Революційний рух на Полтавщині на початку XX століття
На початку першої російської революції 1905—1907 рр. в багатьох населених пунктах Полтавщини — у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Прилуках, Ромнах, Лохвиці, Пирятині — діяли соціал-демократичні організації. Багато зробили вони, щоб поєднати робітничі виступи з селянськими. Після Кривавої неділі в Петербурзі 9(22) січня 1905 року робітники Полтави, Кременчука, Лубен, Пирятина та інших міст губернії під керівництвом соціал-демократів організовано проводили страйки і демонстрації.
Великі виступи в губернії відбулися у відповідь на царський маніфест 17 жовтня 1905 року. Зокрема в Полтаві, Кременчуці, Зінькові та Лохвиці місцеві власті, розганяючи демонстрантів, вдавалися до зброї. У грудні 1905 року в Кременчуці була створена одна з перших на Україні Рада робітничих депутатів.
Під впливом революційного руху робітників, очоленого більшовиками, виступи селян стали організованішими. Влітку 1905 року селянський рух охопив 21 проц. населених пунктів губернії. Найзначнішим революційним виступом селян було повстання у Великих Сорочинцях Миргородського повіту в грудні 1905 року.
Проте селянство, як відзначав В. І. Ленін, було організоване незрівнянно слабше, ніж робітничий клас, його свідомість була на значно нижчому рівні, «і монархічні (а також нерозривно зв’язані з ними конституційні) ілюзії нерідко паралізували його енергію».
Зокрема, на Полтавщині на 1907 рік налічувалося більш як 30 відділів та підвідділів «Союзу руського народу», які всіляко намагалися роз’єднати сили трудящих. Спрямувати революцію на мирний, конституційний шлях силкувалися також партії «Союзу 17 жовтня», «Руського зібрання» та «Правого порядку».
Керівництво селянським рухом намагалася прибрати до своїх рук і дрібнобуржуазна націоналістична «Спілка», керована ліберальною та радикальною інтелігенцією, вся робота якої по суті зводилася до т. зв. «організованого натиску» на уряд — складання вимог та ухвалення резолюцій.
Після поразки революції з Полтавщини було заслано десятки тисяч чоловік. Жорстоким репресіям піддавав царизм робітничий клас та його організації. Але і в умовах терору та переслідувань влітку 1908 року відновили свою роботу Полтавський і Кременчуцький комітети РСДРП. У багатьох містах Полтавщини працювали соціал-демократичні групи і гуртки.
В роки нового революційного піднесення більшовики губернії підтримували зв’язки з ЦК РСДРП та з Російським бюро ЦК через депутатів IV Думи члена ЦК РСДРП Г. І. Петровського та уповноваженого ЦК М. К. Муранова.
У 2-й половині 1912 року прокотилася хвиля страйків протесту проти смертного вироку матросам Чорноморського флоту, які готувалися до збройного повстання. В лютому-березні 1914 року відбулися мітинги протесту проти заборони царським урядом відзначення 100-річчя з дня народження великого сина України — революціонера-демократа Т. Г. Шевченка.
Посилилася і революційна боротьба селянства проти поміщиків та куркульства. Намагаючись створити собі міцну соціальну опору на селі, царський уряд, як відомо, указом від 9 листопада 1906 року скасував общинне землеволодіння і дозволив селянам закріпляти наділи в особисту власність. Столипінська аграрна реформа на Полтавщині, як і в інших частинах Росії, здійснювалася силою. Багато селян рішуче відмовлялися переселятися на хутори або відруби. 26 травня 1910 року, наприклад, у губернську землевпорядкувальну комісію надійшла скарга на 2-у Бієвську сільську громаду Капустинської волості Гадяцького повіту, де почалося «внаслідок підпільної пропаганди велике заворушення проти землевпорядкування». Приклад селян Біевого наслідувала Капустинська сільська громада. Учасники сільського сходу заявили землемірам: «Ми не хочемо відрубів, ви розорити хочете нас, забирайтеся геть». Такі ж протести мали місце в селах Великих Будищах Гадяцького повіту, Лозовому Ярі і Богодарівці Пирятинського повіту та інших.
