Бистрині, Березнівський район, Ровенська область
Бистричі — село, центр сільської Ради. Розташовані на лівому березі річки Случі, за 17 км від районного центру, за 40 км від залізничної станції Моквин. Населення — 2864 чоловіка.
Про заселення території села в давньоруські часи свідчать залишки городища на околиці Бистричів. Назва села, ймовірно, походить від слова «бистрина», адже біля села річка Случ має надзвичайно швидку течію, тут багато вирів. У писемних джерелах село під назвою Городня Бистриця вперше згадується 1545 року як володіння луцького старости. За даними подимного перепису 1629 року, Бистричі вже були досить великим населеним пунктом, у якому налічувалося 98 димів.
У період селянсько-козацького повстання під проводом С. Наливайка поблизу Бистричів у 1595 році діяв загін місцевих повстанців, які називали себе «сотнею Лободи». Вони захоплювали майно та худобу в навколишніх поміщиків. Перебували повстанці в Межиріцькому замку. Наступного року через село пройшли повстанці, очолювані С. Наливайком. Деякі мешканці села приєдналися до них.
Під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. через Бистричі проходили загони Івана Богуна.
За Андрусівським договором, Бистричі лишилися під владою Польщі. їх мешканці терпіли не тільки від панського гніту. На село налітали орди кримських татар, особливо багато лиха зазнали мешканці села в 1667—1669 роках.
В умовах панування шляхетської Польщі село розвивалося дуже повільно. В 1734 році в ньому налічувалося 95 кріпацьких господарств. Наприкінці XVIII ст. у Бистричах діяло підприємство, що виробляло папір. Тут працювали 4 кріпаки.
Разом з усією Правобережною Україною Бистричі 1793 року возз’єднано з Росією. Село спочатку входило до складу Ізяславського намісництва, а з 1797 року — до Ровенського повіту Волинської губернії. За даними 1798 року, в Бистричах проживало 623 чоловіка.
На початку XIX ст. в селі налічувалося 101 господарство. В 1816 році у Бистричах діяла мануфактура, яка належала місцевому поміщику. Однак справу вів орендар. У нього працювало 11 вільнонайманих робітників. На мануфактурі був лише один верстат. Поступово підприємство розширювалося. У 1851 році в селі діяв поміщицький винокурний завод.
Розвиток продуктивних сил гальмувався феодально-кріпосницькими виробничими відносинами. Близько 300 днів на рік селяни працювали на поміщика та церкву. На обробіток своїх наділів у них майже не залишалося часу. На кінець 50-х років XIX ст. в користуванні селян було 569 десятин орної землі, 81 десятина під садибами та 202 десятини сіножатей. Приблизно половина цих угідь була непридатною. Болотні луки давали мало сіна, тому селяни не могли збільшувати поголів’я худоби. Для обробітку землі використовували дерев’яні знаряддя. Врожаї одержували низькі — сам-два, найкращі ділянки, якщо добре угноювалися, давали сам-три. Щоб проіснувати, селяни орендували землю в маєтку за велику плату.
Під час проведення селянської реформи власниця маєтку, зацікавлена в одержанні більшої суми викупних платежів, зумовила в уставній грамоті викуп селянами додаткового наділу. Земля ця була непридатною, тому громада в листопаді 1862 року вирішила викупити лише корінний наділ, а від додаткового відмовитися. Почалася тривала суперечка між селянами і власницею маєтку.
Всього в Бистринах було 95 дворів, у т. ч. 44 тяглові, 42 ніші та 9 городників. За уставною грамотою, їм належало викупити 55 десятин 1328 кв. сажнів садибної та 708 десятин 108 кв. сажнів орної землі. На оброк селяни перейшли в лютому 1863 року. В разі неспроможності сплачувати грішми, вони повинні були відробляти поміщикові по 71 робочому чоловічому дню за корінний наділ на рік, тобто щотижня по два дні влітку та по одному — взимку. Комісія, яка перевіряла виконання уставних грамот у жовтні 1863 року, визнала, що землі, нав’язані селянам за реформою, були зовсім непридатними — піски, болота. Селяни змушені були пасти худобу на парових полях, бо пасовисько тричі на літо заливала річка.
