Привільне, Дубнівський район, Ровенська область
Привільне (до 1963 року — Погорільці) — село, центр сільської Ради. Розташоване за 10 км від районного центру і за 14 км від залізничної станції Дубно. Через село проходить автошлях Київ—Львів. Дворів — 370. Населення — 1149 чоловік. Сільраді підпорядковано населені пункти Дубрівка, Панталія, Черешнівка.
Перша згадка про Погорільці датована 1561 роком. В другій половині XVI ст. село було власністю князів Острозьких, орендарі яких нещадно експлуатували селян, примушуючи їх відробляти по 2—3 дні панщини на тиждень, а також сплачувати грошові й натуральні податки.
В кінці XVI ст. селяни виконували багато повинностей на користь панів: охороняли посіви, ліс, двір, лагодили шляхи, будували мости, ремонтували греблі. За непокору й невихід на панщину їх жорстоко карали. Селяни перебували в залежності від кількох власників, які на свій розсуд визначали повинності й розміри ренти. У 1583 році князеві К. Острозькому належало в селі 31 дим, 20 городників, 12 підсусідків, а шляхтичеві А. Глембовському — 7 димів, 5 городників, 4 комірники.
1629 року в селі було 127 димів. Воно входило до складу Луцького повіту.
Польські власті намагалися полонізувати українське населення. Посилювалося насильне запровадження унії. У село часто навідувалися єзуїти, які намагалися покатоличити жителів. Це викликало невдоволення українського населення.
Селяни піднімалися на боротьбу проти гнобителів. Полум’я народно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького захопило і Погорільці. Селяни тепло зустрічали козацькі загони, всіляко допомагали козакам, за що зазнали знущань і тортур з боку польських військ після захоплення села в червні 1654 року шляхетськими загонами коронного гетьмана Потоцького.
З роками мінялися власники Погорільців, але доля трударів від цього не ставала кращою. Село виглядало бідно. Осиротіло стояли убогі дерев’яні селянські хати, вкриті соломою й очеретом. Великих збитків завдавали селянам стихійні лиха, особливо пожежі. Тільки під час однієї з них у 1851 році в селі згоріло 11 селянських хат і 17 стодол з хлібом.
Не поліпшила економічного становища селян і реформа 1861 року. Після скасування кріпацтва в селі інтенсивно відбувається розшарування селянства. На цей час у Погорільцях було 133 двори, в т. ч. 4 городники, 68 піших, у користуванні яких числилось 596 десятин орної і 121 десятина сіножатей, 65 тягловим дворам належало 884 десятини орної землі і 171 десятина сіножатей. Кращі землі, як і раніше, лишалися у руках поміщика. Аграрна реформа так пограбувала селян, що у 1867 році для відробітку викупних платежів були віддані у найми строком на рік 18 селян-боржників.
Розвиток капіталістичних відносин не минув і Погорільців. У 1887 році поміщиця Я. Любомирська продала за 80 тис. крб. 2206 моргів землі директорові промислового банку. Значні земельні ділянки придбала церква. В 1889 році їй належала 101 десятина землі. Заможні селяни почали будувати добротні хати. У куркульських господарствах з’являються молотарки, віялки та інший реманент.
Царська влада нічого не робила для піднесення культури села. Лише в 1871 році тут відкрили першу парафіяльну школу, яку незабаром закрили. Згодом дається дозвіл на відкриття школи, але «ні учнів, ні вчителя не було». Зубожілі селяни не мали змоги платити за навчання.
Власті не дбали про медичне обслуговування селян. Смертність населення була високою, особливо під час епідемій. За один лише серпень 1895 року від холери померло 38 чоловік.
Під час революції 1905—1907 рр. посилилась революційна боротьба трудящих Погорільців. Селяни виявляли непокору властям, відмовлялися сплачувати податки, працювати в маєтку, виконувати повинності, які стосувалися догляду за шляхами. Вони рішуче вимагали землі. Місцеві власті з тривогою повідомляли, що селяни Погорільців самовільно випасають худобу на поміщицьких землях, навіть на посівах конюшини й цукрових буряків.
Уряд посилював репресії проти селян, збільшував судово-поліцейський апарат. 1911 року в Погорільцях розміщено поліцейський стан, тут були мировий посередник, мировий суддя та 2 судові слідчі.
