1900 року, в Парасковіївці на 139 господарств припадала 521 десятина землі, орної — 451 десятина. Майже половина селянських дворів мала від і до 3 десятин, 3—6 десятин мали 63 господарства і 6—9 десятин — 4, 9—15 десятин — 7, 15—25 десятин — 2. Три господарства зовсім не мали землі. 231 десятину селяни орендували у поміщиків за високу ціну чи відробіток. У селян було 68 корів, з них 20 використовувалися й на польових роботах. В селі налічувалось 217 голів великої рогатої худоби. Але вона майже вся була в руках заможних селян.
Переважна більшість жителів села гнула спину на поміщицьких ланах. Крім того, їх експлуатували куркулі. За взяту в оренду десятину орної землі селянин мусив зібрати і звезти урожай з 2 десятин за 7—8 верст від економії. З населення постійно стягували різні податки. Так, в 1900 році селяни виплачували 934 крб. викупних платежів, платили 216 крб. 67 коп. повітових земських зборів, 129 крб. 99 коп. губернських земських зборів, 300 крб. 20 коп. волосних мирських зборів, страхових платежів — 77 крб. 36 коп. та 28 крб. 25 коп. державного поземельного податку.
Маєток поміщика Трепке, великі хати 10 куркулів, а навкруги сотня обідраних хат бідноти — такий вигляд мала Парасковіївка на початку XX століття. Жорстока експлуатація, тяжкі умови оренди землі, голод, безправ’я викликали обурення селянства. Наприкінці березня 1902 року біднота Парасковіївки разом з жителями сусідніх сіл — Смородщини, Новоселівки та Великого Ладижиного — виступила проти своїх гнобителів. 30 березня 1902 року в маєтку сусіднього поміщика М. Попова селяни Парасковіївки, Василівки та Черкасівки розібрали сіно і пшеницю, а 1 квітня — близько 1000 пудів хліба.
Цього ж дня парасковіївські бідняки разом з жителями Ковалівки та інших сіл, забираючи хліб у маєтку В. Трепке, вчинили опір двом ротам Єлецького полку, яких поміщик викликав для придушення селянського виступу. В перших числах квітня селяни Парасковіївки напали на маєток Е. Трепке та господарство куркуля Ф. Собакарьова. Активну участь у цьому виступі брали А. Пазенко, Я. Піскун, С. Кошіль та інші жителі села. 4 квітня 1902 року до Парасковіївки прибув 3-й батальйон Єлецького полку під командуванням підполковника Перейми. Над селянами вчинили жорстоку розправу.
Під час першої буржуазно-демократичної революції (1905—1907 рр.) трудящі Парасковіївки збиралися на мітинги, де обговорювали своє становище, вимагали землі і волі. «Терпіти, мовчати і чекати,— записано у «приговорі» сільського сходу, що відбувся 30 листопада 1905 року,— більше сил у нас не вистачає, тому що ми бідні, безправні і темні. Та й як бути нам багатими, коли на робочу чоловічу душу припадає 0,5 десятини землі, та й та разом з селом оточена з усіх боків панською землею і садибою. Все наше сільське багатство в землі, а ту землю доводиться брати під відробіток (бо за гроші майже не дають). За десятину доводиться зібрати і звезти 2 десятини за 7—8 верст. Поки збереш панський хліб, свій висипається і гине. Про права і свободи й думати не можна».
В наступні роки розорена столипінською аграрною реформою біднота села ссе більше потрапляла в кабалу до куркульства. На 1910 рік в Парасковіївці налічувалося 165 селянських господарств. Усього з найманими робітниками, що працювали в економії Трепке, тут проживало 1006 чоловік населення. Краща земля в селі належала куркулям. 19 жителів села жили виключно за рахунок поденщини. У селі було 2 теслярі, 4 кравці, 4 чоботарі, 1 столяр, 1 коваль, 4 ткачі.
Злидні і темрява панували в селянських хатах. Так, на 1883 рік з усього населення Парасковіївки письменними були 7 чоловік, а вчився тільки один хлопчик з 40 дітей шкільного віку. Серед жінок письменних не було і жодна не вчилася.
У 1887 році в селі було відкрито земське однокласне училище, де працювало два вчителі. Але бідняки не могли дати своїм дітям навіть початкову освіту. На 1 січня 1900 року в школі навчалося 49 хлопчиків та 15 дівчаток. У 1900 році вступило ще 32 дітей, а 6 було відмовлено в прийомі через відсутність місць. Серед року 23 дітей вибуло «за власним бажанням», як звітувало начальство, і лише 7 хлопчиків та 1 дівчинка закінчили школу.
При училищі була невелика бібліотека, де налічувалося 595 прим. книг. Та ними трудящі села майже не користувалися. Протягом року книги з бібліотеки брали 89 дітей та 17 дорослих.
Не поліпшилися справи з освітою і культурою і на початку XX століття. Тільки в 1913 році через відсутність місць було відмовлено в прийомі до школи 32 дітям, а закінчило в цьому ж році школу тільки 10 хлопчиків та 1 дівчинка. Діти бідняків, та й то далеко не всі, ходили в школу лише по кілька місяців. Зате в центрі села була споруджена велика церква, кілька шинків.
Про охорону здоров’я і мови не могло бути. Всю волость обслуговував один фельдшер, який жив у селі Василівці.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі було створено земельний комітет, який узяв під свій контроль діяльність адміністрації економії В. Трепке і встановив нижчі орендні ціни на землю.
