Революційний рух в Полтаві на початку XX століття
Розвиток капіталізму всюди супроводився посиленням експлуатації трудящих і погіршенням їх становища.
Із зростанням і розвитком робітничого класу посилювалась його боротьба проти експлуататорів. У середині 1875 року відбувся один з перших страйків у Полтаві. 22 липня 60 робітників, що працювали на будівництві приміщення духовної семінарії та училища, припинили роботу і оголосили страйк через те, що їм несвоєчасно видавали заробітну плату. Вимоги робітників були задоволені. Безперечно, це був непоодинокий виступ у місті, хоч великих підприємств, за винятком залізничних майстерень, тут не було і робітники були розпорошені по дрібних підприємствах.
На початку 60 рр. XIX століття революційну пропаганду серед трудящих Полтави проводили члени гуртка О. І. Строніна. Наприкінці 70 рр. розгорнувся рух народників, які, зазнавши невдач на селі, проводили революційну роботу і серед міських робітників. У 1875 році в Полтаві діяло таємне товариство «Унія», члени якого ставили за мету боротися за національну незалежність України, популяризувати серед трудящих соціалістичну та радикально-демократичну літературу, збуджуючи в них ненависть до існуючих порядків. До гуртка входили С. Шахін, П. Я. Рудченко (Панас Мирний), О. Жарко, М. Остапенко, Р. А. Стеблін-Каменський, В. І. Синькевич, Д. Н. Лизогуб — пізніше один із засновників народницької організації «Земля і воля», страчений у 1879 році за підготовку замаху на життя Олександра II, І. Ходуля та інші. Після розгрому «Унії» поліцією та ув’язнення і заслання багатьох найактивніших діячів цього гуртка діяльність народників у Полтаві не припинилася. Тут створюються нові гуртки, активними учасниками яких були студенти О. М. Калюжний, М. А. Олеховський, Н. Я. Стронський, І. Я. Чернишов, П. Д. Максимов, Л. М. Димський, К. І. Гриневич, В. Колесников та інші.
На початку 1876 року революційну роботу серед залізничників Полтави провадив І. О. Союзов (1846—1904), московський робітник. У квітні 1876 року його заарештували і судовим процесом «193-х» засудили до 9 років каторги.
На початку 80 рр. з полтавськими залізничниками був зв’язаний гадяцький гурток народовольців. З полтавських робітників до нього входили О. Г. Гавриленко, Нечипоров (Нечипоренко), Гервольський та інші.
Полтавські народницькі організації підтримували зв’язки з київською групою організації «Народна воля», а також з народниками — студентами Харківського, Новоросійського університетів та Петербурзької медичної академії. Діяльність народників серед робітників Полтави залишила помітний слід. Саме в ці роки відбулися перші виступи робітників полтавських залізничних майстерень — найбільшого підприємства міста. Тут працювали сотні кваліфікованих робітників з Москви та інших промислових міст, а також селяни з навколишніх сіл та передмість.
Першим великим виступом робітників залізничних майстерень був страйк 1883 року. Протестуючи проти затримки виплати заробітку, всі робітники припинили роботу. Налякані підприємці закрили майстерні. 50 учасників страйку було звільнено з роботи.
21 квітня 1884 року відбувся другий страйк у цих же майстернях. Приводом до нього теж стала несвоєчасна видача заробітної плати. Страйкувало понад 600 чоловік 1 2. На подвір’ї майстерень відбувались мітинги. Ввечері того ж дня прибув з Харкова начальник дороги і робітникам видали гроші. Проте страйк не припинився. 23 квітня, зібравшись у майстернях, робітники вимагали усунення начальника майстерень і підвищення заробітної плати, поставивши це умовою відновлення робіт. До майстерень викликали жандармів і солдат, але робітники наполягали на своєму. Тоді адміністрація, за згодою з губернатором, тимчасово закрила майстерні і близько 40 чол. звільнила з роботи.
