Зіньків, Зінківський район, Полтавська область
Зіньків — місто районного підпорядкування, центр Зіньківського району, важливий вузол шосейних доріг. Розташований за 83 км від Полтави і 36 км від залізничної станції Гадяч. На околиці міста протікає річка Ташань, що впадає в Псьол (Дніпровський басейн). Населення — 10,4 тис. чоловік.
Зіньківській міськраді підпорядковані населені пункти Власівка, Гавриленки, Горобії, Гусаки, Дадакалівка, Дубівка, Пеленківщина, Переліски, Пилипенки, Сиверинівка, Соколівщина, Хмарівка.
Зіньків — один із старовинних населених пунктів України. Час його заснування невідомий. Вперше згадується в документах у 1604 році. Зіньків нанесений на карту Боплана.
У роки визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 рр.) Зіньків за наказом Богдана Хмельницького було обнесено земляним валом і перетворено на фортецю. Він став сотенним містечком Полтавського, а потім Гадяцького полків. Його населення щиро вітало історичне рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. Присягу на вірність Росії склали зіньківський сотник, 2 отамани, осавул, 2 писарі, війт, бурмистр, 400 козаків, багато селян і міщан — усього 908 чоловік.
Свою вірність Переяславській угоді жителі Зінькова довели на ділі у 1658 році, приєднавшись до повстання проти гетьмана Виговського, який хотів відновити на Україні гніт польських панів. Чотири тижні вони відбивали спроби військ зрадника захопити містечко. І тільки обманом Виговському вдалося взяти Зіньків. Помщаючись над жителями за непокору, він віддав містечко на розграбування своїм союзникам татарам.
Народні маси давали рішучу відсіч спробам старшинської верхівки відірвати Україну від Росії і віддати її на поталу польським, татарським і турецьким загарбникам. Жителі м. Зінькова в листі до наказного гетьмана Якима Сомка (1661 р.) висловили свою тверду рішимість не поривати з Росією.
У 1660—1671 рр. Зіньків був центром однойменного полку, а потім знов став сотенним містечком Полтавського полку. У роки Північної війни Росії із Швецією в Зінькові точилися запеклі бої. Готуючись до рішучого опору іноземним загарбникам і зрадникові Мазепі, зіньківці спорудили нові земляні вали. Коли наприкінці 1708 року шведи підійшли до Зінькова, на його захист стали озброєні жителі містечка і навколишніх сіл (близько 4 тис. чол.). Внаслідок кровопролитних боїв ворогові вдалося захопити м. Зіньків. Він був спалений, а над його жителями інтервенти і мазепинці вчинили жорстоку розправу.
В середині XVIII століття імператриця Єлизавета пожалувала Зіньків гетьману Кирилу Розумовському на булаву разом з 203 селянами, яких фактично було перетворено на кріпаків. Панщину тут відробляли по 4 дні на тиждень. Крім сільськогосподарських робіт, селяни виконували різні повинності — ремонтували шляхи, греблі, будували млини тощо. Гетьманський універсал 1760 року ще більше закріпачив селян Лівобережжя, заборонивши їм переселятися до інших місць без письмового дозволу поміщика. Посилення кріпосницького гніту привело до розгортання гайдамацького руху і на Лівобережній Україні. У 1768 році гайдамаки під керівництвом М. Залізняка активно діяли в районі Зінькова, Куземина і Будищ, у лісі Безвідному.
Царський уряд нещадно розправлявся з народними заворушеннями на Україні. Водночас усе більше обмежувалась її автономія. У 1764 році, після остаточного скасування гетьманства, Зіньків із сотенного містечка став повітовим центром. Проте управління містом і надалі зосереджувалося в руках сотника. В 1782 році Зіньків зараховано до розряду міст Російської імперії. Було призначено городничого, встановлено герб, печатку. З травня 1783 року імператорським указом Зінькову надано пільги і привілеї такі ж, як Києву, Чернігову й Ніжину. За спеціальною грамотою, він дістав міське положення і право. Приватні володіння графа Кирила Розумовського викупила казна за 596 тис. карбованців. На той час у місті налічувалося 1089 дворів, 7212 жителів. Більшість населення становили козаки з сім’ями (4708 чол.) та міщани (1395 чол.). Серед селян дві третини (649 чол.) були кріпаками, а решта (267 чол.) належала до категорії державних селян.
