Опішня, Зінківський район, Полтавська область
Опішня — селище міського типу, центр Опішнянської селищної Ради, якій підпорядковані населені пункти Бухалівка, Васьки, Вільхове, Вінтенці, Говтва, Деряги, Діброва, Карабазівка, Кирякове, Коржівка, Мацки, Міські Млини, Шкідинівка, Яблучне. Розташована на підвищеному правому березі річки Ворскли, за 35 км на південь від Зінькова. Через селище пролягає шосе Полтава—Диканька—Зіньків—Гадяч. Населення — 9,5 тис. чоловік.
Місцевість, де розташована Опішня, була заселена з давніх-давен. На цій території, поблизу річки Ворскли, збереглися рештки поселення скіфських часів (V—III століття до н. е.). У центрі Опішні, в урочищі Городище, розкопано 14 напівземлянок слав’янського поселення VIII—X століття н. е.
Опішня — один з найдавніших населених пунктів України. Вже у «Книге большому чертежу» (XVII ст.) говориться про старовинні укріплення Опішні. На карті Боплана вона зазначена як місто. Назва її, мабуть, пов’язана з наявністю тут покладів гончарної глини — опоки.
Напередодні визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 рр.) Опішня входила до володінь І. Вишневецького. Під час війни з Опішні, як і з багатьох інших населених пунктів Лівобережжя, «казацкие атаманы и полковники, и сотники со всеми казаками пошли к казацкому гетману Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов». У ході визвольної війни владу польських панів на Лівобережній Україні було ліквідовано. Але їх місце незабаром зайняли українські і російські феодали. Так, Б. Хмельницький одержав від царського уряду в особисту власність місто Гадяч з навколишніми селами та містечками, в т. ч. й Опішню.
На той час Опішня («місто Опушлинське») була досить значним населеним пунктом. Про це свідчить хоча б список її жителів, які присягли на вірність Росії у 1654 році. Серед них були сотник, отаман, осавул, писар, війт, 333 козаки і 315 міщан — всього 653 чоловіка. До списку, звичайно, не потрапила міська біднота, яка становила більшість населення.
В системі військово-адміністративного управління, створеного в ході визвольної війни, Опішня була центром Опішнянської сотні, яка спочатку входила до Гадяцького, а потім до Полтавського, Зіньківського і знов до Гадяцького полків. У 1781 році Опішня ввійшла до складу Гадяцького повіту Чернігівського намісництва, в 1796 році — до Малоросійської губернії.
Опішняни ніколи не стояли осторонь від боротьби народних мас України проти іноземних загарбників та їх пособників, проти феодальних гнобителів. Вірне своїй присязі Росії, населення Опішні брало активну участь у повстанні 1658 року під проводом Мартина Пушкаря проти гетьмана І. Виговського, що намагався повернути Україну під владу Польщі. Під час повстання народних мас 1668 року недалеко від Опішні був убитий гетьман Брюховецький, який зрадив свій народ, домовившись з турецьким султаном про спільну боротьбу проти Росії.
Під час селянської війни під проводом Степана Разіна уродженець Опішні Олексій Хромий — побратим Разіна (на Дону його звали Лесько Черкашенін) зібрав на Слобідській Україні тисячний загін повстанців. Боярин Ромодановський у 1670 році доповідав царю про намір Хромого «итить через Валки на Мурахву, на Колонтаев и к Опошне для того, что де он, Алешка, бывал жителем Опошенской и жена его ныне в Опошне и чтоб ему, идучи черкаскими городами, собрать войска и итить войною под твои, великий государь, украинские города». Ромодановський вимагав від гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного захопити «жену Хромого и его, Алешку, буде он в Опошне объявитца». Отаман Хромий загинув на Дону під час нападу козацької старшини на Кагальник.
Опішня була місцем зосередження російських і українських військ під час воєнного походу проти турок і татар у 1697 році. Там відбулася воєнна рада, якою керував боярин Я. Ф. Долгорукий.
Жителі Опішні були активними учасниками народної війни на Україні проти шведських загарбників та мазепинців у 1708—1709 рр. Взимку 1709 року Мазепа викликав сотників у Ромни і наказав збирати для шведських військ провіант. Опішнянський сотник був серед тих, хто не погодився виконати це розпорядження.
Населення Опішні вело партизанську війну проти ворога. 25 лютого, коли загін шведів переправився на лівий берег Ворскли «для искания провианту», селяни і міщани вбили офіцера і 20 солдатів, а квартирмейстера взяли в полон. Місцеві жителі допомагали росіянам у великих воєнних операціях проти шведів під Опішнею.