В 1891 році тут знову вибухнув страйк у зв’язку із запровадженням нових правил найму, які значно погіршували становище і умови праці залізничників. Робітники добивалися скорочення робочого дня і скасування в «Правилах» параграфів, які ставили їх в умови арештантського режиму. Стійкість і наполегливість залізничників увінчалась перемогою — начальство вимушене було піти на поступки. В 1898—1899 рр. кілька страйків відбулося на невеликих підприємствах, в тому числі на цегельних заводах. Проте в цілому у 1880—1890 роках страйковий рух у місті був ще дуже слабкий.
В зв’язку з тим, що Полтава була малорозвинутим у промисловому відношенні провінціальним містом, царський уряд використовував її як місце адміністративного заслання. У 80 — 90-х рр. XIX століття тут перебували у засланні П. Ф. Ніколаєв, Н. М. Флеров, М. П. Орлов, Л. Г. Лівенталь та інші народовольці. Пізніше сюди почали висилати і революціонерів-марксистів. У 90-х рр. XIX та на початку XX століття сюди були вислані О. Г. Шліхтер, П. П. Румянцев, І. А. Саммер, В. П. Ногін та інші.
В 1893 році в Полтаві утворилась марксистська група на чолі з О. Г. Шліхтером, яка вивчала і поширювала марксистську літературу і встановила зв’язки з марксистами Харкова. Активну ідейну боротьбу вела група полтавських марксистів проти народників. П. Л. Тучапський — член Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», який перебував у Полтаві з осені 1895 року до кінця 1896 року, у своїх спогадах писав, що тут «створилося щось подібне до клубу, де проходили палкі дебати між марксистами і народниками». Першою ленінською працею, що стала відомою марксистам Полтави, була книга «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?»
У 1896 році до Полтави, за дорученням Леніна, приїздила Н. К. Крунська у справах підготовки до І з’їзду партії. Коли почала виходити ленінська «Искра», в Полтаві утворилась одна з перших іскрівських груп у Росії. В організації цієї групи велику роль відіграв висланий до Полтави у 1899 році петербурзький робітник соціал-демократ В. П. Ногін. Тут він працював до втечі за кордон — у серпні 1900 року. Після цього до Полтави приїхала після Псковської наради Л. Радченко, яка керувала групою.
У січні 1901 року у Полтаві було одержано іскрівські видання, в т. ч. перший номер «Искры» з статтями В. І. Леніна. Другий транспорт літератури прибув до Полтави у квітні 1901 року. Коли наприкінці квітня — на початку травня
1901 року в місті розпочалися масові обшуки, поліція виявила багато примірників першого та другого номерів «Искры», прокламацій і відозв РСДРП («Геть царське самодержавство!», «Травневі дні у Харкові»), тексти революційних пісень «Варшав’янки», «Інтернаціоналу» тощо.
Полтавська група «Искры», одержуючи іскрівські видання, широко пропагувала марксистську літературу не тільки в місті, а й на селах. Так, за поширення газети і революційну пропаганду серед селян в 1902 році був заарештований і засланий на 3 роки до Архангельської губернії слюсар полтавських залізничних майстерень М. Ф. Калениченко, житель села Федорівни Костянтиноградського повіту.
В період підготовки до II з’їзду в Полтаві знайомилися з «Проектом програми Російської соціал-демократичної робітничої партії», опублікованим у №21 «Искры». Крім того, розповсюджувався проект програми надрукований як додаток з ленінськими поясненнями до брошури «До сільської бідноти».
Пізніше в Полтаві був нелегальний склад іскрівської літератури. Звідси вона надсилалася у Катеринослав, Луганськ, Київ, Харків, Кременчук, Самару, Москву. До Полтави не раз приїздили агенти «Искры» — І. В. Бабушкін, В. А. Шелгунов, П. А. Красиков, М. О. Сільвін, І. І. Радченко. Тісно була зв’язана з полтавською групою «Искры» Р. С. Землячка. Деякий час у місті жив іскровець Ф. В. Ленгник. Незабаром після виходу в світ книги В. І. Леніна «Що робити?» її читали полтавські соціал-демократи. Агент «Искры» М. О. Сільвін у своїх спогадах писав, що інтерес до неї був величезний.