На 1783 рік у Зінькові налічувалося 198 ремісників. Вони об’єднувалися в цехи: кравецький, ткацький, шевський, м’ясницький, ковальський, калачницький. Найбільше було тут шевців і чинбарів (104 чол.). Промисловість була незначною: працювало 4 пивоварні заводи, 3 сукновальні, 14 кузень, 8 водяних і 6 вітряних млинів. Основна маса населення займалася хліборобством і скотарством.
Географічне положення Зінькова сприяло розвитку торгівлі. Через місто проходили 3 поштові шляхи (на Гадяч, Полтаву та Охтирку) і 9 транспортних. На зіньківські ярмарки, яких щороку було 4, з’їжджалися купці з Курська, Тули, Калуги, Харкова, Кременчука, Полтави та інших міст. На них торгували і місцеві купці. Дворяни і козаки також провадили торговельні операції. На ярмарках продавали хліб, худобу, яку скуповували переважно російські купці, ремісничі вироби, фрукти, городину тощо. Зіньків славився своїми садами і городами. Одна з частин міста навіть називалася Цибулівкою.
В останній чверті XVIII століття в Зінькові ще зберігалися залишки міських земляних укріплень. Земляний вал оточував центральну частину міста, до якої примикав т. зв. Поділ, розташований на правому березі річки Ташані (вона тоді називалася Грунею Ташанською). Від площі, що примикала до валу, простягнулися вулиці Лисівки. Інша частина міста — Довгалівка — була розташована на лівому березі річки і називалася за ім’ям першого жителя — Довгаля.
Убогий і занедбаний вигляд мав Зіньків у XVIII столітті. Всі будинки були дерев’яні низькі і здебільшого вкриті соломою. Навіть у центрі міста переважали хатинки-мазанки з двома-трьома віконцями, а біля них — пустирі.
Та й таких хатин будувалося щороку тільки 3—7. Лише в першій половині XIX століття тут почали з’являтися кам’яні будинки під залізним дахом. Найбільш капітальною спорудою була триповерхова тюрма. У 1783 році в Зінькові було 7 церковнопарафіяльних шкіл, в яких вчилися діти заможних козаків, ремісників і селян.
На 1805 рік, коли Зіньків уже був повітовим містом Полтавської губернії, він мав 6707 жителів. Отже, за 20 років його населення не тільки не зросло, а навіть зменшилося (на 500 чоловік). Це пояснюється значною мірою тим, що козаки і селяни, які не могли прогодуватися з своїх клаптиків землі, переселялись на Дон, у Катеринославщину та інші місця. Тільки за 1798—1802 рр. було видано паспорти 1802 жителям. Частина з них ішла на сезонні заробітки, але чимало бідняків зовсім лишали рідне місто. Інші намагалися знайти заробіток в ремісництві. За рахунок хліборобського населення кількість ремісників у Зінькові за чверть століття зросла більш ніж удвоє (420 чоловік у 1808 році, проти 198— у 1783 році). Ремісники виробляли в основному взуття, тканини, гончарний посуд, столярні і ковальські вироби.
В торгівлі Зінькова важливе місце займало домоткане полотно, яке продавалося в місцевих лавках і на ярмарках. В середині XIX століття на Іллінському ярмарку в Полтаві зіньківські купці продавали щороку 500 тис. аршинів полотна і 500 тис. аршинів рядна. Багато зіньківських торгівців возили товар на Єлисаветградський ярмарок, де щороку продавали до 100 тис. аршинів полотна і стільки ж рядна. Однак з розвитком у країні бавовнопрядильних фабрик полотняне виробництво в Зінькові почало занепадати.
Значне місце у збуті кустарних виробів займали чумаки. Зіньківські чумаки провадили широкі торговельні операції на південних ринках, збуваючи там гончарні вироби, рядно, полотно, чоботи, сільськогосподарські продукти (хліб, мед, сушені фрукти тощо) і доставляючи в Зіньків сіль та рибу.
