Першотравневе, Березнівський район, Ровенська область
Першотравневе (до 1962 року — Моквин) — селище міського типу, центр селищної Ради. Лежить на лівому березі Случі, за 7 км від районного центру, за 25 км від залізничної станції Моквин. Населення — 1800 чоловік. Селищній Раді підпорядковане село Новий Моквин.
На території селища виявлено поселення доби ранньої бронзи, на якому знайдено крем’яні знаряддя праці.
Вперше Моквин згадується в документах 1564 року як власність князя Б. Ф. Корецького. Після Люблінської унії Моквин ввійшов до складу Польщі. Село належало до Луцького повіту Волинського воєводства. Це було невелике поселення, в 1583 році тут налічувалося 30 димів. Під час селянсько-козацького повстання під проводом С. Наливайка (1594—1596 рр.) повстанці на чолі з Г. Лободою захопили село. До них приєдналися мешканці Моквина та сусідніх сіл і разом виступали проти місцевої шляхти.
На початку XVII ст. село значно зросло — 1629 року в Моквині налічувалося 79 димів. Село належало до Хупківської волості Луцького повіту. Воно залишалося приватновласницьким володінням, а селяни — кріпаками. їм доводилося гнути спину на панських ланах, відбувати різні повинності, терпіти знущання польських панів та релігійні утиски. В Моквині були розвинуті такі селянські промисли, як ткацтво, кошикарство, деревообробка. Всі вироби моквинці збували на торгах і ярмарках у Березному.
В період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. селяни підтримували повстанське військо. В серпні 1648 року вони виступили проти місцевого поміщика. Але виступ закінчився поразкою, активні учасники його були засуджені Луцьким гродським судом.
На початку XIX ст. у Моквині заснована суконна мануфактура, яка виробляла продукції на 3325 крб. на рік.
Школи в селі не було. Ні держава, ні пан коштів на освіту не відпускали. Зате 1848 року поміщик збудував цегляну церкву.
З розвитком товарно-грошових відносин поміщики посилювали визиск кріпаків, прагнучи одержати якомога більше ренти. Після проведення інвентарної реформи становище моквинських кріпаків не поліпшилося. За правилами, тяглові господарства повинні відбувати три чоловічі й один жіночий день панщини на тиждень. Для піших встановлювалося два чоловічі й один жіночий день. На панщині селяни працювали з своїм тяглом і реманентом. До того ж, додатково встановлювалося по 12 літніх і зимових днів, 8 — будівельних та раз на місяць кожний ніс нічну варту. Городники, що відбували будівельні дні й вартували, платили панові оброк і мусили відробити 24 дні панщини на рік. Якщо врахувати, що поміщик встановлював такі уроки, які ледве можна було виконати за два-три дні, то фактично селяни мусили весь час працювати на пана, обробляючи свої наділи вночі й у свята.
Після реформи 1861 року моквинські селяни одержали в наділ по 7,5—9,5 десятини землі. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасовозобов’язаними. За кожну десятину корінного й додаткового наділу вони мусили відпрацювати поміщикові 9,5 пішого чоловічого дня або сплатити 1 крб. 50 коп. оброку на рік.
1895 року місцевий поміщик збудував у селі підприємство для виготовлення обгорткового паперу. З ганчір’я, яке вимінювалось у населення за мідні хрестики, персні, дерев’яні гудзики, тут виробляли також низькосортний грубий картон. Ганчір’я надходило на виробництво без будь-якої дезинфекції, після роботи робітники не мали змоги помитися. Орендарі, які прагнули одержати найбільші прибутки з підприємства, зовсім не дбали про охорону праці. Часто траплялися аварії, що призводило до каліцтв. Покалічені робітники залишалися без будь-яких засобів до існування.