Про перемогу Жовтневого збройного повстання бідняки Парасковіївки дізналися від своїх земляків, що працювали на підприємствах Полтави. У грудні 1917 року повернулися в село фронтовики. Особливо активно діяли П. Я. Запека, А. П. Гулій, Т. І. Кулик. Під їх впливом сільська біднота почала рішуче вимагати розподілу поміщицької землі.
В другій половині січня 1918 року в Парасковіївці було встановлено владу Рад. Створити орган влади на селі — революційний комітет — допомогли селянам червоногвардійці, що наступали з Харкова на Полтаву. Ревком очолив Г. І. Кулик. Під керівництвом ревкому селяни переобрали земельний комітет. До складу комітету тепер увійшли тільки селяни-бідняки М. Н. Стогній, 3. Г. Прокопенко, С. Н. Вербовий, А. Л. Барчан. Члени ревкому та земельного комітету негайно приступили до розподілу поміщицької землі, взяли на облік лишки продовольства у куркулів.
23 січня у сусідньому з Парасковіївкою селі Степанівці (тепер підпорядковане Куликівській сільраді) відбулися загальні збори селянських депутатів, де були присутні і делегати парасковіївців. Заслухавши доповідь представника Центрального Виконавчого Комітету Рад України про поточний момент, учасники зборів одностайно вітали революційні війська, що прибули з Харкова, та уряд Радянської України. Згодом населення Парасковіївки зібрало 60 пудів хліба і доставило його у губпродвідділ для військ, що боролися проти Центральної ради.
За наступом німецьких окупантів на початку березня в селі був створений загін червоного козацтва, до якого вступили Г. Р. Бандура, А. П. Гулій, брати Г. Я. Запека та П. Я. Запека, Ф. Л. Клименко, М. М. Корецький, А. І. Леверя, П. К. Ткаченко та інші — всього 29 чоловік. Очолив цей загін більшовик Г. І. Кулик. Бійці загону у складі революційних військ боролися з німецькими окупантами. Влившись згодом у Царицині в 10-ту, а потім у 14-ту армію, вони взяли також участь у боротьбі проти білогвардійської контрреволюції. За героїчну боротьбу на фронтах громадянської війни чимало бійців загону — жителів Парасковіївки були відзнак чені високими урядовими нагородами. Ордена Червоного Прапора були удостоєні Федір Гулій, Григорій Запека, Гнат Мороз, Федот Клименко та Гнат Леверя. Двома орденами Червоного Прапора був нагороджений організатор загону Г. І. Кулик.
Проти німецьких окупантів виступили і ті, хто залишився в селі. Так, М. Н. Стогній та інші бідняки влилися в загін Г. П. Кондратка, що боровся проти окупантів та їх націоналістичних пособників на території Полтавського повіту. Жителі села також саботували накази і розпорядження окупаційних та гетьманських властей, а потім петлюрівців.
У січні 1919 року, після визволення Полтави від петлюрівців, у Парасковіївці теж було відновлено Радянську владу. 24 січня цього року трудівники села обрали Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Її очолили А. П. Піскун (голова), Я. Ф. Корецький (заступник голови) та Н. В. Піскун (секретар).
28 квітня на загальних зборах трудящих села було обрано комітет бідноти. До його складу ввійшли В. П. Павелко, В. А. Корецький та Ф. Г. Корецький. Комбід в усьому допомагав членам сільради: вилучав лишки хліба у куркулів, проводив облік землі, реманенту, розподіляв землю серед селян.
Так, на одному із засідань виконавчого комітету сільради спільно з комітетом бідноти було вирішено розподілити поміщицьку землю серед селян. Водночас виконком зобов’язав тих, хто одержував землю, негайно приступити до її обробітку.
Переконавшись, що Радянська влада є справжнім захисником трудящих, селяни всіляко підтримували заходи для її зміцнення. У зв’язку з наступом на Полтавщину петлюрівських банд отамана Григор’єва в Парасковіївці 15 травня 1919 року відбувся багатолюдний мітинг. Учасники мітингу, як записано в резолюції, «одностайно постановили підтримувати і захищати Радянську владу всіма силами, які тільки є в нашому розпорядженні, а також допомагати, чим тільки можемо, Червоній Армії».
У липні 1919 року трудівники села подавали допомогу червоним військам, які чинили опір денікінцям, що рвалися до Полтави. А після загарбання Полтавщини денікінцями активісти села знову пішли у підпілля. У грудні 1919 року червоні війська при допомозі місцевих партизанів визволили село від білогвардійців. Відразу приступив до роботи ревком. 5 березня 1920 року відбулися вибори до Ради. Головою Ради селяни обрали Якова Галаурного. У травні цього року був створений комітет незаможних селян. Комнезам наділяв землею та сільськогосподарським реманентом безземельних і малоземельних селян, дбав про виконання хлібної розверстки.
При сприянні КНС у липні 1923 року група колишніх червоних партизанів — усього 10 господарств — об’єдналися в товариство спільного обробітку землі «Зоря». Першим головою ТСОЗу працював П. С. Гулій. Спочатку господарство мало тільки З плуги, 3 борони, 10 возів та 9 коней. Оце й усе багатство… Всіляко шкодили колективістам куркулі. Але «Зоря» жила, світилася. На початку 1928 року в ТСОЗі налічувалось 21 господарство — 111 чол. населення. В господарстві було 125 десятин землі. Згодом члени ТСОЗу купили сівалку, потім 2 жатки, молотарку, побудували млин, кузню. На прикладі цього ТСОЗу трудящі села поступово переконувалися у перевагах колективного господарювання.