Поглиблення суспільного поділу праці, розвиток товарно-грошових відносин приводили до розкладу феодального ладу і зародження капіталізму. У Зінькові за період з 1783 по 1859 рік кількість купців та їх сімей збільшилась у 8 разів (від 33 до 264 чол.). Більш ніж удвоє зросла кількість міщан (з 1382 чол. до 3095). Зате число державних селян значно зменшилось: у 1805 році їх було 303, а в 1859 році — 1214. Частина з них потрапила в розряд поміщицьких, тобто була закріпачена. До реформи 1861 року середній наділ по Зінькову і повіту становив усього 0,8 десятини.
За підрахунками економістів, для того, щоб селянська сім’я в Полтавській губернії була забезпечена продовольством та фуражем (для худоби) і могла сплатити податки, вона мусила мати не менш як 6 десятин землі. У 1882 році в Зінькові) близько 80 проц. селянських господарств не мали цієї мінімальної норми. Із 982 господарств 27 були зовсім безземельними, 335 не мали орної землі, 257 мали тільки присадибні ділянки, 178 — до 6 десятин і тільки у 184 було по 6 десятин і більше.-На кожні 100 господарств припадали 4 безхатних (усього по Зінькову — 40). З безхатних більше половини (23 господарства) не мали й землі.
У Зінькові налічувалося 124 наймити, 119 господарств «половинщиків», які орендували землю в поміщиків за половину врожаю, і 55 господарств, що заробляли хліб із снопа. В місті переважала натуральна форма сплати оренди, бо безземельні і малоземельні селяни не мали грошей. Половинщина, ця кабальна форма господарських відносин, застосовувалась і при оренді сінокосів, збиранні і молотьбі хліба, заготівлі дров тощо. Закабалені відробітками селяни так характеризували своє становище: «Як станеш відробітки одбувати, то тільки і розмови: — Куди йдеш? — До пана.— Де був? — У пана».
Дуже скрутно було у селян і з худобою: 635 господарств зовсім не мали робочої худоби, з них 405 обробляли землю найнятими кіньми чи волами. У 1882 році на кожне селянське господарство Зінькова припадало в середньому по 1/5 коня, по 1/3 вола, по 1/5 корови і по 1/2 свині. Важким тягарем лягали на плечі селян численні податки і побори.
Обезземелення, величезні податки, непомірні викупні платежі розоряли селян, і вони мусили шукати заробітку поза землеробством. Однак у 1882 році в Зінькові не було жодного підприємства фабрично-заводського типу. А на дрібних підприємствах — 4 олійницях, 41 млині, 11 кузнях і 2 бойнях — уся вільна робоча сила не могла знайти собі застосування. Тому з 67 господарств Зінькова селяни йшли на далекі заробітки. За 1877—1896 рр. процент жінок серед заробітчан Зіньківського та Миргородського повітів зріс майже втроє.
Селяни терпіли не тільки від злиднів, а й від темряви, неписьменності. У Зінькові налічувалося чимало шкіл і училищ, але вони були майже недоступні для дітей і трудящих. У 1861 році у Зіньківському повітовому училищі (відкрито у 1815 р.) навчалося 60 учнів, у парафіяльному (відкрито у 1834 р.) — 29, у двох жіночих пансіонах (відкрито у 1858 р.) —- 33. Крім того, 29 дітей козаків і 9 — міщан відвідували недільну школу (відкрито у 1861 р.).
У 1882 році на кожні 1000 жителів припадало тільки 87 письменних. Особливо мало письменних було серед жінок: на кожних 1000 жінок — 4.
В епоху імперіалізму зубожіння селянства посилилося ще більше. Якщо в 1882 році зовсім не мали землі 27 селянських господарств, то в 1900 році — вже 75, кількість «городників» (власників присадибних ділянок) збільшилась за цей час з 257 до 467 господарств. У половини козацьких господарств (438 з 1034) не було орної землі, а з інших непривілейованих категорій населення польовий наділ мало тільки кожне четверте господарство.
Користуючися скрутного становища бідноти, багатії прибрали до своїх рук половину всіх орних земель — 2676 десятин. Значно зменшилась у зіньківських селян кількість волів, овець, корів. Навіть у більшості козаків (у 716 господарствах із 1034) не було великої рогатої худоби.
