Лютенські Будища, Зінківський район, Полтавська область
Лютенські Будища — село, центр однойменної сільради, якій підпорядковані населені пункти Довжок і Рівні. Розташовані між невеличкими річками Рудкою та Курягою, за 12 км на захід від Зінькова і за 52 км від найближчої залізничної станції Гадяч. З районним центром село зв’язане автотрасою. Населення — 3199 чоловік.
Лютенські Будища виникли десь у середині XVII століття. Про походження цієї назви існує дві легенди. В одній розповідається, що село заснували вихідці з містечка Лютеньок Гадяцького повіту. Рятуючись від набігів татар і жорстокої експлуатації польських панів, вони ховалися в лісі, будували там тимчасові житла — будки. Ці будки і поклали початок новому селу, яке називалося Будищечки, Будища.
За другою легендою, назва села походить від межового знаку — будки, що стояла між Лютенькою і Зіньковом. Поселення, яке виникло поблизу будки, почало називатись Будищами, а трохи пізніше — Лютенськими Будищами, бо воно входило до складу Лютенської сотні Зіньківського полку.
У 1658 році жителі села разом з населенням Зіньківського полку брали активну участь у народних повстаннях проти зрадника українського народу І. Виговського та польської шляхти, а в 1708—1709 рр. боролися проти шведських загарбників і мазепинців.
За даними ревізії 1764 року, Лютенські Будища належали капітану лейб-гвардії Преображенського полку Касагову, а в 1782 році вони стали власністю гетьмана К. Розумовського, який через 3 роки продав їх казні. Разом із землею, будівлями і худобою були продані і кріпаки. На цей час у селі налічувалося 180 ревізьких душ. За кожну Розумовський одержав по 60 карбованців.
У 1859 році в селі налічувалося 582 двори, в яких жило 3594 козаки. У поміщиків Горонескула та Юргенса було 23 ревізькі душі і 9 дворових, що мали всього 1 десятину 20 сажнів землі (під городами).
В результаті реформи 1861 року колишні кріпаки перестали бути особистою власністю поміщиків, але ті обділили їх землею. 9 дворових зовсім не одержали наділів, а 23 селянам надали всього 19 десятин 211 сажнів, це менше від найнижчої норми (1 десятина на ревізьку душу), передбаченої «Положенням». Селяни спромоглися вийти на викуп тільки в 1883 році і відтоді протягом 49 років мали виплачувати за надільну землю по 43 крб. 25 коп. (на рік)4.
За переписом 1882 року, в Лютенських Будищах налічувалося вже 4133 жителі. З 786 дворів козацьких було 696, колишніх поміщицьких селян і дворових людей — 51, міщан та інших — 39. З усіх господарств 19 зовсім не мали земельного наділу, 127 сімей — тільки присадибні ділянки, 376 дворам належало не більше ніж по 3 десятини. І тільки 215 заможних господарств мали від 6 до 15 десятин, а 45 куркулів — понад 20 десятин.
887 десятин лишилося власністю поміщиків — Кальницьких, Любарських, Навроцьких та інших. За високу плату вони здавали її в оренду жителям навколишніх сіл. У куркульських господарствах працювало понад 70 батраків. Багаті козаки були власниками 64 вітряків, 4 кузень, крамниці та шинку. В їх руках зосереджувалась більша частина худоби — і робочої, і продуктивної. Бідняки і навіть середняки обробляли землю супрягою. У 156 господарств не було ніякої худоби, 214 — мали тільки овець або свиней.
Подвірний перепис дає уявлення про економічне становище окремих жителів села. Так, козак Г. Ємець, сім’я якого складалася з 5 душ, мав 2 десятини землі (під садибою та городом). Ні робочої худоби, ні корів у нього не було. У зв’язку з тяжким матеріальним становищем Ємець мусив забрати сина з школи і віддати в найми. Селянинові А. Бражнику, що мав жінку і 2 дітей, належало всього 15 кв. сажнів землі. Всі члени родини жебракували. У М. Ніценка не було ні землі, ні худоби, ні хатини. Він із сім’єю жив у сусідів, заробляв на харчі тим, що писав для односельчан різні прохання.
Безземельні і малоземельні селяни, які не могли прожити з землеробства, займалися ремісництвом, відхожими промислами. Таких в селі було 300 чоловік. У Лютенських Будищах налічувалося 66 колісників, 40 кравців, 30 чоботарів, 30 теслярів, 4 столяри, 5 бондарів тощо. Майже всі жінки ткали полотна і грубошерсні тканини. Ремісники, як правило, виконували замовлення односельчан з їх матеріалу. Кустарі-колісники збували свої вироби на ярмарках у Решетилівці, Кременчуці, Гадячі, Зінькові. Ремеслами займалися у вільний від сільськогосподарських робіт час.