Величезну роль у переході трудівників села до колективного господарювання відіграла комуна ім. Д. Благоєва, створена у селі в травні 1924 року.
Історія організації цієї комуни надзвичайно цікава.
Після поразки антифашистського вересневого повстання 1923 року в Болгарії багатьом болгарським комуністам довелось емігрувати. Багато з них різними шляхами добралися в Радянський Союз. Спочатку всі вони прибули в Москву. А згодом групу емігрантів — Цвятка Радойнова, Бориса Чехларова та інших — Радянський уряд направив на лікування і відпочинок до м. Полтави. Саме тут і виникла у болгарських друзів ідея заснувати сільськогосподарську комуну.
Комунари одержали 184 десятини землі в колишньому маєтку Трепке. ЦК МОДРу виділив їм 20 тис. крб. кредиту. Полтавський губернський комітет партії і губернське відділення МОДРу допомогли придбати на Полтавській електростанції дизель для млина та сільськогосподарський реманент. Спочатку в комуні було 26 чоловік. Більшість з них — колишні робітники, вчителі, що не мали навиків роботи в сільському господарстві. І жителі села всіма силами допомагали комунарам налагодити господарство. Під час сільськогосподарських робіт членам комуни допомагали також шефи— робітниці полтавських панчішних фабрик.
На літні місяці сюди приїжджали болгарські та інші політемігранти, які навчалися в Москві та інших містах Радянського Союзу. Керувала діяльністю комуни рада. Серед її перших членів були Борис Чехларов, Цвятко Радойнов, Нідялко Ніколов, Слав Баджаков, Іван Бакалов, Слав Тронов, Антон Бекяров, Сиво Куртєв, Янко Стефанов, Дмитрій Далаков (Ніколов).
Велику організаторську та політичну роботу серед комунарів і жителів Парасковіївки проводила партійна організація комуни, що налічувала спочатку 18 комуністів. Очолював її спершу Іван Бакалов, згодом — до 1926 року — Цвятко Радойнов, а потім — Борис Чехларов. У 1927 році парторганізація об’єднувала понад 30 чоловік.
На основі господарських успіхів зростав бюджет комуни. Якщо в 1924/1925 рр. він становив 54 343 крб., то в 1928—1929 рр. досяг 187 260 карбованців. У 1930 році тут працювало 193 чоловіки. Ще у 1928 році до комуни вступило багато селян з Степанівки та Черкасівки. Тоді ж до комуни було приєднано господарство філії Червоного Хреста у Степанівні та артіль «Борозна Леніна», створену в цьому ж селі в 1925 році.
У 1931 році комуна мала молочно-товарну ферму на 100 голів, зразкову свиноферму, кілька птахоферм. Комунари обладнали електростанцію, механізували тваринницькі ферми, відбудували кузню, токарну і слюсарні майстерні, для вирощування городини створили невелику зрошувальну систему (на 30 га). З ініціативи Цвятко Радойнова (у 1925—26 рр. він був заступником голови ради комуни) збудували млин, який обслуговував не тільки комунарів, а й жителів Парасковіївки та сусідніх сіл. Селяни так і називали млин «Цвятковим». А згодом у селі з’явилася і «Цвяткова лазня». Це зміцнювало зв’язки між болгарськими комуністами й жителями Парасковіївки та сусідніх сіл.
Члени сільськогосподарського гуртка, який очолював Д. П. Волков, що тоді працював на тваринницькій фермі, поширювали серед селян сільськогосподарські знання, навчали їх нових методів господарювання, читали лекції з рільництва і тваринництва, організовували бесіди про колективізацію.
Комунари відкрили хату-читальню, яку відвідувало і доросле населення села. При комуні була бібліотека, що налічувала 1425 книг, благоєвці передплачували багато газет і журналів. Роботу серед селян провадили і створені в комуні гуртки: загальноосвітній, фізкультурний, військово-спортивний, санітарний, крою та шитва, драматичний, радіоаматорський, музично-хоровий.
Великого значення комуні ім. Д. Благоєва, її взаємовідносинам з населенням навколишніх сіл надавали керівники Закордонного бюро Болгарської Комуністичної партії. Так, восени 1925 року в Полтаву приїхав відомий діяч міжнародного комуністичного і робітничого руху В.П. Коларов. Він вручив Червоний прапор Полтавській організації МОДР’у, побував у 25-й Чапаєвській дивізії, яка була шефом болгарських комуністів, а потім відвідав комуну. На загальних зборах комунарів, куди прийшли і жителі Парасковіївки, він виступив з доповіддю про міжнародне становище, становище в Болгарії, а також підкреслив велике значення колективізації для піднесення сільського господарства.
Наприкінці 1926 року та у 1928 році В. Коларов знову відвідав комуну з метою ознайомлення з її становищем та подання практичної допомоги комунарам. Наприкінці 20-х рр. для організації допомоги комунарам у Парасковіївку приїздив член Болгарської Комуністичної партії Г. І. Ілієв.