В роки першої світової війни село опинилось у прифронтовій смузі. Через рік після початку війни, коли австро-німецькі війська зайняли Дубно і форсували ріку Ікву, населення Погорільців було евакуйовано в глибокий тил. Але ворог не зміг просунутись далі села, російська армія зупинила наступ ворожих військ. Війна принесла нові нещастя: гинули люди, знищувалися будівлі, худоба, запаси продовольства та фуражу. Ні вдень, ні вночі не затихала артилерійська канонада. А коли навесні 1916 року російські війська відтіснили ворога за Ікву, селяни на місці своїх хат застали лише згарища.
Трудящі Погорільців радо вітали Велику Жовтневу соціалістичну революцію. До рідного села прибув матрос Балтійського флоту І. К. Івчук, який розповів про події у Петрограді. Трудящі приступили до поділу поміщицької землі. Цією роботою керували сільські активісти М. М. Кириченко і С. Г. Геніш.
Та недовго тривала радість вільного життя. Почалась німецька окупація, громадянська війна. Жителі Погорільців брали участь в боротьбі проти ворогів революції. На початку 1918 року в село повертається матрос Балтійського флоту Ф. О. Яндолін. Він встановлює тісний зв’язок з головою Дубнівського повітового підпільного ревкому В. П. Рикуном і пізніше очолює один з повстанських загонів, який брав активну участь у Дубнівському повстанні 1919 року.
В червні 1919 року в Погорільцях було відновлено» Радянську владу. Вона існувала недовго, в серпні село окупували польські інтервенти. Влітку 1920 року сюди вступили передові загони будьонівської кінноти. З Погорільців бійці Першої Кінної армії повели наступ на Дубно. Ворог, не рахуючись з втратами, чинив впертий опір. Полонені поляки розповідали, що офіцери розстрілювали всіх солдатів на місці в разі найменшої спроби відступу.
Після першої невдалої спроби оволодіти Дубном бійці 11-ї кавалерійської дивізії відійшли на північ до Погорільців на відпочинок, щоб підготуватися до нової атаки. Розташування червоної кінноти в селі викликало великий інтерес жителів. Частина селян вирішила захищати владу трудящих, завоювання Великого Жовтня зі зброєю в руках. Ряди будьонівців поповнили А. П. Гетун, Є. І. та X. І. Грицюки, О. М. та С. М. Добринюки, Н. Т. Кононов та ін. Жителі села допомагали лікувати поранених, збирали для червоних бійців білизну, а також фураж для коней.
Коли село Погорільці потрапило під владу буржуазно-поміщицької Польщі, тут відновилися старі порядки. Польський уряд повернув землі поміщикам, роздав її осадникам. 5 осадників мали 61 га кращого грунту.
В 1923 році в Погорільцях з фільварком налічувалося 355 будинків. В селі працювали 3 млини, невеличке підприємство, що виготовляло черепицю. На кожному з них трудилося по 5—7 чоловік. Робочий день становив 14—16 годин. Робітники часто відмовлялися ставати до роботи через низьку плату й важкі умови праці.
1925 року тут мешкало 1970 жителів. Економічне становище селян дедалі гіршало. Частина з них продавала невеликі клаптики свого земельного наділу і виїжджала за кордон, шукаючи кращого життя. Село, як і раніше, мало убогий вигляд, скрізь переважали дерев’яні хати з солом’яними стріхами. Не було лікувальних закладів. У 1925 році почалася комасація — утворення хуторів, яка закінчилася в 1930 році. За цей час з’явились нові поселення: Черешнівка й Дубрівка.
Безправ’я і важкі умови життя сприяли посиленню класової боротьби. Під керівництвом КПЗУ сільська біднота об’єднувалась у гуртки, очолювані революціонерами-підпільниками, зокрема С. Козійчуком. 1936 року в Погорільцях було створено осередок КПЗУ. Комуністи розповсюджували прогресивні газети, журнали, марксистську літературу, проводили бесіди про вільне й щасливе життя в Радянському Союзі. В дні революційних свят у людних місцях села з’являлися листівки і брошури з закликами до боротьби. В ніч на Перше травня 1938 року підпільники вивісили транспарант і розклеїли листівки, в яких закликали селян до боротьби за економічні й політичні права.
Нелегальна пропагандистська та виховна робота комуністів-підпільників викликала шалену лють польської адміністрації, поміщиків і куркулів. Підпільну роботу на селі проводили комуністи У. Ф. Солтис, Н. І. Якобчук, В. М. Новосад та інші.