У 1890 раці Лютенські Будища стали центром однойменної волості. На цей час у селі налічувалося 867 дворів і 4017 жителів. Напередодні 1905 року з 5830 десятин землі поміщикам і куркулям належало 2452 десятини, а переважна більшість селян мала всього по 1—2 десятини. Врожаї були низькі, хліба не вистачало. Злидні, голод були постійними супутниками трудящих. Селяни перебували у цілковитій залежності від поміщиків та куркулів. Гнітило їх і політичне безправ’я. Все це призводило до того, що знедолене селянство повставало на боротьбу проти поміщиків та самодержавства. У 1905—1907 рр. хвиля революційного піднесення захопила і Лютенські Будища. Тут теж почалися заворушення. Місцеві бідняки П. Цьома, Г. Галіцин та Г. Гусак поширювали серед односельчан соціал-демократичні листівки, зокрема відозву Полтавського комітету РСДРП «До всього російського селянства»4. Жителі Лютенських Будищ були учасниками грудневих подій 1905 року в Зінькові. Разом із зіньківцями, опішнянцями, великопавлівцями вони вимагали звільнення політичних в’язнів. Між селянами, озброєними лопатами, вилами та голоблями, і поліцією сталася сутичка. Було вбито і поранено кілька чоловік. Від кулі загинув і житель Лютенських Будищ — Білик (Калениченко). Поліція заарештувала Г. Галіцина і П. Цьому, якому, проте, вдалося втекти. Деякий час Цьома жив на Закавказзі, а після Великої Жовтневої соціалістичної революції повернувся до рідного села. Інша доля спіткала Галіцина. У Зіньківській в’язниці його піддали таким жорстоким тортурам, що він збожеволів і незабаром помер.
Селянський рух у Зіньківському і сусідніх — Лохвицькому та Миргородському — повітах набирав усе ширшого розмаху. У грудні 1905 року полтавський губернатор повідомляв у Петербург, що населення, підбурене агітаторами до непокори властям, не сплачує податків та бойкотує поліцію, і просив негайно вжити найрішучіших заходів, аж до оголошення військового стану в повітах. У другій телеграмі, від 29 грудня 1905 року, сповіщалося, що в Зіньківському повіті повстанці силою вигнали всю поліцію. В Лютенських Будищах вони забирали поміщицькі землі, вирубували поміщицький ліс, косили державні луки.
Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки, і мрія трудящих селян про землю лишилася не здійсненою. Рік у рік у селі зростав земельний голод. Якщо в 1900 році в Лютенських Будищах налічувалося 458 малоземельних господарств, то в 1910 році їх стало вже 567 (з 948). Отже, понад 50 проц. селянських сімей не могли прожити з своїх ділянок. 34 господарства не мали чим їх обробити і засіяти. У 227 — зовсім не було худоби, а в 199 господарствах — робочої. Бідняки, яких в селі налічувалося близько 3 тис. чоловік (з 4725 жителів), мусили заробляти на життя, наймаючись до куркулів і поміщиків. Частина з них кожної весни вирушала на Катеринославщину, Кубань та в Крим, але часто поверталася з жалюгідними заробітками. Люди змушені були переселятися до Сибіру. Так, у 1910 році поїхали туди шукати кращої долі бідняки А. Назаренко, Ю. Красицький, М. Сідаченко та багато інших.
Проведення царським урядом столипінської аграрної реформи ще більше посилило майнове розшарування селянства, сприяло зміцненню куркульських господарств. У 1910 році багатіям належало в Лютенських Будищах 69 вітряків, 5 кузень та гамарень (металоливарних майстерень), 5 олійниць, 3 невеличкі цегельні заводи та 7 крамниць. Вони зосередили у своїх руках більше половини землі. 15 куркульських господарств виділилися на хутори.
Перша світова імперіалістична війна лягла важким тягарем на плечі трудящих. На фронтах загинуло близько 200 жителів Лютенських Будищ. Скориставшись з тяжкого становища селянських сімей, у яких чоловіки були мобілізовані до армії, куркулі прибирали до своїх рук їхні землі. Багатьом селянським сім’ям хліба вистачало тільки до нового року, а потім починався голод. З ним приходили і хвороби — тиф, туберкульоз тощо. А лікувати людей не було кому. До війни в селі працював фельдшер, проте в 1916 році його забрали на фронт, і жителі лишилися без медичної допомоги.
Бідняки терпіли від голоду, хвороб, непосильної праці. До того ж, їх гнітила темнота. З давніх-давен у селі була маленька школа, де дяк навчав грамоти кількох хлопчиків за горщик каші. У 1779 році в Лютенських Будищах засновано однокласну церковнопарафіяльну школу, де навчалося 40 учнів — переважно діти заможних козаків і міщан. У 1882 році на 4133 жителів села припадало всього 228 письменних, з них 13 селян. Наприкінці XIX століття в селі працювало 2 початкові земські училища, де навчалися 179 дітей. Але закінчували їх далеко не всі школярі. Так, у 1900 році в першому училищі з 108 хлопчиків і 12 дівчаток одержали атестати всього 13 хлопчиків та 4 дівчинки. Під час війни кількість учнів різко скоротилася. Діти бідняків, яких у селі була переважна, більшість, мусили працювати в наймах. Багато з них осиротіло.