Малоземелля, нещадна експлуатація з боку поміщиків і куркулів, тяжкі податки, сваволя місцевих властей,— усе це призводило до загострення класової боротьби. Під впливом виступів робітничого класу розгорнувся революційний рух селян за землю. Як повідомляла газета «Искра» 1 травня 1902 року, цей рух охопив і Зіньківський повіт.
Полтавський комітет РСДРП проводив велику революційну роботу серед жителів Зінькова: посилав агітаторів, випускав листівки і відозви з закликами до боротьби. Тут поширювались також листівки Київського комітету РСДРП, зокрема «Ми вимагаємо народного правління». Є відомості, що в Зінькові існував комітет РСДРП, який у серпні 1905 року поширював у місті власні листівки.
У роки першої російської революції в Зінькові відбувалися значні революційні події. Однак вони мали переважно стихійний характер. Приводом до відкритого виступу зіньківців проти царизму, як згадує учасник революції 1905—1907 рр. В. С. Рубан, були арешти політичних діячів. Вранці 13 грудня 1905 року понад 5 тис. жителів Зінькова і навколишніх сіл зібрались біля поліцейського управління і зажадали звільнення політичних в’язнів. Помічник справника з сотнею стражників намагався розігнати натовп. Але повсталі оточили їх і почали роззброювати. Стражники відкрили вогонь. Було вбито селян Івана Гузя, Статівку, Циганенка і багатьох поранено. Однак це не зупинило повсталих. Вони розгромили поліцейське управління, знищили документи, телефонні апарати, перерізали телефонну лінію. Потім натовп рушив до квартири справника, але той, переодягнувшись у селянську одежу, втік до Гадяча. Слідом за ним туди прибули і члени зіньківського дворянського зібрання. Повстанці створили самоуправління і народну міліцію, начальником якої обрали П. М. Клунного. Цілий тиждень влада в Зінькові була в руках трудящих. Тільки 20 грудня з Полтави у Зіньків прибули козаки, а незабаром і загін чеченців. 36 активних учасників повстання і серед них Д. І. Нагорного, Рудя, Гурина, Гонтаренка, Ситенника та інших було заарештовано і віддано до суду.
Незважаючи на поразку революції 1905—1907 рр., вона залишила у свідомості трудящих Зінькова глибокий слід. У період реакції в місті діяв соціал-демократичний гурток. В нього входили П. М. Клунний, П. Н. Коблицький, В. С. Рубан та інші. Він проводив політичну агітацію, друкував листівки і поширював їх серед робітників і селян, організовував масовки. В січні 1910 року 9 членів гуртка, в т. ч. П. Н. Коблицького, В. С. Рубана, К. Храпача, було арештовано і заслано в Архангельську та Вологодську губернії. Ще раніше жандарми кинули за грати Клунного. Після арешту керівників гурток розпався. За час його існування в роботі гуртківців було чимало помилок, що випливали з нечіткості прийнятої ними програми. На ній, як і на грудневих подіях 1905 року в місті, відбилася політична незрілість селян і нечисленних робітників Зінькова.
У 1910 році у місті не було значної промисловості. Тільки 3 підприємства мали парові двигуни — завод штучних мінеральних вод, млин і просорушка. Крім того, тут працювали олійниця, миловарний завод, вальцьовий млин, друкарня, механічна майстерня і ковбасні заклади. Робітників було всього 86 чоловік. Серед міського населення переважали ремісники: теслярі (141 чол.), кравці (222 чол.), шевці (329 чол.), ткачі (74 чол.) та інші. Найчисленнішою групою нехліборобського населення були поденники — люди без певної професії і постійної роботи. В Зінькові їх налічувалося 494 чоловіки.
Процес пауперизації селян Зінькова зайшов на цей час дуже далеко. Тільки 10,5 проц. усіх мешканців міста жили з хліборобства. П’ята частина їх (18 проц.) була зовсім безземельна, 48,8 проц. мали менше ніж по одній десятині землі, 10,9 проц.— від 1 до 2 десятин, 6,4 проц. — від 2 до 3 десятин. Отже, 84,1 проц. селян були пролетарями або напівпролетарями з наділами землі. Про крайню убогість селян свідчать і такі дані: 56 проц. господарств зовсім не мали худоби. Один кінь припадав на 6 господарств, корова — на 8 господарств, віл — на 100 господарств. Тому тільки четверта частина селян обробляла землю своєю худобою, а решта найманою (10 проц.) і супрягою (67 проц.). Землеробська техніка була зовсім примітивна: орали сохою, сіяли рукою з торби, жали серпами, а молотили ціпами. Жили селяни в убогих хатинах, вкритих соломою, з долівкою.