1936 року в Погорільцях створюється осередок МОДРу. Молода комуністка У. Ф. Солтис працювала у районному осередку організації. Члени МОДРу й комсомольці села були активними агітаторами за створення народного фронту проти фашизму, вели пропаганду за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, розповсюджували революційну літературу. Юнаки та дівчата збирали кошти у фонд допомоги політичним в’язням та їх сім’ям, проводили кампанію збору підписів проти арешту Ернста Тельмана.
За революційну діяльність були арештовані й стали перед буржуазним профашистським судом Уляна Солтис, Надія Якобчук та інші. В жовтні 1938 року У. Ф. Солтис було засуджено до 6 років тюремного ув’язнення і 10 років позбавлення громадянських прав.
Радісною подією в історії Погорільців стало 18 вересня 1939 року. День визволення села Червоною Армією перетворився на велике торжество. Молодь заздалегідь готувалася до урочистої зустрічі з визволителями. Збудували тріумфальну арку, прикрасили її двома червоними прапорами, а коли на шляху з’явилися танки з радянськими бійцями, зустріли їх вигуками: «Слава!», «Слава визволителям!». На гаптованому рушнику вдячні селяни підносили доблесним воїнам хліб і сіль.
В селі створили селянський комітет, а згодом — і сільську Раду, яку очолив К. А. Євтух. Сільська Рада стала центром, навколо якого згуртувався актив села. Радянська влада звільнила селян від орендної плати за землю, численних непосильних податків, а також кабальних боргів куркулям та поміщикам. У великих власників, осадників, церкви було відібрано землю і безплатно передано її безземельним та малоземельним селянам. 238 дворів одержали в користування 1128 га землі. У селі відкрили хату-читальню, початкову школу, в якій діти вперше дістали можливість навчатися українською мовою, організували групи лікнепу для дорослих. Своїм депутатом до Народних Зборів Західної України трудящі села обрали У. Ф. Солтис.
У лютому 1941 року селяни організували колгосп. Спочатку він об’єднував 37 господарств, незабаром до нього вступило ще 33 сім’ї. Того ж року виникла комсомольська організація, її очолив М. І. Карпич.
Перша весна колективної праці пройшла успішно. На полі зростав дорідний колгоспний урожай. Однак мирна праця трудящих була перервана нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. 25 червня 1941 року біля Погорільців відбувся запеклий бій. Після бою село окупували фашистські загарбники.
Чорна ніч гітлерівського розгулу нависла над селом. У кривавій справі фашистам допомагали українські буржуазні націоналісти. Радянські люди не корилися фашистам. 1942 року було вчинено замах на старосту села. Жандарми, що прибули з міста, заарештували 10 активістів, з них п’ять були розстріляні. Кожен день приносив страшні вісті: того вбили, тих погнали на каторгу до Німеччини. За час окупації в фашистське рабство з Погорільців та сусідніх сіл було вивезено близько 90 юнаків та дівчат. Жителі ховали від окупантів хліб, худобу, саботували заходи властей. Патріоти розповсюджували антифашистські листівки.
На початку 1944 року між селами Погорільцями і Гончарихою були оточені оунівцями розвідники партизанського з’єднання Я. Шкрябача. Зав’язався нерівний бій з переважаючими силами ворога. Партизани билися до останнього патрона, а коли з групи залишилося тільки двоє — командир Заровний і розвідник Г. Соловйов,— сміливці підірвались на гранатах, але не здалися в полон. У бою загинуло 11 партизанів-розвідників. Відвага й мужність партизанів, наближення фронту вселяло у людей надію на швидке визволення.
7 лютого 1944 року частини 13-ї армії 1-го Українського фронту підійшли до села. В авангарді наступаючих військ були бійці 8-ї гвардійської Ровенської кавалерійської дивізії ім. Морозова, куди входили добровольці з Тувинської Народної Республіки. Три дні не вщухали кровопролитні бої за село Погорільці. Та, незважаючи на шалений опір ворога, бойове завдання було виконано: дорога Ровно—Дубно перерізана, село визволено. Це сталося 11 лютого 1944 року.