Населення проклинало війну, проклинало царський уряд, який її проводив, і звістку про повалення самодержавства зустріли в селі з великим задоволенням.
18 червня 1917 року в Лютенських Будищах був створений земельний комітет, до якого ввійшли найбільш революційно настроєні селяни — П. Є. Цьома, Н. Є.Цьома, Т. М. Гусак, С. Д. Щербаченко. Наприкінці серпня жителі обрали волосну Раду селянських та солдатських депутатів. Її головою став П. Є. Цьома, членами — солдати Д. Т. Ніценко, С. П. Будко та інші. У вересні 1917 року земельний комітет відібрав у орендаря Бутовича 76 десятин землі, яка належала попу І. Фесині. Її було роздано найбіднішим селянам. Однак ця земля не могла задовольнити всіх нужденних. Селяни Лютенських Будищ і далі терпіли від безземелля, бо і поміщики, і той самий Бутович, що мав 200 десятин, зберегли свої маєтки.
Тільки Велика Жовтнева соціалістична революція розв’язала земельне питання на користь трудящого селянства. Радянська влада в Лютенських Будищах була встановлена у січні 1918 року, а вже у лютому 1918 року селяни прийняли постанову про конфіскацію поміщицької і частково куркульської землі, худоби, сільськогосподарського реманенту, перерозподіл громадської землі, допомогу бідним селянам тяглом і посівним матеріалом. Але здійсненню цієї постанови перешкодили австро-німецькі загарбники, що у квітні 1918 року окупували село. Українські націоналісти та німецькі окупанти з участю місцевих куркулів і попа чинили жорстокі розправи над населенням. Невдовзі після захоплення Лютенських Будищ німці та гайдамаки силою зігнали до волосного правління все доросле населення і заарештували близько 70 чоловік. З них за доносами куркулів було кинуто до в’язниці 40 активних борців за Радянську владу.
Вороги влаштували справжнє полювання на моряка-революціонера 3. І. Захарченка, який у травні 1918 року повернувся до рідного села з Севастополя. Навколо нього згуртувалися найбільш сміливі і відважні юнаки та дівчата, які проводили серед селян революційну агітацію, закликаючи їх не коритися загарбникам, не платити контрибуцію, що була накладена на селян, розправлятися зі зрадниками — куркулями і попом. 5 серпня 1918 року каральний загін націоналістів, який привів у село син місцевого попа, схопив 3. І. Захарченка та двох його товаришів — С. П. Захарченка та І. І.Тимченка. Наступного дня карателі розстріляли відважного ватажка молоді. Двом іншим вдалося втекти.
Після краху німецького окупаційного режиму на Україні владу в Лютенських Будищах захопили петлюрівці (кінець листопада 1918 року). Для боротьби проти них в селі створено бойову групу в складі Т. Н. Цьоми (керівник), О. Ф. Ємця, С. П. Будка, А. К. Поповича та інших. Коли до Зіньківського повіту підійшли частини Червоної Армії, ця група очолила повстання селян проти українських націоналістів. Наприкінці січня 1919 року в Лютенських Будищах відновлено Радянську владу. В лютому в селі утворився комуністичний осередок на чолі з Т. В. Лукашем. Були зроблені перші кроки у налагодженні мирного життя в селі — проведено весняні польові роботи, засіяно поля. Але в липні в Лютенські Будища вдерлися денікінці. Частина активістів села влилась у кавалерійський дивізіон Зимбатова, а В. М. Шевченко, А. К. Попович, С. П. Будко та інші — у партизанський загін Федорченка.
В грудні 1919 року Червона Армія з допомогою партизанів визволила Полтавщину від денікінців. 8 грудня їх вигнали з Лютенських Будищ, а вже 10 в селі було обрано волосний революційний комітет. До його складу ввійшли П. П. Ніценко (голова волревкому), Д. А. Шпигоцький (завідуючий земельним відділом), В. М. Шевченко (завідуючий відділами освіти та запису актів громадянського стану). Волревком взяв на облік поміщицьку і частково куркульську землю, продовольчі запаси, тяглову силу, сільськогосподарський реманент тощо. Землі поміщиків Кальницького, Любарського, Сінечової було розподілено між бідняцькими господарствами з розрахунку 0,5—1 десятина на їдця. Всього селяни Лютенських Будищ одержали від Радянської влади додатково 1228 десятин орної землі. Для забезпечення населення будівельним матеріалом лід вирубку відведено ділянки лісу в урочищах Пожар та Довжок.
