Устивиця, Великобагачанський район, Полтавська область
Устивиця — село, центр сільської Ради. Розташована у межиріччі Псла та його притоки Овнянки, яка протікає через село. Віддаль від районного центру — 12 км, найближча залізнична станція Гоголеве — за 6 км, до автотраси Київ — Харків — 30 км. Населення 3,5 тис. чоловік. Устивицькій сільській Раді підпорядковані також населені пункти: Грянчиха, Дакалівка, Коломийці, Макаренки, Підлуки, Польське, Шапрани і Шияни.
На території сільської Ради поблизу с. Грянчихи виявлено раннє слов’янське поселення Черняхівської культури (II—VI століття н. е.).
Походження назви села пов’язується з появою у XVI столітті біля гирла (устя) річки Овнянки перших хат козацького поселення.
Здійснюючи політику національного гноблення на українських землях, польська шляхта у XVII столітті перейменувала село Устивицю на Зигмунтове. На карті відомого французького військового інженера Гійома Боплана на місці Устивиці показано село Жигмонтове (Зигмунтове), це свідчило про тривалу тут польську колонізацію. У 1646 році польський магнат Ієремія Вишневецький захопив на Полтавщині багато міст і сіл, в т. ч. і село Зигмунтове, яке стало його власністю.
Після визволення Лівобережної України від польсько-шляхетського поневолення відновлено стару назву села — Устивиця. В період полкового устрою Устивиця була сотенним містечком Миргородського полку.
Під час повстання під проводом Мартина Пушкаря проти старшинсько-шляхетської верхівки, яка хотіла відірвати Україну від Росії і посилити кріпосницький гніт, гетьман І. Виговський віддав татарам Устивицю разом з багатьма містами і селами України «на разграбительное пленение». У 1658 році село було пограбоване і спалене, багато його мешканців татари захопили в полон.
У 1726 році тут налічувалось 286 дворів посполитих людей. По ревізії 1729 року село значилось як «свободное и за роздачею оставшеєся», воно мало 312 дворів.
Але після запровадження кріпацтва на Україні (грамотами Катерини II) козацька старшина, спираючись на царські власті, закріпачила частину устивицьких селян. Та населення чинило опір. У квітні 1782 року жителі Устивиці і сусіднього села Матяшівки відмовилися виконувати повинності на користь їхнього власника Аврама Гришкова, який належав до козацької старшини. Ця боротьба тривала весь рік. Частина селян втекла на вільні землі, а ті, які залишилися, доводили, що вони козаки, і тому не повинні виконувати повинності на користь Гришкова.
Та закріпачення селян Устивиці продовжувалось. У 1846 році ревізьких душ було вже 308. Решта 1806 чол. вважалась козаками.
Дві визначні події відбулись у духовному і культурному житті села наприкінці XVIII і в першій половині XIX століть. Тут у збіднілій дворянській сім’ї народився і жив російський письменник, за походженням українець, В. Т. Наріжний (1780—1825 рр.). Звідси багато вражень виніс він, щоб потім у своїх кращих творах змалювати картини життя дворянсько-кріпосницького суспільства. Звідси пішли герої його творів української тематики, народного побуту («Багатий бідняк», «Запорожець», «Бурсак»), творів, де виразно звучали симпатії до трудящих верств суспільства. До гострої антикріпосницької проблематики Наріжний звернувся в незакінченому романі «Гаркуша..» (1825 р.) про ватажка народного повстання на Україні у 18 столітті. Прототипом одного з героїв роману «Російський Жілблаз» був відомий український філософ і байкар Г. С. Сковорода, притчі якого добре знав письменник.
Друга значна подія в історії цього села — приїзд сюди у жовтні 1845 року із сусіднього села Мар’янського великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка, який зупинявся у сільського фельдшера Терещенка.
Саме в ті дні, спостерігаючи жахливе навколишнє життя знедоленого люду, поет з глибоким болем і співчуттям писав у поемі «Сліпий»:
— Ні тихої хатиночки
В забутому краю,
Ні тихої долиночки,
Ні темного гаю,
Ні дівчини молодої
Й малої дитини
Я не бачу щасливої…
Все плаче, все гине
І рад би я сховатися,
Але де, не знаю.