Багато уваги приділяла комуні болгарська секція МОДРу на чолі з І. Д. Сапуновим, яка перебувала в Москві. У 1931 році, як згадує один з перших комунарів — житель м. Старої Загори Народної Республіки Болгарії С. М. Тронов, комуну відвідав голова ВУЦВК’у Г. І. Петровський, який допоміг комунарам придбати трактора.
Рік у рік члени комуни добивалися нових успіхів у піднесенні господарства. Так, у 1934 році колектив тваринницької ферми комуни, який очолював комуніст Іван Пеєв, за успіхи в роботі було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Свинарки Явдоха Келим, Олена Гуркіна, Орина Репало одержували по 22—20 поросят від свиноматки. Я. П. Келим була делегатом Всесоюзної наради передовиків-тваринників. За успіхи, досягнуті в 1935 році, вона удостоєна ордена «Знак Пошани». За самовіддану працю поважали комунари і М. О. Георгієву.
Успішно господарювали також члени сільськогосподарської артілі «Зоря перемоги», створеної в селі у 1929 році. Основою її стали ТСОЗи «Зоря» та «Відродження» (організований у 1926 році). До колгоспу «Зоря перемоги» вступили майже всі жителі Парасковіївки.
На 1933 рік артіль об’єднувала 300 колгоспників, мала 4 снопов’язалки, 19 жаток, 7 сінокосарок, трактор, 130 коней, 119 свиней, кілька корів. Господарство росло, економічно міцніло.
Колгоспники одержували на трудодень від 5 до 7 кг зерна, 4 кг городини, від 2,5 до 3,5 крб. грішми.
9 січня 1937 року до колгоспників Парасковіївки прибула делегація працівників колгоспних хат-лабораторій з Дагестанської АРСР з метою запозичення досвіду роботи. Гостей з Дагестану зустріли сотні хліборобів на чолі з головою артілі ім. Д. Благоєва — X. Пізанті. В цей час в артілі працювали люди 8 національностей: українці, росіяни, болгари, поляки, угорці та інші.
У 1938 році в Парасковіївку завітав один із папанінців — Є. К. Федоров. З того часу колгосп «Зоря перемоги» рішенням загальних зборів трудівників артілі був перейменований на колгосп ім. Папанінців.
Напередодні Великої Вітчизняної війни на території, підпорядкованій Куликівській сільраді, було З колгоспи — ім. Д. Благоєва (у 1935 році комуна ім. Д. Благоєва була переведена на статут сільськогосподарської артілі), центральна садиба якого розміщувалась у той час у селі Степанівці, ім. Папанінців (село Куликівка) та «Нове життя» (село Дудникове). Вони збирали стопудові врожаї, мали по 4 тваринницькі ферми, птахоферми, пасіки, десятки сільськогосподарських машин.
Колгосп ім. Папанінців вже до війни був мільйонером. У його господарстві налічувалось 400 коней, 300 свиней, 30 пар волів, 330 корів. У 1940 році колгосп був затверджений учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. З підсобних господарств колгосп мав паровий млин та олійницю. Так, тільки в 1939 році від рільництва було одержано 42 097 крб., від городництва — 212 320 крб., від саду — 12 220 крб., від свиноферми 45 095 крб., від молочнотоварної ферми — 12 890 крб. доходу.
Колгоспники одержували на трудодень по 5 кг хліба, по 4 крб. 75 коп. грішми, у всіх господарствах були корови, свині, кури, гуси.
Село розросталося. З хуторів Дудників, Кучерівки та Фиріньківки жителі переселялися до центра села, ближче до клубу, школи, лікарні. Тільки протягом літа 1939 року в селі було побудовано 30 нових хат. Про це дбала сільська Рада, яку з 1931 року очолював робітник Полтавського паровозоремонтного заводу, двадцятип’ятитисячник комуніст М. Р. Кутенко. У 1934 році Президія ЦВК СРСР нагородила М. Р. Кутенка грамотою «За кращу сільську Раду Союзу РСР».
У 1941 році на честь організатора і першого голови сільського ревкому, потім військового діяча Г. І. Кулика Парасковіївку за клопотанням трудящих було перейменовано на Куликове. Але населення звало село Куликівкою, і ця назва утвердилась за ним.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Куликівка була радіофікована, мала свою стаціонарну кіноустановку, клуб на 500 місць, бібліотеку з 3000 прим. книг. Трудівники села одержували 510 прим, газет і 280 прим, журналів. В селі працювала неповна середня школа, в якій 20 вчителів навчали 560 дітей. Близько 30 юнаків і дівчат з села навчалися в інститутах Москви, Ленінграда, Харкова, Полтави та інших міст.
Велику виховну роботу серед жителів села проводила партійна організація. Особливо яскраво виявились результати цієї роботи в грізні роки Великої Вітчизняної війни. Вже з перших днів війни з Куликівки пішли на фронт десятки добровольців.
Так, житель села комсомолець Василь Павелко, який працював на Полтавському паровозоремонтному заводі, писав у своєму листі в редакцію газети «Більшовик Полтавщини»: «Ідучи добровільно на фронт, я поклявся перед робітниками свого підприємства, перед своїми товаришами не шкодувати ні сил, ні життя для перемоги над ворогом. І зараз хочу ще раз запевнити моїх земляків, колгоспників села Куликове Полтавського району і, зокрема, голову колгоспу імені Папанінців комуніста тов. Гулія В., який рекомендував мене в комсомол, що ім’я комсомольця я високо нестиму до останньої хвилини свого життя».