Величезну роботу по революційній перебудові села проводив комуністичний осередок на чолі з секретарем Ярошеєм (потім його змінив Т. В. Лукаш). На початку 1921 року в осередку налічувалося 2 комуністи і 26 кандидатів, а в березні — вже 30 членів партії. Комуністи становили більшість у складі Лютенсько-Будищанської волосної Ради селянських депутатів, обраної навесні 1920 року. Головою волвиконкому був активний борець за Радянську владу більшовик П. П. Ніценко.
Рік у рік зростала чисельність комуністів, міцнів їх авторитет і посилювався вплив на життя села. їх вірним помічником був комсомольський осередок, створений у жовтні 1920 року в складі 15 чоловік. Перші організаційні збори комсомольців провів більшовик Т. В. Лукаш. Секретарем осередку одностайно обрали Г. В. Удовиченка.
Комсомольці разом з комуністами подавали допомогу Раді селянських депутатів у виконанні планів хліброзверстки, організовували червоні валки для відправки продуктів на заготівельні пункти, супроводили їх до місця призначення, не раз даючи відсіч куркульським бандам, які робили спроби захопити хліб. Вони були активними учасниками групи самоохорони, створеної партійним осередком для захисту села від наскоків бандитів. Цю групу, до якої входило 70 чол., очолював голова волвиконкому комуніст П. П. Ніценко.
У 1920—1921 рр. Зіньківський повіт був ареною боротьби з бандами Христового, Мандика, Махна та іншими. Бандити грабували селян, вбивали партійних і радянських працівників. Тричі на Лютенські Будища нападала банда Махна. 1 січня 1920 року махновці зарубали 22 радянських активістів, які брали участь у розподілі землі, і серед них Настю Товстоноженко, Терентія Гусака, Максима Білика, Максима Кравченка, Григорія Яхна, Григорія Шпигоцького, Дем’яна Ярмоша, Арсентія Турчина, Наума Шаповала. В серпні 1920 року банда Христового розгромила волвиконком, у грудні вбила селянина Л. Вітра, пограбувала сім’ї червоноармійців.
28 травня 1921 року об’єднаний загін групи самоохорони і міліції розбив банду П. Турчина і примусив її відступити. Але в ніч на 26 серпня бандити знову напали на село і спалили будинок заступника секретаря партосередку Т. Н. Цьоми. Лютенсько-будищанська і бірківська групи самоохорони догнали їх у Феньковій балці і знищили. У боротьбі з бандою Христового брали участь комсомольці — Г. В. Удовиченко, П. С. Андрущенко, С. М. Папуга, А. Я. Бражник, Т. А. Сидоренко та інші.
Активну роль в ліквідації куркульського бандитизму відіграв комітет незаможних селян, створений у травні 1920 року. Його очолював колишній робітник Катеринославського металургійного заводу Я. А. Шингацький. Комнезам об’єднував 300 селян — бідняків і середняків. Він був опорою Радянської влади на селі, активним провідником політики партії та Радянського уряду. КНС дбав про забезпечення селян-бідняків посівним матеріалом, тягловою силою і реманентом. З його участю навесні 1921 року в Лютенських Будищах було створено машинопрокатний пункт, 2 майстерні-кузні, роздано незаможникам 12 тис. пудів зерна.
Комнезам допомагав партійній і комсомольській організаціям боротися з куркулями, заготовляти хліб для Червоної Армії, населення промислових центрів і тих губерній, що потерпіли від посухи. Тільки 11 квітня 1922 року для голодуючих було зібрано 100 пудів зерна. Активісти села виявили і відібрали у куркулів 270 десятин утаєної землі. Комсомольці і комнезамівці направляли кращих своїх товаришів у Червону Армію, шефствували над військовими частинами.
На кінець відбудовного періоду в селі було ліквідовано наслідки післявоєнної розрухи, відновлено посівні площі, досягнуто довоєнних врожаїв. Однак, урожаї лишалися низькими — 50—60 пудів зернових з десятини. Селяни бачили один шлях до заможного життя — кооперування дрібних одноосібних господарств. У березні 1927 року в Лютенських Будищах було організовано першу сільськогосподарську артіль «Надія». Її головою обрали комуніста А. К. Поповича. В артілі налічувалося 39 членів, з них працездатних — 15 чоловік. Всієї придатної землі було 47,8 десятини. Худоби — 21 голова, з них робочих коней і волів — 5, свиней — 13 голів.
У грудні 1929 року 8 активістів села — Б. С. Шевченко, М. Д. Попович, Й. П. Білик, О. Ф. Ємець та інші — організували товариство спільного обробітку землі «Перемога». Згодом ТСОЗ перейшов на статут сільськогосподарської артілі. Протягом 1930 року в селі організувалося ще 9 колгоспів. Тоді ж створено машинно-кінну станцію, в розпорядженні якої були коні, плуги, кінні сівалки тощо. Наступного року дрібні артілі об’єднались в 4 колгоспи — «Перемога», «Ленінський шлях», «Нове життя» і «Надія» (згодом перейменований на артіль ім. Кірова). Комуністи села організували групи сприяння завершенню колективізації. Очолювали їх П. І. Подоба, М. І. Гусак, Ф. П. Кириченко, М. Д. Попович, Г. С. Мильченко та інші. В результаті роботи цих груп до Ленінських днів у січні 1931 року 40 одноосібників подали заяви про вступ до колгоспів. У цьому ж році було завершено суцільну колективізацію селянських господарств.