Група російських військ, яка просувалася по лівому берегу Ворскли, 7 травня форсувала річку в районі сіл Лихачівки та Міських Млинів і з допомогою опішнян захопила місто. В цьому бою багато шведів загинуло, а 750 — росіяни взяли в полон. Вони звільнили полонених російських солдатів та офіцерів і кілька сот місцевих жителів, зігнаних в Опішню шведським командуванням для спорудження укріплень. Після цього російські війська залишили місто. Але мета операції була досягнута. Шведи відтягли сюди частину своїх сил, ослабивши наступ на Полтаву. Незабаром ворог відступив від Опішні, спаливши її дощенту.
Як свідчать історичні джерела, опішняни брали участь у будівництві Ладозького каналу. За наказом царського уряду опішнянська сотня в 1722 році послала на будівництво 232 чол. Це була, головним чином, козацька голота, яка не мала коштів, аби відкупитися від цих робіт. Повернулося з них лише 70 чоловік.
Економічне становище населення Опішні характеризувалось значною майновою нерівністю. Так, за описом 1785 року, 22 господарства зовсім не мали орної землі, їм належало тільки 32 десятини сіножатей, у 17 — було 29 десятин орної землі і 20 десятин сіножатей, 6 — мали 24 десятини орної землі і 80 десятин сіножатей. 4 великих господарства були власниками 27 десятин орної землі і 50 десятин сіножатей.
За матеріалами ревізії 1835—1838 рр., населення Опішні поділялося на «достатніх» (114 сімей), «посередніх» (293 сім’ї), «бідних» (614 сімей) і тих, що нічого не мали (93 сім’ї). Із 943 дворів Опішні 379 належали хліборобам, решта кравцям, шевцям, ковалям, ткачам, колісникам, теслярам та іншим ремісникам. У тому ж джерелі зазначалося, що у селянина Василя Стружки (6 душ сім’ї) «нема ніякого майна, а живе він у маєтку поміщиці Милорадович, в її хаті на хуторі». Степан Коваленко (йому 58 років, а синові 12) «нічого не має і проживає в богадільні». Микола Китриш теж був без господарства і жив «у сусідах» у козака Антона Єщенка. Тихін Китриш продав своє господарство в 1826 році Козловському, «який відкупився від кріпацтва», а Іван Китриш — поміщикові Коновалову. Багато жителів Опішні, які не мали чим прогодувати свої сім’ї, йшли на заробітки до Катеринославщини, Херсонщини, в Крим, на Дон.
У той час як основна маса селян і козаків Опішні зубожіла, невеличка купка заможних господарів рік у рік багатіла. Так, А. Іщенко в 1831 році скупив у місцевих жителів землі на 5 тис. крб. Цей багатій, який був власником трьох будинків в Опішні, займався чумацьким промислом. Щороку він привозив з Криму 10 возів солі і 4 вози риби. Козак І. Сень купив у 3 дворян 40 десятин за 3250 карбованців.
В результаті розвитку товарно-грошових відносин Опішня перетворювалась на значний центр торгівлі продуктами сільського господарства, ремесел і промислів. Опішнянські купці і іі, що приїжджали із Зінькова, Гадяча, Полтави тощо, на базарах і ярмарках продавали свої товари і скуповували місцеві вироби, а також фрукти й овочі. Опішня славилась фруктовими садами. Особливий попит був на опішнянські сливи, які навіть оспівані І. П. Котляревським в «Енеїді». Фрукти (свіжі, а також квашені й сушені) вивозилися далеко за межі Полтавщини.
Завдяки тому, що поблизу Опішні були поклади високоякісної глини, населення займалось гончарством. Виробляли простий і полив’яний посуд, а також кахлі для печей. Гончарні вироби продавали на місцевих торгах і в крамницях, на міських і губернських ярмарках Полтавщини, а також відправляли партіями в інші райони країни, особливо на південь. Про значний розвиток Опішні свідчить наявність у селищі поштової станції і сільського парафіального училища.
У 1863 році в Опішні було 5674 жителі, з них 738 — колишні кріпаки. Згідно з місцевим положенням про поземельне влаштування поміщицьких селян, найвищий подушний наділ польової і присадибної землі в Зіньківському повіті становив 2 3/4 десятини. Однак селяни після розкріпачення одержали наділи, значно менші за розміром, та ще й на найгірших землях. За кожну десятину присадибної землі тимчасовозобов’язані селяни мали щороку платити поміщикам 5 крб. 10 коп., а за десятину польової землі — 2 крб. 50 коп. Крім того, вони мусили відробляти 21 день на панщині.
