Соснове, Березнівський район, Ровенська область
Соснове (до 1946 року — Людвипіль) — селище міського типу (з 1959 року), центр селищної Ради. Розташоване на лівому березі річки Случі, за 25 км від районного центру, за 50 км від залізничної станції Моквин. Населення — 2000 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Адамівка, Великі Селища, Білля, Глибочок, Іванівка.
Про заселення території селища з давніх-давен свідчать численні археологічні пам’ятки. Тут виявлено поховання доби бронзи, знайдено скарб римських монет II — початку III ст. 1937 року в урочищі Могилки, що недалеко Соснового, розкопані кургани часів давньої Русі. В одному з них виявлено срібний витий перстень.
Людвипіль засновано в 1708 році мешканцями містечка Губкова, яке було зруйноване вщент шведськими військами. Хто вцілів після штурму, а також після епідемії чуми, яка спалахнула тоді, оселився на лівому березі Случі. Тривалий час поселення перебувало у володінні польських поміщиків. За користування землею селяни зобов’язані були відбувати феодальні повинності. В Людвиполі був фільварок. Власник його намагався передусім розвивати землеробство, яке велося в той період за трипільною системою. В основному вирощували жито, ячмінь та овес. Селяни, крім повинностей на користь феодала, сплачували податок церкві — десятину.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Людвипіль 1795 року включено до складу Ровенського повіту. В 1798 році у Людвиполі був 141 двір, де проживало 860 чоловік, а в 1812 році кількість дворів зменшилась до 115, населення — до 740 чоловік.
Процес розкладу феодально-кріпосницьких і розвитку капіталістичних відносин охопив і Людвипіль. На початку XIX ст. тут діяла суконна мануфактура. В 1850 році у Людвиполі відкрито паперову фабрику, яка працювала на місцевій сировині. Поміщик заснував винокурний завод. Значного поширення набули кустарні промисли — обробка дерева, бондарство, виготовлення обручів, гончарство. Завдяки вигідному розташуванню — через Людвипіль йшли торгові шляхи з Корця на Березне, Стенань, Вербче, Пінськ — швидко розвивалася торгівля. Водним шляхом сплавляли ліс і перевозили різні товари. Тільки в 1850 році від людвипільської пристані відправлено 89 плотів з товарами на 27,5 тис. карбованців.
В середині XIX ст. у Людвиполі налічувалося 80 будинків, населення — близько 670 чоловік, понад 60 проц. з них займалися землеробством, решта — кустарними промислами, торгівлею, сплавом лісу.
Скасування кріпосного права не поліпшило економічного становища селян. За викупним актом, усі людвипільські селяни мали викупити 1029 десятин землі. Починаючи з 1 вересня 1863 року, громада сплачувала 564 крб. 38 коп. сріблом щорічно. У володінні поміщика залишилося 5127 десятин землі.
Після реформи 1861 року прискорився розвиток промисловості в Людвиполі. Розширилося виробництво на паперовій та суконній фабриках, виникло ще кілька дрібних підприємств. Однак у 1867 році робітники спалили паперову фабрику, а суконна згоріла в 1879 році. За даними 1884 року, в Людвиполі був пивзавод, кілька боєнь, 22 невеликі крамниці. На рік проводилося три ярмарки і щотижня — базари. З 1866 року Людвипіль був центром волості, він належав до категорії містечок. В ньому проживало 850 мешканців, а на кінець століття кількість їх зросла до 1428 чоловік.
Медична допомога населенню запроваджена тільки на початку XX ст. 1913 року мешканців села обслуговували лікар і акушерка та одна приватна аптека.
Першу парафіяльну школу в селі відкрито 1867 року. В ній навчалося всього 7 хлопчиків. 1902 року почало працювати двокласне сільське училище, його відвідувало 89 хлопчиків і 25 дівчаток. 1913 року в містечку відкрито поштово-телеграфну контору.
На початку XX ст. зріс обсяг промислового виробництва. Вартість продукції винокурного заводу становила 1 млн. крб. У Людвиполі був збудований млин, на якому працювало вісім робітників. Кращі землі навколо Людвиполя належали поміщикові. Його земельний масив становив уже 15 540 десятин. А мешканці містечка, що займалися хліборобством, терпіли від безземелля й малоземелля.