Зважаючи на польське повстання 1863 року, уряд пішов на деякі поступки селянам. У викупному акті від 17 червня 1866 року викупні платежі з 1681 крб. 28 коп. зменшено до 840 крб. 64 коп. сріблом. Враховуючи 6 проц. річних, селяни мали сплатити протягом 49 років 14 010 крб. 67 коп. сріблом. За селянами залишалося право користуватися лісом для випасу худоби та збирання хмизу, водоймами, а також дорогами, які перетинали панські землі. Власники маєтку, які неодноразово змінювалися, постійно намагалися позбавити селян цих прав. Зокрема, бельгійський підданий Бланшман, ставши власником маєтку, заборонив колишнім кріпакам випасати худобу на луках. Коли вони не підкорилися, той звернувся до суду, який став на його бік. Незважаючи на це, 50 селян вирішили використати під пасовисько урочища. Поміщицькі слуги намагалися прогнати їх, але селяни вчинили опір, попередивши, що наступного разу, коли хтось наважиться забороняти їм пасти худобу, буде вбитий, хоч за це й каратимуть.
В пореформений період Бистричі зростали. Цьому сприяло судноплавство по річці Случі. У селі була пристань, біля якої збудували великі склади. До Бистричів привозили на продаж хліб, ліс, сюди приходили на заробітки селяни.
На 1897 рік кількість жителів Бистричів зросла до 1378 чоловік. Селяни терпіли через безземелля. В той час як поміщицька родина володіла 4902 десятинами землі, селянам належало лише 1205 десятин. Напередодні першої світової війни на душу населення в селі припадало по 0,88 десятини землі. Тільки одна третина селян мала волів та коней, третина — лише волів, решта — не мала робочої худоби зовсім.
З 1866 року село стало волосним центром. Наступного року тут відкрили парафіяльну школу, в якій навчалися 6 хлопчиків і 5 дівчаток, а в 1875 році було відкрито однокласне народне училище. На 10 433 чоловіка населення волості було 2 стаціонарні ліжка.
Коли розпочалася перша світова війна, село опинилося в прифронтовій смузі. Мобілізація до армії запасних позбавила селянські господарства основного робітника. Всі сільськогосподарські роботи виконувалися жінками, стариками та підлітками. Близькість фронту також позначалася на економічному становищі місцевого населення. Численні реквізиції фуражу та продовольства, гужова повинність, зростання податків, свавілля урядовців важким тягарем лягли на плечі трудящих.
Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року породила в селян надію на розв’язання земельної проблеми. Але сподівання виявилися марними. Влітку 1917 року почалися аграрні заворушення. В цей час у село повернулися з військової служби матроси-кронштадтці Г. Гунтик, О. Осипчук і П. Ткачук. Під їх керівництвом селяни захопили 5107 десятин поміщицької землі. Це був один з перших масових виступів на Волині. Селяни почали рубати панський ліс, ділити панські землі. Вони вигнали орендарів, економа, розгромили економію. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в січні 1918 року в Бистринах було проголошено Радянську владу.
У другій половині лютого 1918 року Бистрині окупували австро-німецькі війська. Окупанти та їх прислужники — українські буржуазні націоналісти відновили поміщицьке землеволодіння. Після краху австро-німецької окупації і банкрутства буржуазно-поміщицького уряду гетьмана Скоропадського в грудні 1918 року владу захопила Директорія. Але трудяще селянство швидко розпізнало її ворожу класову суть і піднялося на боротьбу проти неї. В лютому 1919 року, під час успішного наступу 17-ї Радянської стрілецької дивізії і партизанських загонів на Березне і Костопіль, було визволено Бистрині. Проте в ході боїв вони знову опинилися під владою ворогів. Тільки в травні 1919 року частини 1-ї Української Радянської дивізії вибили з Бистричів загони Директорії. В липні в селі створено волосний комітет бідноти, за рішенням якого селяни одержали поміщицьку землю та реманент. Наступ частин польських інтервентів у серпні 1919 року перервав радянське будівництво. Польські власті вилучили в селян поміщицьке майно, розправилися з тими, хто брав участь у розподілі панських земель і реманенту. Після визволення села на початку липня 1920 року частинами 44-ї дивізії 12-ї армії у Бистринах знову були створені місцеві органи Радянської влади. Родинам червоноармійців, бідняків та селян, які потерпіли від польських загарбників, видали допомогу насінням і продовольством. Було налагоджено медичне обслуговування населення, проводилася робота щодо ліквідації неписьменності. Однак соціалістичні перетворення невдовзі були перервані. Західноукраїнські землі захопила буржуазно-поміщицька Польща. В другій половині вересня 1920 року в Бистричі вдерлися польські окупанти. Роки панування буржуазно-поміщицької Польщі були роками тяжких страждань трудового селянства.