За даними подвірного перепису 1882 року, основну масу населення Опішні становили козаки — 1009 господарств. Державні селяни (колишні рангові) мали 33 господарства, тимчасовозобов’язані — 45 господарств, міщани — 78 господарств. Більшість селян і козаків терпіли від нестачі землі і робочої худоби. Так, із 1165 господарств у 37 зовсім не було землі, 415 мали тільки садибу, 318 — до 3 десятин, 168 — від 3 до 6 десятин. І тільки 227 господарств, яким належало від 6 до 20 і більше десятин, були вдосталь забезпечені землею. 261 господарство зовсім не мало чим обробляти землю, 87 — працювали в супрязі, 117 — наймали худобу в куркулів.
Безземелля примушувало селян і козаків шукати заробітку в наймах. 80 господарств заробляли хліб з снопа у заможних селян, 58 — існували тільки за рахунок роботи по найму далеко за межами Опішні.
Під впливом соціал-демократичної агітації і революційного руху пролетаріату боротьба селянства за землю набирала більш масового й організованого характеру.
У грудні 1905 року в Опішні відбувалися селянські заворушення. Одним із їх керівників був селянин М. А. Матюх. З липня 1906 року почалося заворушення в маєтку багатіїв Штанька і Микитенка, орендованому ними у цукро-заводчика Терещенка. Місцеві селяни заявили Штанькові: «Ми самі зберемо хліб за третій сніп, а коли ти на це не згоден, то силою заберемо». У Мики-тенка вони вимагали передати їм в оренду землю по 5 крб. за десятину. В конфлікт втрутилися місцеві власті. Були заарештовані селяни Ширшов, Троцький, Малявка та інші.
Столипінська реформа ще більше загострила класове розшарування і зубожіння селянства. За третім подвірно-господарським переписом 1910 року з 1562 описаних господарств Опішні 723 мали менше ніж по 1 десятині придатної для обробітку землі, 348 — від 1 до 3 десятин, 190 — від 3 до 6 десятин; 114 — від 6 до 15 десятин, 49 — від 15 до 25 десятин, 28 — від 25 до 50 і більше десятин. Переважна більшість сільських трудівників (1071 родина) не могла прожити з свого господарства і змушена була працювати в наймах. Так, із 165 сімей ішли в найми на цілий рік 118 чоловіків і 116 жінок; 359 чол. наймались на літні роботи.
Багато з тих, хто не міг прогодуватися з землі, намагались заробляти ремісництвом. У 1910 році в Опішні було 407 гончарів, які працювали у винятково тяжких умовах, по 12—14 годин на добу. Особливо багато сил витрачали вони на добування глини. Незважаючи на примітивні знаряддя, ремісники-гончари виробляли чудовий посуд. Петербурзький професор П. А. Замятченський писав, що опішнянські гончарні вироби «відзначаються великою різноманітністю форм, малюнків, а також витонченістю. Вони відомі далеко на півдні Росії і розвозяться аж до Чорного моря». У 1912 році опішнянський посуд привернув до себе загальну увагу на виставці керамічної продукції в Полтаві. На другій Всеросійській виставці вироби опішнянських гончарів — В. Козака, Ю. Резніка, Ф. Червінки, В. Поросного — були відзначені преміями. Талановиті майстри прославили Опішню на всю Україну. Але місцеві власті зовсім не дбали про те, щоб вони мали гідну зміну, щоб тут і далі розвивалося керамічне виробництво. У 1910 році земство закрило єдину майстерню — школу гончарів, що існувала в селі з 1894 року.
Крім гончарів, у 1910 році в Опішні було 30 теслярів, 140 кравців і картузників, 590 шевців, 19 бондарів і колісників, 21 столяр, 15 ковалів і слюсарів, 13 чинбарів, 43 ткачі, 6 шаповалів, 230 візників. Серед ремісників траплялися і дуже багаті, які широко застосовували найману працю. У них працювало 556 чоловік.
Жорстока експлуатація, виснажлива праця, яка не забезпечувала навіть напівголодного існування, безпросвітні злидні, політичне безправ’я,— ось що характеризувало становище трудящих Опішні. У їхньому середовищі назрівав класовий протест. Революційну роботу серед селян і ремісників у роки першої світової війни проводив син опішнянського селянина-бідняка А. І. Заливчий. На превелику силу йому вдалося здобути середню освіту і вступити на юридичний факультет Харківського університету. З Харкова він систематично приїздив до Опішні, привозив революційну літературу, проводив бесіди з молоддю. У січні 1916 року Андрія Заливного заарештували і вислали в Тургайський край, звідки він повернувся у 1917 році.