Під час жорстоких боїв за село високий моральний дух і мужність виявили бійці 29-го гвардійського кавалерійського полку 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії. В бою особливо відзначилися тувинські народні добровольці, серед них рядовий Серен Дундук. Першими до села увірвалися частини 20-ї Новоград-Волинської мотострілецької червонопрапорної, ордена Суворова бригади (командир генерал-майор І. С. Ільїн). Фашисти залишили на полі бою понад 2 тис. солдатів і офіцерів, багато бойової техніки, автотранспорт.
Зразу ж після визволення до лав Червоної Армії влилося 243 жителі села. Відважними воїнами стали Я. К. Живець, С. П. Притула та 166 їх односельців, які за героїзм у боях проти фашистських загарбників нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу. Жителі села свято зберігають пам’ять про 88 героїв, які загинули на фронтах війни. Біля величного обеліска ніколи не в’януть живі квіти.
В 1944 році відновила роботу сільська Рада. В березні скликали сход селян, на якому обговорили питання відбудови села та ліквідації наслідків окупації.
Сільська Рада вела наполегливу роботу щодо організації селян на вчасне виконання весняно-польових робіт. Бідняцько-середняцьким господарствам виділялися довготермінові кредити на придбання робочої худоби, корів, сільськогосподарського реманенту, спорудження житла, будівель. Бідняцьким господарствам подавалася також допомога в придбанні посівного матеріалу. За участю членів земельної комісії, комсомольців, активу у 1945 році сільська Рада упорядкувала землекористування. Було організовано 14 супряг, які допомагали вдовам, сім’ям військовослужбовців, інвалідам Великої Вітчизняної війни. Населення збирало подарунки та теплі речі для фронту. У фонд Червоної Армії було здано 43 тонни хліба.
В селі створилося сільське споживче товариство, відкрились промтоварний і продовольчий магазини. Почалося відродження артільного господарства. Повсякденна організаторська й політична робота серед селян дала свої результати. У лютому 1946 року відновила роботу сільськогосподарська артіль ім. Калініна, яку очолив А. А. Євтух. Організовано взялися до колективної праці селяни: в стислі строки провели весняно-польові роботи, косовицю сіна, а також збирання врожаю зернових першого року четвертої п’ятирічки.
Колгоспна сім’я об’єднувала спочатку 18 господарств, за якими закріпили 82 га землі. Протягом 1948—1949 рр. артіль поповнилася ще 50 господарствами.
Сільською Радою, правлінням колгоспу багато уваги приділялося виконанню планів лісозаготівлі. На лісовивозці щоденно працювали 50—70 підвід одноосібних селян і колгоспників.
Мирній праці трударів колективного господарства перешкоджали банди українських націоналістів та куркулі. Вони залякували селян, які виявляли бажання вступити в артіль, вдавалися до терористичних актів проти активістів і комсомольців. Для боротьби з бандами в селі була створена винищувальна група з 23 чоловік, основне ядро якої становила молодь. У боротьбі з оунівцями загинуло кілька бійців групи.
В липні 1948 року в селі засновується первинна партійна організація, яка об’єднувала 3 члени партії. Своїм секретарем комуністи обрали О. В. Курдюкова. Для проведення виховної роботи серед населення був організований агітколектив з 19 чоловік, ядро якого становили комуністи й комсомольці та інтелігенція села.
1948 року в селі виникла первинна комсомольська організація. Активну роботу серед молоді вели А. О. Білоус, А. П. Висоцький, В. Н. Кружайло. На кінець року організація об’єднувала вже 10 членів ВЛКСМ.
Завдяки зусиллям культурно-освітньої комісії сільської Ради, вчителів розгорнулася робота щодо організації навчання дітей та ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Зразу після визволення села відкрили початкову школу, за парти сіли 40 учнів. Усі малописьменні й неписьменні були залучені до гуртків, які працювали при школі та на десятихатках.
1950 року неписьменність у селі була ліквідована. Правління колгоспу виділило приміщення під клуб, де запрацювали гуртки художньої самодіяльності — хоровий і драматичний.
В 1950 році село Погорільці після об’єднання невеликих колгоспів трьох сіл в один — ім. Калініна — стає центром новоствореного господарства. Воно об’єднувало 498 дворів, 1688 чоловік, у своєму користуванні мало 2159 га землі, в т. ч. 1734 га орної.
В колгоспі зміцнювалася трудова дисципліна, налагоджувалися виробничі процеси. Колгоспники вирощували по 322,8 цнт цукрових буряків з га. Завдяки піднесенню всіх галузей колгоспного виробництва річний прибуток артілі становив понад млн. карбованців.