Прискорення розвитку капіталізму в пореформений час не минуло й Моквина. Цьому значною мірою сприяла близькість залізниці Ровно—Лунінець. Місцевий поміщик, крім паперового підприємства, збудував ще паровий млин. Щоб розширити виробництво, 1898 року він заснував Товариство картонно-паперової фабрики «Моквин». Однак фабрика розвивалась повільно, протягом першого десятиліття XX ст. на ній виробляли ту саму продукцію, що й раніше.
Водночас зростало й село. З 1866 року Моквин був волосним центром. Якщо на початку 60-х років тут проживало 435 чол., то в 1897 році — 16834.
Під час столипінщини багато моквинців переселилося на хутори за 2—5 км від Моквина. Село простягнулося на кілька кілометрів. Але й переселення не поліпшило життя. Селяни володіли мізерними наділами по 1—2 десятини, складали копійку до копійки, щоб прикупити землі, в той час як поміщик мав близько 4 тис. га різних угідь. Пересічно на душу населення в Моквині 1913 року припадало 0,88 десятини. Якщо до початку світової війни 15 проц. моквинських селян не мали робочої худоби, то в 1914 році процент їх збільшився до 225. Бідні піщані землі давали низькі врожаї — 63 пуди пшениці, 50 пудів жита, 61 пуд ячменю з десятини. Селяни мусили шукати додаткових заробітків, щоб прогодуватися. Поденна плата робітника на своїх харчах становила 60—90 копійок.
Селян обтяжували численні повинності: ремонт шляхів і мостів, обов’язки гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах, конвоювати заарештованих, давати підводи поліції та урядовцям при їхніх роз’їздах, забезпечувати паливом волосне правління й школу, нести нічну варту в селі.
З 1867 року в селі діяла парафіяльна школа. 1882 року відкрито поштову контору. Відкрите в 1909 році однокласне сільське училище розміщувалося в приватному будинку. В ньому навчалося 60 хлопчиків і 4 дівчинки. Для основної маси населення освіта лишалася недосяжною.
Не раз жителі Моквина виступали проти визискувачів. 1912 року 120 робітників паперової фабрики застрайкували на знак солідарності з робітниками Ленських золотих копалень. Страйком керував страйковий комітет.
Імперіалістична війна важким тягарем лягла на плечі селян-бідняків, розорюючи їх господарства. Поміщики у прифронтовій смузі звільнялися царським урядом від податків, селяни ж платили податки та терпіли від реквізицій і гужової повинності.
В роки війни Моквинська фабрика значно скоротила виробництво, не могла своєчасно виплачувати зарплату робітникам, що теж відбивалося на їх становищі.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року значно посилилася політична активність населення. Революційні виступи селян були спрямовані, головним чином, проти поміщицького землеволодіння. В липні 1917 року мешканці Моквина вигнали пана з маєтку, а його землі та інвентар розділили між собою.
Коли в січні 1918 року до села вступили революційні частини, в Моквині встановилася Радянська влада. Та вже в другій половині лютого Моквин окупували австро-німецькі війська. Разом з інтервентами повернувся до села й пан. Селян зігнали до фільварка, де їм було наказано негайно знести всі розібрані з маєтку речі, повернути реманент і худобу. Разом з окупантами їх прислужники сікли селян, виловлювали радянських активістів. А коли окупація зазнала краху, ту ж політику проводила петлюрівська Директорія.
На початку червня 1919 року Моквин визволили частини 3-ї дивізії прикордонних військ. 20 жителів села влилося тоді до її лав. У Моквині було створено комітет бідноти, кооперативне товариство. Хоча тоді Радянська влада в селі проіснувала тільки два місяці, вона подала-допомогу селянам в розподілі й обробітку землі, робітникам — в організації роботи фабрики, налагодила постачання населення промисловими товарами, а військ Червоної Армії — продуктами. Червоноармійці проводили в селі виховну роботу, розповсюджували революційну літературу.