У 1910 році понад 5,5 проц. селян губернії зовсім не мали землі, менш як по 1 десятині землі мали 20 проц. селянських господарств і 23,8 проц.— від 1 до 3 десятин. Куркульські ж господарства, що становили 9,4 проц. усіх селянських господарств губернії, зосередили у своїх руках 54,4 проц. селянської землі. 27,3 проц. селянських господарств обробляли землю найманим тяглом, а 36,3 проц. вдавалися до супряги. Влітку 1910 року з Полтавської губернії на заробітки ходило 81,8 тис. селян, а взимку — 22,3 тисячі. Багато селян-бідняків шукало кращої долі, переселяючись до Сибіру, на Далекий Схід тощо. З 1906 року по 1912 рік в східні райони країни виїхало понад 32 тис. сімей, або близько 200 тис. чоловік.
Столипінська реформа ще більше загострила класову боротьбу на селі. Полтавський губернатор доповідав у Петербург про часті випадки підпалів «особливо за останній час, переважно в поміщицьких маєтках». Дедалі активніше виступали трудящі селяни і проти куркульства, що збагачувалося за їх рахунок.
Посиленню визвольної боротьби трудящих проти соціального і національного гноблення значною мірою сприяло деяке поширення народної освіти. Помітну роль у цій справі відіграли земства. Вони не тільки відкривали, а й утримували початкові школи, організовували вчительські курси тощо.
В 1864 році на Полтавщині налічувалося 89 шкіл, які були підпорядковані палаті державних маетностей. Тут навчалося 4895 учнів — 4547 хлопців та 348 дівчат. По губернії школи розподілялися нерівномірно. В Зіньківському, Кобеляцькому та Лохвицькому повітах було, наприклад, по 7 шкіл, в Пирятинському — тільки 3. Крім того, в губернії було 546 церковнопарафіальних шкіл, де навчалося 8986 учнів (хлопців — 8157, дівчат — 829). Діяли ще 15 однокласних міських шкіл, де було 453 учні. Всього навчалося 14 617 дітей.
Часто через відсутність коштів школи закривалися. За даними земського перепису 1910 року, письменного населення в містах було 48,2 проц., а в селах — 24,4 процента. Більшість шкіл губернії працювали в непристосованих для нормальної роботи приміщеннях.
В початкових школах на цей час працював 5591 учитель, у вищих початкових школах 294 вчителі, в т. ч. у сільських школах — 122. Тільки 49,6 проц. тих учителів, що працювали в земських школах, мали середню педагогічну освіту, а вищу освіту — тільки 0,1 процента. У церковнопарафіальних школах було ще гірше. Народні вчителі не мали ніякої підтримки властей. Розвиток освіти гальмувала також заборона царського уряду навчати дітей українською мовою.
У 1916 році тільки в Кременчуцькому, Лубенському, Пирятинському і Хорольському повітах працювали школи для дорослих, але вчився в них лише 271 чоловік. У Полтавському та Хорольському повітах були недільні школи, де в 1916 році здобували освіту 215 чоловік.
Для підготовки вчителів губернське земство влаштовувало учительські курси. На початку 1917 року в губернії було 8 таких курсів, на яких навчалися 250 чоловік.
Полтавське земство не раз порушувало перед Міністерством освіти клопотання про відкриття в Полтаві учительського інституту, але дістало такий дозвіл тільки в 1914 році. Учительський інститут почав працювати з вересня 1914 року, але ні власного приміщення, ні потрібних кабінетів та лабораторій він не мав.
Передові педагоги і громадські діячі боролися за охоплення навчанням якомога більшої кількості населення та поліпшення змісту і методів усієї навчально-виховної роботи. Палкими поборниками широких прав для народу були письменники Панас Мирний (П. Я. Рудченко), В. Г. Короленко, А. Ю. Тесленко, які жили і працювали на Полтавщині.