В роки першої світової війни господарство Людвиполя занепало. Воєнні дії безпосередньо не зачепили Людвипільської волості, але мобілізація чоловіків до армії позбавила господарства основної робочої сили. До того ж, значну частину худоби було реквізовано для потреб фронту, а також забрано на різні роботи, пов’язані з війною. Це важко відбилося на господарстві. Значна частина хліба лишилася необмолоченою на зиму 1914 —1915 рр. Надзвичайно погіршилося продовольче становище.
Під впливом Лютневої революції та агітації революційних матросів Балтійського флоту О. К. Осипчука та Г. Т. Гунтика у червні 1917 року у Людвипільській волості відбулися заворушення селян. А в липні населення Людвиполя відмовилося від участі у виборах до волосного земства. Як тільки стало відомо про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, в листопаді 1917 року мешканці Людвиполя та прилеглих сіл почали активно виступати проти поміщицького землеволодіння.
У січні 1918 року у Людвиполі встановлено Радянську владу. З 20 лютого до середини грудня 1918 року Людвипіль був окупований австро-німецькими військами, які відновили буржуазно-поміщицький лад. З кінця року він перебував під владою петлюрівців. В кінці травня 1919 року Людвипіль визволили частини 1-ї Української радянської дивізії. 4 червня 1919 року в Людвиполі створено волосний революційний комітет у складі 10 чоловік, а на початку серпня — волосний комітет бідноти і 7 комітетів бідноти у селах волості. Волосний революційний комітет організував маси на розв’язання продовольчої проблеми та налагодження допомоги Червоній Армії. З’їзд волосних революційних комітетів і комбідів Ровенського повіту, на якому були представники від Людвиполя, ухвалив 1 липня 1919 року резолюцію про запровадження хлібної монополії та твердих цін, боротьбу на місцях з спекулянтами, куркулями, про допомогу Червоній Армії хлібом, фуражем, кіньми. Проводити цю роботу Людвипольському ревкому й комітету бідноти доводилося в тяжких умовах — не вистачало найнеобхідніших товарів: мануфактури, хліба, гасу, мила, солі. Лютували віспа й тиф, не було медичної допомоги. Куркулі проводили антирадянську агітацію, великого розмаху набрали спекуляція, бандитизм. Радянському будівництву перешкодив наступ військ буржуазно-поміщицької Польщі, які в серпні 1919 року зайняли Людвипіль. 5 липня 1920 року його визволили війська 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії. Однак у вересні радянські війська змушені були залишити західноукраїнські землі, а за Ризьким договором вони відійшли до Польщі.
В 1921 році у Людвиполі налічувалося 180 будинків і понад 1200 чоловік населення. Він вважався Містечком, належав до Ровенського повіту, а з 1925 року до новоствореного Костопільського повіту, став центром Людвипільської гміни, до якої входило 73 громади.
Жителі Людвиполя, не маючи змоги виплачувати високі податки, зверталися до міністерства внутрішніх справ із скаргою на неправильне оподаткування і просили зменшити суму податків. Селяни за клаптики піщаної землі змушені платити великі суми поземельного податку. Однак скаргу уряд визнав безпідставною і ніяких заходів не вжив. Що ці податки були непосильними для населення, свідчить сума недоїмок, яка 1928 року, наприклад, становила 8500 злотих, а сума податку на цей рік — 41*804 злоті.
Але важке матеріальне становище населення не турбувало гмінні власті, які продовжували використовувати великі суми грошей на цілі, далекі від потреб трудящих. 1929 року на будівництво костьолу в Людвиполі було виділено 1000 злотих, на купівлю дзвона для цього костьолу 1000 злотих, на пам’ятник Пілсудському 4000 злотих, а на будівництво мостів тільки 900 злотих.