Революційну агітацію серед трудящих Опішні проводив і виходець із селян М. Н. Суконька. Після 1910 року він працював на Катеринославщині, брав активну участь у страйковій боротьбі робітників. Під час світової війни Михайло Суконька став більшовиком. Він був активним учасником Лютневої буржуазно-демократичної і Великої Жовтневої соціалістичної революцій. Повернувшись на початку 1918 року до Опішні, М. Н. Суконька очолив Опішнянський волосний ревком, який підняв трудящих села на боротьбу проти Центральної ради. Радянську владу в Опішні було встановлено 12 січня 1918 року.
Проводячи в життя ленінські декрети, ревком почав брати на облік землю і майно поміщицьких та великих куркульських господарств і розподіляти їх серед незаможних селян. У колишньому маєтку поміщика Рубінштейна передбачалося відкрити школу. Та діяльність радянських органів перервав наступ на Україну німецьких окупантів.
Зважаючи на загрозу окупації, в Опішні було організовано загін самооборони. Коли поблизу села точились бої з німецькими окупантами і гайдамаками, місцеві контрреволюційні елементи арештували членів ревкому М. Н. Суконьку, О. Мороховця, В. Панченка, Т. Донця та інших. Захопивши у квітні 1918 року Опішню, німці розстріляли ув’язнених. У грудні 1918 року загинув А. І. Заливчий, який у складі червоногвардійського загону брав участь у бою з петлюрівцями в Чернігові (нині одна з вулиць Опішні названа його ім’ям).
Боротьбу опішнян проти німецьких окупантів очолила більшовицька партійна організація, створена на початку 1918 року.
Наприкінці цього ж року Опішня була визволена від німецьких інтервентів, але владу захопили петлюрівці. Після розгрому на Україні військ Директорії в Опішні 26 січня 1919 року знов утворився волосний ревком. До його складу входили: Є. Середа (голова), П. Кандзюба, О. Кононенко, М. Матюх та ін. Ревком відразу почав наділяти безземельних і малоземельних селян землею, в міру можливості забезпечував їх насінням, реманентом, робочою худобою. 29 березня селянські збори прийняли рішення організувати в колишній економії Рубінштейна промислово-землеробську комуну. Її головою став секретар Опішнянської партійної організації І. П. Пікулєв.
У травні 1919 року партійна організація налічувала 60 членів партії і співчуваючих. Комуністи проводили серед населення велику виховну і культурно-освітню роботу. З їх ініціативи було відкрито пролетарський клуб з читальнею. 19 березня 1919 року на своїй конференції комуністи Опішнянської волості прийняли рішення про вшанування пам’яті борців., що загинули в боях за Радянську владу. Тоді ж прах М. Н. Суконьки та інших було перенесено в центр Опішні, а в 1921 році на місці їх розстрілу споруджено пам’ятник.
Влітку 1919 року опішнянам знов довелося взятися за зброю. На цей раз вони боролися проти денікінців. Захопивши Опішню, білогвардійці розстріляли 12 чоловік і сімох кинули в катівні. Але боротьба проти ворога не припинялася. Місцеві партизани в жовтні 1919 року «робили напади, підривали і руйнували реакційну владу, а також переслідували відступаючі денікінські полчища в грудні 1919 року».
Після визволення Опішні від білогвардійців радянським і партійним органам, комсомольському осередку, створеному на початку 1920 року (секретар П. О. Греков), довелося проводити велику роботу по очищенню волості від банд Христового, Мандика, Махна. Бандити нападали на місцеві органи влади, вбивали комуністів і комсомольців, тероризували населення. Так, махновці напали на селян під час розподілу землі, схопили члена Опішнянського волревкому М. А. Матюха і закатували його. У квітні 1920 року, за рішенням Зіньківського повітпродкому, в Полтаву відправили 1500 голів великої рогатої худоби, відібраної в куркулів. Худобу охороняв загін міліції на чолі з Д. П. Церковним. В Опішні на загін напала банда Христового. Але Д. П. Церковний при підтримці місцевої міліції відбив спроби бандитів захопити худобу.
Активну боротьбу проти куркульського бандитизму провадив волосний комітет незаможних селян (голова М. Я. Мацюта), організований в Опішні у червні 1920 року. Спільними зусиллями населення, загонів ЧОП, партійних, комсомольських і радянських органів на кінець 1921 року з бандитизмом у повіті в основному було покінчено. Трудящі здобули можливість віддати всі сили відбудові господарства села.