За даними перепису 1921 року, в Бистричах налічувалося 327 дворів з населенням 1838 чоловік, в т. ч. 1714 українців, 79 поляків. Під час проведення земельної реформи, основною метою якої було створення на західноукраїнських землях соціальної опори польського буржуазного уряду в особі осадників, прискорився процес обезземелення трудового селянства.
Щоб створити земельний фонд для наділення військових осадників, 1800 га землі з Бистрицького маєтку колишнього Селянського поземельного банку забрали в казну. Раніше селяни орендували в маєтку 1150 га орної землі та 400 га пасовиськ. Крім того, вони користувалися випасами, на підставі сервітутного права. В грудні 1927 року їм відмовили в поновленні оренди. На цей час у Бистричах вже було 17 господарств осадників, яким дали 415 га землі. їм виділялися кращі землі, в одному-двох масивах. Для цього замінювали ділянки місцевих селян, що вклинювалися в наділи осадників. Таке землевпорядкування не тільки не принесло ніяких вигод малоземельним господарствам, а ще викликало великі витрати на перенесення будівель та землевпорядні роботи.
В процесі здійснення земельної реформи ревізувалося право селян на землю. Якщо спочатку уряд змушений був вважати за «орендарів» осіб, які одержали землю під час революційних подій 1917—1920 рр., то тепер їх зганяли з землі. Втратили землю й ті, що загубили документи на право володіння нею. Тим часом осадники почали здавати селянам землю в оренду, але на більш кабальних умовах: раніше селяни платили за десятину 6 пудів жита, тобто близько половини врожаю, а тепер мусили сплачувати дві третини. Крім того, орендарів зобов’язували відпрацювати за кожну десятину по 12 робочих днів щороку.
18 липня 1925 року група прогресивних депутатів сейму в своїй інтерпеляції голові ради міністрів писала про становище бистрицьких селян: «Виселені та позбавлені праці споконвічні самостійні селяни змушені залишати свої родинні вогнища та розходитись по околицях як жебраки. А деякі селяни за користування колишньою своєю землею повинні віддавати 2/3 врожаю новим власникам землі — польським осадникам».
Після ліквідації сервітутів селянам заборонили випасати на луках маєтку худобу. Але вони не визнавали цю заборону. 17 травня 1926 року лісничий та гайовий прибули на луки, де селяни пасли худобу, й почали стріляти з гвинтівок, а також побили жінку й підлітка. За розпорядженням польських урядовців лісова охорона перекрила дорогу до селянських випасів, розташованих серед лісів в урочищі Солом’яку. На тих, хто все ж намагався пасти худобу в лісах, накладали штрафи за потрави. Навіть місцеві органи т. зв. публічної безпеки визнавали, що вилучення з користування селян 270 десятин земель може викликати такі заворушення, які буде неможливо припинити без втручання військ.
Селяни неодноразово зверталися до органів влади зі скаргами. У заяві польському урядові у 1930 році вони писали: «Ми, 570 господарств, не маємо куди вигнати худобу та коней… і знаходимося у безвихідному становищі. А осадники мають велику кількість землі і навіть спекулюють нею, віддаючи на декілька років різним особам». Скарга ця залишилася без відповіді. Для трудового селянства земельна реформа буржуазно-поміщицького польського уряду була одвертим пограбуванням. «Селяни з кожним роком доходять до все більших злиднів»,— писав про становище бистрицьких жителів війт Людвипільської гміни.