В 1955 році до колгоспу ім. Калініна приєдналась економічно слабка артіль ім. Кірова. 1960 року господарство в своєму користуванні мало 3269 га орної землі, з яких 933 га засівалися зерновими культурами. Поступово підвищувалась урожайність. Поряд з розвитком рільництва значна увага приділялася громадському тваринництву. Вже на кінець 1960 року на фермах було 1292 голови великої рогатої худоби. Зросла продуктивність тваринництва. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 34,7 цнт. м’яса, 210 цнт. молока, надоєно на фуражну корову по 1730 кілограмів молока.
В наступних роках у колгоспному виробництві сталися значні зміни. Цьому сприяли організаційні заходи правління колгоспу, а також забезпечення господарства сучасною технікою, електроенергією, що дало змогу механізувати трудомісткі процеси в рільництві й тваринництві. У 1965 році колгосп придбав 8 тракторів нових марок. Тоді у тракторному парку налічувалося до 40 машин, а виробіток на один умовний трактор зріс до 677 га. У господарстві працювало 18 вантажних автомашин, 9 комбайнів. Значно було поліпшено структуру грунту, запроваджено ефективнішу систему сівозмін, у 3 рази збільшилось внесення на поля мінеральних добрив. В результаті цього врожайність зернових досягла 24 цнт з кожного га посіву, в т. ч. пшениці 27,1 центнера.
Зміни сталися і в тваринництві. В 1965 році поголів’я великої рогатої худоби становило 1728 голів. Більше уваги приділялося розвиткові кормової бази, застосуванню мінеральної підкормки.
Зросла продуктивність усіх галузей господарства. Колгосп у 1965 році одержав 891 тис. крб. прибутку. Це дало можливість підвищити оплату праці до 2 крб. 72 коп. за трудовий день.
Готуючи гідну зустріч 50-річчю Радянської влади, партійна організація, правління колгоспу вжили ряд організаційних і господарських заходів. У бригадах, ланках, на фермах відбулися збори, на яких трудівники брали підвищені соціалістичні зобов’язання. Результати змагання висвітлювались на дошках показників, у блискавках, листках трудової слави. Для переможців були встановлені грошові премії та цінні подарунки.
В ювілейному 1967 році колгосп ім. Калініна виростив по 33,5 цнт зернових і по 325 цнт. цукрових буряків з га, успішно виконав плани виробництва і продажу державі зерна, цукрових буряків, молока, м’яса та вовни. За виробничі успіхи господарство було відзначено дипломом Головного комітету ВДНГ. Бронзовою медаллю ВДНГ нагороджено ланкову О. І. Градюк.
Колгосп ім. Калініна перетворився на велике багатогалузеве господарство, оснащене потужною технікою. Він має 40 тракторів, 28 вантажних автомашин, 24 комбайни та іншу сільськогосподарську техніку. Для технічного обслуговування машинно-тракторного парку відкрито типову майстерню, де розміщено пункт технічного обслуговування. В колгоспі трудиться 135 досвідчених механізаторів.
Значні зміни сталися в розвитку громадського тваринництва. У півтора раза зросло поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець. Надої на одну фуражну корову становлять близько 3015 кг молока. На фермах застосовується електродоїння, встановлено автонапувалки, механізовано інші виробничі процеси. Подбав колгосп і про поліпшення умов праці тваринників. Для них на кожній фермі обладнано кімнати відпочинку, де можна послухати радіо, подивитись телевізор, почитати газету, книжку.
Праця трудівників колгоспних ланів і ферм, механізаторів високо оцінена Комуністичною партією і Радянським урядом. 146 чоловік відзначено урядовими нагородами, з них 135 чоловік — Ленінською ювілейною медаллю.
Для трудівників села 1972 рік пройшов під девізом дострокового виконання соціалістичних зобов’язань другого року дев’ятої п’ятирічки. Одержано високі врожаї зернових, цукрових буряків, картоплі, кормових культур. На стогектарну площу сільськогосподарських угідь вироблено по 116 цнт м’яса і 556 цнт молока. В селі чимало зроблено для його впорядкування, на забудованих вулицях з’явилися нові лінії електромереж, замінено радіолінії.
Відповідальні завдання постали перед колгоспом у дев’ятій п’ятирічці. Валовий збір зерна, зокрема, повинен досягти 4463 тонни. Господарство спеціалізуватиметься на виробництві молока. Для цього створюються багаторічні культурні пасовища.