Скрізь неправда, де не гляну,
Скрізь господа лають.
Серце в’яне, засихає,
Замерзають сльози…
Цікаво, що в тому ж Марийському поет написав також закінчення поеми «Єретик» і вірш «Стоїть в селі Суботові».
У 1847 році в Устивиці діяла вже церковно-парафіальна школа, але навчалось у ній всього 24 учні. Що це була за школа, і як у ній навчали, розповідав колишній її учень: «Учились ми в конюшні у попа… Сидимо на колодах… читаємо: «Єдин бог во святой троице». Раптом піп вихопить у кого-небудь з рук книжку і звелить відповідати напам’ять. А хоч трохи помилився — лінійкою по щоці. От з такими мордами й ходили».
Напередодні селянської реформи, у 1859 році в селі вже було 754 двори з 4251 жителем, працював селітровий завод, щороку відбувалось три ярмарки. Закріпачене населення займалося землеробством та ремеслами місцевого значення.
Після реформи 1861 року грабування селян продовжувалось. Поміщикам відійшла частина селянської землі, т. зв. «відрізки». Загалом «відрізки» в Устивиці становили понад 35 проц. селянської землі.
Крім того, за наділи селяни змушені були платити великі гроші, а до прийняття Уставної грамоти — ходити на панщину. Петро Черкас, який мав садибу площею 720 кв. сажнів, а також 2 десятини 1764 кв. сажні польової землі, повинен був відробляти поміщикові влітку 35, а взимку 21 чоловічий робочий день.
На той час, у 1864 році в Устивиці вже містилась волосна управа, якій підпорядковані були населені пункти: Горбані, Грянчиха, Забузи, Злодіївка, Коломийці, Кульбашне, Кутівщина, Ляхи, Макаренки, Маляренки, Мар’янське, Марченки і Суржки.
Наприкінці XIX століття особливо посилилось класове розшарування селян. Так, у 1883 році господарств у селі, що мали тільки садибу, було 106, а таких, які мали садибу та до 2 десятин орної землі, — 90 родин.
За даними подвірного перепису 1900 року Устивицька волость мала 1477 дворів і 9166 десятин орної землі. Десяти поміщикам належало 2042 десятини, тоді як 300 бідняцьких родин зовсім не мали орної землі. 71 господарство мало по 1 десятині, від 1 до 2 десятин мало 171 господарство, від 2 до 3 —161, а від 3 до 6 — 327 господарств. Близько 200 бідняцьких дворів зовсім не мало худоби, а 267 — мали лише овець або свиней.
Земельний «голод» і злидні змушували багатьох селян іти на далекі заробітки. Близько 70 родин щороку посилали туди своїх робітників. Деяка частина селян виїздила на поселення у східні райони країни.
Малоземелля і матеріальні нестатки, напівголодне життя і культурна відсталість, все це робило становище селян нестерпним. У 1895 році в Устивицькій волості на одного лікаря припадало 20 357 жителів. На кошти сільської громади 1868 року в Устивиці побудовано початкову народну школу, в якій 1906 року працювало 4 вчителі і навчалось 185 учнів. З них закінчило школу лише 25 учнів. За статистичними даними 1883 року, в селі було письменних лише 36 чоловіків і 2 жінки.
Все це викликало гостре незадоволення трудящих, створювало умови для поширення серед них революційних настроїв. У 1904 році в Устивиці з’явились агітатори з Полтави та з інших робітничих центрів. Серед них особливо близьким селянській бідноті став М. М. Пижов (партійне ім’я — «Микола»). На зборах сільських бідняків було обрано комітет, на чолі його стали Андрій Решетинченко, Свирид Лутай, Денис Бакало й інші. Створено також напівлегальну хату-читальню. В селі ширилась нелегальна література, революційні листівки, відозви тощо.
В листопаді 1905 року в селі відбувся великий мітинг, на який прибули також селяни і з навколишніх сіл. На мітингу М. Пижов закликав не платити податків, підтримувати революційні виступи робітників. Тут же співали «Варшав’янку» та інші революційні пісні, а потім з червоним прапором на чолі колони учасників мітингу пройшли вулицями села.