Уряд буржуазно-поміщицької Польщі з перших же днів окупації став проводити курс на полонізацію українського населення, переслідування української мови, культури. Вже 1925 року в Людвипільській школі навчання провадилося виключно польською мовою. В ній працювало чотири вчителі, записано до школи 282 учні, але далеко не всі з них мали змогу навчатися. В 1928 році 80проц. населення Людвипільської гміни були неписьменними, зате тут налічувалося 3 костьоли, 7 церков.
Погано було забезпечено охорону здоров’я населення. 1927 року в Костопільському повіті налічувалося лише 3 лікарі, 40 лікарняних ліжок. Тут працювала одна акушерка, була аптека.
Відсутність належного медичного обслуговування призводила до масових захворювань населення, особливо дітей. На засіданні педагогічної ради Людвипільської загальноосвітньої школи в квітні 1934 року зазначалося, що учні багато пропускають занять через хвороби.
За даними «Адресної книги Польщі», в Людвиполі 1930 року проживало 1239 чоловік. З промислових підприємств тут діяв лише один тартак, працювало кілька десятків ремісників. В цей період у Костопільському повіті лише трохи більше 6 проц. населення було зайнято в промисловості, проте і ті робітники не завжди могли знайти роботу. Навіть у Людвиполі, незважаючи на низький рівень розвитку промисловості і незначну кількість робітників, в 1937 році офіційно зареєстровано 26 безробітних.
Населення Людвиполя не мирилося з тяжким соціально-економічним і політичним становищем. Тут ще на початку 20-х років поширилась революційна агітація серед трудящих. Службовець А. П. Коломієць у виступах перед населенням говорив, що незабаром в Польщі вибухне революція і принесе людям краще життя. Він критикував польський уряд, його податкову і шкільну політику, розповідав про життя трудящих у Радянському Союзі.
Споконвічні мрії трудящих про вільне і щасливе життя, прагнення до возз’єднання з Радянською Україною здійснилися в 1939 році. 18 вересня людвипільці радісно зустрічали своїх визволителів. Незабаром у містечку створили селянський комітет, який взяв на облік землю поміщиків. Серед депутатів Народних Зборів Західної України були представники і від Людвиполя, сини хліборобів — Н. М. Кирушок та Я. К. Віра, які голосували за встановлення Радянської влади і возз’єднання з УРСР.
1940 року Людвипіль став районним центром, але був віднесений до категорії сіл. Створено районні партійні й радянські органи.
Ліодвипільський райвиконком здійснив у районі націоналізацію комунальних і промислових підприємств, а також великих будинків. Всього було націоналізовано 10 каменоломень, 5 лісопильних заводів.
На допомогу трудящим західноукраїнських областей уряд надіслав із східних областей спеціалістів різних галузей народного господарства і культури. На початку 1941 року в Людвипільському районі вже працювало 165 учителів перших—сьомих класів.
З перших днів встановлення Радянської влади були відкриті дві школи, де рідною мовою навчалося 782 учні., а доросле населення відвідувало курси лікнепу. В Людвиполі тоді працювало 22 учителі.
Для демонстрування кінофільмів Костопільська міжрайонна філія кінотресту систематично надсилала до Людвиполя кінопересувки.
З 1940 року почали працювати лікарня на 15 ліжок та амбулаторія, пологовий будинок.
Це був період не тільки організації виробництва, налагодження обслуговування населення, а й важливої політичної кампанії — проведення виборів до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР, а також до місцевих Рад депутатів трудящих. У березні 1940 року людвинільці вперше обирали депутатів до радянських парламентів на основі найдемократичнішої в світі Конституції. А наприкінці року обрали місцеві органи влади. Депутатом Ровенської обласної Ради людвинільці обрали свого земляка А. Кроля.
Але недовго тривало спокійне життя, творча праця трудящих. Почалася Велика Вітчизняна війна. У 29 червня 1941 року фашистські загарбники окупували Людвипіль. Тут було розміщено великий гарнізон гітлерівців, поліцейську управу. За період окупації німецькі фашисти розстріляли 1317 мешканців району, по-звірячому закатували 20 чоловік, на фашистську каторгу вивезли 128 чоловік. На початку 1942 року окупанти влаштували в Людвинолі гетто, куди зігнали все єврейське населення, а потім знищили його.