Полтавська група «Искры» збирала кошти на «Искру», організовувала явки, куди можна було доставляти іскрівську літературу, подавала допомогу редакції «Искры» в транспортуванні цієї літератури з-за кордону в Росію. У місті була створена нелегальна друкарня.
Завдяки ленінському керівництву і постійному зв’язку з «Искрой», полтавська організація РСДРП, яка оформилася в 1901 році і обрала комітет, відіграла значну роль у революційному русі, зокрема в селянських повстаннях 1902 року. Незважаючи на поразку, ці виступи стали повчальним уроком не тільки для селянства, а й для міських робітників. В. І. Ленін підкреслював, що «… нам треба тільки частіше нагадувати селянам про цей урок, і вони легко зрозуміють, чому необхідна зміна державних порядків, чому необхідна політична свобода».
На початку 1902 року полтавський комітет РСДРП видав дві прокламації до робітників: одну про страйкову боротьбу, другу—про політичну. 5 лютого 1902 року в Полтавському театрі відбулася маніфестація на честь Л. М. Толстого, в якій брали участь широкі маси населення міста. Перед третім актом п’єси Л. М. Толстого «Влада темряви», з гальорки полетіли різнокольорові листки з портретом Л. М. Толстого і написом: «Хай живе відлучений від церкви Л. М. Толстой, борець за свободу!». Протягом кількох хвилин у театрі не стихали вигуки: «Хай живе Толстой!», «Хай живе свобода!»… Через кілька днів після цієї події в місті почалися масові обшуки, було арештовано 44 чол., запідозрені в організації демонстрації. Вони оголосили голодовку. Звістка про це схвилювала все місто. Побоюючись трудящих, що зібралися перед будинком тюрми, 11 лютого адміністрація звеліла перевести арештованих у камери, вікна яких виходили в двір. Ув’язнені не скорилися цьому наказові. На допомогу їм кинулися інші в’язні. Вони виламали двері і розігнали варту. Тільки батальйон солдатів, викликаний по телефону, допоміг адміністрації тюрми знову кинути в’язнів у камери.
У 1903 році в Полтавській підпільній друкарні було надруковано першу програму РСДРП, прийняту II з’їздом партії.
Під час першої буржуазно-демократичної революції (1905—1907 рр.) Полтавський комітет РСДРП керував усіма виступами трудящих. Широкий відгук серед робітників міста мали січневі події в Петербурзі. 2 лютого 1905 року відбувся страйк робітників 7 махоркових та тютюнових фабрик, а також фабрики аптекарських трав. Усього страйкувало в цей день 900 робітників. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, обов’язкового страхування від нещасних випадків і при непрацездатності (через хворобу, старість), збільшення заробітної плати від 15 до 50 процентів тощо.
1 та 2 травня 1905 року комітет РСДРП організував нові страйки на підприємствах, були також проведені маївки за містом. Поряд з економічними вимогами робітники висували тут і політичні: святкування дня Першого травня, 8-годинний робочий день, свобода страйків, свобода слова, недоторканність особи і т. п.1. 2 та 4 травня в місті страйкувало більше як 2 тис. залізничників.
30 травня, під час засідання надзвичайного губернського земського зібрання, на хорах, де сиділи громадяни, що прийшли послухати промови земських гласних, почулися вигуки: «… Ми вимагаємо припинення кровопролиття!… Геть самодержавство! Геть царя!». З гаслами «Геть самодержавство! Хай живе свобода, революція!», з співами «Марсельєзи» та «Дубинушки» вся публіка пішла з хорів на вулицю.
На головній вулиці міста, нині Жовтневій, соціал-демократи створили т. зв. «біржу», де відбувалися зустрічі партійних активістів, агітаторів, обговорювались поточні питання, поширювались листівки та брошури, надруковані у підпільній друкарні і т. п. 4 вересня козаки й поліція з оголеними шаблями накинулися на «учасників біржі» і почали розганяти їх. На знак протесту соціал-демократи підняли червоний прапор. Почали виступати оратори, залунали пісні: «Марсельєза», «Сбейте оковы и дайте свободу» та заклики «Геть самодержавство!».
