Розвиток промисловості та загострення соціальних відносин на Полтавщини в другій половині XIX — на початку XX ст.
На середину XIX століття боротьба трудящих мас проти самодержавно-кріпосницьких порядків набрала особливої гостроти. Праця на поміщиків протягом 3—4 днів на тиждень, виконання різних повинностей, оброк, державні податки — все це призвело до цілковитого розорення більшості селян та козаків. На кінець 30-х рр. лише за державними селянами та козаками Полтавської губернії числилось 5 536 070 крб. недоїмок. Один із сучасників, що побував на Полтавщині в ці роки, генерал Михайловський-Данилевський у своїх спогадах писав: «…селяни стогнали під тягарем податків, для стягнення яких, особливо для збирання недоїмок, вдавались до найжорстокіших покарань. Наприклад, влітку клали під сорочку кропиву, а взимку виводили нещасних козаків на вулицю, змушували роззутися і обливали голі ноги водою, що спричиняло жахливі муки…».
У відповідь на насильства, селяни вбивали поміщиків і управителів маєтків, палили панські хороми, чинили опір. Найбільш тривалою в цей період на Полтавщині була боротьба кріпаків сіл Жуки (тепер Полтавського району) і Стасі (тепер Диканського району) та навколишніх хуторів, що переросла у повстання.
Класова боротьба трудящих Полтавщини була одним із струмків, який вливався у велику ріку народного гніву проти поміщиків та кріпосницького ладу. Кінець кінцем, це змусило в 1861 році «першого поміщика, Олександра II, визнати, що краще звільнити згори, ніж чекати, поки скинуть знизу».
Скасуванню кріпосного права передувала тривала підготовка. Переважна більшість дворян губернії спочатку відкидала навіть думку про «звільнення» селян. І тільки під тиском обставин деякі з них змушені були визнати необхідність скасування кріпосництва. Їхні позиції щодо шляхів «звільнення» яскраво відображала записка одного з впливових полтавських поміщиків М. Позена «Про заходи звільнення кріпосних селян».
Позен пропонував «звільнити» селян без землі, залишивши за ними тільки садиби. За поміщиком мала залишитися також вотчинна влада над селянами. Інший полтавський поміщик Єгоров запропонував надати кріпакам особисту свободу та залічити їх до розряду державних селян, дозволивши тільки раз на рік переселятися в інші місцевості.
Вся польова земля, за його проектом, мала залишитись у поміщика, а за селянами треба було закріпити на 20 років садиби. Ще реакційнішим був проект Старицького, який вимагав звільнити не всіх селян, а тільки їх дітей, які народилися після перепису 1850 року.
Дещо відрізнялися від цих проектів пропозиції поміщиків-лібералів, які, виступаючи за зміцнення позицій дворянства і розширення поміщицького землеволодіння, все ж розуміли, що за існуючих умов збереження кріпосництва неможливе. З цього погляду цікава записка полтавського поміщика Галагана «Про кріпосний стан в теперішній час і про можливість його знищення». Звільнення селян і наділення їх землею — по 1 десятині на ревізьку душу, на його думку, мало дати можливість уникнути розвитку «пролетаріатства» і забезпечити поміщиків дешевою робочою силою.
З 1858 року приступив до роботи т. зв. губернський дворянський комітет. Проект, складений ним, мав різко виражений кріпосницький характер.
Після обнародування царського маніфесту від 19 лютого 1861 року було видано ряд «положень», «додаткових правил» та інших законодавчих актів про реформу. Для Полтавщини, Чернігівщини та частини Харківщини було видано окреме «Положення», яке виходило з деяких особливостей економічного розвитку цих губерній. Оскільки тут майже не існувало общинного землекористування, наділення землею провадилось подвірно.
Найбільший земельний наділ у Полтавській губернії становив 2,75 десятини землі на ревізьку душу, а найменший — 1,3—1,4 десятини. Оброк дорівнював 2 крб. 50 коп. за десятину орної землі та 5 крб. 10 коп. за десятину присадибної землі. Подекуди він був і більший.