Патріоти піднімалися на боротьбу з загарбниками. Сім’я Струтинських організувала партизанську групу, до якої увійшли й радянські військовополонені. Група діяла в околицях Людвиполя. На її рахунку — зриви ряду економічних заходів окупантів, знищення зрадників, визволення групи підпільників, яких фашисти везли на страту. У вересні 1942 року група Струтинських приєдналася до партизанського загону Д. М. Медведева. Імена М. І. Струтинської — матері партизанської сім’ї і М. В. Струтинського — соратника легендарного розвідника М. І. Кузнецова відомі далеко за межами України.
Новорічної ночі 1943 року партизани напали на людвипільську комендатуру. Вони знищили 17 поліцаїв та 4 гестапівці, 22 поліцаїв захопили в полон. У другій половині січня 1943 року партизанські загони під командуванням Л. Я. Іванова та І. І. Шитова із з’єднання О. М. Сабурова відбили в окупантів Людвипіль і захопили тут склади з продовольством. На початку лютого 1943 року партизанське з’єднання С. А. Ковпака пройшло рейдом через Ліодвипільський район, розгромивши тут банду оунівців. У березні німецькі варвари дощенту спалили Людвипіль.
Війська 1-го Українського фронту 10 січня 1944 року визволили Людвипіль. В боях за нього відзначився 337-й гвардійський стрілецький полк 13-ї армії під командуванням майора І. І. Холобцева. Серед героїв-визволителів, які особисто знищили багато ворогів, були представники багатьох національностей: вірменин гвардії лейтенант Н. С. Арутюнов, росіяни гвардії рядові І. Платонов та І. Петров, білорус гвардії рядовий К. Барсук.
Багато людвипільців перебувало в Діючій армії. За відвагу, виявлену в боях проти лютого ворога, М. Д. Кота, П. М. Пантюшка нагороджено орденом Слави 3-го ступеня, інші також удостоєні орденів і медалей СРСР. В боях за честь і незалежність нашої Вітчизни віддали своє життя 38 чоловік. Односельці спорудили на вшанування їх пам’яті обеліск і пам’ятник.
Після вигнання німецько-фашистських загарбників з Людвиполя районні установи тимчасово розміщувалися в селі Стадій Гуті, бо від районного центру залишилися самі руїни. Населення тулилося в землянках. Умови життя були важкими. Лютувала епідемія тифу. Не вистачало медикаментів і медперсоналу. Частини Червоної Армії допомогли ліквідувати епідемію та нормалізувати умови життя.
Першочерговим завданням радянських органів і комуністів була мобілізація всіх сил трудящих на остаточний розгром ворога. Всі військовозобов’язані пішли в Червону Армію. Незважаючи на скрутне становище, радянські люди здавали сільськогосподарські продукти у фонд допомоги фронту. Працездатних було мобілізовано на лісові роботи, щоб заготовити будівельні матеріали не тільки для відбудови Людвиполя, а й для відродження шахт Донбасу. Вже 1944 року шахтарям відправлено 6 тис. куб. метрів лісу.
Значна частина людвипільців займалася хліборобством. Тому одним із істотних заходів відбудови сільського господарства стала організація земельної громади, яка стежила за правильним використанням громадських угідь — лук, лісів, а також допомагала обробляти землю безкінним селянам, сім’ям воїнів та інвалідам Великої Вітчизняної війни. Цим не обмежувалося значення громади. Вона відіграла важливу роль у вихованні почуття колективізму в селян, у підготовці їх до ведення колективного господарства.
Навесні 1944 року почалася відбудова спаленого районного центру. За короткий час були споруджені приміщення для районних установ, і 10 квітня 1945 року вони повернулися до Людвиполя. Одночасно інтенсивно зводилися приміщення семирічної школи, амбулаторії, лікарні на 20 ліжок, райпромкомбінату, а також житлові будинки.
Інвалідам Великої Вітчизняної війни та сім’ям військовослужбовців надавалася державна допомога не тільки грішми, а й будівельними матеріалами та предметами першої потреби.