На основі постанови ВУЦВКу від 7 березня 1923 року «Про адміністративно-територіальний поділ Полтавської губернії» був створений Опішнянський район. До нього входили населені пункти колишніх Опішнянської, Заїчинської і Нільської волостей. 6 травня загальні партійні збори Опішні обговорювали доповідь секретаря РК КП(б)У В. Соломки про зміцнення органів Радянської влади на місцях, виконання продподатку. Комуністи проводили велику роботу по охороні громадського порядку, організації шкіл, укомплектуванню вихователями дитячих будинків, налагодженню соціального забезпечення і медичного обслуговування населенння. Жителі Опішні з великим ентузіазмом відбудовували економіку села.
У 1924 році величезне горе спіткало радянських людей: 21 січня помер В. І. Ленін. 23 січня в Опішні був скликаний позачерговий районний з’їзд Рад, у якому брали участь 63 депутати, 157 представників комсомольських і профспілкових організацій, членів КНС, а також більше 500 громадян Опішні та навколишніх сіл. Трудящі району, говорилося в резолюції, «не можуть висловити того болю, якого завдала ця звістка, і клянуться ще тісніше згуртувати свої ряди навколо Комуністичної партії, ще рішучіше стати на захист великої справи Ілліча — Радянської влади. Опішнянській школі, у приміщенні якої відбувався з’їзд, присвоєно ім’я В. І. Леніна1.
Опішня швидко зростала, збільшувалась кількість її населення. На середину 20-х рр. в ній налічувалося 8559 жителів (4100 чоловіків і 4459 жінок). За постановою ВУЦВК і РНК від 1 липня 1925 року, Опішню було віднесено до розряду селищ міського типу, а з наступного року тут почала діяти селищна Рада. В 1925 році в селищі утворився перший ТСОЗ, головою якого став П. М. Мереха. У цей період Опішнянський район займав у Полтавській окрузі провідне місце за кількістю колгоспів. Проте вони губилися у масі індивідуальних господарств. У 1925 році в Опішнянському районі всього було засіяно 25 308 десятин, з яких майже 99 проц. належало одноосібникам. Значну питому вагу приватний сектор мав також у торгівлі. В Опішні налічувалось 5 державних торговельних закладів з річним оборотом 98 314 крб., кооперативних — 6 з оборотом 55 663 крб., приватних — 57 з оборотом 126 450 карбованців.
У 1929—1930 рр. під керівництвом партійної організації в Опішні почалася масова колективізація селянських господарств. Тут утворилися колгоспи: «Шлях до комуни» (голова Є. В. Середа), який об’єднав 349 господарств і мав 1020 га землі; ім. XIV партз’їзду (голова П. К. Лисенко) — 186 господарств, 1304 га землі; ім. Чапаева — 84 господарства, 232 га землі. У 1931 році було засновано артіль ім. Куйбишева (голова П. Я. Мацко) — 120 господарств, 45,2 га землі. Обслуговувала ці колгоспи Опішнянська МТС, утворена в 1930 році.
Одночасно відбувався процес кооперування опішнянських ремісників. Ще в 1926 році в Опішні було відкрито профтехшколу з керамічною виробничою майстернею, а через 3 роки створено промислову артіль «Художній керамік», яка об’єднувала кращих гончарів і рисувальників. У 1933 році побудували спеціальний керамічний завод з просторими і світлими цехами, де запроваджувалась механізація трудомістких процесів виробництва.
Опішнянська артіль «Художній керамік», спираючись на давні мистецькі традиції, застосовувала народні форми гончарних виробів, типові для Опішні рослинні орнаментальні мотиви. Її продукція — декоративний посуд (вази, глечики, миски з пишним орнаментальним оздобленням), а також фігурний (куманці, плесканці, баранці, півні та керамічні іграшки) — завжди цінилась завдяки високій художній якості, і на неї був величезний попит. Контур орнаменту на ці вироби наносили гравіровкою, а потім орнамент розмальовували різноколірними барвами природного походження (агнобами). У 1935 році артіль «Художній керамік» експонувала свою продукцію на Всеукраїнській виставці народного мистецтва в Києві, де її нагородили дипломом 1-го ступеня, а в 1937 році — на міжнародній виставці в Парижі; де одержала диплом 2-го ступеня.
У 30-х рр. в Опішні було організовано також промислову артіль «Червоний гончар», яка виготовляла домашній гончарний посуд. Після реорганізації профтехшколи (1938 рік) в селищі відкрили школу ФЗУ, в якій навчалися мистецтву художньої кераміки. В цій школі працювали 8 вчителів і 3 інструктори.
