Відбудова народного господарства Полтави
Після визволення 10 грудня радянськими військами та повстанськими загонами міста від денікінців губернський підпільний партійний комітет очолив усю роботу по відновленню органів Радянської влади. До 14 грудня вся влада в Полтаві перебувала в руках начальника гарнізону, 14 грудня було створено революційний комітет, до складу якого, крім комуністів, увійшли 2 представники партії боротьбистів та один лівий есер-борьбист. 18 грудня з ініціативи губернського партійного комітету ревком було реорганізовано і поповнено комуністами. До ревкому увійшли Г. Ф. Кондратко, П. І. Буценко, Ю. М. Коцюбинський, С. Л. Козюра та інші.
Під керівництвом губкому та губревкому на початку квітня відбулись вибори до Полтавської міської Ради робітничих і червоноармійських депутатів.
Уже на кінець січня в складі міської партійної організації налічувалося 200 членів і 15 кандидатів у члени партії, які об’єднувались у загальноміській організації, двох осередках при профспілках та організації залізничників. Велику роботу розгорнули вони, щоб залучити якомога більше трудівників міста до активної участі в соціалістичному будівництві. Вживалися заходи по налагодженню роботи на підприємствах, для подання продовольчої допомоги Червоній Армії і голодуючим північним районам країни. Всю цю роботу доводилося проводити в надзвичайно напруженій обстановці. Вже у квітні — травні головна увага партійних, радянських та громадських організацій міста спрямовувалась на мобілізацію трудящих для боротьби проти білополяків і Врангеля. В першу чергу на фронт, як завжди, йшли комуністи і комсомольці. Тільки за червень добровільно пішло на фронт понад 200 членів партії. З великим успіхом пройшли «Тиждень продовольства» та «Тиждень західного фронту».
7 червня 1920 року в Полтаві на мітингу виступив нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський, який розповів про внутрішнє і зовнішнє становище Радянської країни і закликав трудящих міста організувати відсіч ворогові. А17 серпня спеціальним поїздом до міста приїхала група делегатів II конгресу Комінтерну в супроводі народного комісара землеробства України Д. 3. Мануїльського. Біля вокзалу відбувся мітинг, де виступали італійські, французькі, німецькі та інші комуністи. Вони захоплено вітали завоювання соціалістичної революції, обіцяючи всебічну підтримку народам країни Рад в їх справедливій війні з силами світового імперіалізму.
30 серпня в Полтаві відбулися об’єднані збори представників партійних організацій, Рад робітничих і червоноармійських депутатів, профспілок, фабзавкомів та військових організацій міста, які накреслили заходи для мобілізації сил на боротьбу проти Врангеля. Учасники зборів одностайно вирішили добровільно записатись в ряди Червоної Армії. 10 вересня Полтаву відвідали також представники Раднаркому України та секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор, які виступали перед трудящими міста.
Не припинялася робота по налагодженню господарського життя в місті. 26 листопада, вже після розгрому Врангеля, губернський комітет КП(б)У в наказі депутатам комуністам Полтавської міської Ради нового скликання підкреслював, що вони повинні спрямувати головну увагу на розв’язання господарсько-економічних завдань і якнайшвидшу відбудову промисловості. Такою ж важливою справою губком вважав організацію постачання робітникам продовольства та поліпшення умов їх життя.
Виконуючи ці завдання, партійні та радянські організації міста вживали заходів до забезпечення трудящих житлом, переселяючи їх у квартири буржуазії. Почалась також наполеглива робота по ліквідації неписьменності. Був створений Полтавський комітет по ліквідації неписьменності. Ще на початку березня 1920 року він видав наказ, яким пропонував усім неписьменним громадянам протягом трьох місяців вступити до шкіл грамоти.
Особливо широко розгорнулася господарська та культосвітня робота в місті після завершення громадянської війни.
В січні 1921 року було проведено суботники, під час яких ремонтувались паровози, налагоджувалась робота в цехах заводів і майстерень, на залізниці, впорядковувались вулиці і тротуари міста, розвантажувались і навантажувались залізничні вагони.
В ці дні до Полтави прибув голова ВУЦВК Г. І. Петровський і на зборах робітників і червоноармійців розповів про роботу та рішення VIII Всеросійського з’їзду Рад. Заслухавши доповідь Г. І. Петровського, учасники зборів ухвалили спрямувати всі сили на виконання постанов VIII Всеросійського з’їзду Рад.