В серпні 1919 року Моквин зайняли польські війська. На початку липня наступного року село визволили частини 19-ї бригади 12-ї армії. Відновилася Радянська влада. В складних воєнних обставинах налагоджувати нове життя допомагали представники Червоної Армії. У вересні 1920 року до Моквина знову вдерлися війська буржуазно-поміщицької Польщі, для трудящих настали тяжкі часи окупації, посилення експлуатації й національного гноблення. «На фабриці,— згадує пенсіонер Л. Й. Гребінець,— знову стали працювати по тринадцять годин у день. Про вихідні та відпустку ніхто й не чув».
Моквин було віднесено до Березнівської гміни Ровенського, а з 1925 року— Костопільського повіту. В ньому налічувалося 2269 мешканців. 1924 року жителів спіткало стихійне лихо. Навесні протягом 30 годин йшла злива, ріки вийшли з берегів і затопили село. Окупаційна влада нічим не допомогла потерпілим селянам.
Становище селян залишалося важким — вони терпіли від безземелля і малоземелля. Хоч в середньому наділ становив 5 га, але 350 моквинських господарств (із 639) мали ділянки 0,5—3 га. Купити землю основна маса селян не могла — десятина коштувала 340—900 злотих (за ці гроші можна було купити 5—13 корів). 506 господарств не мали сіножатей. Селяни платили численні податки й побори: грунтовий, домовий, шляховий, прибутковий, церковний, шкільний, військовий, навіть за собаку, платили за в’їзд у місто, за переправу, за проїзд через міст, за стоянку на базарі тощо.
Політика, здійснювана польським буржуазно-поміщицьким урядом, обстоювала інтереси панівних класів, тримала трудящих на грані жебрацтва і постійних злиднів. Денний заробіток робітника пересічно становив 0,8—0,9 злотого, а ціни на промислові товари були дуже високими. 1934 року, наприклад, за один пуд жита можна було купити 18 коробок сірників або 3 фунти цукру. Газета «Комуніст» — орган ЦК КП(б)У писала про становище селян: «Півтора, два, три і навіть чотири гектари на Поліссі не можуть прогодувати землевласника та його людину. Як правило, до січня вичерпуються всі запаси хліба. У березні в селянина вже немає картоплі. Основна їжа селян навесні щавель. У деяких селах цілі родини буквально пухнуть з голоду».
В Моквині не було ні лікувальних, ні санітарних закладів, через що поширювалися різні хвороби, особливо серед дітей. Прийом у приватного лікаря коштував 5—8 злотих, а виклик його додому — 8—12 злотих. Лікарський нагляд при пологах обходився в суму до 80 злотих. Тому бідняки під час хвороби зверталися до знахарів. Були поширені забобони, віра в цілющі властивості «святих місць».
На низькому рівні була й освіта. В 1930 році на кошти, зібрані з населення, побудовано приміщення для школи, бо досі класи містилися в орендованих селянських хатах. Навіть спорудження школи не вирішувало питання з навчанням. В 1936 році в тісному приміщенні один учитель навчав три групи дітей, всього 38 учнів. Навчання проводилося лише польською мовою.
У панській стайні було пристосовано приміщення під «клуб», де відбувалися збори, збирався хор селян. Керував «культурною роботою» піп.
З великою радістю у вересні 1939 року трудящі Моквина вітали Червону Армію-визволительку. Моквинці обрали Т. В. Седуна своїм депутатом до Народних Зборів Західної України, де вирішувалася їхня доля. Декларації Народних Зборів про встановлення Радянської влади і возз’єднання з УРСР були зустрінуті всенародним схваленням. Трудящі почали активно будувати нове життя. В 1939 році в Моквині створено партійну та комсомольську організації. У грудні націоналізовано паперову фабрику й лісозавод, поміщицькі землі передано безземельним і малоземельним селянам.
Спочатку обсяг виробництва паперової фабрики був невеликим — 0,4 тонни цигаркового паперу на добу. Робітники включалися в соціалістичне змагання. Протягом 1940 року колектив підприємства щоденно перевиконував план. Завдяки цьому в четвертому кварталі 1940 року фабрика вийшла переможцем у соціалістичному змаганні підприємств паперової промисловості УРСР. Колективу було вручено перехідний Червоний прапор Укрпапіртресту та грошову премію.