Наприкінці XIX століття тільки вії містах і 20 селах губернії були бібліотеки, а книгарні — лише в 6 містах. В листопаді 1905 року в Лубнах почала виходити перша українська газета «Хлібороб», а на початку 1906 року в Полтаві — газета «Рідний край».
На початку XX століття в губернії виходили газети «Полтавские губернские ведомости», «Полтавский вестник», «Полтавский день», «Полтавский голос», «Полтавщина», «Золотоношский голос», «Земля», «Приднепровский край», «Лохвицкое слово», журнали «Хуторянин», «Вестник Хорольского общества сельского хозяйства», «Южное слово», «Южанин» та інші. Однак тиражі їх були дуже малі.
Трудящі Полтавщини цих газет майже не читали. Але робітники губернії знали й любили більшовицьку «Правду» і допомагали їй матеріально, про що свідчать грошові надходження до редакції газети з Полтави і Кременчука. Напередодні першої світової війни тільки робітники крюківських вагонних майстерень передплачували 150 примірників «Правды».
В роки імперіалістичної війни лише партія більшовиків роз’яснювала трудящим справжній її характер і закликала виступати не тільки проти грабіжницької війни, а й царизму, поміщиків і капіталістів.
Величезну роботу вели більшовики губернії по інтернаціональному вихованню трудящих, по викриттю псевдосоціалістичної суті дрібнобуржуазних націоналістичних партій, особливо проти «Союзу визволення України», що був прислужником німецького імперіалізму.
У 2-й половині 1914 року полтавська організація УСДРП, що підтримувала зв’язки з емігрантами, українськими буржуазними націоналістами — Винниченком, Жуком, Донцовим, Дорошенком, Юркевичем,— створила в Полтаві філіал «Союзу визволення України» — т. зв. «Центральний комітет Полтавського району».
Незважаючи на закони воєнного часу, більшовики Полтавщини з кожним днем посилювали свою роботу в масах. За неповними даними, з 1915 по лютий 1917 року тільки в Полтаві, Кременчуці, Прилуках та Лохвиці відбулось 26 страйків. У цих страйках брало участь до 4000 чоловік.
Під впливом робітничого руху дедалі частіше виступали селяни. Антивоєнні виступи мали місце, наприклад, у селах Пустовійтовому Кременчуцького повіту, Шарківщині Миргородського повіту, Новаках Лубенського повіту та в інших.
Розгортанню селянської боротьби за землю значною мірою сприяли по-революційному настроєні солдати 4-го запасного полку, який стояв у Полтаві. Великий виступ солдатів відбувся у жовтні 1916 року і в Кременчуці. Для боротьби з революційним рухом у губернії командування Південно-Західного фронту перекинуло сюди 5-у Донську козачу дивізію.
Глибоко схвилювала трудящі маси Полтавщини звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції. Під керівництвом більшовиків, які вийшли з підпілля, робітники та селяни Полтавщини виступили на боротьбу за завоювання демократичних свобод, почали організовувати Ради робітничих депутатів. Протягом березня Ради були створені в багатьох повітах Полтавщини. Для охорони порядку організували міліцію. Всюди відбувалися масові мітинги й демонстрації, громили поліцію і жандармерію, визволяли політичних в’язнів.
Незважаючи на те, що більшість у Радах на Полтавщині, як і в усій країні, спочатку належала меншовикам і есерам, все ж до Рад робітники послали чимало більшовиків.
У гарнізонах були створені Ради солдатських депутатів. У 2-й половині березня багато з них об’єдналися з робітничими Радами. Трохи пізніше виникли і Ради селянських депутатів.
Тимчасом буржуазія створила громадські комітети, на чолі з комісарами Тимчасового уряду. Пізніше з’явилися також органи Центральної ради.