Далеко за межами Полтавщини були відомі вироби опішнянських вишивальниць та килимниць. У 1929 році ці майстерниці об’єдналися в промислову артіль ім. Н. К. Крупської. Промартіль «Шлях до кращого» об’єднувала шевців, а артіль ім. 20-річчя ВЛКСМ — кравців. В Опішні працювали райхарчокомбінат, маслозавод і вальцьовий млин, що переробляли продукти сільського господарства району.
Після напруженого трудового дня опішняни любили відпочити у своєму чудовому клубі (на 500 місць), завітати в бібліотеку, читальню, послухати радіо. Чимало з них ввечері йшли до школи. У 3 початкових, семирічній та середній школах здобували освіту не тільки діти, але й дорослі. Медичним обслуговуванням населення займалися лікарня і амбулаторія.
Повнокровним було життя опішнянських трудівників, радісною — їх вільна праця. Але війна зруйнувала мирне щастя людей.
6 жовтня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися в Опішню. В перший же день в центрі селища вороги повісили полоненого червоноармійця і тривалий час не дозволяли зняти труп. Наступного дня розстріляли двох дітей віком 5 і 7 років. Приміщення середньої школи перетворили на тюрму з камерами смертників у підвалі. В катівні було замуровано в стіну залізний прут з шістьма гаками, на яких гестапівці підвішували свої жертви. 28 березня 1942 року фашисти примусили 27 в’язнів викопати собі могилу і тут же їх розстріляли. Земля на могилі довго ворушилася, бо засипали і поранених.
Від рук окупантів загинули голова Опішнянської селищної Ради М. Д. Криса і його заступник Є. Й. Ленц, директор середньої школи М. Ф. Бородай, секретар РК ЛКСМУ В. М. Шевченко, голови колгоспів І. Й. Головченко і В. Д. Дудник, голова райради Тсоавіахіму G. Т. Куценко, інструктор РК КП(б)У Г. І. Чирка і багато інших. Колишній секретар РК КП(б)У М. Ю. Куликов, який лишився в тилу ворога для керівництва партизанським рухом на початку 1942 року загинув смертю хоробрих у сутичці з ворогом в селі Глинському. Всього розстріляно, повішено і закатовано в Опішні та районі 210 чол., вивезено до Німеччини 2600 чоловік.
Фашистські загарбники за час окупації селища спалили і розграбували колгоспи, МТС, промислові підприємства, 4 школи, лікарню, клуб, будинки, де до війни містилися райвиконком, РК КП(б)У та інші установи. Всього в Опішні знищено понад 500 будинків і різних споруд.
Як жахливий сон згадують жителі селища чорні дні окупації, що тривала до 19 вересня 1943 року.
Після визволення Опішні радянськими військами її населення під керівництвом партійної організації приступило до відбудови зруйнованого господарства. Вже на третій день було змонтовано радіовузол і електростанцію, а на шостий день видали першу продукцію керамічний завод і маслозавод.
Багато сил і енергії віддало населення відродженню сільського господарства. Вже на кінець 1944 року в МТС налічувалося 75 тракторів, які обслуговували колгоспи району. Трактористами працювали майже виключно жінки та дівчата. Трудились вони самовіддано. Так, Марія Івер виконувала норми на 190 проц., Наталія Черевань — на 130 процентів.
Поступово відбудовувалось і саме селище. Опішнянська Рада вжила енергійних заходів щодо забезпечення населення медичною допомогою. Було відкрито районну санстанцію, амбулаторію, лікарню на 50 ліжок з відділеннями: терапевтичним, інфекційним і стоматологічним, а також аптеку. Вчителі, учні та їх батьки своїми силами частково відбудували шкільні приміщення і пристосували для занять інші будинки. Не було ні парт, ні навчального приладдя, ні підручників, але і дорослі, і діти мирилися з тимчасовими труднощами. Районні організації виявляли піклування про дітей фронтовиків і сиріт. їм у школах давали гарячі сніданки і допомагали у придбанні взуття та одягу.
Йшов останній рік війни. Багато жителів Опішні боролося проти німецько-фашистських загарбників на фронтах. З газет, по радіо, з фронтових листів опішняни дізнавалися про те, що чимало їхніх земляків відзначено урядовими нагородами, а лейтенант І. Ю. Романченко удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. В листах до фронтовиків трудівники селища та району повідомляли, що вони своєю працею, своїми заощадженнями теж допомагають розгрому ворога. Так, у фонд оборони, на побудову танкової колони «Визволена Полтавщина» вони внесли близько 1,7 млн. крб. Житель села Попівки Опішнянської селищної Ради М. Булавенко віддав у фонд оборони з власних заощаджень 300 тис. крб., на які було збудовано танк.