Коли лінія фронту наблизилась до Полтавщини, група жителів Куликівки, в числі яких були колгоспники А. О. Антонов, О. І. Ситник, Н. М. Стогній, І. І. Живков та учитель П. П. Ганчев, на чолі з секретарем сільської партійної організації С. М. Троновим евакуювали колгоспне майно в Сталінградську область.
Гітлерівці захопили село 18 вересня 1941 року. Незважаючи на терор і переслідування, жителі Куликівки М. С. Коваленко і М. Н. Терехова поширювали антифашистські листівки, переховували військовополонених, яким вдавалося вирватись з концентраційних таборів. Радянським льотчикам, що спустилися на парашутах з літака, підбитого над селом Великим Ладижиним, допомагала ліками та одягом жителька села Л. Я. Станюкевич. В застінках гестапо загинули В. П. Тулій — колишній голова колгоспу ім. Папанінців, П. М. Гуржій та М. К. Чередниченко, яких за рішенням Полтавського райкому партії залишили для організації партизанської боротьби в тилу ворога.
Мужньо боролися з ненависним ворогом жителі села на фронтах Великої Вітчизняної війни, 160 з них віддали життя за свою соціалістичну Вітчизну.
Під час героїчної оборони Сталінграда смертю хоробрих загинув і один з перших комунарів-благоєвців, боєць інтернаціональних бригад в Іспанії болгарський комуніст Дмитро Бутанський.
Не одну героїчну сторінку в літопис боротьби з фашизмом вписали також організатори комуни Цвятко Радойнов та Антон Бекяров. У вересні 1926 року за рішенням Закордонного бюро Болгарської Комуністичної партії Цвятко Радойнова направили вчитися у Військову академію ім. М. В. Фрунзе в Москву. Після закінчення академії він працював спочатку в Києві начальником штабу школи підвищення кваліфікації командного складу, а в 1930—1936 рр.— викладачем Бронетанкової академії в Москві.
У 1936—38 рр. Ц. К. Радойнов брав активну участь у громадянській війні! в Іспанії як радник (військовий, інструктор) при штабі Народної армії. В боях під Мадрідом, Гвадалахарою, на, Ебро Цвятко Радойнов — Андрій Родіонов проявив себе як талановитий і хоробрий, командир.
Після повернення до Радянського Союзу в 1938 році Цвятко Радойнов — полковник Червоної Армії — став викладачем Військової академії ім. М. В. Фрунзе, де й працював до початку Великої Вітчизняної війни.
Коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, Радойнов, разом з іншими болгарськими політемігрантами, почав готуватися до повернення на батьківщину для підпільної роботи. 11 серпня 1941 року команда радянського підводного човна переправила на болгарську землю десант у складі 14 комуністів (13 болгар та 1 чеха), які мали розгортати боротьбу проти ненависних фашистів на території Болгарії.
Частині болгарських патріотів вдалося зв’язатися з підпільними організаціями. Цвятко Радойнов був включений до складу ЦК Болгарської Комуністичної партії. На нього покладалось керівництво центральною військовою комісією, у підпорядкуванні якої були окружні військові штаби. Але у 1942 році вороги натрапили на слід народних месників. Головним звинуваченим у т. зв. «процесі парашутистів» був Цвятко Радойнов. 26 червня 17 комуністів на чолі з Цвятко Радойновим були страчені фашистами в гарнізонному стрільбищі в Софії. Тоді ж було страчено і Антона Бекярова.
Перед смертю, 21 червня 1942 року, Ц. Радойнову вдалося передати з в’язниці два листи до рідних. В одному з них він писав своїй дочці, яка перебувала тоді в Радянському Союзі: «Тут, на своїй рідній землі, в Болгарії, я потрапив у полон як червоноармієць (Цвятко Радойнов після еміграції був підданим СРСР), і ворог не простить мені. Не простить тому, що я боровся за свободу свого народу, за його незалежність, за мир. Я відчуваю, що настала моя остання година, і можу сказати тобі, що твій батько помер з честю і що ти можеш гордитися, що’ ти моя дочка…».
Генерал-майор Цвятко Колєв Радойнов став легендарним героєм Болгарії. Про його життя і діяльність розповідає у своїй книзі «Подводничарите» один із десантників, який залишився в живих,— Кирил Відинський. Йому присвячено кінофільм «Повернення», який готують в Народній Республіці Болгарії, про його героїчну боротьбу з фашистами розповідають експонати багатьох музеїв країни.
У боротьбі проти гітлерівських загарбників на території своєї країни брав активну участь і перший секретар партійного осередку комуни ім. Д. Благоєва Іван Бакалов, який повернувся до Болгарії наприкінці 30-х років.
Багато засновників і перших членів комуни ім. Д. Благоєва у грізні дні війни ділили з радянськими людьми і горе з приводу перших невдач, і радість перемог над гітлерівцями.
23 вересня 1943 року воїни 84-ї дивізії Степового фронту визволили Куликівку від фашистських загарбників. Село лежало в руїнах. Збитки, завдані фашистами населенню Куликівської сільради, обчислювалися в 17 млн. 960 тис. крб. (у цінах того часу). 180 чоловік з Куликівки вивезли на каторжні роботи до Німеччини, 12 з них загинули в концентраційних таборах. В артілі ім. Папанінців окупанти знищили господарські будівлі, реманент, а з усієї худоби лишилася одна корова, 10 волів та 98 робочих коней.