Більшовики Полтавщини викривали зрадництво меншовиків, есерів, українських буржуазних націоналістів та інших контрреволюційних партій, дедалі більше залучаючи на свій бік трудящі маси. Вплив більшовиків поступово посилювався в Радах, фабзавкомах, профспілках, молодіжних та інших організаціях. 18 березня Полтавська Рада робітничих і солдатських депутатів, всупереч Тимчасовому уряду і місцевим меншовикам та есерам, ухвалила встановити 8-годинний робочий день. Її підтримали Кременчуцька та інші Ради. 24 березня Полтавська Рада запропонувала старшому фабричному інспекторові Полтавщини повідомити всіх підприємців губернії про негайне здійснення цього рішення.
В ряді повітових міст, за прикладом Полтави, Ради реквізували у багатіїв квартири для бідноти, встановлювали ціни на товари широкого вжитку, на великих підприємствах запроваджували робітничий контроль.
На І губернському з’їзді Рад, що відбувся наприкінці квітня — на початку травня 1917 року, під впливом більшовиків були схвалені рішення допомогти продовольством Петрограду та Москві, а також засуджено пропозиції про створення національного війська.
Наприкінці квітня у Полтаві, Кременчуці та інших містах відбулися демонстрації протесту проти політики продовження імперіалістичної війни. Під революційними лозунгами: «Геть мілітаризм!», «Геть уряд буржуїв!», «Хай живе мир без анексій і контрибуцій!», «Хай живе міжнародна єдність пролетаріату!» — пройшли Першотравневі демонстрації.
Уже в травні — червні робітники висловлювали своє незадоволення і навіть обурення пасивністю окремих Рад, викривали їх угодовство з буржуазією та вимагали перевиборів.
Дедалі більш активізувалося селянство. На численних мітингах воно вимагало припинення імперіалістичної війни. Частішими ставали арешти ненависних адміністраторів економій та захоплення поміщицьких земель.
Рокитянський, Худоліївський і Зубанівський земельні комітети Хорольського повіту, Машівський Полтавського повіту і багато інших примушували передавати в оренду селянській бідноті поміщицькі, куркульські та церковні землі, значно зменшили розмір орендної плати.
Посилення впливу більшовиків на маси позначилося і на роботі III губернського з’їзду Рад, що відбувся в липні 1917 року. Незважаючи на кількісну перевагу представників угодовських партій, з’їзд ухвалив: «…покласти край цькуванню, піднятому проти більшовиків, вбачаючи в цьому загрозу революції…». На з’їзді відбулось об’єднання Ради робітничих і солдатських депутатів з Радою селянських депутатів.
Після липневих подій і особливо після VI з’їзду РСДРП (б) більшовики Полтавщини почали готувати збройне повстання. Майже на всіх підприємствах губернії створювалися (а там, де вони вже були, посилювалися) червоногвардійські загони та бойові дружини з робітників.
Підвищення удвоє цін на хліб, здійснене Тимчасовим урядом, дальше загальне подорожчання життя і загострення продовольчої кризи — все це призвело до масових стихійних заворушень у Полтаві, Кременчуці, Кобеляках, Полтавському та Зіньківському повітах.
Наростав селянський рух за землю. У зв’язку з цим почалися масові арешти членів волосних та сільських земельних комітетів. Прокурор Полтавського окружного суду притягав до відповідальності членів Яківчанського сільського і Полтавського волосного, Кобеляцького повітового, Яреськівського волосного і Миргородського повітового земельних комітетів, звинувачуючи їх у захопленні поміщицьких земель.
Величезну роботу серед мас провели більшовики Полтавщини в дні корніловського заколоту. Вони закликали робітників усієї губернії озброюватися. Спираючись на робітничі та солдатські маси, більшовики в Полтавській Раді 31 серпня 1917 року провели рішення про необхідність скликати II Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів та створити новий уряд. Повсюдно відбувалися мітинги і демонстрації, на яких трудящі вимагали рішуче покінчити з контрреволюцією.