В тому ж разі, коли в маєтку залишалася панщинна повинність для тимчасовозобов’язаних селян, то вона визначалась у чоловічих піших днях. За кожну десятину польового наділу селянин мав відробити 21 день на рік, з них 3/5 — у літні місяці.
Поміщики залишили найродючіші землі у своїх руках. До селян перейшло лише 22,7 процента гірших земель. Середній душовий наділ колишніх кріпаків на Полтавщині був найменшим на Україні.
Крім того, поміщики переносили селянські садиби, міняли угіддя, забирали собі городи, конопельники, пасіки тощо. В селі Власівці Зіньківського повіту селянин Григорій Шиян одержав 2,5 десятини землі в 6 місцях, а Петро Прокопенко — 5 десятин 1545 сажнів у 14 місцях. В селі Крутому Березі Лубенського повіту селянин Давид Мозоль одержав 2 десятини 150 сажнів у 7 місцях, Пилип Осташко — 4 десятини 100 сажнів у 12 місцях і т. п.
На грабіжницьку реформу селяни Полтавщини відповіли масовими виступами. Відразу ж після проголошення маніфесту заворушення охопили всю губернію. Найвищого рівня селянський рух досяг у 1862 році — тут було 173 виступи селян з 902 виступів по всій Україні.
Селянський рух на Полтавщині не припинявся і в 1863 та 1864 рр., а поодинокі виступи тривали протягом усього пореформеного періоду. Однак боротьба селян не мала успіху, передусім через те, що робітничий клас, який міг би очолити народні маси, тоді ще тільки формувався.
Незважаючи на значні залишки кріпосництва, після реформи помітно посилився розвиток капіталістичної промисловості.
Важливим резервом для неї були кустарні промисли і ремесла, пов’язані з виготовленням одягу, взуття, тканин, деревообробною, ковальською справою, переробкою продуктів тваринництва тощо. На 1900 рік у селах Полтавщини налічувалося 77,5 тис. ремісників. За кількістю ремісників Полтавська губернія посідала одне з перших місць в Росії. Вироби з дерева, виготовлені в селах Зіньківського, Миргородського і Лубенського повітів, не тільки задовольняли місцеві потреби, а й вивозилися в південні губернії України; рибальські сіті з села Вороньків (Лохвицький повіт) продавалися дніпровським і чорноморським рибалкам; гарні кошики з рогозу, які виготовляли ремісники Лохвицького і Лубенського повітів, вивозилися в найбільші центри країни. По всій Україні славилися керамічні вироби опішнянських і миргородських гончарів.
Під натиском великого машинного виробництва дрібні кустарні промисли занепадали. Ремісники, що дуже терпіли від дорожнечі сировини і постійного безгрошів’я (заробіток більшості з них не перевищував 70—75 крб. на рік), потрапляли в кабалу до оптових скупників.
За період з 1862 по 1896 рік загальна вартість промислових виробів у губернії зросла з 4,1 до 23,6 млн. крб., або в 5,9 раза. Переважала харчова промисловість, борошномельна, цукрова, горілчана, тютюнова, шкіряна. Особливо швидко зростало промислове виробництво в останньому десятиріччі XIX століття. Саме в цей час було побудовано більшість великих промислових підприємств губернії (117 з 215)6. Тільки в 1896 році 143 найбільші борошномельні заводи губернії, зосереджені переважно в Кременчуці та Полтаві, змололи зерна на 9,3 млн. крб., що становило близько 2/6 усієї промислової продукції Полтавщини.
За обсягом виробництва друге місце в губернії належало тютюновим фабрикам (понад 10 проц.), найбільші з них були зосереджені в Кременчуці, Полтаві, Прилуках, Ромнах. На 1896 рік на тютюнових підприємствах губернії працювало 1500 робітників і було вироблено продукції на суму 2493 тис. крб., тоді як у 1861 році на цих підприємствах було зайнято лише 40 чоловік, а вартість виробленої ними продукції обчислювалася в 50 тис. карбованців. Полтавський тютюн вивозили на продаж у Москву, Петербург, Ригу і навіть у Сибір. Значними капіталістичними підприємствами були також цукрові заводи Гадяцького повіту.