Всі землі маєтку в 30-х роках було розпарцельовано і продано куркулям та польським осадникам. Малоземельні та безземельні селяни, що десятки років орендували тут землю, не мали права купувати ці ділянки. Найхарактернішою рисою господарств селян у 30-х роках було жахливе безземелля — 570 господарств володіли тільки 115 десятинами землі, в середньому на господарство припадало 0,2 десятини.
З промислових підприємств у цей період у селі діяли три вітряки, один паровий млин, кар’єр, де видобувався кварцевий пісок, який належав акціонерному товариству, три хмелярні. Кілька жителів займалися ремеслами, зокрема було 2 бондарі, 2 кравці, 2 муляри та столяри. З розвитком залізничного транспорту втратив колишнє значення водний торговий шлях по Случі, зменшилася й заготівля деревини.
Польські власті майже не дбали про розвиток освіти. Близько половини дітей шкільного віку лишалося поза школою. В Бистричах існувала чотирикласна школа, до якої було записано 290 учнів.
Селяни платили численні державні та місцеві податки — за землю, за будівлі, за заняття ремеслами, шарварковий — на ремонт і будівництво шляхів. Останній податок становив 25 проц. податку за землю. Однак цим справа не обмежувалася. Хто сплачував 12 злотих шарваркового податку, повинен був ще найняти трьох робітників та парокінну підводу, або сплатити по 3 злоті за робочий день кожного робітника і підводи — тобто ще 12 злотих.
Підтримувані місцевими властями, на селі орудували буржуазні націоналісти. Прикриваючись розмовами про захист української культури, вони фактично захищали інтереси куркульства, прагнули відвернути селянство від революційної боротьби, сіяли національну ворожнечу.
Коли Червона Армія визволила Західну Україну, жителі Бистричів створили селянський комітет, який став тимчасовим органом народної влади. У жовтні 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. їх депутати виконали народну волю — голосували за Радянську владу на західноукраїнськіх землях і возз’єднання їх в єдиній сім’ї радянських народів.
У грудні 1939 року націоналізовано бистрицькі підприємства — кварцевий кар’єр, паровий млин з круподеркою, олійнею та соломорізкою. У користування селян Бистричів та навколишніх хуторів перейшло 4960 га націоналізованої землі.
Наприкінці 1939 року в Бистричах виник комсомольський осередок. До нього входило 10 чоловік. Вожаком комсомольців стала О. П. Максименко.
Були відкриті середня школа, клуб, хата-читальня. В село стали приїжджати кінопересувки, лектори з районного центру. Селяни виявляли великий інтерес до життя народів Радянського Союзу, вчилися жити і працювати в соціалістичному суспільстві. Мешканці села одержували безплатну допомогу в медичному пункті,
18 грудня 1940 року селяни обрали Бистрицьку сільську Раду депутатів трудящих, яку очолив селянин-бідняк С. С. Царук. 1940 року в селі створено колгосп, який об’єднував 23 господарства. Головою правління став А. С. Хижак. Колгосп обробляв 223 га землі, в т. ч. 139 га орної, мав 23 голови робочої худоби. В селі створили машинно-тракторну станцію. Вона укладала з одноосібниками договори на оранку та інші види робіт.
Щасливе життя, яке принесла трудівникам Бистричів Радянська влада, тривало недовго. 6 липня 1941 року Бистричі окупували німецько-фашистські загарбники. В своїх злочинах вони спиралися на призначеного ними старосту, якому допомагали поліцаї, набрані з українських буржуазних націоналістів. Вони забирали в населення продукти, худобу, стягували численні податки. Фашисти забрали в селі 2350 голів великої рогатої худоби, 1200 овець, 650 свиней. На каторжні роботи до Німеччини примусово вивезли 150 юнаків і 100 дівчат. Окупанти і націоналісти переслідували радянських активістів, членів родин червоноармійців, 107 чоловік стратили, намагалися витравити з пам’яті селян саму згадку про Радянську владу, про колективне життя, вбити почуття людської гідності. Але це їм не вдалося. Селяни Бистричів, а також жителі навколишніх сіл всіляко допомагали партизанам загонів Д. М. Медведева, М. І. Наумова, які вели бої з фашистськими військами.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, фашисти та їх прислужники почали нищити народне добро. З 640 дворів села 570 були пошкоджені або зруйновані дощенту, в руїнах лежали будинки школи, МТС, паровий млин, три вітряки.