Із зростанням колгоспу ростуть ряди комуністів. 1970 року створено партійний комітет. Партійна організація, в якій на обліку 50 членів КПРС, своїм впливом охопила всі ділянки виробничої діяльності колгоспу. 29 комуністів працюють безпосередньо в колгоспному виробництві.
Партійна організація значну увагу приділяє роботі колгоспної комсомольської організації, яка об’єднує 57 членів ВЛКСМ. На рахунку комсомольців багато хороших справ: озеленення тваринницьких ферм, тракторного стану, участь у роботі культосвітніх закладів.
Велику роботу здійснює сільська Рада. До її складу обрано 37 депутатів — це кращі виробничники, з них 18 комуністів і комсомольців, 13 чоловік мають вищу та середню освіту. Три посланці села є депутатами районної Ради депутатів трудящих, серед них краща доярка О. Н. Дидюк.
Збільшується місцевий бюджет на розвиток села. В 1967 році, наприклад, на соціально-культурні заходи виділялося 21135 крб., а в 1972 році вже 34 467 крб. У дев’ятій п’ятирічці заплановано дальшу мобілізацію коштів на розвиток культури, медичного й побутового обслуговування. Лише в першому році нової п’ятирічки на соціально-культурні потреби витрачено понад 37 тис. карбованців.
Кожного року колгоспна сім’я поповнюється новими членами. Це в основному молодь, яка після закінчення школи залишається працювати в селі. Лише за 1969— 1970 рр. в колгоспне виробництво включилося 35 юнаків і дівчат. Заслуженим авторитетом користуються ветерани праці. 12-ти кращим трудівникам присвоєно високе звання ветерана колгоспної праці. 597 чоловік перебуває на пенсії. Проте багато з них бере активну участь у повсякденному житті колгоспу.
Зростає матеріальний і культурний рівень колгоспників. У 1966 році село було повністю електрифіковане й радіофіковане. За роки восьмої п’ятирічки споруджено 71 житловий будинок, школу, дитячі ясла, фельдшерсько-акушерський пункт, лазню. Відкрили нові промтоварний і продовольчий магазини. Зросла оплата праці колгоспників. У 1969 році вона становила 3,75 крб. грішми і 3,62 крб. натурою за кожний людино-день.
Цілеспрямована освітня й виховна робота ведеться у Привільному. У восьмирічній школі в 1970/71 навчальному році вчилися 369 дітей колгоспників, робітників та інтелігенції. В селі працюють також класи заочної школи, де здобувають знання 40 юнаків і дівчат. В будинку культури є хоровий, музичний, драматичний, спортивний, а також художнього читання і танцювальний гуртки. Для обслуговування населення створено агіткультбригаду. В будинку культури встановлено кіностаціонар з широкоекранною апаратурою. Кожен рік відбуваються кінофестивалі радянських фільмів.
В селі є бібліотека, книжковий фонд якої становить понад 10 тис. примірників. 1972 року в бібліотеці було 905 читачів, відбувалися читацькі конференції, тематичні вечори, диспути, влаштовувалися колективні обговорення книжок, усні журнали. В 1972 році жителі села передплатили 1435 примірників газет і журналів. Майже кожен двір одержує районну газету «Червона зірка».
Виховну роботу серед населення веде первинна організація товариства «Знання», в складі якої 22 чоловіка. Це — вчителі, спеціалісти і передовики сільського господарства.
Партійна організація, правління колгоспу велику увагу приділяють розширенню дружніх зв’язків жителів Привільного з трудящими Відінського округу Народної Республіки Болгарії. 1967 року колгосп став колективним членом обласного відділення Товариства радянсько-болгарської дружби, підтримує дружні зв’язки з трудовим кооперативом землеробної спілки с. Громадян. Болгарські друзі надіслали колгоспникам альбом про життя села. В Привільному обладнано кутки радянсько-болгарської дружби. Передового комбайнера комсомольця А. А. Гетуна за успіхи в соціалістичному змаганні 1970 року було премійовано поїздкою до болгарських друзів.
Колишні злиденні Погорільці — нині квітуче село Привільне. Нова соціалістична дійсність відкрила перед його жителями всі шляхи до натхненої праці, підвищення добробуту й всебічного культурного розвитку.
Я. О. САВЧУК