У жовтневі дні 1905 року залізничники Полтави взяли участь у всеросійському страйку. Страйк полтавських залізничників почався 10 жовтня. Згодом до них приєдналися робітники міських підприємств та учні середніх навчальних закладів. 12 жовтня відбувся великий мітинг полтавських залізничників у т. зв. «Канаві» — складальному цеху паровозоремонтних майстерень. 13 жовтня залізничники послали свою делегацію спеціальним поїздом до Харкова, на з’їзд представників страйкуючих залізниць. 15 жовтня застрайкували поштовики. Весь день 17 жовтня робітники проводили на вулицях, влаштовуючи мітинги.
18 жовтня 1905 року робітники Полтави, зібравшись на площі біля готелю Воробйової (ріг теперішніх вулиць Леніна, Фрунзе та Луначарського), вирішили звільнити заарештованих. З революційними піснями вони пішли до в’язниці, відкрили ворота, роззброїли наглядачів, позбивали замки з камер та звільнили політичних в’язнів. Але прислані сюди козаки та солдати жорстоко розправилися з демонстрантами.
Керовані більшовиками, робітники-залізничники у ці дні запобігли злочинним намірам чорносотенців, які готували погром. Вони розбилися на десятки й сотні і з зброєю в руках охороняли порядок у місті. Крім того, проводилась роз’яснювальна робота серед населення міста. На мітингах, незважаючи на погрози чорносотенців, активно виступав проти політики самодержавства видатний російський письменник-гуманіст В. Г. Короленко.
Велику революційну активність виявили робітники Полтави у грудневі дні 1905 року. На знак солідарності з московськими робітниками уже 9 грудня на станції Полтава-Південна припинили роботу всі майстерні, було виведено з ладу кілька паровозів. Створений у ці дні «Полтавський страйковий комітет» усунув з посад начальників станції та майстерні і призначив інших — з числа робітників і службовців. До складу комітету входили Д. Тарасов, О. X. Риженков, І. Логвинов, П. Т. Носенко та інші 4. До 23 грудня він був фактичним господарем залізничного вузла. Активну участь в революційних виступах у Полтаві брали також В. А. Балєєв, І. М. Лисюченко, П. Ф. Светов, О. П. Геращенко, I. П. Шаповал, I. Д. Литвин, Г. С. Книш, М. К. Дубина, П. Т. Бушневський, В. І. Радько, I. Ф. Зверков та інші.
Влітку 1906 року більшовики посилили агітаційну роботу у військових частинах Полтави. У травні повстали солдати 33-го Єлецького та 34-го Сєвського полків, які намагалися звільнити з тюрми політичних в’язнів-солдатів.
Революційна діяльність у Полтаві не припинялась і після поразки революції, хоч полтавська організація РСДРП опинилась в особливо скрутному становищі. В червні 1907 року жандармерія провела арешти і вирвала з її рядів досвідчених більшовиків. Було заарештовано і вислано членів комітету А. С. Макаренка та М Заславського, знищено підпільну друкарню. Згодом керівництво комітетом захопили ліквідатори, які ухвалили перейти до «культурно-освітньої діяльності».
Проте вже влітку 1908 року робота Полтавського комітету РСДРП почала знову оживати.
Наприкінці січня 1909 року на вимогу робітників-більшовиків відбулись організаційні збори, на яких у запеклій боротьбі проти ліквідаторів перемогли більшовики. Замість ліквідаторського комітету була створена Тимчасова виконавча комісія, а згодом — новий комітет РСДРП.
Комітет об’єднував 3 групи соціал-демократів, за числом організованих партійних гуртків. Два гуртки (по 12 чол. у кожному) діяли в місті, а третій —з робітників-залізничників — на залізничній станції. їх керівниками комітет призначив робітників-партійців Тимофія Довгушина, Іллю Бондаренка та Петра Капранова. На заняттях гуртків більшовики роз’яснювали присутнім програму партії, рішення V конференції РСДРП, читали газети «Пролетарий» і «Социал-демократ», вивчали правила конспірації. У відновленому комітеті полтавські більшовики успішно здійснювали ленінську ідею єдиного фронту з меншовиками-партійцями, не приховуючи в той же час своїх ідейних незгод з ними.