Революційно настроєні селяни Устивиці налагоджували зв’язки з революційним комітетом Великих Сорочинців. Місцеві власті, знаючи настрої селян, на початку грудня 1905 року викликали з Миргорода загін козаків. Дізнавшись про це, селяни виставили на шляхах свої дозори. При наближенні війська в селі вдарили у дзвони. Озброївшись чим попало — мисливськими рушницями, косами, вилами — селяни сходились на сільський майдан. Коли загін увійшов у село, вся громада зібралась і готова була дати відсіч. Козаки змушені були виїхати з села.
Про революційні заворушення в селах Миргородського повіту, в тому числі і в Устивиці, було негайно донесено в Петербург. В донесенні говорилось, що населення В. Сорочинців і Устивиці «під впливом революційної агітації заявило про відмову платити податки і давати новобранців, закрило казенні винні крамниці…».
Після жахливих насильств над повсталими великосорочинськими селянами 19 грудня 1905 року статський радник Філонов з каральним загоном козаків виїхав до Устивиці і 23 грудня 1905 року вчинив нову жорстоку розправу. Зігнавши мешканців села на майдан, він звелів усім стати навколішки, на сніг, побив сільського старосту, писаря й кількох селян, а потім наказав бити всіх підряд нагаями. Озвірілі козаки чинили ганебні насильства над жінками.
Антиурядові виступи селян у 1905 році царські власті придушили, але причини, що піднімали селян на боротьбу, залишились. Найогидніші засоби насильства і терору царських властей лише загострювали ненависть і гнів бідноти, гартували її сили і волю до боротьби з царизмом і поміщиками.
Щодалі більше загострювалась класова диференціація селянства. У 1910 році в Устивиці вже було 930 дворів з 5081 жителем. Переважна більшість їх — малоземельна біднота, 133 чол. працювали наймитами в куркулів і робітниками в поміщицькій економії.
Тяжке економічне становище трудящих супроводжувалось політичним безправ’ям і культурно-освітньою відсталістю. У 1911—1942 рр. в Устивиці в трьох початкових школах навчалось не більше 200 учнів, переважно дітей заможних батьків.
В перші роки імперіалістичної війни економіка села ще дуже підупала. Особливо терпіли від матеріальних нестатків бідняки і середняки. Майже всі працездатні чоловіки були мобілізовані до армії, у селян забирали коні на воєнні потреби. Зменшувались посіви зернових культур, у більшості селян не вистачало хліба до нового врожаю. Ненависть до царизму, який привів країну до катастрофи, наростала з кожним днем.
Про перемогу Лютневої революції 1917 року чутки дійшли до Устивиці тільки в березні. Про це повідомили солдати, які прибули на станцію Гоголеве. Селяни познімали царські герби зі школи, управи й аптеки, готувались до розподілу поміщицьких земель.
Ще з більшою радістю зустріли вони звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В січні 1918 року в селі проголошено Радянську владу. Було створено червоногвардійський загін, його очолив комуніст П. А. Багров. Загін допомагав у здійсненні перших заходів Радянської влади.
У березні 1918 року в Устивицю ввійшли німецькі загарбники, які розправлялися з революційно настроєними селянами. Був заарештований і підданий катуванню П. А. Багров. З куркульського прошарку створилась націоналістична спілка «хліборобів-власників». Спираючись на допомогу окупаційних німецьких властей, куркулі жорстоко експлуатували селянську бідноту, презирливо називаючи бідняків і наймитів голодранцями.
Та незабаром на Україні розгорнулась визвольна боротьба проти окупантів. Устивицька біднота теж створила партизанський загін, який боровся проти німецьких загарбників і гетьманців. До складу загону входили Іван Галайда, Дорош Несвіт, Трохим Заєць, Павло Швайка, Семен Панков, Федір Демидович та ін. Устивицькі партизани підтримували зв’язок з партизанами навколишніх сіл Яресьок, Шишаків, а також з миргородським повстанським полком, яким командував Андрій П’явка.