Після закінчення війни багато фронтовиків і евакуйованих повернулося в рідне селище. Відродження господарства пішло значно швидше. У четвертій п’ятирічні колгоспи і промислові підприємства селища були повністю відбудовані. Однією з перших стала до ладу фабрика художніх виробів ім. Крупської. Робітники фабрики своїми руками піднімали її з руїн, встановлювали обладнання. В 1949 році підприємство виконало виробничий план на 105,7 проц., причому 99,9 проц. продукції видано першим сортом. Прибутки дорівнювали 56 тис. крб. Кращі виробничники — О. Лисак, М. Перерва, Л. Скиба та інші — дали 1,5—2 річні норми.
У наступні роки ці досягнення були закріплені і помножені. У своєму рапорті XXII з’їздові КПРС колектив повідомляв, що фабрика виконала план 10 місяців на 110,2 процента.
17 лютого 1965 року колектив фабрики рапортував про завершення виробничої програми останнього року семирічки. Семирічний план було виконано на 170 проц., причому вартість надпланової продукції перевищувала 1,7 млн. карбованців.
У довоєнні роки і тривалий час після війни виробництвом кераміки в Опішні займалися артіль системи промкооперації «Червоний гончар» і завод «Художній керамік». У березні 1961 року вони об’єднались у велике сучасне підприємство, яке щороку випускає продукції майже на півмільйона крб. Процес добування і переробки глини, який раніше був вузьким місцем виробництва, нині повністю механізований. У цехах, зокрема в майоліковому, збудованому в 1966 році, встановлено найновіше обладнання. Колектив заводу «Художній керамік» налічує 320 чоловік, здебільшого це люди з спеціальною художньою освітою. Гордістю підприємства є комуніст Т. Н. Демченко. Він пройшов сувору школу війни, переніс тяжке поранення і знову повернувся на завод, де працює начальником виробництва. Справжні витвори мистецтва створюють прославлені майстри Г. Н. Пошивайло, 3. П. Линник, О. Ф. Силюченко.
Продукція «Художнього кераміка» відома в усій країні і далеко за її межами. В 1964 році завод виготовив велику партію виробів для Франції. В наступному році він виконував замовлення чікагської фірми. Опішнянська кераміка демонструвалась на багатьох міжнародних виставках, була представлена на декаді української літератури і мистецтва в Москві 1960 року. До 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка умільці з Опішні виготували багато сувенірів та інших оригінальних виробів.
Добре працюють і робітники інших підприємств селища: маслозаводу, який переробляє молоко з 10 навколишніх колгоспів, Опішнянського відділення «Сільгосптехніка», що обслуговує 7 великих артілей. Але особливо багато перемог на рахунку півтисячного колективу контори розвідувального буріння, створеної в Опішні у 1953 році. За час свого існування він здав в експлуатацію кілька родовищ корисних копалин, зокрема Нільське (1961 рік) і Рибальцевське (1965 рік).
Душею колективу, його керманичем є партійна організація, що налічує 49 членів КПРС і 3 кандидати. Виходячи з того, що тільки людям, озброєним знаннями, під силу вирішення складних завдань по розвідуванню надр землі, партійна організація багато уваги приділяє підвищенню кваліфікації працівників контори. Тут створено систему короткотермінових курсів, через яку проходить основна маса дизелістів, бурильників та їх помічників.
Комуністи і комсомольці є організаторами всіх виробничих успіхів колективу. Опішнянська контора розвідувального буріння виконала семирічний план проходження свердловин на 102,6 проц. За успішне виконання завдань семирічки велика група розвідників надр нагороджена орденами і медалями.
Як бачимо, за післявоєнні роки економічний розвиток Опішні набрав нового напряму. Тут тепер переважає промисловість. У зв’язку з цим відбулися значні зміни і в соціальному складі населення. В промисловості у 1966 році працювало 1065 чол., в сільському господарстві — 940, на будівництві — 289, в торгівлі —-98, в галузі освіти і культури 136, у медичних установах — 134, в адміністративному апараті — 40 чоловік.
Хоч сільське господарство і посідає нині друге місце, але воно й тепер відіграє важливу роль у житті селища. Два опішнянські колгоспи — ім. Панаса Мирного і «Жовтень» — це великі, добре механізовані господарства.