Переборюючи організаційні і господарські труднощі, лютенсько-будищанські колгоспи з кожним роком дедалі міцніше ставали на ноги. Особливо успішно розвивався колгосп ім. Кірова, де головою був активний учасник боротьби за Радянську владу М. М. Шевченко. Вже у 1935 році артіль стала однією з передових у районі. Її доход дорівнював 185 тис. крб. Через 2 роки він зріс у 4 рази. Тільки на оплату трудоднів було виділено 371 тис. крб. Колгосп збудував конеферму, механічну майстерню, кузню. В 1939—1940 рр. члени артілі зібрали чудові врожаї — понад 100 пудів зернових з кожного гектара. Успішно розвивалося тваринництво. Колгосп мав 250 коней, 46 волів, близько 500 свиней. Артіль демонструвала своїх високопородних свиней на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1940 року.
Багато уваги парторганізація і правління колгоспу приділяли підготовці спеціалістів. 40 чоловік училося на трактористів, 30 юнаків і дівчат — у технікумах та інститутах. Троє стали лікарями, 2 — інженерами тощо.
За роки керівництва колгоспом (з 1929 р.) Шевченко виріс у визначного господарського і громадського діяча. Він був учасником II Всесоюзного з’їзду колгоспник! в-ударників 1935 року, а в 1938 році його обрали депутатом Верховної Ради СРСР.
За час довоєнних п’ятирічок докорінно змінилися методи обробітку землі в артілях. У 1935 році машинний і тракторний парк МТС обробляв уже 85,4 проц, посівної площі колгоспів, а в 1939 році — 99,3 процента.
Багатіли артілі, поліпшувався добробут колгоспників, зростав їх культурний рівень. Протягом першої і другої п’ятирічок в селі було ліквідовано неписьменність, запроваджено загальне початкове навчання.
У 1938 році колгоспи побудували на свої кошти новий двоповерховий будинок для школи-семирічки. Заново було укомплектовано шкільну бібліотеку, обладнано фізичний і природничий кабінети. Велика культурно-масова робота проводилася в сільському клубі, де працювали самодіяльні гуртки, читалися лекції, демонструвалися кінофільми.
Війна порушила мирне життя радянських людей. Багато чоловіків з Лютенських Будищ пішло захитати Вітчизну. А ті, що лишилися, брали участь в оборонних роботах, вступали у винищувальний батальйон, створений для боротьби з німецькими десантами.
Коли німецько-фашистські війська наблизилися до Полтавщини, Зіньківський районний комітет КП(б)У почав добирати людей для роботи в тилу ворога. Створювалися таємні продовольчі склади, один з яких містився на подвір’ї жителя Лютенських Будищ Я. Турчина. Для підпільної роботи в селі залишили члена КПРС з 1919 року IL П. Ніценка, М. Ф. Чирка, П. І. Подобу, які до війни працювали в сільгоспартілі «Нове життя» та інших.
6 жовтня 1941 року Лютенські Будища були окуповані німецькими загарбниками. Але його жителі не схилили голови перед ворогом. Місцеві підпільники підтримували тісний зв’язок з партизанською групою В. Я. Сука і А. Й. Погребняка, яка діяла в Зіньківському районі. До її складу входили мешканці Лютенських Будищ — В. Я. Ніценко, М. М. Удовиченко, Н. О. Шаповал та інші. Партизани і підпільники писали відозви, проводили агітаційну роботу серед населення сіл Загрунівки, Хмарівкй, Лютенських Будищ і Троянівки. Місцеве населення активно підтримувало народних месників — давало притулок, допомагало діставати розвідувальні дані, постачало одяг та продовольство. Безпосередню участь у переправі продовольства партизанам брали колгоспники А. С. Шевченко, П. К. Кравченко та М. Л. Пазиненко.
2 січня 1942 року гітлерівці і поліцаї оточили групу партизанів за 12 км від села в Скажениківському хуторі. У нерівному бою загинули П. П. Ніценко, В. Я. Ніценко та Н. О. Шаповал. Вороги привезли їх спотворені трупи в село і повісили біля сільської управи.
Гітлерівці завдали населенню Лютенських Будищ багато горя і страждань. Вони розстріляли і повісили 20 місцевих жителів, зокрема Д. І. Штепу, М. М. Удовиченка, М. Я. Мильченко, Я. П. Турчина, які діяльно допомагали партизанам. За зв’язок з партизанами фашисти закатували (у 1941 році) Ганну Скрипіль, за відмову від роботи на окупантів розстріляли М. С. Андрущенка. Гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини 412 чоловік, розграбували майно жителів села і колгоспів, вивезли понад 760 голів худоби.