На зміну кайзерівським військам і гетьманцям прийшли петлюрівці. Але їх було вигнано частинами 2-ї Радянської дивізії.
На початку 1919 року в Устивиці відновилась діяльність органів Радянської влади. Організовано волосний революційний комітет на чолі з П. П. Шапраном, місцеву Раду на чолі з О. П. ПІкуренком. Комбід очолив О. І. Сидорук. Працювали відділи земельний та освіти. Було створено також загін по заготівлі продовольства для Червоної Армії, який продовжував роботу до липня 1919 року. Загоном керував продагент Сергій Романов, надісланий миргородськими більшовиками.
У волості комуністів було тоді мало, всього 8 чоловік, але вони, спираючись на місцеву бідноту, успішно боролись за зміцнення Радянської влади.
Боротьба на фронтах громадянської війни продовжувалась. 27 липня 1919 року с. Устивицю захопили денікінці. Вони відновили стару владу, призначили старшину, мирового суддю та стражника, жорстоко розправлялися з населенням, яке підтримувало владу Рад. Денікінці розстріляли активістів Павла Сеня, Семена Панкова та інших борців за революцію. Відступаючи під ударами Червоної армії, денікінці в грудні 1919 року вчинили ще один злочин: розстріляли сім невинних громадян.
У січні 1920 року в Устивиці відновилася Радянська влада. В серпні 1920 року біднота організувалась у комітет незаможних селян (КНС), який активно допомагав владі у розподілі землі, в заготівлі продовольства та впровадженні революційної законності. Головою комнезаму обрано О. І. Сідокура.
В травні того ж року в Устивиці створено первинну партійну організацію на чолі з Ф. П. Усиком, яка в жовтні налічувала вже 39 комуністів. Парторганізація користувалась великим авторитетом серед трудящих. До кінця 1921 року вона набагато зросла і мала вже 60 членів партії.
Комсомольська організація створилась раніше, на початку січня 1920 року, першим секретарем її був тов. Чайка, комсомолець з Миргорода.
Всі члени партії і комсомольці разом з членами КНС були мобілізовані і озброєні для боротьби з куркульськими бандами, які діяли навколо Устивиці, в хуторах і лісах.
Наприкінці 1920 року при волвиконкомі створено загін робітничо-селянської міліції, а на початку 1921 року — загін особливого призначення. В його складі були комуністи, комсомольці, колишні партизани. Командиром призначено П. М. Швайка. Загонові доводилося вести з бандами кровопролитні бої.
Ось, наприклад, кілька бойових епізодів. 14 травня 1921 року у волвиконкомі відбувались партійні збори, присвячені проведенню продовольчого місяця. Несподівано велика банда, озброєна кулеметами і гвинтівками, напала на село і оточила будинок, де відбувались збори. Комуністи і комсомольці з презирством відкинули пропозицію здатись. Відстрілюючись від озвірілих бандитів, вони під акомпанемент піаніно, на якому грав комуніст Павло Омеляненко, співали «Інтернаціонал». І хоч зброї та патронів у комуністів було мало, бандити мали великі втрати. В нерівній боротьбі загинули від рук бандитів і активні борці за Радянську владу перші устивицькі комуністи Микита Вовкоріз, Ілля Сукач, Корній Шиян та Прокіп Любченко. Решту комуністів врятували Великосорочинський та Яреськівський бойові загони, які прибули на допомогу.
Через кілька днів після нападу на Устивицю за 3 кілометри від села знову з’явилась банда, яка складалась з 200 чоловік. Бандити готувались вдруге напасти на Устивицю. Про це повідомили жителі хутора Кульбашного. Парторганізація і ревком мобілізували озброєних комуністів і комсомольців для боротьби з бандою. Бандитів розгромили, але частина їх утекла в сусідній ліс, захопивши продагента Сергія Романова. З ним жорстоко розправилися — розіп’яли на хресті.