Коли проходили вибори до місцевих Рад, мешканці Моквина обрали до складу Ровенської обласної Ради депутатів трудящих робітника фабрики Г. Н. Карпінського. Моквинську сільраду очолив односелець А. С. Харчук. Було створено колективне господарство ім. Калініна, члени якого навесні 1940 року засіяли 215 га кращої землі.
Вже в перші дні Радянської влади в Моквині організовано хату-читальню, відкрито початкову школу з українською мовою навчання, а також сільський клуб, при якому почали працювати гуртки художньої самодіяльності.
Та настало лихоліття війни, моквинцям разом з усім радянським народом довелося братися до зброї. 5 липня 1941 року до села вдерлися фашистські війська. Гітлерівці відібрали в селян землю, яку дала їм Радянська влада, й організували на ній фільварок, примушуючи селян працювати задарма. Разом з українськими буржуазними націоналістами вони розправлялися з радянськими людьми, вбили Д. А. Баранчука, Г. Д. Баранчук, Г. Челика, А. І. Окерешка та ін. Понад 40 чоловік вивезли на фашистську каторгу до Німеччини. Мешканці села всіляко допомагали партизанам, що часто навідувалися до села, щоб покарати запроданців, знищити ворожий гарнізон. Робітники паперової фабрики ховали обладнання, селяни ухилялися від поставок окупантам продовольства.
8 січня 1944 року частини 121-ї гвардійської стрілецької дивізії визволили село. Разом з частинами регулярної армії в бойових діях брало участь партизанське з’єднання С. Ф. Маликова. Чимало моквинців пішли в Червону Армію, щоб далі громити ненависних фашистів. Шість односельців були учасниками штурму Берліна, 14 чоловік відзначено урядовими нагородами. 86 патріотів полягли в роки Великої Вітчизняної війни.
Відступаючи, загарбники руйнували все на своєму шляху. Вони завдали великої шкоди селянським господарствам, повністю вивели з ладу паперову фабрику, пограбувавши основне устаткування, знищили її житловий фонд.
Треба було терміново вживати заходів до відродження зруйнованого. Трудящі села відчували повсякденне піклування й допомогу партійних і радянських органів, їх зусилля були в першу чергу спрямовані на пуск і реконструкцію єдиної в області паперової фабрики. Жителі села систематично виходили на суботники, недільники, працюючи по 10—12 годин. На підприємстві також трудилися після закінчення робочого дня.
З Києва і Ровно до Моквина прибули кваліфіковані спеціалісти. Поповнення робочою силою відбувалося за рахунок місцевого населення. Спеціалісти безпосередньо на робочих місцях навчали молодь, було також організовано навчання в гуртках техмінімуму. Одночасно споруджували гуртожиток, їдальню, медичний пункт. Уже в серпні 1944 року частково пустили фабрику — вона давала тонну паперу щодоби. На підприємстві працювало 230 робітників. Питання піднесення виробництва не сходило з порядку денного. Однією з вирішальних ланок у цій справі було транспортування палива. До фабрики вирішили підвести вузькоколійну залізницю. Для цього виділили спеціальну бригаду будівельників. Райком партії і райвиконком мобілізували населення на суботники. Установи та підприємства району виділили 250 чоловік, а також транспорт на спорудження вузькоколійки.
Створена в 1945 році сільська комсомольська організація особливо відзначилася в організації суботників, відбудові підприємства, у створенні колгоспу, заготівлі палива, збиранні коштів до фонду Червоної Армії. 1946 року па фабриці заснована партійна організація. Вже на перших зборах комуністи розглянули питання виконання виробничих завдань. Вони звернули увагу на організацію соціалістичного змагання.