В 1899 році в Кременчуці побудували першу в губернії електростанцію, потужність якої не перевищувала 1150 кіловат. Струм її використовувався для освітлення і трамваю. За загальним обсягом великої фабрично-заводської промисловості Полтавська губернія поступалася перед промислово розвинутими губерніями України. Навіть наприкінці XIX століття в промисловості і ремеслах тут було зайнято всього 5,6 проц. населення, а в сільському господарстві — 81,6 проц. (в Європейській Росії — відповідно 9,7 і 74,2 процента). В губернії налічувалося 841 промислове підприємство, де працювало 9211 робітників, що виробляли продукції на 23,6 млн. карбованців. Великі промислові підприємства були зосереджені головним чином у Кременчуці і Полтаві, а в повітах переважали дрібні підприємства кустарного типу — олійниці, кузні, цегельні, млини, крупорушки тощо. Промислові підприємства, на яких працювало до 15 робітників, становили в губернії 99,2 проц., від 16 до 100 — 0,7 проц., понад 100 робітників — 0,1 процента.
Економічному розвитку Полтавщини значно сприяло будівництво залізниць. У 1869 році одне з найбільших міст губернії — Кременчук — було з’єднано з Одесою, а в наступному році — введено в експлуатацію залізничну магістраль Харків — Полтава — Кременчук, яка сполучала східну і південно-східну частини Полтавщини з центрально-промисловим районом Росії та Харковом. Велике економічне значення мала залізниця Ромни—Лібава, споруджена в 1874 році. Ця магістраль у 1888 році була продовжена до Кременчука. У 1-й половині 90-х рр. побудували залізницю Полтава — Ромодан — Київ, яка перетнула магістраль Кременчук — Лібава і багаті сировиною повіти губернії. На 1901 рік загальна протяжність залізничної колії в Полтавській губернії становила 1052 верстви, тобто 24,2 верстви на тисячу квадратних верств (у Європейській Росії — 8 верств).
Будівництво залізниць викликало створення пристанційних промислових установ, залізничних майстерень (у Полтаві та Крюкові), паровозних депо, парових млинів, олійниць, складів, магазинів тощо.
Зростання промисловості, а також будівництво залізниць у губернії, які зв’язали її найважливіші господарські райони з промисловими центрами країни і закордонним ринком, сприяли більш інтенсивному розвитку і сільського господарства. У південних повітах Полтавщини, близьких до промислового Донбасу, почали вирощувати для продажу картоплю, кавуни, дині, огірки та інші овочі. Лубенський та Зіньківський повіти славилися промисловим садівництвом.
Але загалом через виняткову бідність селян і порівняно слабкий розвиток промисловості землеробство в губернії і надалі зберігало однобічний зерновий напрям. Основну масу товарного хліба на Полтавщині давали поміщицькі маєтки; дедалі більше в хлібну торгівлю включалися куркульські господарства. Вимушені були продавати хліб і бідні селяни, щоб було чим сплатити податки і викуп. Чимало товарного хліба перероблялося на місцевих підприємствах борошномельної промисловості. Полтавський хліб вивозили залізницями і водним шляхом — по Дніпру — до промислових центрів країни і за кордон.
На кінець XIX століття у 374 населених пунктах губернії, головним чином у селах, регулярно збиралися ярмарки. Всеросійського значення набув Іллінський ярмарок у Полтаві.
З розвитком промисловості в губернії зростали кадри робітничого класу. Основна частина робітників зосереджувалася на транспорті і зв’язку, в харчовій промисловості, на будівництві, обробці металів і дерева, зокрема на лісопильнях Кременчука, в залізничних майстернях Полтави і Крюкова. Найбільше було робітників на тютюнових фабриках.