«Ми закликаємо,— говорилося в резолюції зборів,— всіх робітників і селян Полтавщини до енергійної, дружної і напруженої боротьби на трудовому господарському фронті. Хай живе перемога на трудовому фронті! Хай живе Комуністична партія!». Трудящі міста взяли також участь у заготовці продуктів і речей для робітників Донбасу.
Величезна допомога була подана голодуючим губерніям Радянської Росії, куди відправляли хліб та посівний матеріал. Крім того, робітники і службовці міста, бійці червоноармійських частин, що перебували тут, брали на своє утримання школи та дитячі будинки. Дітям, що прибували з Поволжя, давали притулок багато сімей трудящих.
Партійна організація міста, робітники-активісти проводили також величезну роботу в селах губернії.
Багатьох комуністів, комсомольців, членів профспілки було відряджено на села для роз’яснення суті продподатку і забезпечення найшвидшого його виконання. Вже в листопаді Полтавщина здала понад 11 мільйонів пудів хліба, або понад 32 проц. всього річного завдання.
За успішне виконання продподатку голова ВУЦВК Г. І. Петровський на VI Всеукраїнському з’їзді Рад від імені з’їзду вручив представникам Полтавщини Червоний прапор, який зберігається тепер у Полтавському краєзнавчому музеї, як дорога для полтавчан історико-революційна реліквія.
В першій половині 1921 року в місті стали до ладу цегельний завод, шкірзавод, закрійні та ливарні майстерні, державний олійзавод, який давав до 1.000 пудів олії щодня, млини і макаронна фабрика, завод «Мило», сірникова фабрика, закінчувалось будівництво хлібного заводу.
З металоробних підприємств працював лише завод Губметалу, який виготовляв цвяхи та деякі інші речі, переважно для сільськогосподарських потреб. Поступово налагоджували роботу і ставали до ладу й інші підприємства.
На 1923 рік у Полтаві налічувалось 224 промислових підприємства (переважно дрібних). 286 робітників і 152 службовці працювали на 8 млинах, 215 чол.— у 4 друкарнях, 102—на сірниковій, 59 — на кондитерській, 59 — на макаронній фабриках, 70 чол.— на лісопильному заводі, 101 чол.— на двох шкірзаводах, 116 — на електростанції, 38 — на штампувальному заводі. Всього на полтавських підприємствах працювало 6242 чоловіки.
Розгортаючи господарське будівництво, робітники міста надсилали В. І. Леніну рапорти про трудові успіхи. Яскравим свідченням безмежної любові трудящих до великого Леніна є лист, прийнятий на урочистих зборах Полтавської міської партійної організації, міської Ради, профспілок, фабзавкомів і військовослужбовців, що відбулися 16 березня 1923 року. «…Ми твердо впевнені, — писали учасники зборів, — що ще довго будеш виховувати нас і полегшувати нам боротьбу та перемогу. Бережи здоров’я, воно вкрай необхідне Радянській владі і світовій революції».
Партійна організація Полтави, всі трудящі міста одностайно засудили розкольницьку діяльність троцькістської опозиції та її прихильників у місті, висловивши цілковите довір’я ЦК РКП (б). В траурні січневі дні 1924 року трудящі Полтави разом з усіма народами СРСР, переживаючи тяжку втрату — смерть В. І. Леніна, на траурних мітингах, засіданнях, зборах, присвячених пам’яті великого вождя, заявляли про свою тверду рішимість іти ленінським шляхом, неухильно виконувати заповіти Ілліча під керівництвом Комуністичної партії.
За ленінським призовом у партійних осередках міста було прийнято до партії 172 чол. Комуністи міста йшли в авангарді боротьби за ліквідацію господарських труднощів, що особливо посилилися восени 1923 року. У зв’язку з відсутністю палива та сировини деякі підприємства Полтави були законсервовані. На діючих підприємствах продуктивність праці та заробітна плата робітників стали нижчими, ніж до війни. Чимало робітників не мали роботи.
Значно знизилась купівельна спроможність населення, що призводило до залежування товарів на складах, до скорочення виробництва і навіть до закриття деяких фабрик і заводів, до перебоїв у видачі заробітної плати.
Мобілізуючи трудящих міста на подолання цих труднощів, партійна організація дбала насамперед про зростання ролі комуністів на усіх ділянках виробництва. Комуністи брали активну участь в роботі комісій — розціночно-конфліктних, по боротьбі з безгосподарністю, по охороні праці та ін. Створені були виробничі наради на всіх підприємствах, гуртки по науковій організації праці (НОП), делегатські вбори, комісії сприяння PCI і т. п. Всі ці заходи давали позитивні результати, які стали відчутними вже на кінець 1924 року.