11 січня 1944 року Бистричі визволили частини 121-ї гвардійської Гомельської стрілецької дивізії 13-ї армії 1-го Українського фронту.
У лавах Червоної Армії перебувало 108 мешканців села, 40 з них відзначено бойовими орденами й медалями. Під Ленінградом воював один з перших сільських комсомольців — Ф. Т. Боровець, а війну він закінчив у Берліні. За бойові заслуги нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня і чотирма медалями.
Одразу ж після визволення почала працювати сільська Рада. Головним її завданням було організувати трудящих на відбудову господарства, житла, закладів освіти і культури. Спочатку довелося розчищати згарища, споруджувати землянки. Землю орали коровами. Сім’ї червоноармійців, інваліди війни, демобілізовані воїни, вдови, бідняцькі господарства одержали державну допомогу. З числа будівель, що були обліковані державою на колишніх хуторах, безплатно одержали будинки сім’ї бійців, що загинули на фронті, та інвалідів. Багатьом надали можливість придбати хати й господарські будівлі за 25—50 проц. їх вартості. До того ж, на цю купівлю їм надавалися державні кредити.
На 1 листопада 1945 року в Бистринах налічувалося 362 одноосібні господарства, користуванні яких було 1279 га землі, в т. ч. 800 га орної. Селянам допомагала ЧТС, що мала тоді лише чотири трактори. На кінець 1946 року МТС обробила землі безкінних господарств на площі 141,8 гектара.
Велика увага приділялася налагодженню медичного обслуговування, роботі шкіл та культосвітніх закладів. Вже 1944 року почав працювати фельдшерський пункт. У вересні 1945 року діти сіли за парти в початковій школі, тоді ж відкрили клуб і читальню.
Взимку 1946 року створена земельна громада, яку очолив О. С. Бухалюк. Земельна громада призвичаювала селян до колективної праці. Одночасно провадилася підготовча робота до колективізації. Ініціаторами її були бистрицькі жителі — члени парторганізації при МТС. У березні 1948 року 26 господарств об’єдналися в колгосп, у користуванні якого було 197 га землі, в т. ч. 62 га орної. Спочатку селяни усуспільнили 2 вози, 2 саней, 5 плугів, 10 борін, молотарку, віялку, 10 коней, 5 волів. Восени того ж року створено ще один колгосп, у який об’єдналися 54 господарства. Його земельний масив становив 151 га, з них 101 га орної. Колгосп мав 18 возів, 19 плугів, 20 борін, 3 культиватори, сівалку, 2 молотарки, 24 коней.
Найперше будували виробничі приміщення — стайні, корівники, зерносховища. Коли в листопаді 1950 року обидва бистрицькі колгоспи об’єдналися в одне господарство, в користуванні його було 1004 га землі, в т. ч. 614 га орної. Йому передано млин райпромкомбінату. В господарстві налічувалося 63 голови великої рогатої худоби, 34 свині, 26 овець, 97 коней. Колгосп мав 63 кінні плуги, 23 дискові борони, 6 культиваторів, 3 молотарки, 3 віялки, 38 возів.
Роботу щодо створення і організаційного зміцнення колгоспного господарства, мобілізації селянства на подолання економічних труднощів очолювала Бистрицька сільрада. Разом з комуністами вона вирішувала такі актуальні питання, як вивезення заготовленої деревини з навколишніх лісів (для цього залучалися всі селяни, які мали тягло), розробляла конкретні заходи, щоб покласти край бандитським діям окремих українських буржуазних націоналістів, які після втечі з фашистами їхніх ватажків, пішли в підпілля й продовжували шкодити радянському будівництву, вчиняли замахи на чесних радянських громадян. При Бистрицькій МТС була створена група «яструбків», що вела збройну боротьбу з оунівцями. До її складу ввійшли всі комуністи й комсомольці. Вони забезпечили охорону державного майна й збереження громадського порядку.