У 1923 році Устивицьку волость реорганізовано в Устивицький район, а 1925 року його включено до Великобагачанського району з центром у с. Великій Багачці. Щодалі більше зміцнювалися органи Радянської влади, кількісно і якісно зростали партійна і комсомольська організації, посилювалась їхня увага до питань розвитку економіки і культури села.
Після історичних рішень XV з’їзду ВКП(б) про колективізацію сільського господарства Устивицька партійна організація провела велику роз’яснювальну роботу серед населення щодо перебудови сільського господарства на соціалістичних засадах. Комуністи і члени комнезаму першими вступали до колгоспів. Уже 1928 року в селі організувалося сім товариств по спільному обробітку землі: «Промінь», «Єднання», «Спільна праця», «Труд», «Згода», «Гай-Колос» та «Червоний козак».
Через рік вони реорганізувалися у п’ять сільськогосподарських артілей: «Ленінський шлях», ім. Петровського, «Більшовик», ім. Жовтневої революції та «Інвалід-працівник». Артілі мали в своєму користуванні 7264 га землі. Згодом «Інвалід-працівник» приєднався до артілі «Більшовик».
Весною 1930 року в Устивиці створено машинно-тракторну станцію, яка подавала колгоспам велику допомогу сільськогосподарською технікою, сприяла впровадженню у виробництво передових агротехнічних заходів. Першим директором МТС був А. П. Бухненко, агрономом П. Ю. Кириченко.
Селяни переконувались у перевазі колективного господарювання. Економіка колгоспів помітно зростала. Основну увагу вони спрямовували на вирощення високих врожаїв сільськогосподарських культур. Ланка Г. П. Самійленка з колгоспу ім. Жовтневої революції у 1937 році одержала по 420 цнт цукрових буряків з га. Чабана цієї ж артілі В. І. Нещасного за сумлінну працю у тваринництві було нагороджено медаллю «За трудову доблесть».
У 1939 році колгосп «Більшовик», що зібрав на площі 50 га по 32,5 цнт озимої пшениці, був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві. А колгосп ім. Петровського здобув це право за вирощення високих врожаїв проса — 28,5 цнт з га на площі 25 гектарів.
Напередодні Великої Вітчизняної війни устивицькі колгоспи були міцними господарствами, з року в рік зростали їх прибутки. Вони своєчасно виконували державні плани сільськогосподарських заготівель, добре оплачували працю колгоспників.
Німецько-фашистська агресія порушила щасливе життя народу. Чоловіки пішли на фронт. Збирання високого врожаю, вирощеного колгоспниками Устивиці в 1941 році, лягло на плечі стариків, жінок, дітей. При наближенні фронту жінки й молодь працювали на будівництві протитанкових укріплень.
16 вересня 1941 року Устивицю окупували німецько-фашистські війська. Окупанти запровадили «новий порядок»: створили сільську управу, із злодіїв і п’яниць навербували поліцаїв. Жителів, яких вони не вважали навіть за людей, обкладали тяжкими податками. Молодь насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини. 117 чол. з Устивиці працювали голодними, роздягненими і хворими на німецьких заводах, лише частина їх після війни повернулася на батьківщину.
Радянські патріоти чинили опір окупантам. Житель с. Устивиці А. Д. Бороліс, працюючи стрілочником на станції Гоголеве, повідомляв партизанський загін, очолюваний Куприяном Туткою, що діяв на території Шишацького району, про розклад ріуху поїздів та охорону на залізниці, допоміг зірвати залізничний міст.
Розгортала свою діяльність в Устивиці та навколишніх селах і підпільна група, очолювана секретарем Великобагачанського райкому партії І. Д. Темпиком. Схоплені фашистами підпільники І. Д. Темпик, О. Я. Мануйленко (завідуючий районним відділом народної освіти) І. Й. Вужина (працівник райвиконкому) 20 липня 1942 року були розстріляні. Після визволення села від окупантів 19 вересня 1943 року їхні останки перенесено до с. Великої Багачки і поховано на площі поблизу кінотеатру ім. Шевченка.
На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло і пропало безвісті 252 жителі Устивиці.