Почали працювати деякі підприємства, раніше законсервовані через відсутність сировини, палива, коштів тощо. Так, восени 1924 року було пущено 59-й державний олійзавод, миловарний завод у цьому ж році збільшив кількість холодильників з 7 до 12.
1 грудня 1924 року комітет боротьби з безробіттям організував панчішну фабрику «Текстильник» (згодом — фабрика ім. 8 березня), де працювало 25 робітниць. На 1 грудня 1925 року кількість робітників тут збільшилась до 227 чоловік.
28 травня 1925 року почала працювати тютюнова фабрика, яка до жовтня цього ж року виробила 6850 ящиків махорки на суму 147 700 карбованців.
На цей час діяли майже всі промислові підприємства міста.
Для підприємств у школах фабрично-заводського навчання готувалися кваліфіковані кадри. У 1924 році в Полтаві було вже 28 шкіл ФЗН, де навчався 1291 чоловік.
Створювались масові школи, лікнепи та школи для малописьменних. У грудні 1923 року в місті було організовано Товариство допомоги ліквідації неписьменності, вже в липні 1924 року в ньому налічувався 1251 член.
Учительські кадри готував Полтавський інститут народної освіти, створений у 1921 році шляхом об’єднання педагогічного інституту та історико-філологічного факультету — філіалу Харківського університету. На інститут був перетворений і агрокооперативний технікум (нині це сільськогосподарський інститут). Колишнє земське ремісниче училище реорганізували в індустріальний технікум. Агрономічні кадри готувала школа садівництва. Колишню фельдшерську школу перетворили на акушерську, відкрили педагогічне училище — пізніше його реорганізовано в технікум, торгово-промислову профшколу, кооперативну профшколу (згодом технікум) та ряд інших спеціальних навчальних закладів.
Широким фронтом розгорталась політосвітня робота. Особливо велику роботу проводив партійний клуб ім. Енгельса, що працював у приміщенні на Першотравневому проспекті.
Вже в перші роки соціалістичної індустріалізації в місті розгорнулося значне промислове будівництво. Були розширені діючі підприємства. На початку 1927 року приступили до перетворення залізничних майстерень на паровозоремонтний завод. Тоді ж розпочато реконструкцію ремонтно-механічного заводу «Метал», який обслуговував місцеву промисловість і сільське господарство Полтавського округу: ремонтував сільськогосподарські машини, трактори, автомобілі, виробляв для панчішних фабрик панчішні та мотальні машини, які раніше ввозилися з-за кордону.
Створювались також нові підприємства по переробці сільськогосподарської продукції. В березні 1926 року стала до ладу беконна фабрика. В цьому році на ній було забито 25 тисяч свиней, а в 1927 році — 95 тисяч. Вироби фабрики на виставці в Парижі дістали найвищу оцінку. Збільшився експорт полтавського бекону (мороженої свинини, солоних окороків — у Англію, Францію, смальцю — в Голландію і т. д.).
В 1927 році розпочалось будівництво великої м’ясохолодильні, у 1928 році побудували маслозавод. В 1929 році було створено Полтавський м’ясокомбінат, який виготовляв широкий асортимент харчових продуктів (м’ясо, ковбаси, харчові та технічні жири, кормові продукти тощо)3. Тут же був створений єдиний у країні струнний цех.
В роки першої п’ятирічки до ладу стали фабрики: панчішна, поліграфічна, взуття, термометрів, рукавична, закінчено реконструкцію заводу «Метал». Було збудовано олійний та миловарний заводи, реконструйовано кондитерську фабрику, паровозоремонтний завод та інші.
Наприкінці 1932 року підприємства міста виробили продукції на суму 109 млн. карбованців, в той час як у 1928 році їх продукція обчислювалася у 33,9 млн. карбованців. Переважала легка промисловість, питома вага якої становила 51,2 проц. у загальному обсязі промислової продукції міста, за нею йшла харчова — 35,9 проц., а потім важка — 12,9 процента.
На підприємствах міста у цей час працювало 13 024 робітники (у 1928 році — 6415 робітників).
Палко відгукнувся робітничий клас Полтави на заклик партії послати для постійної роботи на села 25 тис. чоловік. Багато 25-тисячників — посланців робітничих колективів міста, самовіддано працювали в селах області, серед них М. Р. Кутенко — робітник паровозоремонтного заводу, обраний у 1931 році головою Парасковіївської (тепер Куликівської) сільради Полтавського району, І. А. Шаповаленко та І. Є. Войтенко, що очолили колгоспи села Ковалівки цього ж району та багато інших.