В колгоспі було на день визволення 380 працездатних людей: в основному жінок та підлітків, які, не шкодуючи сил, відбудовували колгосп.
Після визволення Болгарії Радянською Армією і встановлення там народно-демократичного ладу багато колишніх болгарських політемігрантів-благоєвців повернулися на свою батьківщину. Ті ж, що залишалися в селі, разом з усіма куликівцями піднімали з руїн господарство.
Вже у 1943 році було відновлено територіальну партійну організацію, що об’єднувала комуністів кількох сіл, підпорядкованих Куликівській сільраді. Очолив її С. М. Тронов, що повернувся з евакуації. На 1944 рік в організації було 14 чоловік, 4 з них працювали в колгоспі ім. Папанінців у Куликівці, 4 — в колгоспі ім. Д. Благоєва, центральна садиба якого була тоді в с. Степанівні, 3 — в колгоспі «Нове життя» (у селі Дудниковому), 3 — в радгоспі ім. Радянської Армії (в селищі Степному). До кінця 1943 року колгоспники артілі ім. Папанінців разом з підлітками і стариками, що допомагали їм, успішно виконали всі роботи по збиранню решток врожаю, посіву озимих тощо.
З метою відродження тваринницьких ферм колгоспу вже в 1943 році було законтрактовано у колгоспників 12 телят. До кінця 1944 року у колгоспі налічувалось 89 голів великої рогатої худоби, 50 телят, 34 свині, 10 овець, 209 голів птиці, 52 робочих коней. Неподільні фонди артілі в цей час становили 212 435 карбованців.
До 1950 року поголів’я великої рогатої худоби в колгоспі зросло до 373 голів (в т. ч. корів — 53), свиней — до 384, овець — до 79, птиці — 1744 штук. Налічувалось 30 бджолосімей. Велику допомогу в обробітку полів колгоспникам подавав колектив Чапаєвської MTС.
У 1955 році куликівська артіль ім. Папанінців була об’єднана з артіллю ім. Калініна. Центральну садибу об’єднаного колгоспу перенесли в Куликівку, а в 1958 році до цієї артілі приєднали і колгоспи інших сіл, що раніше були підпорядковані Василівській сільраді.
На початку 1965 року колгоспники назвали свою артіль на знак давньої дружби з болгарськими комуністами ім’ям Д. Благоєва. До лютого 1966 року артіль об’єднувала колгоспи сіл Куликівки, Степанівни, Дудникового, Малого Ладижиного, Великого Ладижиного, Василівни. Це було одне з найбільших господарств району.
Проте, як показала практика, таке укрупнення було передчасним. З метою дальшого зміцнення економіки господарства, більш правильного використання основних засобів виробництва та трудових ресурсів, постановою загальних зборів колгоспників артілі від 9 лютого 1966 року артіль розукрупнили на 2 господарства: ім. Д. Благоєва та ім. Г. І. Петровського.
Після розподілу колгосп ім. Д. Благоєва об’єднує жителів трьох сіл: Куликівки, Дудникового на Степанівки — всього 843 господарства з населенням 1837 чол., з них працездатних — 584. За артіллю закріплено 4938 га земельних угідь, в т. ч. ріллі 3311 га, садів — 313 га, ставів і водоймищ — 61 га, пасовищ — 220 га, сіножатей — 199 га, лісів — 161 га.
Колгосп ім. Д. Благоєва має 1749 голів великої рогатої худоби (в т. ч. 596 корів), 1296 свиней, 8763 голови птиці, 175 бджолосімей.
Спеціалізується він на вирощуванні зернових культур і тваринництві. Артіль має 26 тракторів, 16 комбайнів, 17 автомобілів, іншу техніку, яку обслуговують 56 механізаторів та 28 шоферів.
У піднесенні економіки колгоспу чимала заслуга тридцятитисячника, заслуженого агронома УРСР, комуніста Ф. Є. Цибулька, якого ще в 1955 році колгоспники артілі ім. Калініна обрали головою артілі. Партійна організація, правління колгоспу багато зробили, щоб вивести його в число міцних господарств району.
За успіхи в розвитку сільського господарства колгосп ім. Калініна вже в 1956 році був нагороджений дипломом 2-го ступеня Всесоюзної сільськогосподарської виставки, а в 1958 році — дипломом 1-го ступеня.
З 1958 року на території колгоспу почав працювати опорний пункт Всесоюзного науково-дослідного інституту економіки сільського господарства, який систематично аналізував господарську діяльність колгоспу. Рік у рік ставали відчутними результати цієї роботи.
Широке запровадження передового досвіду в землеробстві, вирощування нових високоврожайних сортів, краще удобрювання полів та догляд за посівами дали можливість різко підвищити врожайність сільськогосподарських культур. Так, у 1961 році колгосп зібрав по 25 цнт зернових з гектара, а в 1966 році на площі 1986 га — по 27,5 цнт озимої пшениці.
У садівництві почали впроваджувати зимові поливи. Від річки Коломаку майже на 3 кілометри прокладено до саду труби, встановлено потужний насос і електромотор. Зимою в саду наморожується пласт криги і її повільне розтавання відстрочує початок цвітіння дерев на більш пізній час, зберігаючи їх від весняних заморозків. Крім того, земля одержує багато додаткової вологи.