Великої шкоди населенню завдали окупанти. Фашисти спалили два корпуси середньої школи, лікарню, пошту, клуб, бібліотеку, радіовузол, паровий млин, приміщення колгоспних бригад і ферм, мости, понад 100 житлових будинків. Вони винищили майже всю худобу і домашню птицю. Багато людей втратили все своє майно, залишившись у тому одязі, в якому пощастило їм вискочити з підпаленої ворогом хати.
Великих зусиль доклали трудівники села, щоб відбудувати зруйноване господарство. Це наочно можна показати на історії відродження колгоспу ім. Жовтневої революції. Через рік після визволення від окупантів, восени 1944 року, артіль мала лише 6 корів, 5 свиноматок, 14 вівцематок, 90 штук птиці. Не вистачало також тягла і реманенту. Було 45 коней і 57 волів, 52 плуги, 16 сівалок, 5 жаток, 6 віялок та 1 молотарка.
Невистачало в колгоспі і людей. Більшість чоловіків була в армії, частина — в гітлерівській неволі. На 382 двори припадало 447 працездатних, в т. ч. 37 чоловіків у віці від 16 до 60 років; решта — жінки віком від 16 до 55 років.
Врожайність у колгоспі в ці роки була дуже низькою. У 1945 році артіль одержала з кожного гектара по 6,7 цнт зернових і бобових культур, по 100 цнт цукрових буряків, по 43 цнт картоплі.
Та колгосп настійно боровся за розвиток своєї економіки. Вже через п’ять років, у 1950 році, урожайність зернових і бобових культур зросла до 11,5 цнт. цукрових буряків — до 246 цнт, картоплі — до 74 цнт з гектара. Ланка М. П. Кодацької, наприклад, виростила на площі 6 га по 342 цнт цукрових буряків з гектара.
Домігся колгосп кращих показників і по тваринництву. Наприкінці того ж 1950 року він мав уже 87 корів, 53 свиноматки, 203 вівцематки, 1459 штук птиці і 85 бджолосімей. Доярки колгоспу М. В. Чичина, М. В. Ноздратенко, Н. В. Гаркуша по надоях молока на одну корову були передовими в районі.
Артіль ім. Жовтневої революції (головою правління був Г. О. Ільченко) на початку 1951 року було занесено на районну Дошку пошани передовиків передтравневого соціалістичного змагання.
Цікаво простежити розвиток тих же галузей колгоспного виробництва ще через п’ять років. У 1955 році колгосп виростив уже по 16,6 цнт зернових і бобових, 308 цнт цукрових буряків, 85,7 цнт картоплі з гектара. Корів було 198, свиноматок — 77, бджолосімей — 117. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 120 цнт молока і 13,5 цнт м’яса.
Зростало і технічне озброєння колгоспу. В першій половині 1958 року після реорганізації МТС колгосп придбав 6 тракторів, 3 зернових комбайни, 10 культиваторів, 7 сівалок та іншу техніку.
В 1959 році колгосп ім. Жовтневої революції об’єднався з колгоспом ім. Калініна, який виник внаслідок об’єднання в 1950 році трьох артілей: ім. Петровського, «Більшовик» і «Ленінський шлях».
Укрупнений колгосп ім. Калініна має 7230 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 5308 га орної землі; вирощує озиму і яру пшеницю, кукурудзу, горох, жито і цукрові буряки, картоплю тощо.
У 1966 році з кожного гектара посіву зібрано по 18,3 цнт зернобобових, зокрема, пшениці — по 19,8 цнт, цукрового буряка — по 194 цнт з гектара.
Значна увага приділяється тут і розвиткові тваринництва. В колгоспі є 8 приміщень для великої рогатої худоби на сто голів кожне, 7 свинарників на п’ятсот голів кожний, дві вівцеферми по 1 тис. голів кожна, птахоферма на 3 тис. голів. Є ставок площею 10 га. У 1966 році артіль вже мала 3 тис. голів великої рогатої худоби, в т. ч. 857 корів; 1,8 тис. голів свиней. Надій молока на одну корову становив 2,3 тис. кілограмів.