Робітничі колективи міста подавали також велику допомогу колгоспам Полтавщини в організації та проведенні сільськогосподарських робіт, в придбанні сільськогосподарської техніки, в політично-масовій роботі серед селянства.
Тільки в 1930 році з Полтави на села було послано 85 ремонтних бригад та понад 1000 робітників.
В роки другої п’ятирічки ще більше розгорнулося промислове будівництво в місті: стали до ладу прядильна фабрика, хлібозавод, реконструювався машинобудівний завод, після консервації почав працювати шкіряний завод. Полтава перетворювалась на один із значних промислових центрів України. Всього до Великої Вітчизняної війни в місті Полтаві працювало 83 промислових підприємства союзного, республіканського і обласного підпорядкування. На них працювало 42 000 робітників. Проти дореволюційного часу загальний обсяг промислової продукції зріс у 20 разів. За кількістю робітників найбільшими підприємствами в 1940 році, крім залізничних, були: прядильна фабрика, де працювало 1959 чол., панчішна фабрика 1397 чол., м’ясокомбінат — 915 чол., рукавична фабрика — 821 чол., 12-а взуттєва — 818 чол., швейна — 416 чол., поліграфічна фабрика — 370 чол., кондитерська — 254 чоловіки. З розвитком промисловості зростала і загальна кількість населення в місті. В 1924 році тут проживало 75 639 чол., у 1926 — 92 515 чол., а в 1939 —130 305 чоловік.
Створення нових підприємств у місті та успішне налагодження виробництва були нерозривно пов’язані із всебічним розвитком творчої активності робітничих колективів, широким розмахом соціалістичного змагання. У вересні 1930 року колектив Полтавського паровозоремонтного заводу встановив всесоюзний рекорд швидкості ремонту, в жовтні — світовий рекорд швидкості та якості ремонту, а в 1931 році добився значних успіхів у піднесенні продуктивності праці та скороченні простоїв паровозів під час ремонту. В листопаді 1931 року газета «Правда» надрукувала лозунг: «Ремонтувати паровози так само швидко і так само добре, як у Полтаві!».
Напередодні 14-ї річниці Жовтня колектив заводу «Метал» виготовив уперше в СРСР плоскодрукарську машину, кращу від закордонних зразків, що було значним досягненням радянського машинобудування. За ударну роботу в 1934 році панчішну фабрику відзначили як зразкову серед трикотажних фабрик Радянського Союзу.
Масового характеру набирав рух новаторів. У 1937 році на паровозоремонтному заводі працювало 1373, на м’ясокомбінаті —643, на прядильній фабриці — 400 новаторів виробництва.
Включившись у соціалістичне змагання на честь XVIII з’їзду ВКП(б), колектив станції Полтава-Київська зобов’язався знизити простої вагонів під час навантаження і розвантаження до 50 процентів. Це зобов’язання було набагато перевиконано.
В подарунок з’їздові колектив робітників депо станції Полтава в рекордні строки відремонтував понад план 3 паровози. В 1939 році стахановський рух збагатився новими формами — роботою водночас на кількох верстатах і сполученням професій. Так, на кінець року на Полтавському паровозоремонтному заводі на 2, 3 і 4 верстатах вже працювало 27 стахановців.
Велику економію давало впровадження раціоналізаторських пропозицій у виробництво. Лише Полтавський металоштампувальний завод за 10 місяців 1939 року від впровадження 13 раціоналізаторських пропозицій одержав 28 тисяч 711 крб. економії.
Наполегливо боролись колективи підприємств за зниження собівартості продукції. У 1939 році на Полтавській взуттєвій фабриці за рахунок максимального використання сировини собівартість продукції було знижено на 5,1 процента.
В боротьбі за соціалістичну індустріалізацію зростали кадри організаторів і спеціалістів промислового виробництва. Багатьох із них висунули на керівну роботу. Шлях від рядового робітника до начальника Полтавського паровозоремонтного заводу пройшов Т. В. Гайовий. Він і тепер очолює колектив цього великого підприємства. За видатні заслуги в організації промислового виробництва країни Т. В. Гайового удостоїли високого звання Героя Соціалістичної Праці. На посаду начальника депо станції Полтава-Південна в 1937 році висунули знатного машиніста цього ж депо Й. М. Яцину, який починав своє трудове життя у наймах в поміщицьких економіях. На Полтавській прядильній фабриці колишні ремонтники П. Красоха, А. Ратнер та І. Халявко стали передовими майстрами, І. Гулій — помічником директора фабрики, а робітник Г. Орлов — директором школи ФЗН.