На 1950 рік колгосп зміг не тільки виконати всі державні поставки, а й повернути позичку. Налагоджувалися справи й в тваринництві. Щоб виконати трирічний план його розвитку, колгосп одержав державний кредит. На ці гроші закупили високопродуктивну худобу, а також провели контрактацію молодняка. Колгоспні активісти першими контрактували свою худобу. Громадське стадо зросло до 220 голів. Учні школи взяли шефство над худобою: доглядали коней, корів, овець. 1952 року в колгоспі запроваджено індивідуально-відрядну оплату праці, в бригадах створено ланки.
Радянське й колгоспне будівництво поєднувалося з громадською ідейно-виховною роботою, спрямованою на подолання приватновласницької ідеології селян. Велика заслуга в цьому місцевих учителів. Значну виховну роль виконували загальні збори селян.
Поступово зростала МТС. Збільшився її машинний парк. Тут працювали дві бригади, за якими було закріплено 8 тракторів. Кадри для МТС готувала школа механізаторів у Сарнах. 1949 року МТС виконала роботи на землях чотирьох колгоспів, обробивши 884 га землі проти 142 га в 1946 році.
Працювали гуртки ліквідації неписьменності і малописьменності. Завдяки зусиллям учителів і комсомольців у жовтні 1951 року в Бистринах вже не було жодного, хто б не знав грамоти. Одночасно сільрада вирішила питання про розширення шкільного приміщення методом народної будови. Школа в Бистринах стала семирічною. Цього ж року завершено будівництво клубу й бібліотеки, а також медичного пункту.
Державна допомога, виховна робота серед колгоспних мас сприяли значному зміцненню економіки колгоспу, підвищенню продуктивності праці. На чолі організаційної та ідейно-виховної роботи стала колгоспна парторганізація, створена 1952 року. Вона спрямовувала зусилля колгоспників на розвиток господарства, зокрема льонарства. Артіль мала свій цегельний завод, пилораму. Завдяки цьому тут широко розгорнулося не тільки громадське будівництво. Колгосп щороку допомагав зводити 15—20 індивідуальних будинків. Для утримання худоби звели два нові приміщення, кормокухню. Колгосп став мільйонером. 1956 року Бистричі повністю електрифіковано.
Але були ще й недоліки. Продуктивність худоби залишилася низькою. Невисокими були показники й у рільництві. Правильна організація праці, турбота про людей, розробка планів роботи бригад і ланок, краща організація агітаційно-масової роботи сприяли поліпшенню господарської діяльності. Вартість трудодня зросла до 3,7 крб. Уже в 1957 році ланкові льонарів Г. Ф. Кусик, М. Г. Гунтик, доярки В. Ю. Пишнюк та Г. О. Рицька були учасниками ВСГВ3.
В 1957 році колгоспу присвоєно назву «Прогрес». Через два роки до нього приєднався колгосп ім. XX з’їзду КПРС (с. Колодязне). В 1959 році господарство перейшло на грошову оплату праці, що значно сприяло підвищенню продуктивності праці. Вже наступного року вартість одного трудодня становила 6,2 карбованця. Протягом 60-х років машинний парк збільшився до 18 тракторів, 10 комбайнів, 16 автомашин. Цією технікою колгосп обробляв 3105 га землі. Зросла й урожайність. Основною технічною культурою в господарстві є льон. Якщо в 1961 році збирали з гектара 1,5 цнт волокна, то на кінець восьмої п’ятирічки — 6,6 цнт пересічно, а ланка Г. Ф. Кусик одержала по 7,5 цнт волокна льону на площі 16 гектарів.
Відрадних успіхів добилися й тваринники. Коли в 1961 році колгосп мав 830 голів великої рогатої худоби, то наприкінці восьмої п’ятирічки — 1150. Середній надій на фуражну корову становив 2027 кг, а передові доярки надоювали по 3 тис. кг молока.
Самовіддано працювали колгоспники, готуючи трудові подарунки на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. За відмінну працю 55 трудівників нагороджено Ленінською ювілейною медаллю. Доярки М. І. Польова, Г. Г. Миронець, комбайнер О. Г. Солончук та шофер І. Д. Глущук відзначені орденом «Знак Пошани».