7 вересня 1943 року війська Воронезького фронту визволили Лютенські Будища від гітлерівських загарбників. Багато місцевих жителів пішло в армію. Понад 600 з них брало участь у визволенні від німецько-фашистських окупантів України, Кавказу, Білорусії, Польщі. За хоробрість і мужність 257 жителів села — учасників Великої Вітчизняної війни — нагороджені орденами і медалями.
Після вигнання окупантів трудівники села взялися за відбудову. Перш за все вони приступили до відродження колгоспів. Важка це була справа, бо окупанти вщент розграбували господарства артілей. Так, у колись багатому колгоспі ім. Кірова, який на всю область славився своїми тваринницькими фермами, не лишилося жодної корови, жодної свині. Чудом уціліли 40 коней, але й вони ледве трималися на ногах від виснаження. В артілі «Нове життя» (у 1945 році перейменованій на колгосп ім. Ватутіна) становище було ще гіршим. Тут налічувалось усього 11 коней і кілька лошат. У 1944 році колгосп придбав 1 корову, 3 вівці та 2 кози.
Люди не шкодували сил для відбудови артільної економіки. Так, лише за З місяці жінки, підлітки від 12 до 16 років і старі (всього 499 чоловік) виробили в артілі ім. Кірова понад 43 тис. трудоднів. За цей же час члени колгоспу «Перемога» (288 працездатних) виробили 16 667 трудоднів, а колгоспники артілі «Нове життя» (370 працездатних) 20 683 трудодні.
До початку 1944/45 навчального року жителі села, головним чином комсомольці, відбудували школу. Вона стала значно кращою, ніж до війни. Навколо школи посадили парк.
Дбаючи про відбудову Лютенських Будищ, колгоспники не забували і про допомогу фронтові. Вони відправляли Радянській Армії хліб, активно передплачували воєнні позики. В одному тільки колгоспі «Ленінський шлях», за станом на 9 травня 1944 року, 124 колгоспники передплатили позику на 94,8 тис. крб. і внесли готівкою 35,6 тис. крб. Член артілі «Нове життя» Г. К. Білан передплатив позику на 50 тис. крб., з яких 20 тис. вніс готівкою, крім того,— ще 32 тис. крб. на танкову колону «Визволена Полтавщина».
Величезну роботу на селі проводили колгоспні партійні осередки. Незважаючи на їх нечисельний склад (в артілях: «Ленінський шлях» налічувалося 5 членів і 1 кандидат в члени КПРС, ім. Кірова — 4 члени партії і 2 кандидати, «Перемога» — З члени і 3 кандидати), комуністи були натхненниками і організаторами відродження зруйнованого війною господарства.
Виконуючи постанову відкритих партійних зборів від 23 грудня 1947 року про 100-процентне освоєння земель, комуністи колгоспу ім. Кірова посилили організаційну і політико-масову роботу. Було налагоджено наочну агітацію, майже щодня виходила стіннівка, де висвітлювалась боротьба колгоспників за високоякісний обробіток всієї землі, своєчасне проведення посівної і збиральної кампаній. Працюючи на полях і фермах, комуністи і комсомольці подавали приклад сумлінного ставлення до роботи, запалювали інших, на трудові подвиги.
27 серпня 1950 року загальні збори членів артілей «Ленінський шлях» та ім. Ватутіна прийняли рішення про об’єднання обох колгоспів. 1 вересня до колгоспу ім. Кірова приєдналась артіль, «Перемога». Отже з 4 колгоспів у селі утворилося 2, які стали називатися ім. Щорса та ім. Кірова. Укрупнення артілей сприяло ширшому впровадженню найновіших досягнень агротехніки в сільськогосподарське виробництво, кращому використанню потужної техніки тощо.
Історичні рішення XX з’їзду КПРС та наступні постанови пленумів ЦК КПРС з питань розвитку сільського господарства стали бойовою програмою для комуністів і всіх колгоспників села. В ювілейному 1957 році члени артілі ім. Кірова (голова М. М. Шевченко) першими в районі завершили всі сільськогосподарські роботи, виконали соціалістичні зобов’язання по підвищенню продуктивності громадського тваринництва. Вони одержали м’яса 1340 цнт, в т. ч. . свинини — 675 цнт, молока — 705,9 тонни. Надої молока в середньому від корови становили 2850 кг.
За перемогу в соціалістичному змаганні колгоспові ім. Кірова було присуджено перехідний Червоний прапор райкому КП України і виконкому районної Ради депутатів трудящих. Артіль не раз була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Так, у 1954 році за досягнення в розвитку тваринництва її нагородили трьома бронзовими медалями і преміювали автомашиною ГАЗ-51. Наступного року — 2 медалями. В 1958 році колгосп був відзначений дипломом 2-го ступеня.