На початок XX століття тут працювало 2 земські училища, де навчалися 122 хлопчики і 32 дівчинки. Була в місті і жіноча прогімназія. До сторіччя з дня народження О. С. Пушкіна (1899 р.) земство вирішило відкрити при училищах недільні школи. Однак минуло майже 2 роки, перш ніж воно одержало на це дозвіл уряду. У чоловічій недільній школі вчилося 36 неписьменних і малописьменних віком від 16 до 46 років. Понад 20 бажаючим відмовили у прийомі через відсутність місць. У жіночій недільній школі було 78 учениць віком від 12 до 19 років. У цій школі викладали 10 учителів. Всі вчителі недільних шкіл працювали безкоштовно. Навчальне приладдя для недільних шкіл придбали за рахунок мізерних земських асигнувань (200 крб.) та приватних пожертвувань (42 крб.).
Страждали трудящі і від політичного безправ’я. У земстві і міській думі засідали поміщики, куркулі, заможні козаки. Однак тут не було жодного робітника і селянина-бідняка.
Лютнева революція дала народові політичні права, але не дала ні землі, ні хліба, ні роботи. У березні 1917 року, коли до Зінькова дійшла звістка про повалення самодержавства, тут, як гриби після дощу, почали зростати буржуазні й дрібнобуржуазні організації.
З допомогою демагогічних обіцянок їм вдалося пролізти у міську думу і земство.
У середині березня в Зінькові було обрано Раду солдатських депутатів, а потім і Раду робітничих депутатів. Обидві Ради злилися і обрали виконавчий комітет, до якого увійшли представники від правих соціалістичних партій (есери та меншовики). Наприкінці травня утворилася повітова Рада селянських депутатів, але й в ІІ виконкомі переважали представники дрібнобуржуазних партій. Більшовики Гнат Бехов, Григорій Силка, Павло Кривобок, Йосип Крамаренко та ін. проводили гостру боротьбу з своїми ідейними противниками за вплив на маси. Вони закликали трудящих не слухати захисників поміщиків і буржуазії із земства й Рад, які умовляли селян не вдаватися до самочинних дій, чекати, поки Установчі збори розв’яжуть земельне питання. Під впливом більшовиків збори селян Зіньківського повіту 2 червня прийняли резолюцію, в якій говорилося, що всі землі — поміщицькі, казенні, монастирські, церковні, кабінетські тощо — мають бути передані трудовому народові без викупу. Селяни Зінькова і повіту, не чекаючи скликання Установчих зборів, силою захоплювали землю в поміщиків Бразоля, Черненка, Воздвиженського, Линника. Поміщики і куркулі просили Тимчасовий уряд захистити їх від «насилля юрби». Глава російської контрреволюції генерал Корнілов спеціальним циркуляром заборонив селянам вдаватися до «насильницьких дій», погрожуючи у разі непокори застосувати військову силу. 19 серпня Зіньківська Рада селянських депутатів, за пропозицією більшовиків, рішуче засудила цей циркуляр.
Вплив більшовиків на маси у Зінькові і повіті швидко зростав. Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції у Петрограді вони остаточно порвали з меншовиками і очолили боротьбу трудящих за встановлення в місті і повіті влади Рад. У січні 1918 року було розігнано міську думу, і влада перейшла до більшовицького ревкому. До нього входили комуністи Іван Гаманко, Іван Ромашко, Сергій Дяченко, Мефодій Івченко, Іван Потепух та інші. Полтавська губернська організація РСДРП(б) подавала більшовикам Зінькова допомогу партійними кадрами і літературою.
Здійснюючи ленінський декрет, Зіньківський повітовий земельний комітет на зборах 21—22 січня 1918 року ухвалив вилучити всі землі у нетрудових елементів і передати їх біднякам та середнякам, а також «артілям трудової обробки і трудового найму», які створювалися на поміщицьких землях. Негайно почався розподіл землі, худоби, реманенту серед найбідніших селян.