У 1962 році вартість продукції обох колгоспів перевищувала 2 млн. крб. Від зернових культур одержано 304,8 тис. крб., технічних — 200,6 тис. крб., тваринництва і птахівництва — 600,7 тис. крб. Отже тваринництво і птахівництво дало колгоспам найбільші доходи. Саме тому розвиткові цих галузей економіки приділяється особлива увага. На останній рік семирічки опішнянські артілі мали понад 3,2 тис. голів великої рогатої худоби, близько 2,3 тис. свиней, 1,5 тис. овець, 5,2 тис. курей, кількасот гусей тощо. Не забувають колгоспники і про виробництво технічних культур, які є сировиною для харчової і легкої промисловості. У1965 році цукрові буряки були посіяні на 307 га, а соняшник — на 309 га. Виробництво на полях і фермах поступово набирає промислових рис. Машини і механізми дедалі більше заміняють працю людей. Так, у 1965 році механізована ланка П. Д. Киричка (колгосп ім. Панаса Мирного) з мінімальними затратами ручної праці виростила і зібрала по 272 цнт цукрових буряків з га на площі 80 га. В опішнянських колгоспах працює великий загін механізаторів, 4 інженери, старший економіст тощо.
Добре попрацювали трудівники селища і в 1966 році. У першому році нової п’ятирічки члени артілі ім. Панаса Мирного зібрали озимої пшениці по 21,4 цнт з га, проса — по 16,1 цнт, цукрових буряків — близько 160 цнт. Від рільництва вони мали чималий доход (понад 183 тис. крб.). На 6 фермах колгоспу налічується 939 голів великої рогатої худоби, 547 свиней, 508 овець, близько 3 тис. курей. На кожні 100 га угідь було вироблено 45,1 цнт м’яса, від кожної корови одержано по 2055 кг молока при плані 1895 кг.
Рік у рік міцніє економіка артілі, збільшується оплата праці колгоспників. Неподільний фонд колгоспу ім. Панаса Мирного становить 884,7 тис. крб. Середня оплата людинодня дорівнює 3 крб. 13 коп. Великі кошти витрачаються на капітальне, житлове і культурно-побутове будівництво.
За післявоєнні роки Опішня стала красивою і впорядкованою. Тут споруджено 1012 нових будинків загальною площею 47 тис. кв. метрів. Пі чепурні, переважно цегляні, оселі потопають у соковитій зелені садків. Вони і всередині такі ж гарні — просторі, світлі, добре умебльовані. Закінчується спорудження 16-квартирного будинку. На центральній — Жовтневій — вулиці заасфальтовано 1800 кв. м тротуарів, прокладено 4 км водопроводу тощо. До послуг населення — універмаг з широким асортиментом товарів, кілька спеціалізованих магазинів, 20 крамниць, їдалень і т. ін. Непогано налагоджено медичне обслуговування жителів. У селищі є лікарня на 75 ліжок, поліклініка, родильний будинок, протитуберкульозний диспансер, санепідстанція. Для маленьких жителів збудовано 2 дитячі садки і ясла на 200 місць. Малюки почувають себе там дуже добре. У них багато іграшок, їм весело і цікаво. В старших групах садків їх починають готувати до школи. Шкіл у селищі 3 — середня, восьмирічна і середня вечірня. В них вчиться близько 1200 учнів. Педагогічний колектив складається з 80 вчителів.
Інтелігенція Опішні, і насамперед, педагоги проводять велику культурно-освітню роботу в Будинку культури і клубі. Вони часто виступають з лекціями, допомагають розробляти репертуар драматичного, хорового, інструментального та інших гуртків і самі беруть участь у їх діяльності. Вечорами в Будинку культури з залом на 500 місць, у клубі відділення «Сільгосптехніка» (на 150 місць) завжди повно людей. Особливо багато молоді.
До послуг любителів і цінителів літератури є 5 бібліотек, загальний фонд яких дорівнює 60 тис. книжок. На бібліотечних полицях можна знайти літературу з усіх галузей знань.
За роки Радянської влади з Опішні вийшло багато висококваліфікованих спеціалістів: 22 наукові працівники, 324 вчителі, 204 інженери, 96 лікарів, 149 агрономів і зоотехніків та інших. Опішня дала радянській науці і культурі чимало визначних діячів. Серед них видатний радянський хірург, заслужений діяч науки УРСР І. Я. Дейнека (н. 1904 р.), радянський епізоотолог,. заслужений діяч науки УРСР, член-кореспондент ВАСГНІЛ І. І. Лукашев (н. 1901 р.), український народний майстер художньої кераміки І. С. Глодеревський (1848—1919 рр.), український радянський майстер народної керамічної іграшки, член Спілки художників України О. Г. Шиян (н. 1914 р.). Її твори можна бачити на виставках і серед експонатів музеїв Києва, Львова, Ленінграда, Одеси.
Заможно і культурно живуть трудівники Опішні — квітучого селища орденоносної Полтавщини.
А. С. ЧЕРЕВАНЬ