Значно зросло в колгоспі тваринництво. Проти стану на початок 50-х рр. стадо корів збільшилося втроє, свиней — удвоє. В колгоспі тепер 5 ферм великої рогатої худоби, 3 свиноферми, 2 вівцеферми, 2 птахоферми, 2 звіроферми, де розводять норок, чорнобурих лисиць, нутрій. У тваринництві застосовується безприв’язне утримання великої рогатої худоби, відгодівля молодняка на м’ясо жомом безпосередньо при цукровому заводі, вирощування телят до 2—3 місяців підсисним методом, табірнозагінне випасання з електропастухом тощо.
Постійну допомогу подають куликівцям шефи — робітники Полтавського паровозоремонтного заводу. Понад 10 років шефствує колектив енергосилового цеху цього заводу над колгоспом. Його працівники в артілі змонтували електростанцію, струм якої йде на тваринницькі ферми, в житлові будинки.
Для механічної майстерні колгоспу шефи виділили токарний верстат, електрозварювальні апарати, необхідні інструменти. На свинофермі колгоспу є своя кормокухня. Її теж повністю виготовили на заводі. Майже кожен житель села знає бригадира слюсарів-водопровідників П. С. Кального та членів його бригади. Це вони змонтували в колгоспі зрошувальну систему. Слюсарі-водопровідники обладнали також водяним опаленням колгоспну картинну галерею, сільську лікарню.
У 1959 році став до ладу колгоспний комбінат по переробці сільськогосподарської продукції — оснащений сучасною технікою вальцьовий млин, олійниця, крохмальний, комбікормовий цехи, хлібопекарня. В колгоспі працює біоцех по виготовленню кормового антибіотика-тераміцину, використання якого значно підвищує продуктивність тварин.
З метою повного використання та збереження урожаю овочів створено консервний цех. Тут виробляються консерви, фруктові соки, вина, компоти з яблук і слив. Мелькомбінат колгоспу (потужністю 6 тис. тонн за рік) обслуговує всі південно-східні села Полтавського району. В колгоспі працює біолабораторія, що виробляє засоби боротьби з шкідниками сільського господарства.
При колгоспній пасіці, що налічує понад 300 бджолосімей, в 1965 році організовано лабораторію по добуванню маточного молочка, з якого виготовляють цінний лікувальний препарат — апілак.
Господарські успіхи колгоспу — плоди невтомної праці сотень трудівників села. А. Д. Васильєвій, яка з своєю ланкою у 1963 році виростила по 346 цнт цукрових буряків на площі 11 гектарів, присвоєно звання ударника комуністичної праці. Птахівниця М. В. Корецька, яка в 1965 році одержала по 147 яєць від кожної курки-несучки, доярка Г. Я. Малахова, що в цьому ж році надоїла по 2900 кг молока від кожної корови, городник Т. П. Погорілий, бригадир тракторної бригади Є. М. Дулій у 1966 році нагороджені орденом «Знак Пошани». Урядовими нагородами відзначені також ланковий І. ГІ. Чечелевський, завідуючий птахофермою Ф. Т. Драк, пасічник Й. С. Міськів.
Справжніми ентузіастами колгоспного виробництва є комуністи. Партійна організація колгоспу об’єднує 66 чоловік. 48 з них працюють на відповідальних ділянках виробництва, в т. ч. на фермах — 20, механізаторами—7, в рільництві— 13. Комсомольців в артілі 47; з них 14 працюють у тваринництві, 12 — в рільництві, 9 — механізаторами.
Трудящі села підтримують дружні зв’язки з кооперативними господарствами Михайловоградського та Великотирновського округів Народної Республіки Болгарії. У с. Стоїл Войвода Сливенського округу, за 3 км від м. Нової Загори, нині живуть кілька колишніх членів комуни ім. Д. Благоєва. Набутий у Радянській країні досвід болгарські комуністи широко застосовують у своїй країні. Наприклад, С. М. Тронов, що повернувся на батьківщину в 1947 році, очолив трудове кооперативне землеробське господарство «Петко Єнев», яке об’єднало жителів трьох сіл: Стоїл Войвода, Дядово та Єзеро. Тепер це велике багатогалузеве господарство, в якому працюють 2760 чоловік. Очолює його син С. М. Тронова — досвідчений господарник, комуніст Н. С. Тронов.
Протягом останніх 10 років тут збирають по 35—40 цнт пшениці з гектара. Господарство одержує мільйонні доходи і з 1961 року тримає першість серед колективів Сливенського округу. Добрих результатів рік у рік добиваються і трудівники державного землеробського господарства (радгоспу) у м. Новій Загорі, в організації якого С. М. Тронов брав найактивнішу участь. Господарство спеціалізується на вирощуванні насіннєвої пшениці сорту «Безоста-1» для колективних господарств. У 1966 році трудівники господарства на всій площі посіву одержали по 46 цнт пшениці з гектара.
Про всі ці досягнення болгарських хліборобів жителі Куликівки дізнаються від делегацій з Болгарії, що відвідують село.
Кілька разів у складі делегацій з Народної Республіки Болгарії приїздила на Полтавщину дочка одного з членів комуни ім. Д. Благоєва Роза Живкова, інструктор Центрального Комітету Болгарської Комуністичної партії. У травні 1963 року в Радянський Союз приїздив професор Софійського сільськогосподарського інституту Д. П. Волков, який у 2-й половині 20-х рр. працював також у комуні ім. Д. Благоєва. Він відвідав Куликівку, ознайомився з економікою артілі і зустрівся з колишніми комунарами — Марфою Ступаковою, Дарією Драною,
Борисом Хрестовим, Георгієм Станко, Василем Драним, Пелагеєю Бутанською, Максимом Вербовим та іншими. У вересні 1963 року голова колгоспу ім. Калініна Ф. Є. Цибулько у складі Радянської делегації їздив у Болгарію на відзначення 40-х роковин Вересневого повстання.