Не менш інтенсивно йшла відбудова сільського господарства. Насамперед здійснили перерозподіл землі, повернувши її селянам. Усі, чиє господарство було пошкоджено або зруйновано, одержували довготермінові кредити по 5—7 тис. крб. на будівництво житла і придбання худоби. Біднякам видавали безплатно або з великою знижкою худобу, по 10 куб. метрів будівельного лісу й паливо. Родини військовослужбовців та інваліди війни були оточені повсякденною увагою — їм допомагали в проведенні сільськогосподарських робіт, видавали грошову допомогу, звільняли від обов’язкових поставок, встановлювали інші пільги. Значну матеріальну допомогу одержали багатодітні сім’ї та одинокі матері.
Відбудові народного господарства намагалися перешкодити українські буржуазні націоналісти. Вони закатували голову сільської Ради П. Ф. Ярмольчука, спалили приміщення школи, вчинили диверсію на складі фабрики: підпалили 27 тонн целюлози і 6 тонн цигаркового паперу, забрали в селян 5 цнт борошна. За допомогою населення радянські органи знешкодили запроданців, і життя поступово нормалізувалося.
На початок 1948 року фабрику не тільки відроджено, а й докорінно перебудовано. Тут встановили локомобіль на 600 кінських сил, електрогенератор, 80 електромоторів. Для забезпечення підприємства паливом поблизу відкрили торфорозробку, де працювало 5 високопродуктивних торфових машин. Фабрика поповнилася новим обладнанням: бобінорізками, автоматичними стопорізками, очищувачами паперу, двома паровими локомобілями й паперовою машиною. Робітники вишукували резерви підвищення продуктивності праці. Рольник І. М. Ткачук перейшов на швидкісний метод роботи, скоротивши час на операцію в 1,5 раза. СіточникМ. Я. Примаченко збільшив на 75 проц. швидкість роботи паперової машини, П. Г. Ярмольчук перевиконував норми виробітку при відмінній якості напівмаси. Завдяки цьому колектив працівників достроково виконав план четвертої п’ятирічки, не раз завойовував перехідні червоні прапори.
Поступово відроджувалося й сільське господарство. Сільрада спільно з партійною та комсомольською організаціями налагодила роботу земельної громади, жіночої ради, створила ініціативну групу для організації колгоспу, до якої ввійшло 9 бідняцьких господарств. У 1948 році на базі поміщицького маєтку та усуспільнених земель в Моквині організовано три колгоспи.
В селі працювала чотирирічна школа, яка в 1946 році стала семирічною. Для малописьменної молоді відкрили 3-й та 4-й вечірні класи, де навчався 31 чол.. Комсомольці створили гуртки для ліквідації неписьменності і малописьменності, політичний та агрономічний, а також колектив художньої самодіяльності. Зважаючи на недостатній освітній рівень багатьох мешканців села, в хаті-читальні організовували колективні читки літератури. До села приїздили лектори, демонструвалися кінофільми. З кожним днем змінювався і зовнішній вигляд Моквина. В 1947 році відбудовано гуртожиток для робітників і службовців паперової фабрики. Швидкими темпами споруджували клуб, крамницю, контору фабрики.
А коли загоїли рани, завдані фашистським нашестям, трудящі Моквина з запалом розгорнули боротьбу за дальший розвиток промислового і колгоспного виробництва, культури, підвищення матеріального добробуту. За період п’ятої і шостої п’ятирічок капітально відремонтовано і реконструйовано основний виробничий корпус паперової фабрики, повністю замінено обладнання. Значну увагу приділяли підвищенню культури виробництва. Колектив цього підприємства по праву став вважатися одним з кращих у районі.