Винятково важкими були умови праці на цих підприємствах. Робочий день часто тривав 12 і більше годин, техніка безпеки здебільшого була незадовільною. На промислових підприємствах губернії широко використовувалася дешева праця жінок і дітей; на тютюнових фабриках, наприклад, вони становили 78 проц. усього складу робітників. Діти працювали в цехах, шкідливих для здоров’я,— кришили тютюн, набивали в бандеролі, гільзи і т. п. В. І. Ленін, маючи на увазі Лохвицький, Прилуцький та Роменський повіти Полтавської губернії, зазначав у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії», що «капіталістична організація виробництва супроводиться тут найсильнішим розвитком торговельного капіталу і всілякої експлуатації…».
Жорстокої експлуатації зазнавали і поденники та строкові робітники цукрових плантацій. Не випадково В. І. Ленін наводив повідомлення з Котельви про надзвичайно важкі умови праці на плантаціях.
Серед робітників губернії найбільш організованими були залізничники Полтави і Крюкова. Саме вони провели перші великі страйки. На боротьбу проти капіталістів піднімалися і робітники інших професій. З 1880 по 1894 рік у Полтавській губернії відбулося 4 значні страйки (в них брало участь 4,12 проц. загальної кількості страйкарів на Україні).
На початку XX століття робітничий рух посилився. Полтава та інші міста губернії були тоді місцем заслання революціонерів, які мали тісні зв’язки з місцевими соціал-демократичними гуртками, а часом і створювали їх. Одним із перших марксистських гуртків у Полтаві керував О. Г. Шліхтер. У Кременчуці гуртки почали виникати в 1896—97 рр. Були вони і в Лубнах, Прилуках, Ромнах та інших містах губернії. Соціал-демократи Полтавщини спілкувалися з соціал-демократичними організаціями Києва, Харкова, Катеринослава.
Восени 1900 року соціал-демократи Полтави створили Південну групу сприяння ленінській «Искре». Вона збирала кошти для видання газети і доставляла іскрівську літературу в різні міста Росії й України. В 1901 році було утворено комітет РСДРП. Іскрівська група і соціал-демократичні організації керували робітничими страйками, поширювали марксистську літературу та листівки. Вони підтримували також зв’язки з гуртками, що виникли в селах губернії. На розорене, зубожіле селянство дедалі відчутніший вплив справляли революційні виступи робітничого класу.
За земельним переписом 1877—1878 рр., поміщикам, царським чиновникам і духівництву, що становили 1,5 проц. населення губернії, належало понад 2,1 млн. десятин (або 51,8 проц. усієї землі). Водночас селянам усіх категорій, які становили 91 проц. населення, належало 1,9 млн. десятин (47,5 проц.). Особливо терпіли від малоземелля колишні кріпаки (майже половина всіх власників), які одержали в середньому по 1,3 десятини на ревізьку душу. Значно більшими були наділи у державних селян, зокрема козаків: на 552 815 душ чоловічої статі у них припадало 1 415 666 десятин — в середньому по 2,56 десятини на душу, або близько 7 десятин на двір. За наділи селяни сплатили величезний викуп — 53,4 млн. крб., що в кілька разів перевищував справжню ціну землі і був по суті платою за особисте звільнення.
Під впливом розвитку капіталістичних відносин у селі поглиблювався процес соціального розшарування. На 1899 рік у губернії налічувалося 75,1 проц. господарств без посіву і таких, що засівали до 6 десятин. А в Пирятинському, Хорольському і Костянтиноградському повітах 40,8 проц. дворів не мали посіву або сіяли всього до 3 десятин, зате 25 проц. дворів з посівом понад 6 десятин зосередили в своїх руках близько 3/5 посівів. По всій губернії понад 15 десятин посіву мали 5,1 проц. господарств. За 40 пореформених років селянські наділи в губернії зменшилися на одну третину. Наприкінці XIX століття Полтавська губернія за кількістю селянських господарств, що орендували землю (55 проц.), займала друге місце серед 26 губерній Європейської Росії, а за відношенням орендованої землі до власної (34,1 проц.) — третє.