Відбудовувати народне господарство, зруйноване війною, допомагали 220 спеціалістів, що прибули до Людвиполя із східних областей України. На перешкоді намагалися стати люті вороги українського народу — буржуазні націоналісти. На їх руках кров богатьох радянських людей. 5 грудня 1946 року під с. Друховом оунівці зробили засаду на активістів. У нерівному бою загинули смертю хоробрих демобілізований воїн, другий секретар райкому комсомолу Я. І. Сагайдак, завідуючий відділом пропаганди і агітації райкому партії С. І. Філаретов і райуповмінзаг Г. М. Мосійчук. Жителі поховали патріотів у центрі села і на їх могилі спорудили пам’ятник. Пізніше ім’ям Якова Сагайдака названо піонерську дружину середньої школи. Для боротьби з буржуазними націоналістами було створено винищувальні групи.
7 березня 1946 року село Людвипіль перейменоване на Соснове. Тоді ж у Сосновому відкрили середню школу. План відбудови та впорядкування села успішно виконувався. В 1949 році на території Соснівської сільради створено колгоспи ім. Ворошилова та «Радянська Армія». Наступного року вони об’єдналися в одне господарство, яке з 1958 року називається «Зорею комунізму». В цьому колгоспі налічувалося близько 500 дворів. За ним було закріплено 2763 га землі. Колгосп обслуговувала Бистрицька МТС.
На кінець четвертої п’ятирічки в Сосновому почали діяти лісгосп і лісодільниця, маслозавод, деревообробна промартіль «Іскра». Переважна більшість населення відбудувала свої житла.
В 1953 році завершено ліквідацію неписьменності. Значно поліпшився стан охорони здоров’я, зокрема всім жителям села зроблено профілактичні щеплення, завдяки чому істотно зменшилася кількість захворювань.
В грудні 1962 року Соснівський район ввійшов до складу Березнівського району.
Одним з найбільших підприємств Соснового став лісгоспзаг, заснований 1960 року на базі лісгоспу і лісодільниці. Це підприємство має кілька десятків автомашин, автокрани, садильні машини тощо. Продукція його — живиця, хвойно-вітамінне борошно, скипидар, смола, товари народного вжитку. В лісгоспзазі працює 668 чоловік, з них 66 ударників комуністичної праці.
Партійна організація лісгоспзагу налічує 28 комуністів, а комсомольська — 40 членів ВЛКСМ. Профспілкова організація об’єднує всіх працюючих.
Виконання восьмого п’ятирічного плану колектив лісгоспзагу завершив у жовтні 1970 року, виробивши на 120 тис. крб. надпланової продукції.
На базі райпромкомбінату і промартілі «Іскра» в Сосновому 1961 року створено побуткомбінат. Тепер він подає населенню 18 видів послуг, зокрема пошиття і ремонт одягу та взуття, ремонт металовиробів і меблів,розпилювання лісу, виготовлення столярних та жерстяних виробів, бочок.
В Сосновому є пункт «Заготльон», інкубаторна станція, насіннєва лабораторія, дільнична ветеринарна лікарня.
Соснівський колгосп «Зоря комунізму» — одне з передових господарств району. Вія обробляє 2800 га землі, в т. ч. 1280 га орної. Осушено 230 га. Колгосп має міцну матеріально-технічну базу — 5 комбайнів, 19 тракторів, 16 автомашин. Протягом 60-х років зведено типові приміщення для тварин. Після підключення Соснового до державної енергосистеми стала можливою електрифікація й механізація майже всіх виробничих процесів.
Землі колгоспу дерново-підзолисті, але завдяки високій агротехніці й передовому досвіду тут одержують непогані врожаї. Протягом 60-х років середня врожайність зернових зросла з 10,3 до 14 цнт з га, картоплі — з 53,2 до 101 цнт, льоноволокна — з 2,8 до 5 цнт з гектара. Господарство успішно виконало восьмий п’ятирічний план. Державі продано 317 тонн льоноволокна, 868 тонн картоплі, 212 тонн овочів, 2025 тонн молока, 592 тонни м’яса, 35,5 тис. штук яєць.