Партія і народ високо оцінили самовіддану працю робітників. Чимало новаторів було нагороджено орденами й медалями, а О. А. Буднього та Й. М. Яцину в 1937 році обрали депутатами Верховної Ради СРСР 1-го скликання.
Багато командирів виробництва навчалося у філіалі Промакадемії, відкритому в місті ще 1931 року при курсах червоних директорів та адміністративно-господарських працівників для підприємств Полтави.
На основі успішного розвитку промисловості зростала заробітна плата трудящих. Середньорічний заробіток робітника Полтавського паровозоремонтного заводу, м’ясокомбінату та інших підприємств міста досягав 3 тис. крб., а на деяких підприємствах значно перевищував цю суму.
Великі кошти відпускала держава на розгортання комунального та соціально-культурного будівництва. З 1920 по 1938 рік у Полтаві на потреби комунального господарства (крім житлового будівництва) було витрачено понад 15 млн. карбованців. В місті забрукували 88 км вулиць, проклали 109 км тротуарів, 75 км водопроводу, 13 км каналізації.
Зводились нові житлові будинки для робітників паровозоремонтного заводу на Подолі, був споруджений житловий масив прядильно-трикотажної фабрики — на розі вулиць Пушкінської та Костянтинівської (нині вулиця Артема), для робітників панчішних фабрик — на розі Жовтневої вулиці і площі Леніна та на розі вулиць Котляревського і Пушкінської, а на колишній Сінній та Павленківській площах — для робітників заводу «Метал» та інші. Вже на початок 30-х років в межі Полтави увійшли навколишні села Пушкарівка, Мала Рудка, Кулики, Нижні Млини, Дублянщина та інші. Було прокладено водопровід, споруджено каналізацію. Вулицями міста пішли перші автобуси.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті діяли 2 науково-дослідні інститути союзного значення — кормів та свинарства, 3 вищих учбових заклади — педагогічний, сільськогосподарський та будівельний інститути, кілька технікумів і професійних шкіл, понад 30 середніх та неповних середніх шкіл.
Для задоволення культурних потреб населення в місті відкрили кілька прекрасних клубів, у тому числі клуб залізничників із залом на 1000 глядачів, з бібліотекою, різними кабінетами, клуб ім. Карла Маркса для панчішників у колишньому будинку дворянського зібрання (зараз там кінотеатр ім. Котляревського), клуб ім. С. М. Кірова — для службовців радянських і торговельних установ, Будинок партійної освіти (пізніше радпартшкола) та ряд інших, де проводилась велика культурно-масова робота.
В 1926 році відбувся перший концерт капели бандуристів, створеної групою любителів-співаків у Полтаві наприкінці 1925 року. Керував цим колективом відомий композитор Гнат Хоткевич, диригентом і художнім керівником у перші роки існування капели був талановитий полтавський музикант В. А. Кабачок. У 1930 році капелі присвоїли звання зразкової, а пізніше на її основі в Києві створили капелу бандуристів Української РСР. Нині це прославлений колектив, яким керує заслужений діяч мистецтв У РСР О. 3. Миньківський.
Було засновано стаціонарний музично-драматичний театр ім. М. В. Гоголя. Тут починали свою діяльність актори, пізніше народні артисти СРСР М. М. Тарханов, І. С. Козловський, В. С. Василько. В місті працювали також композитори В. М. Верховинець, Ф. М. Попадич.
На гастролі в Полтаву часто приїздили визначні радянські і закордонні музиканти та співаки.
Значну культосвітню роботу в місті проводили музеї. Багату експозицію мав краєзнавчий музей. У його фондах напередодні Великої Вітчизняної війни налічувалося 117 900 експонатів, в архіві зберігалися цінні рукописи, перші видання з історії України та Полтавщини. Працівники музею проводили розкопки скіфських та слов’янських поселень на території Полтавщини, збирали документи та інші матеріали з історії країни.
У 1928 році в будинку, де жив і працював видатний російський письменник В. Г. Короленко, було відкрито літературно-меморіальний музей. Експозиція його складалася з цікавих документів, фотографій і речей, переданих рідними письменника. Літературно-меморіальний музей у 1940 році з нагоди 90-річчя з дня народження класика української літератури П. Мирного було відкрито в його будинку. Тоді ж на базі державної картинної галереї, заснованої ще в 1919 році, створено художній музей. В основу його експозиції покладено збірку картин М. О. Ярошенка. В місті було відкрито пам’ятники Т. Г. Шевченкові за проектом І. П. Кавалерідзе (1926 рік), М. В. Гоголю (1934 рік).