Найбільшу кількість землі здавали в оренду поміщики і до того ж на дуже важких умовах — переважно за половину врожаю чи за відробітки. Основна частина орендованої землі зосереджувалась у куркулів. Багатії купували землю, орендували і наймали її у величезних розмірах, розорювали селян. Так, майже всі землі навколо села Вільшанки Лубенського повіту скупив багатій Микола Лаврик, і селянам ніде було пасти худобу. Куркульство прибирало до своїх рук і поміщицьку землю.
Селянство терпіло не тільки від безземелля, а й від нестачі тягла та реманенту. На 1900 рік бідняцькі господарства мали 248 086 дерев’яних плугів, рал і сох, 82 053 дерев’яні борони. Сіяли вручну, жали серпами і косами, молотили ціпами. На кінець XIX століття 244 тисячі безземельних, безпосівних і тих, що сіяли до З десятин, селянських дворів (близько 1,3 млн. чоловік) у Полтавській губернії не могли прожити з своїх мізерних наділів і змушені були обробляти панську землю за частку врожаю, йти в найми до поміщиків чи куркулів або на заробітки в міста. 42 762 бідняцькі сім’ї щороку відпускали своїх членів на заробітки в Катеринославську, Новоросійську, Таврійську та інші губернії. Значна частина селян перетворилась на постійних наймитів і робітників.
Поміщицький гніт і куркульська експлуатація загострювали класові суперечності на селі. В 70—80-і роки відбулося чимало селянських заворушень у Лохвицькому, Кобеляцькому та інших повітах губернії. Виразниками інтересів селянства у ці роки були народники. Перші народницькі гуртки на Полтавщині виникли ще в період проведення реформи.
Діяльність народників активізувалась після виникнення організацій «Народної волі» в Полтаві, Гадячі і Ромнах. До гадяцького гуртка, створеного на початку 1882 року В. К. Чайковським, ввійшла революційна молодь — учителі, фельдшери, землеміри. З ним підтримували зв’язки студенти Харківського та Київського університетів, службовці Південної залізниці, члени Полтавської і Роменської організацій. Народовольці вели революційну пропаганду у військах, а також серед селян і робітників. їх діяльність певною мірою позначилась на посиленні селянського руху в губернії: за кількістю виступів і гостротою боротьби селян за землю і свободу Полтавщина займала одне з перших місць у Російській імперії. Тільки за десятиріччя (1881—1890 рр.) тут відбулося 27 значних виступів селян. Селяни захоплювали у поміщиків землю, травили їхні посіви і сіножаті. У 1888 році, наприклад, у губернії сталося 175 випадків захоплення селянами поміщицьких земель, 1271 випадок — майна, 175 навмисних підпалів. Дедалі частіше уряд посилав війська на придушення селянських заворушень. Але ні зброя, ні тюрми, ні заслання в Сибір не могли припинити революційної боротьби.
Особливо могутній селянський рух на Полтавщині розгорнувся на початку березня 1902 року. Він охопив і Харківську губернію. Тільки в Полтавській губернії в ньому брало участь близька 16 тис. чоловік. Вони розгромили 74 поміщицькі економії. Після придушення повстання прокурор Харківської судової палати свідчив, що він «особисто бачив селян, які вільно вводили в свою мову ходячі терміни соціалістичної літератури і навіть у тюрмі залишалися непохитними у запереченні властей, царя і бога». Величезну увагу цим подіям приділяли соціал-демократичні комітети, ленінська «Искра». В. І. Ленін у своїй праці «До сільської бідноти» проаналізував причини поразки селянських виступів: «Селянське повстання було придушене, тому що це було повстання темної, несвідомої маси, повстання без певних, яснах політичних вимог, тобто без вимоги змінити державні порядки. Селянське повстання було придушене, тому що воно було не підготовлене.
Селянське повстання було придушене, тому що у сільських пролетарів не було ще союзу з міськими пролетарями. Ось три причини першої селянської невдачі».