В колгоспі працює 10 спеціалістів сільського господарства, виросли передовики виробництва. Понад двадцять років очолює ланку Д. І. Онищук. Ця ланка протягом тривалого часу вирощує найкращі в колгоспі врожаї. В 1965 році колгоспники обрали Д. І. Онищук до обласної Ради депутатів трудящих.
Селище добре впорядковане. Бруковані вулиці й тротуари прикрашають фруктові та декоративні дерева.
В 1958 році на честь XIII з’їзду ВЛКСМ закладено парк на площі 5 га. Мальовничі околиці селища, які туристи прозвали «Надслучанською Швейцарією». Тут трапляється рідкісна рослина — азалія понтійська. Соснове зв’язане з обласним і районним центрами автошляхами, які здебільшого прокладені методом народної будови. Селище повністю електрифіковане та радіофіковане. Є телефон, відділення зв’язку.
На території Соснівської селищної Ради працюють 20 магазинів, чайна, хлібопекарня, ковбасний та безалкогольних напоїв цехи. З кожним роком зростає купівельна спроможність населення — збільшується товарообіг. Підвищеним попитом користуються культтовари, електропобутові прилади, велосипеди, мотоцикли.
В Сосновому розміщені районна лікарня на 100 ліжок з відділеннями терапевтичним, акушерсько-гінекологічним, неврологічним, очним, а також районна поліклініка. На території селищної Ради є три фельдшерсько-акушерські пункти. У медичних закладах працюють 10 лікарів та 52 чоловіка середнього медичного персоналу.
В Соснівській середній школі навчається 584 учні.
Є також восьмирічна та заочна середня школи. Соснівська середня школа є опорно-показовою школою району. З 40 вчителів 28 мають вищу освіту. Вчительці Г. Т. Борисенко присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР, три члени педагогічного колективу — відмінники народної освіти. Всі вчителі є членами товариства «Знання». Вони організували народний університет педагогічних знань.
1967 року в селищі відкрито професійно-технічне училище будівельників.
До 1939 року жоден житель Людвиполя не мав вищої освіти. Тепер же понад третина випускників середньої школи (а їх більш як 700) продовжила навчання у вузах і технікумах. Серед них є педагоги і журналісти, спеціалісти лісового та сільського господарства, медики й юристи. Десятки мешканців Соснового — студенти.
З 1961 року в Сосновому діє будинок культури на 450 місць. При ньому — 7 гуртків художньої самодіяльності, духовий оркестр. Тут часто виступають артисти з обласного центру та інших міст нашої країни. Працівники будинку культури дбають про поширення нових обрядів, вони обладнали кімнату щастя, де відбуваються реєстрації шлюбів та новонароджених. Є в Сосновому й будинок піонерів.
Завжди людно у бібліотеці, яка розташована у хорошому світлому приміщенні. Книжковий фонд становить близько 33,5 тис. примірників.
Під час восьмої п’ятирічки трудящі Соснового добилися нових успіхів у всіх галузях. Стали до ладу цехи переробки деревини, хвойно-вітамінного борошна і смоло-скипидарний у лісгоспзазі, колгосп «Зоря комунізму» спорудив зерносклад, свинарник на 200 голів, два корівники на 400 голів. Велика увага приділялася поліпшенню житлових умов трудящих. За п’ятирічку споруджено 39 індивідуальних будинків та 44 комунальні квартири.
За успіхи, досягнуті в цей період, п’ять жителів селища відзначено урядовими нагородами. Серед них тракторист колгоспу А. І. Бабчук, шофер лісгоспзагу В. С. Власюк, учителька Г. І. Малецька.
Жителі Соснового з добрими здобутками завершили восьму п’ятирічку і наполегливо трудяться над виконанням завдань дев’ятої п’ятирічки. Вже першого року стали до ладу банно-пральний комбінат, водонапірна башта, корівник, пожежне депо, 12 індивідуальних та два комунальні будинки. Готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення СРСР, трудівники селища план 1972 року виконали достроково.
Вони докладають усіх зусиль, щоб успішно здійснити завдання дев’ятої п’ятирічки — важливого етапу в дальшому просуванні радянського суспільства по шляху до комунізму.
В. О. ЛЯЩУК, О. С. МАСНИЙ