1950 року в Моквині завершено колективізацію сільського господарства. Зусилля колгоспників спрямовувалися на дальший розвиток усіх галузей виробництва, на широке застосування техніки. 1952 року відбулося об’єднання двох невеликих артілей, з яких створено колгосп ім. Кірова, а в 1954 році до нього приєдналася і третя артіль. Укрупнене господарство мало 1604 га орної землі, 760 га сіножатей. З територіальних партійної і комсомольської організацій виділилися колгоспні. Комуністи та комсомольці очолили похід колгоспників за дальшу механізацію виробництва. Першою трактористкою в Моквині стала комсомолка Г. А. Сенюк. Тоді в колгоспі було збудовано два механізовані корівники, два телятники, два свинарники, ремонтну майстерню. За шосту п’ятирічку колгосп зібрав 3240 тонн зерна, 2940 тонн картоплі, 138,4 тонни льоноволокна, виробив 212,6 тонни м’яса та 942,1 тонни молока. Порівняно з 1950 роком всі показники зросли більш як в три рази.
Роки п’ятої та шостої п’ятирічок були періодом істотного поліпшення добробуту трудящих, дальшого розвитку культури. Грошові прибутки колгоспу за цей час досягли 325,1 тис. крб. (у 1950 році — 12,1 тис. крб.). Фонд заробітної плати робітників паперової фабрики порівняно з 1945 роком зріс на 222,3 проц. В селі стали до ладу магазин, їдальня, дитячий садок та ясла. Забруковано дві вулиці, з’явилися дві нові. В Моквині за десятиліття виросло 128 індивідуальних будинків, зведено будинок культури на 250 місць, відкрито середню й восьмирічну школи.
Культурно-побутове будівництво дедалі набирало ще більшого розмаху. Воно було спрямоване на дальший благоустрій, максимальне задоволення всіх потреб трудящих. 1962 року Моквин віднесено до категорії селищ міського типу й перейменовано на Першотравневе. 1965 року селище підключено до Добротворської ДРЕС. Автобусним сполученням воно зв’язане з районним та обласним центрами. Всі вулиці обладнано електричними ліхтарями, обсаджено декоративними деревами. Збільшилася й кількість вулиць — за семирічку й восьму п’ятирічку, крім комунальних будинків, зведено близько 150 індивідуальних. З’явилася нова лікарня на 100 ліжок, почалася газифікація; упорядковано селищний парк, встановлено обеліск односельцям, полеглим у роки Великої Вітчизняної війни, та пам’ятник В. І. Леніну.
Підключення селища до високовольтної електромережі дало можливість реконструювати освітлення та механізувати трудомісткі процеси в колгоспі. Оранка, сівба, збирання зернових повністю виконуються технікою. Наближається до повного завершення й механізація вирощування та збирання картоплі, цукрових буряків. На полях працюють 17 тракторів, 6 зернових та 4 картоплезбиральні комбайни, 12 автомашин. З 1966 року колгосп перейшов на гарантовану щомісячну оплату.
На дев’яту п’ятирічку заплановано значний розвиток колгоспного тваринництва. Порівняно з 1970 роком його кормова база розшириться на 40 проц. Будуть збудовані два механізовані телятники. Продуктивність праці зросте на 20 проц. Заплановано також завершити механізацію всіх процесів вирощування кукурудзи й картоплі, на 20 проц. збільшити валовий збір зерна.
Для колективу паперової фабрики 60-і роки були періодом дальшої реконструкції, переходу на випуск нових видів продукції. За цей час тут збудовано нові приміщення котельні та варочного цеху, реконструйовано приміщення паперового цеху, збудовано серветковий, хлорний та ганчірний відділи, введено в дію очисні споруди для стічних вод. Немає жодної вирішальної ділянки виробництва, де б не було встановлено нове обладнання: це конічний млин, ганчіркорубка, товарні роли, вантажні ліфти, механізми для подавання сировини, гасіння й розмішування вапна тощо. На кінець восьмої п’ятирічки фабрика випускала 6732 тонни паперу, 4137 тис. пачок серветок, 283 тис. пачок друкарського паперу, 6,7 тис. пачок столового паперу. За роки Радянської влади вона перетворилася на велике сучасне підприємство.