Зміцнилась і технічна база артілі, яка того ж року мала 34 трактори, 18 зернових, кукурудзо-, силосно-, і бурякозбиральних комбайнів, 19 вантажних автомашин, 6 електромоторів.
Господарство артілі обслуговують два млини простого помолу, механічна лісопилка, майстерня по ремонту сільськогосподарських машин та інші невеликі підприємства. Всі трудомісткі роботи на полі, на фермах, в майстернях електрифіковані і механізовані.
Великий загін спеціалістів сільського господарства очолює всі основні ділянки артілі. У 1966 році тут працювало: 4 агрономи, 4 зоотехніки, 6 ветеринарів, механік, 75 трактористів, 26 комбайнерів, 20 шоферів.
Конкретні заходи партії і уряду по піднесенню сільськогосподарського виробництва сприяли дальшому зміцненню економіки колгоспу. Про це свідчить порівняння показників господарювання в 1966 і 1955 рр. Неподільний фонд артілі зріс з 227 701 крб. у 1955 році до 1 729 883 крб. у 1966 році. Грошові доходи збільшились відповідно з 425 434 крб. до 1 205 056 крб., або майже у 3 рази.
У 1966 році артіль перевиконала завдання по валовому збору і продажу державі зерна, надою молока на фуражну корову, виробництву м’яса і яєць та по надходженню грошових доходів.
Серед передовиків колгоспного виробництва бригада Г. Берези, що виростила по 41 цнт пшениці з га, трактористка М. Полив’яна, комбайнер М. Даценко, доярки І. Калтан і П. Омеляненко, телятниця П. Дігтяр, свинарка І. Кононенко, агроном В. Кропивний, який очолює також сільськогосподарську комісію сільської Ради, та інші.
На основі піднесення господарства артілі невпинно зростає добробут колгоспників. Цікаво, що фонд оплати праці членів артілі зріс з 228,6 тис. крб. у 1959 році до 518,4 тис. крб. у 1966 році, отже більше як удвічі.
Ось один з яскравих прикладів цього матеріально-культурного поступу. Батьки подружжя Івана Володимировича та Марії Іванівни Сенів кілька десятиліть у минулому гнули свої спини на куркулів, жили в злиднях. Інакше склалась доля їхніх дітей. Іван Володимирович працює слюсарем у колгоспі, а його дружина — у ланці, діти вчаться в школі. Середня місячна зарплата обох працюючих — 130 крб. Сім’я має новий будинок з чотирьох кімнат, телевізор, пральну машину, мотоцикл. В їхньому господарстві є корова, 2 свині, птиця, пасіка. Сені мають власну бібліотечку, передплачують дві газети, журнал.
Село повністю електрифіковане, струм подає Кременчуцька ГЕС. Прокладено 700 метрів водопроводу, пробито 8 артезіанських свердловин.
Протягом останнього десятиліття 1956—1966 рр. тут разгорнулось інтенсивне будівництво. Споруджено понад 200 житлових будинків на кам’яному фундаменті, вкритих залізом або черепицею. У 1963—1966 рр. розширено приміщення лікарні та відбудовано головний корпус середньої школи, збудовано три клуби, приміщення для пошти.
Населення обслуговують дві швейні і взуттєва майстерні, дві їдальні, пекарня, перукарня і лазня.
Про піднесення матеріального і культурного рівня трудівників села свідчить зростання їх купівельної спроможності, збільшення обороту торгівлі товарами народного споживання. В селі працює 10 торговельних закладів. Обсяг товарообороту Устивицького споживчого товариства в 1966 році становив 754 тис. крб., а системи громадського харчування — 86 тис. карбованців.
Протягом того ж року населенню села лише в магазинах ССТ продано 25 мотоциклів і 82 велосипеди, 5 холодильників і 29 пральних машин, 13 радіоприймачів і 31 телевізор, 392 годинники, а також 250 диванів, буфетів і гардеробів
Велику роль в житті села відіграють медичні, освітні і культурно-освітні заклади. Устивицька лікарня обслуговує жителів Устивицької і Мар’янівської сільрад. При лікарні функціонують рентгенівський, хірургічний, фізіотерапевтичний і зубний кабінети.