Але наступ німецьких інтервентів на Україну в лютому 1918 року тимчасово перервав радянське будівництво. 5 квітня 1918 року Зіньків був окупований військами кайзерівської Німеччини, а вже 10 квітня німецький комендант видав наказ, де вимагав негайно повернути землю поміщикам і беззаперечно підкорятися всім розпорядженням окупаційних властей. Німецький ставленик гетьман Скоропадський, який проголосив приватну власність «фундаментом культури і цивілізації», посилав каральні експедиції проти селянської бідноти, що відмовлялася повертати поміщицькі землі.
Трудящі Зінькова активно включилися в боротьбу проти німецьких окупантів та гетьманців. Комуністи і багато безпартійних влилися в регулярні частини Червоної Армії, в партизанський загін, що діяв у повіті. Він налічував 300 чоловік і мав 2 гармати і 2 кулемети. Партизани і селяни повіту робили напади на німецьких і гетьманських солдатів.
В листопаді 1918 року, після краху німецького окупаційного режиму на Україні, Зіньків тимчасово захопили війська петлюрівської Директорії. Проти них розгорнули боротьбу місцеві партизани. Вони визволили від петлюрівців не тільки окремі волості, а й ряд повітових міст. 25 січня 1919 року партизанські загони очистили від ворога Зіньків.
Земство, яке діяло в Зінькові при німцях і петлюрівцях, було ліквідоване. Владу в місті взяв військово-революційний комітет, що складався переважно з більшовиків. 23 березня 1919 року у Зінькові був скликаний з’їзд комуністичних організацій повіту. В його резолюції говорилося: «У момент далеко ще не закінченої боротьби з великою і дрібного буржуазією організація комуністів повинна звернути найсерйознішу увагу на партійне будівництво на місцях і, вливши у свої партійні комітети кращих робітників, створювати керівні органи політичного життя». До таких органів комуністи в першу чергу відносили Ради і ретельно готувалися до їх виборів.
У березні 1919 року трудящі обрали повітову Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Тоді ж почав виходити її друкований орган — газета «Известия». 12—14 червня 1919 року відбувся III Зіньківський повітовий з’їзд Рад. На ньому було 84 делегати, з них — 39 комуністів і 6 співчуваючих. Це говорить про те, що не тільки робітники, але й основна маса селян ішла за більшовиками.
Рада подавала велику допомогу робітничим продовольчим загонам, які прибули в Зіньківський повіт для збирання продрозверстки. Продзагони брали на облік хліб тільки в тих господарствах, які мали понад 30 десятин землі. За квітень—травень 1919 року вони реквізували у куркулів міста і повіту 121 тис. пудів хліба.
Велику роботу по збиранню продовольства проводили комітети бідноти, створені навесні 1919 року за рішенням повітового партійного з’їзду. Комбіди брали активну участь в організації сільськогосподарських комун, яких весною 1919 року в повіті було створено 5. Всім їм дано ім’я В. І. Леніна. До них вступили сільські бідняки і наймити. Повітова Рада всіляко допомагала комунам, і вони швидко ставали на ноги. Біднота, середняки і навіть куркулі переймали в них кращі методи господарювання.
Чимало уваги приділяла Рада культурно-освітній роботі. У 1919 році в Зінькові було відкрито початкові школи, а також перший пролетарський клуб ім. В. І. Леніна, де читались лекції, проводилися збори і мітинги, виступали самодіяльні колективи.
Однак влітку над Зіньковом знову нависла небезпека. Наприкінці червня 1919 року, коли з півдня почали наступати білогвардійські полчища Денікіна, Зіньківська повітова Рада виділила із складу виконкому військово-революційний штаб, якому передала всю повноту влади в місті і в повіті. За постановою революційного штабу, на буржуазію та спекулянтів було накладено надзвичайний податок у 10 млн. карбованців.
Понад 1000 добровольців із Зінькова і повіту вступили до лав Червоної Армії. Багато з них загинуло в боях з денікінцями під Гадяцьким бором, у тому числі військовий комісар комуніст Любченко.