На рахунку паперовиків багато хороших трудових починань. Наприкінці 1969 року вони виступили з ініціативою зекономити до 100-річного ювілею В. І. Леніна стільки сировини, матеріалів та електроенергії, щоб на них підприємство змогло працювати протягом одного дня. Завдання восьмої п’ятирічки колектив фабрики виконав 22 жовтня 1970 року. В першому році дев’ятої п’ятирічки колектив фабрики взяв соціалістичне зобов’язання виробити 1415 тонн цигаркового паперу при плані 1330 тонн. Фактично ж виробив 1416 тонн. Лише за один цей рік впроваджено 54 раціоналізаторські пропозиції. На фабриці є дві бригади та 139 робітників, яким присвоєно звання колективів та ударників комуністичної праці. Першотравнева паперова фабрика випускає сигаретні бобіни, що йдуть на виробництво сигарет вищого гатунку. Свою продукцію вона відправляє до 53 міст країни. Папір іде також на експорт, зокрема на Кубу, до Монголії, НДР.
На початку дев’ятої п’ятирічки фабрика перейшла на рідке паливо. Почалася реконструкція вентиляції й опалення, будується цех для виробництва діазотипної кальки і прозорого креслярського паперу.
Значно зміцніли зв’язки колгоспу і фабрики у вирішенні актуальних питань виробництва і побуту. За безпосередньою участю робітників електрифіковано колгоспні ферми, а колектив фабрики активно допомагає в збиранні врожаю.
У першотравневих середній, восьмирічній та початковій школах навчається 778 учнів, працює 52 учителі (1939 року в Моквині було тільки 5 вчителів). Багато випускників шкіл продовжують навчання. 1970 року в технікумах навчалося 32, у вищих навчальних закладах — 22 чоловіка.
Зміцніла база та розширилася сітка культосвітніх закладів селища. Якщо в 1953 році бібліотека фабрики налічувала 800 книг, то в 1971 році її фонд зріс до 3500 примірників. З 1955 року діє бібліотека при середній школі, книжковий фонд якої налічує 6 тис. примірників, селищна бібліотека має 10 тис. книг. Працівники бібліотек та їх актив розповсюджують книги, проводять читацькі конференції, диспути, огляди художньої і політичної літератури, влаштовують стенди, вітрини.
При селищному будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності, що налічують 285 чоловік. Вони виступають з концертами на сцені та виходять на виробничі дільниці з агіткультбригадами. В будинку культури відбуваються зустрічі з учасниками революційних подій 1917 року, бійцями та партизанами Великої Вітчизняної війни і ветеранами праці. Організовуються тематичні вечори та вечори відпочинку, лекції і бесіди за круглим столом з різноманітної тематики.
Депутати Першотравневої селищної Ради добре дбають про благоустрій селища та поліпшення побутових умов трудящих. При виконкомі діє комісія для впровадження радянських свят та обрядів. До неї входять представники колгоспу, фабрики, школи, клубів, бібліотек, керівники партійних, комсомольських і профспілкових організацій. Одні займаються організаційною роботою, створенням необхідної матеріальної бази для нової обрядності, інші — вивчають все цікаве в новій обрядності, збирають зразки усної народної творчості, записують обрядові пісні, а потім розробляють проведення нового обряду. їх в Першотравневому вже запроваджено декілька. Яскравими барвами прикрасилася побутова обрядність — реєстрація шлюбу, срібне та золоте весілля. Прадавнє народне новорічне поздоровлення — щедрування та засівання — очищено від релігійних нашарувань і збагатилося сучасним змістом. Радянські щедрівки виражають нові відносини у праці й побуті, оспівують передовиків виробництва. Весело святкують у Першотравневому обжинки, відзначають дні трудової слави, проводи на пенсію.
Урочисто відзначається день народження радянської людини. Ця традиція вийшла за вузькі сімейні рамки. Весь церемоніал відбувається в клубі, супроводжується піснями, музикою, палкими поздоровленнями.