В середній та початковій школах навчається 468 учнів, працює 39 вчителів. При середній школі утворено групи подовженого дня на 210 учнів, є інтернат з їдальнею на 35 учнів із віддалених сіл.
У селі працюють дитячі ясла і садки, в яких виховуються діти колгоспників, службовців і робітників.
Невпинно зростає освітній і культурний рівень громадян. Якщо до революції в Устивиці середню освіту мали сім чоловік, а вищу — 2 особи, то тепер працюють тут 70 спеціалістів з середньою спеціальною і вищою освітою. Багато людей здобуло середню освіту, а переважна більшість населення — неповну середню освіту, отже, закінчила семирічні і восьмирічні школи.
Не дивно, що в Устивиці багато людей передплачує і читає велику кількість газет і журналів. У 1966 році село мало 40 різних назв газет (близько 2 тис. примірників), 148 назв журналів (1,2 тис. примірників), на кожну сім’ю припадало понад два примірники цих видань.
До послуг населення 4 бібліотеки, які мають 25 тис. книг; 2 клуби на 500 місць. Щотижня глядачі можуть дивитись 3—4 кінофільми, а також відвідувати вистави драматичного і слухати виступи музичного гуртків та духового оркестру. Інколи приїжджають сюди на гастролі пересувні театри, артисти Полтавської філармонії.
В новому побуті людей — і кращі традиції минулого, і нові, що народжуються, звичаї та обряди сучасного, зокрема новорічні щедрівки і посівання, зорини та вшанування пам’яті загиблих воїнів і померлих жителів села.
Ще один цікавий факт. Кілька років тому житель Устивиці Микола Олефіренко написав вірш, присвячений боротьбі радянських людей проти посухи, а його земляк Микита Закладний створив музику до нього. Пісню «На засуху» виконують тепер не тільки в Устивиці, але й у багатьох інших селах і містах України, вона ввійшла в репертуар інших самодіяльних хорових колективів республіки.
Вже кілька поколінь людей Устивиці пишається своїм славним земляком, що народився тут же, у звичайній селянській сім’ї, і став відомим хірургом і вченим — О. Т. Богаєвським (1848—1930 рр.). У селі знають, що після закінчення Полтавської гімназії і медичного факультету Київського університету Оксентій Трохимович чимало років працював земським лікарем у Миргородському повіті, а з 1883 року — старшим лікарем Кременчуцької повітової земської лікарні, де робив складні операції на стравоході, нирках, печінці. Богаєвський — автор 85 наукових праць, він створив школу хірургів-практиків, брав участь у роботі вітчизняних та міжнародних хірургічних з’їздів, був удостоєний наукового ступеня доктора медичних наук.
Заможно і культурно живуть тепер в Устивиці. З кожним роком красивішає вона, перетворюється у добре впорядковане село. В центрі села — великий парк, в якому височить пам’ятник воїнам громадянської та Великої Вітчизняної воєн, що віддали своє життя за перемогу Жовтня, за честь, свободу і незалежність Вітчизни.
Колись, до революції, селом керували староста, писар і стражник, які пильно охороняли інтереси невеличкої купки багатіїв і утискували населення. Тепер ним керують 43 депутати сільської Ради на чолі з її виконкомом. Рада обрана з авторитетних громадян села. Більшість їх має середню і вищу освіту, здобуту за Радянської влади, це — передовики господарства і культури.
В Устивиці є профспілкова організація, яка на початку 1966 року мала 136 членів. Вона бореться за підвищення продуктивності праці і виробництва, організовує соціалістичне змагання трудівників, дбає про культурне обслуговування, здоров’я і відпочинок трудящих.
Понад 200 юнаків і дівчат села об’єднані в три комсомольські організації. На громадських засадах працюють народна дружина, товариський суд, жіноча рада, оборонно-спортивне товариство.
Дві первинні партійні організації, що об’єднують 110 членів КПРС, очолюють боротьбу трудящих села за нові успіхи і прекрасні звершення в комуністичному будівництві.
Г. І. КУЛИК, Я. Г. ЛАЗЬКО, С. С. ПЕТРАШЕНКО