Після захоплення Зінькова і повіту білогвардійцями, боротьба проти них не припинялася. Трудящі саботували всі військові розпорядження ворога, не давали продовольства і возів для військових потреб. Коли денікінці оголосили мобілізацію, на призовний пункт з’явилося всього 20—25 проц. військовозобов’язаних, але й ті по дорозі на фронт розбіглися. У повіті активно діяли народні месники. Партизанський загін, очолюваний Перехрестом, не раз завдавав відчутних ударів золотопогонникам. У цей тяжкий для Радянської Республіки час трудящі Зіньківського повіту ділом довели свою відданість справі революції. Інформаційний відділ ЦК КП(б)У у своєму зведенні відзначав, що «селянство, особливо біднота, здебільшого настроєне за Радянську владу, молодь впевнено називає себе більшовиками…»
Чотири місяці (серпень—листопад) тривав терор білогвардійців у Зінькові і повіті. Було розстріляно лікаря Д. С. Бродського і чимало активістів-комбідівців. Багатьох робітників, зокрема Родака та Костенка, піддали жорстоким тортурам у катівнях начальника карного відділу. Ворог залив місто кров’ю, але не зміг зломити опір жителів. Звістка про наближення частин Червоної Армії ще більше активізувала їх боротьбу. Вранці 4 грудня спільними діями партизанських військ Баринова, частин 9-ї дивізії і місцевого населення Зіньків було визволено від денікінців.
З допомогою штабу 9-ї дивізії 7 грудня 1919 року в місті створено революційний комітет, до складу якого ввійшли більшовики І. І. Потепух, О. П. Цюпак, П. Кривошея.
Ревком стежив за збереженням майна націоналізованих підприємств, вживав заходів для відновлення їх роботи, контролював власників дрібних приватних підприємств. Дбаючи про охорону прав трудящих, відділ праці ревкому, який очолював комуніст Андрій Лісний, проводив у життя постанову Радянського уряду про 8-годинний робочий день і страхування робітників у разі хвороби і безробіття.
З допомогою ревкому у місті і повіті було організовано міліцію, а слідом за цим волосні і сільські революційні комітети.
Наприкінці грудня 1919 року відбувся з’їзд волосних ревкомів Зіньківського повіту, який відзначив, що хижацьке хазяйнування денікінців зруйнувало весь край, і тільки напруженою працею можна добитися його відродження. «Ми вітаємо сучасну політику Радянської влади на Україні у продовольчому і земельному питаннях,— говорилося в резолюції,— і вживемо всіх заходів, аби Червона Армія і бідніше Селянство й робітництво були забезпечені хлібом, а також щоб засіяти всі землі».
Велику роль у політичному й господарському житті міста і повіту відіграли комуністи, які на початок 1920 року становили вже значну силу. Повітова партійна організація об’єднувала 24 комуністи. 15 січня 1920 року було скликано повітову конференцію більшовиків. Вона ухвалила створити по всіх волостях комуністичні осередки, провести вибори Рад, негайно приступити до організації профспілок сільськогосподарських робітників, посилити діяльність серед жінок і молоді. У повітовий Партійний комітет, обраний на конференції, ввійшли О. П. Цюпак, М. Т. Івченко, П. Кривошея, Є. Д. Середа та інші.
Згідно з рішенням партійної конференції, в березні 1920 року були проведені вибори до Зіньківської Ради робітничих і селянських депутатів. Більшість трудящих міста віддали свої голоси за комуністів. На початку квітня відбувся повітовий з’їзд Рад. У повітовий виконком ввійшли 9 комуністів і 6 боротьбистів.
Знаменною подією в житті Зінькова було створення комсомольської організації. Наприкінці березня 1920 року організовано ініціативну групу, а вже 5 травня відбулися перші збори комсомольців міста. На них обрано комітет ЛКСМУ в складі 7 чоловік. Очолив його Т. Саранча. На кінець травня 1920 року в комсомольській організації вже було 26 чоловік.
Комсомольці були бойовими помічниками комуністів. Разом з ними вони брали найактивнішу участь у проведенні продовольчої роботи у місті і повіті, а Ю. Бугаєнка та М. Поплавського комітет відрядив у Катеринославську губернію. Комсомольці М. Соболев, П. Харченко, Ф. Орленко, Г. Крамаренко та багато інших пішли добровольцями на фронт і брали участь у боротьбі проти Врангеля та білополяків.