На паперовій фабриці урочисто приймають нове поповнення робітничого класу. Це водночас передача трудової естафети ветеранами праці молодому поколінню. Церемоніал посвячення в робітники є не тільки засобом виховання молоді, а й підсиленням відповідальності керівників підприємства та кадрових робітників, які мають стати вихователями і наставниками трудової зміни. Так само відбувається й посвячення молоді в хлібороби. Це свято має деякі спільні риси з робітничим, але тут підкреслюється зв’язок трудівника з землею, виховується повага й любов до сільськогосподарської професії.
У Першотравневому набув чинності звичай, пройнятий патріотичним пафосом,— урочисті проводи юнаків до Радянської Армії. Починається він з відвідування кімнати бойової слави, де відбувається зустріч з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Їх розповіді доповнюють численні експонати на теми: .«Вони боролися за Вітчизну-матір», «Вони завжди житимуть в наших серцях», «Бути воїном Радянської Армії — велика честь», фото і документи бойової доблесті колишніх фронтовиків та народних месників, які зараз працюють на фабриці та в колгоспі. Потім під звуки військового маршу майбутні воїни разом з ветеранами крокують до обеліску на честь загиблих радянських бійців для вшанування їх пам’яті.
В урочистій обстановці в будинку культури один з ветеранів зачитує наказ призовникові від жителів Першотравневого. Юні ленінці вручають наказ кожному з своїх старших друзів, що йдуть в армію, а також мішечок з червоного атласу, в якому зашита жменька рідної землі. Один за одним опускаються майбутні воїни на коліна і цілують багряне полотнище. Потім лунає клятва землякам: «Йдучи до Радянської Армії на дійсну військову службу, перед цим прапором урочисто обіцяю служити гідно і чесно, виховувати в собі якості, необхідні захисникові соціалістичної Батьківщини. Клянусь завжди бути готовим за наказом нашого рідного уряду стати на захист Союзу Радянських Соціалістичних Республік, боротися мужньо і вміло, не шкодуючи власного життя для перемоги над ворогом. Обіцяю продовжувати бойову славу батьків і старших братів!». Підписаний майбутнім воїном текст урочистої обіцянки вивішується в кімнаті бойової слави на стенді поруч з фотографіями призовників. Він зберігається тут аж до їх повернення з армії. На закінчення вечора дівчата дарують призовникам рушники, на яких розписалися друзі, всі підписи дівчата вишили різнокольоровими нитками. Потім вирушають до парку на солдатську алею, де кожен з майбутніх воїнів саджає дерево. Цій солдатській алеї уже 6 років. Сюди приходять батьки, матері, хлопці й дівчата, чиї сини і друзі служать в армії. Проводи в різний час у деталях не однакові. Але завжди вони проходять урочисто і пройняті гордістю за наше сьогодення.
Вихованню комуністичної моралі, поліпшенню виробничого процесу та організації доброго відпочинку допомагають лектори, пропагандисти, агітатори. В трьох партійних та трьох комсомольських організаціях на обліку 98 комуністів і 228 комсомольців. В селищі працюють дві первинні організації товариства «Знання», вони налічують 53 лектори.
Трудівники Першотравневого гідно зустріли 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. 52 передовики колгоспного виробництва і 27 новаторів паперової фабрики удостоєні високої урядової нагороди — Ленінської ювілейної медалі. За успіхи у виконанні виробничих завдань чотири робітники й два колгоспники нагороджені орденами й медалями СРСР. Серед них слюсар паперової фабрики Є. П. Сенюк — орденом Трудового Червоного Прапора, начальник транспортного цеху Л. Ф. Цимбалюк та ланкова колгоспу ім. Кірова О. Ю. Сухан — орденом «Знак Пошани».
Виконуючи рішення XXIV з’їзду КПРС, трудящі Першотравневого впевнено крокують у світле майбутнє, примножуючи багатство і славу рідної країни.
В. І. КАСЬЯН