Уряд високо оцінив роботу керівників артілі. Голову колгоспу М. М. Шевченка було нагороджено орденом Леніна, заступника голови правління Г. Г. Мильченка —1 орденом Трудового Червоного Прапора.
Зміцненню економіки колгоспів дуже сприяло підвищення заготівельних цін на сільськогосподарські продукти, новий порядок кредитування артілей, запроваджені урядом. Завдяки цьому різко зросли доходи лютенсько-будищанських колгоспів, які за роки семирічки перетворилися на високорентабельні багатогалузеві господарства. Так, якщо в 1959 році артіль ім. Кірова одержала 437 тис. крб. доходу, то у 1965 році — вже близько 700 тисяч. Урожай зернових з 1 га посіву за цей чцс зріс з 20 цнт до 22 цнт, валовий надій молока — з 8352 цнт до 10 131 цнт. В останньому році семирічки артіль мала 1,5 тис. голів великої рогатої худоби.
Нових успіхів добилися члени артілі ім. Кірова у 1966 році. При посівній площі в 1138 га валовий збір зерна в колгоспі становив 22,7 тис. цнт, на 100 га сільськогосподарських угідь було одержано м’яса по 94 цнт, молока — по 424 цнт (при плані 395).
Не відстають від кіровців і трудівники артілі ім. Щорса, якою тривалий час керував орденоносець К. Я. Тягло. У 1966 році валовий збір зерна перевищував 29 тис. цнт. Пшениці зібрали по 23 цнт з га. На кожні 100 га одержано прибутку 24 040 крб. Колгосп має близько 1,5 тис. голів великої рогатої худоби, 1100 свиней, понад 600 овець.
Великі доходи, які одержують артілі від рільництва і тваринництва, дають можливість збільшувати неподільні фонди, краще озброїти господарства технікою, проводити велике будівництво, підвищувати оплату праці колгоспників. У 1966 році неподільний фонд колгоспу ім. Кірова дорівнював 1 млн. 276 тис. крб. (проти 1 млн. 90 тис. у 1965 році), а ім. Щорса — 1 млн. 127 тис. крб. На ланах обох колгоспів працюють 33 трактори, 22 комбайни, 28 автомашин та багато іншої техніки.
У селі трудяться 8 агрономів, 5 зоотехніків, 5 ветлікарів, 2 інженери, 2 плановики, 110 трактористів-машиністів, 30 шоферів. Усе це люди нових професій, яких не знало старе село.
15 років сумлінно працює в колгоспі ім. Щорса комбайнер М. І. Таран. У 1966 році при плані 350 га він скосив 463 га. Систематично перевиконують норми трактористи цієї артілі І. А. Дорошенко, Н. Н. Мильченко, І. А. Слинько. Поважають в селі одну з кращих доярок колгоспу ім. Кірова Г. І. Передерій, яка понад 20 років працює на фермі і рік у рік одержує понад 3 тис. літрів молока від кожної закріпленої за нею корови. Багато трудівників села нагороджені срібними та бронзовими медалями як учасники сільськогосподарських виставок. Це М. Д. Тесля, О. Й. Литвиненко, П. Н. Саенко, Ю. Ф. Кривобок та інші.
За невтомну і самовіддану працю орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено Г. С. Величко. Вона очолила групу ентузіастів, яка розгорнула боротьбу з ерозією грунтів. За 20 років було посаджено 300 га лісу, укріплено схили ярів. Нині навколо Лютенських Будищ шумлять чудові гаї.
Зеленим і красивим стало село. Тут провадиться велике будівництво господарських і житлових приміщень. За післявоєнні роки в Лютенських Будищах споруджено 2 електростанції, цегельний завод, лісопильню, 2 механічні млини, 2 стайні, 13 корівників, 6 телятників, 9 свинарників, 5 птахоферм, вівчарню. За семирічку колгоспники спорудили 312 житлових будинків, критих черепицею, залізом та шифером. Село повністю електрифіковане і радіофіковане.
Заможно і культурно живуть люди. У 1966 році в артілі ім. Кірова колгоспники одержали на 1 людино-день по 3 крб. 40 коп., а в колгоспі ім. Щорса — по 4 крб. 50 коп. Завдяки великим доходам, трудящі мають можливість купувати цінні речі. Тільки за 1966 рік вони придбали 56 телевізорів, близько 30 радіоприймачів, 40 велосипедів, 7 мотоциклів, багато швейних машин тощо. Щорічний товарооборот лютенсько-будищанського сільського споживчого товариства обчислюється в 500—600 тис. карбованців.
Добре налагоджено в селі медичне обслуговування населення. За останні роки тут розширено лікарню, збудовано приміщення для аптеки. У медичних закладах працюють 2 лікарі і 11 чоловік середнього медперсоналу. В Лютенських Будищах є 3 дитячі садки на 139 місць.
Давно вже немає в селі неписьменних. У середині 50-х років лютенсько-будищанська школа стала десятирічкою. У 1957 році 55 її випускників вперше одержали атестати зрілості. Майже всі вони лишилися працювати в колгоспах.