Могутньою зброєю в боротьбі за відродження організації і розгортання революційної боротьби серед мас стали для більшовиків Полтави рішення V Всеросійської конференції РСДРП. У січні 1909 року вони разом з меншовиками-партійцями створили організаційну комісію, що стала центром об’єднання партійних сил міста. Завдяки її діяльності в Полтаві було відновлено комітет, який узяв курс на зміцнення нелегальної партійної організації.
Значно активізували свою діяльність соціал-демократи Полтави в роки нового революційного піднесення. Вже в 1911 році М. Заславський намагався відновити нелегальну партійну організацію серед залізничників і налагодити поширення в Полтаві революційної літератури.
Навесні 1912 року, після Празької (VI) партійної конференції РСДРП, більшовики Полтави створили партійну групу, до якої увійшли М. Заславський, В. Дем’яновський, К. Шеснівська та інші. Вона встановила міцні зв’язки з робітниками залізничних майстерень та інших підприємств міста.
До 1 травня 1912 року більшовики підготували листівку на знак протесту проти Ленського розстрілу. Однак за кілька днів до свята охранці вдалося зірвати її випуск. Влітку 1913 року до полтавських більшовиків прибув делегат Празької конференції Д. Шварцман. У листі до Н. К. Крупської він повідомляв, що Полтавський комітет, цілком підтримуючи ленінську ідею про об’єднання більшовицьких сил Півдня, вирішив узяти участь у роботі конференції, яку намічалось скликати з цього приводу.
Під керівництвом більшовиків полтавські робітники брали участь у збиранні коштів у фонд «Правды». Про тісні зв’язки більшовиків міста з редакцією «Правды» свідчать вміщені в ній кореспонденції, присвячені становищу полтавських робітників та їх революційній боротьбі.
У 1913 році з Ростова-на-Дону до Полтави були вислані більшовики О. О. Гегечкорі, Є. О. Квантеліані, М. І. Гуров та інші, з Харкова — В. І. Невський, М. Н. Доброхотов, які активно включилися в партійну роботу. Більшовики міста через Н. К. Крупську встановили зв’язки з В. І. Леніним, а також безпосередньо з Російським бюро ЦК, що перебувало в Петербурзі. Розгортання партійної роботи потребувало кваліфікованих кадрів, тому в листі до бюро ЦК вони просили надіслати пропагандиста, який би допоміг їм у цій справі.
Користуючись зв’язками прибулих ростовських більшовиків з редакцією «Правды», партійна група налагодила поширення газети, особливо серед залізничників. За далеко неповними даними, в місті щоденно поширювалося серед робітників 75—100 примірників «Правды».
Вже наприкінці 1913 року партійна група Полтави оформилась у комітет РСДРП, який очолив більшовик О. О. Гегечкорі. Комітет енергійно взявся за керівництво революційним рухом, встановив зв’язки з більшовиками Петербурга, Харкова, Києва, Катеринослава, Ростова-на-Дону, Кременчука.
Більшовики зміцнювали свої позиції у непримиренній боротьбі проти меншовиків-ліквідаторів та троцькістів, поєднуючи нелегальну діяльність з роботою у легальних організаціях, посилювали керівництво страйковим рухом. У першій половині 1914 року у місті відбулися значні виступи — страйкували робітники залізничних майстерень, друкарі. Палко відгукнувся робітничий клас міста і на першотравневу листівку Полтавського комітету РСДРП, яка закликала знову продемонструвати «нездоланну силу пролетарського руху». Відзначаючи другу річницю з дня виходу в світ газети «Правда», робітники Полтави збирали кошти у «залізний фонд» «Правды». Цей день пройшов у місті під знаком дальшого зміцнення зв’язків робітничого класу і робітничої преси, підтверджуючи ленінський висновок, що в Росії «чотири п’ятих свідомих робітників ідуть за правдизмом».