Успішно працює в селі районне відділення «Сільгосптехніки», створене на базі реорганізованої PTC. Продукція штампувального цеху відділення надходить не тільки в усі області УРСР, але й у братні республіки — РРФСР і БРСР. Виконання плану восьмої п’ятирічки тут завершено до 5 листопада 1970 року. Бригаді ковалів присвоєно звання бригади комуністичної праці, а комсомольсько-молодіжній бригаді штампувального цеху — колективу ім. 50-річчя Ленінського комсомолу, 25 робітників нагороджено медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
В селі розташоване Бистрицьке лісництво, лісовий фонд якого становить 7506 га. Воно заготовляє лісоматеріали, гриби, березовий сік, живицю, ягоди, яблука, здійснює нові лісонасадження. На честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна 5 робітників лісництва ^відзначені Ленінською ювілейною медаллю.
За післявоєнні роки виросли фактично нові Бистричі — 600 добротних будинків, вкритих шифером і залізом. їх будували за найновішими проектами. Лише за роки восьмої п’ятирічки звели 84 будинки. Споруджено адміністративні приміщення колгоспу та «Сільгосптехніки», універмаг. В селі близько 800 хат, і майже над кожною височить антена телевізора.
Велосипеди, мотоцикли — звичайна річ на вулицях села. До побуту селян ввійшли пральні машини, холодильники тощо.
Наприкінці восьмої п’ятирічки почалася газифікація Бистричів.
Літніми місяцями в селі працюють двоє ясел. Держава відзначила орденами «Мати-героїня», «Материнська слава» та «Медалями материнства» близько 150 колгоспниць. При правлінні колгоспу створено пенсійну раду. Пенсію одержують 493 ветерани праці, грошову допомогу — багатодітні й одинокі матері.
Гордістю села є школа, перетворена в середню у 1955 році. За восьму п’ятирічку побудовано додаткове приміщення на 280 учнів. В школі працює 35 учителів, навчається 655 учнів. Школа має виробничі майстерні, обладнані електричними столярними і слюсарними верстатами, теплицю, кролеферму. Учні листуються з піонерами братніх республік і соціалістичних країн. Стало традицією відвідання випускниками школи Брестської фортеці. Школі присвоєно ім’я революціонера-матроса Г. Т. Гунтика. Є консультаційний пункт Березнівської заочної середньої школи. Багато випускників продовжують освіту у вищих навчальних закладах країни. Частина з них стала лікарями, агрономами, інженерами, тільки в Березнівському районі 19 працюють учителями, п’ять випускників — офіцери Радянської Армії.
1967 року в Бистринах відкрився будинок культури на 350 місць. У гуртках художньої самодіяльності беруть участь 236 чоловік, працює агіткультбригада. В селі є бібліотека для дорослих і шкільна бібліотека, загальний фонд яких становить 15,5 тис. томів. Газети і журнали є в кожному бистрицькому домі.
Активну роботу, спрямовану на поширення наукових і політичних знань серед населення, здійснює первинна організація товариства «Знання», в якій 35 чоловік.
Велика заслуга в досягненні успіхів колгоспного і радянського будівництва належить сільраді та парторганізаціям колгоспу і відділення «Сільгосптехніки», в складі яких 64 комуністи. У селі є 235 комсомольців. Вони допомагають вчителям в роботі з піонерами, організовують дозвілля молоді, розвивають фізкультуру й спорт.
Про разючі зміни в селі розповідає емігрант, що повернувся додому через 30 років з Аргентіни: «Село майже нічим не нагадувало ті Бистричі, якими їх я покинув. Я чув, що попалили село німці з націоналістичними песиголовцями. Але згарища не побачив жодного — хати стояли, як писанки, простяглися нові вулиці. Незабаром звелася, засяяла моя нова хата. Допомогла держава, допомогли односельці».
В центрі села височать пам’ятники В. І. Леніну, матросу Г. Т. Гунтику і обеліск землякам, які полягли, захищаючи Радянську Вітчизну.
Мешканці Бистричів люблять своє село, дбають про те, щоб воно стало ще кращим, впорядкованішим, селом зразкової соціалістичної культури.
В. О. ТИЩЕНКО