Труднощі, пережиті разом, братню допомогу не забули ні жителі села на Полтавщині, ні їх друзі в Болгарії, що колись заснували тут першу інтернаціональну сільськогосподарську комуну. Є про що розповісти болгарським друзям і колгоспникам Куликівки. З кожним днем на основі виробничих успіхів зростає їх добробут, підвищується культурний рівень. За роки семирічки жителі села з допомогою артілі побудували 86 добротних будинків. У 1959 році товарооборот двох куликівських магазинів становив 150,4 тис. крб., а в 1965 році — 249,8 тис. карбованців. Колгоспники купують хороші меблі, добротний одяг.
У жителів Куликівки є 50 телевізорів, 29 мотоциклів, 4 автомашини.
Про достатки колгоспників говорить і те, що по ощадкасі Куликівського відділення зв’язку налічується 640 вкладників, трудові заощадження яких становлять 173 500 карбованців.
Село повністю радіофіковане і електрифіковане. Колгосп має свій радіовузол, телефонний комутатор. Працює в селі комбінат побутового обслуговування, де є два ательє по пошиву одягу, взуттєва майстерня, перукарня.
Про охорону здоров’я трудящих Куликівки піклуються 16 медичних працівників. Тут є лікарня на 25 ліжок і амбулаторія з добре обладнаним рентгенкабінетом та електрокабінетом. Десятки трудівників села щороку відпочивають у міжколгоспному санаторії «Лісові поляни», відкритому в Полтавському районі на кошти кількох колгоспів. Для дітей колгоспників побудовано стаціонарний дитсадок на 50 місць.
У селі працює восьмирічна школа, де навчається 122 учні. Тільки в післявоєнні роки школу закінчило понад 500 чоловік, близько 150 із них здобули вищу освіту, стали інженерами, лікарями, вчителями, механізаторами. Величезна заслуга в цьому вчителів. Близько 20 років працює вчителем математики М. Л. Коротич, яка всі свої сили і знання віддає справі виховання молодого покоління.
У селі діє народний університет культури з відділеннями: громадсько-політичним, сільськогосподарським, природничо-науковим, атеїстичним, педагогічним та медичним. В ньому читають лекції викладачі полтавських інститутів, науковці, мистецтвознавці, літератори, члени місцевої організації товариства «Знання», виступають і діляться досвідом своєї роботи передовики колгоспного виробництва. У колгоспному клубі — стаціонарна кіноустановка. Працюють хоровий, драматичний, танцювальний гуртки, у роботі яких беруть участь понад 50 чоловік. У колгоспній картинній галереї, відкритій у 1959 році, зібрано понад 130 творів живопису і графіки. Це — дарунок Полтавського обласного товариства художників. Художні полотна в основному відображають життя колгоспників. Понад 100 експонатів налічує колгоспний музей, відкритий у 1963 році. В ньому представлені фото жителів села — учасників Жовтневої революції і громадянської війни, матеріали про колгоспне будівництво. Книжковий фонд сільської бібліотеки — 14,5 тис. томів. 3624 примірники книг налічує колгоспна бібліотека. В село надходить 500 прим, газет і 495 прим, журналів. Регулярно виходить багатотиражна газета «Промінь».
Велику політичну та організаторську роботу серед трудівників села проводить сільська Рада, до складу якої обрано 51 депутата, 11 з них — жителі Куликівки. Серед депутатів сільради — головний зоотехнік дослідного господарства Полтавської сільськогосподарської станції С. Ф. Дудченко, завідуюча племінною свинофермою дослідного господарства М. П. Ситник, пасічник колгоспу ім. Д. Благоева Й. С. Міськів, доярка колгоспу Л. В. Пилипець та інші. При сільраді — 5 постійно діючих комісій: сільськогосподарська, культурно-побутова, благоустрою, торгівлі, бюджетна, соціалістичної законності.
Багато уваги приділяється благоустрою села.
У 1964 році в Куликівці проклали 900 кв. метрів асфальтових тротуарів. Від автотраси Київ—Харків до центральної садиби колгоспу прокладається дорога з твердим покриттям. Щороку на вулицях села висаджується понад 1000 дерев і кущів. А в квітні 1965 року на честь 20-річчя з дня Перемоги насаджено парк в центрі села, біля контори правління колгоспу. Тут ростуть і деревця, посаджені членами чехословацької делегації 25 травня 1961 року, угорської — 2 травня 1964 року, болгарської делегації — 25 вересня 1964 року та 16 травня 1965 року.
Готуючись відзначити 50-річчя Радянської влади, трудящі села заклали на площі у 18 га дендропарк, висадивши 10 тис. різних порід дерев, створили штучне озеро. До 1968 року буде закінчено спорудження колгоспного стадіону.
Завдяки невтомній праці населення Куликівка за роки Радянської влади стала красивим, культурним, благоустроєним селом.
В. Я. ЖУК, Я. М. МИХАЙЛИК, О. С. ВИННИЧЕНКО, Р. Я. ХМЕЛЬНИЦЬКА