У 1966/67 навчальному році за шкільні парти сіло близько 600 учнів. їх навчають 36 педагогів, половина з них — уродженці Лютенських Будищ. При школі є інтернат і їдальня, де діти харчуються безплатно. Добре поставлена позашкільна робота. Працюють численні гуртки — технічної творчості, хімічний, географічний, літературний тощо. В музикальному гуртку діти вчаться грати на народних інструментах і фортепіано. У школі випускають рукописний журнал «Пролісок», де вміщуються кращі вірші, нариси, гуморески учнів. Школярі листуються з відомим українським радянським поетом М. П. Бажаном, батько якого народився в Лютенських Будищах, куди не раз приїздив сам поет до свого діда. Бажан охоче допомагає порадами юним талантам, подарував їм кілька своїх книг з автографами.
При школі створено консультативний пункт, де вчителі систематично подають допомогу тим, хто заочно здобуває спеціальну середню і вищу освіту. А таких у селі налічується 60 чоловік. У 1966 році правління артілі ім. Кірова відрахувало на навчання колгоспників близько 1800 крб., а ім. Щорса — 2500 карбованців. За кошти артілей в інститутах навчаються зоотехнік А. П. Гусак, будівельник Д. Н. Бондарчук, санітар І. Е. Попович та інші.
Чимало жителів села, нащадків колишніх бідняків, здобувши вищу освіту, працюють науковцями. Так, П. П. Передерій — викладач Харківського політехнічного інституту, В. С. Рижий — старший викладач Харківського університету. Уродженець Лютенських Будищ скульптор Д. П. Попович за проханням піонерів села зробив макети пам’ятників місцевим партизанам і радянським воїнам, що загинули в боротьбі з німецько-фашистськими окупантами. Ці пам’ятники будуть споруджені в центрі Лютенських Будищ.
Велика культурно-масова робота проводиться в 3 клубах села. В кожному з них є духовий оркестр, хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи. При клубах діють бібліотеки, книжковий фонд яких становить майже 13 тис. примірників. У селі на громадських засадах працює історико-краєзнавчий народний музей, який є кращим у районі. Партійні організації обох лютенсько-будищанських колгоспів уміло використовують музей для виховання молоді. Комуністи, яких в Лютенських Будищах налічується 70 чоловік, керують всім господарським, культурним і громадським життям села. Активними помічниками партійної організації є комсомольці. їх в селі 276. 90 проц. членів партійної і комсомольської організацій працюють безпосередньо у сфері виробництва — на колгоспних ланах і фермах.
Велику організаційну і виховну роботу в селі проводить місцева Рада. До її складу трудящі Лютенських Будищ обрали найдостойніших людей, які подають приклад самовідданої праці. Це І. О. Боклаг — завідуючий молочно-товарною фермою колгоспу ім. Кірова, М. І. Гусак — доярка цього ж колгоспу, М. К. Рижа — ланкова артілі ім. Щорса та багато інших. Усі 38 депутатів сільської Ради регулярно зустрічаються з виборцями для роз’яснення постанов і рішень партії та уряду, беруть активну участь у розгляді заяв трудящих тощо. На своїх засіданнях депутати сільради розв’язують найважливіші питання, пов’язані з господарським життям села, виконанням колгоспами зобов’язань по продажу державі сільськогосподарської продукції тощо. При Раді працюють 4 постійно діючі комісії — шляхового будівництва, благоустрою села, культурно-освітня і бюджетно-фінансова. Багато зусиль докладають члени комісій і самі жителі для наведення чистоти і зразкового порядку в селі. На тваринницьких фермах та у тракторних бригадах створені депутатські пости.
Активну роботу в селі проводять дільничний комітет первинної організації Червоного Хреста, товариські суди, народні дружини, жіночі, клубні і бібліотечні ради.
У Лютенських Будищах є рада, яка сприяє впровадженню нових радянських обрядів. Вона налічує 11 чоловік. Очолює її Н. П. Гусак. Члени ради допомагають організувати комсомольсько-молодіжні весілля, урочисті проводи юнаків до Радянської Армії, Свята врожаю тощо.
Міцно входять в життя молоді села вечорниці. Юнаки і дівчата співають українських та російських пісень, танцюють, влаштовують ігри, з інтересом слухають спогади старих більшовиків.
Жителі Лютенських Будищ здавна славляться своєю гостинністю. Особливо тепло вони приймали у 1964 році делегації з Угорщини і Чехословаччини. Трудівники села з гордістю розповідали про свої досягнення, показували гостям господарства колгоспів, нові житлові будинки, ділилися планами на майбутнє.
Головну увагу колгоспники Лютенських Будищ приділяють успішному виконанню рішень XXIII з’їздів КПРС та КП України, зміцненню артільної економіки, розвитку сільськогосподарського виробництва.
Н. X. ПАЙДЕМ