Селець, Дубровицький район, Ровенська область
Селець — село, центр сільської Ради. Лежить на правому березі річки Горині, за 7 км від районного центру, за 10 км від залізничної станції Домбровиця. Дворів — 562, населення — 2723 чоловіка. Сільській Раді підпорядковане село Ясинець, через яке проходить автошлях Ровно—Столін.
Поблизу Сельця знайдено крем’яні знаряддя праці доби мезоліту.
Територія села за часів Київської Русі входила до володінь дубровицьких князів. Під час монголо-татарської навали сюди тікали мешканці з розорених сіл, шукаючи порятунку від ворогів у неприступних лісових нетрях і болотах.
Перша письмова згадка про село — грамота на володіння Сельцем — належить до 1580 року. Тоді Селець входив до Пінського повіту Брестсько-Литовського воєводства. З грамоти можна довідатися, що всі селяни вже були закріпачені, що маєток передавався з «людьми боярами, слугами панцирними і путними, з людьми тягловими, які платять данину, і городниками». Тяглові селяни з робочою худобою повинні були два дні на тиждень відробляти панщину та виконувати різні роботи на будівництві шляхів, ремонті гребель і, крім того, сплачувати оброк грішми й продуктами — від урожаю, городини, рогатої худоби. Городники також відбували панщину. Жінки їхні мусили відпрацювати шість днів у жнива. В цій грамоті згадується право «палити попіл», тобто вирубувати і спалювати деревину, а ділянку використовувати під посів. Протягом шести—восьми років сівба проводилась без угноєння грунту. Велике значення мало мисливство та млинарство. Млини також використовували під час обробки дерева, переробки олійних культур, валянні сукна, в залізорудній справі.
За феодально-кріпосницького ладу селяни терпіли тяжкий економічний гніт. Феодал був повним господарем над своїми кріпаками, зневажав їхню людську гідність. За Литовським статутом 1529 року, мисливська собака оцінювався в два рази дорожче селянина тяглового і в чотири рази дорожче парубка невільного.
Основним заняттям населення села лишалося землеробство. Селянам належали гірші землі, розкидані навколо Сельця. Змінювалися власники села, проте панщина не тільки залишалася, а й зростала. Одягалися селяни в саморобні свити, домоткані лляні костюми й взувалися в постоли. їх хати були курними, освітлювалися лучиною. Коли Правобережжя було возз’єднано з Росією, Селець входив до Пінського повіту Мінської губернії, а 1805 року був віднесений до Ровенського повіту Волинської губернії. Селяни, як і раніше, продовжували виконувати панщину. Залежність селян від поміщиків освячувалася церквою.
У 1798 році в Сельці налічувалося 44 господарства, проживало 280 чоловік. Населення в основному займалось землеробством, почасти промислами. В Сельці був розвинутий деревообробний промисел (виготовляли вози, ярма, ступи, човни, ночви, верстати, карети), а також виробництво олії, ткацтво і гончарство.
В першій половині XIX ст. в Сельці зросла кількість населення, місцеві промисли набули дальшого розвитку. В 1851 році в селі працював винокурний завод, який належав місцевому поміщику. Напередодні реформи в селі налічувалося 517 мешканців.
На час проведення селянської реформи в Сельці були 84 кріпацькі господарства, які користувалися землею. У викупному акті 1869 року вказувалося, що наділ тяглових селян становив 16 десятин 1184 кв. сажні. Для піших виділявся наділ у 8 десятин 780 кв. сажнів. Городники одержували лише по 500 кв. сажнів присадибної землі. Загалом по Сельцю викупна сума становила 16 389 крб. 33 коп. сріблом. Відразу ж після скасування панщини поміщик позбавив селян навіть того обмеженого права користуватися угіддями й пасовиськами, яке вони мали до реформи. Дозвіл на користування міг одержати той, хто погоджувався відробляти панові. Щоб утримати сім’ю та внести викупний платіж, селянин-бідняк був змушений найматися до графського фільварку або працювати у куркулів чи на промисловому підприємстві. Дехто пішов на спиртовий завод в урочищі Воробиному, інші — на смолярні в ліс.
Селець входив до Дубровицької волості. Близькість села до промислових об’єктів та залізниці зумовила його зростання. В 1897 році тут уже мешкало 1138 чоловік. Збільшилася й кількість кустарів. Зокрема, значного розвитку набуло гончарство. Гончарі Дубровицької волості виробляли на продаж 100 тисяч горщиків та іншого посуду на рік. Багато мешканців села виготовляли ободи для коліс, вози, сани, які збували в місцевостях бідних на деревину. До Сельця приїздили скупники з Поділля та Галичини.
Через злидні селяни жили в антисанітарних умовах, що призводило до поширення різних хвороб, особливо епідемічних. На початку 1912 року висипним тифом хворіло в селі 20 чоловік.
Лише в 1864 році в Сельці відкрили парафіяльну школу, через два роки в ній навчалося всього 16 учнів. Свого приміщення школа не мала. Аж у 1892 році відкрилася міністерська початкова школа. Деякі кошти для неї виділяло й земство. В 1916 році земство відпустило на потреби Селецької школи тільки 73 крб. 20 копійок.
Під час першої світової війни 1914—1918 рр. багатьох жителів Сельця мобілізували до армії. У селянських господарствах, які лишилися здебільшого без чоловіків, було реквізовано значну частину тягла й продовольства. Селяни терпіли від голоду. В село надходили повідомлення про загибель рідних і близьких.
Після повалення самодержавства в лютому 1917 року землі лишалися у поміщиків. Органи Тимчасового уряду не вживали заходів до розв’язання пекучих проблем. Ось чому перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції у Петрограді, Москві викликала революційне піднесення в Сельці. Цьому сприяла революційна робота більшовиків та солдатів, що поверталися з фронту, які закликали населення до боротьби за соціалізм, за національне визволення. 7 листопада 1917 року газета «Волынь» повідомляла, що селяни захопили маєток графині Плятер. Графиня телеграфувала губернському комісару: «Хліб розкрадають, орендарів селяни виганяють, ліси рубають».
Постанова 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 року про встановлення на Україні Радянської влади і запровадження ленінських декретів про мир і землю стала дороговказом для селян Сельця. Вони одностайно піднялися на боротьбу з поміщиками та буржуазією.
У лютому 1918 року під керівництвом місцевих більшовиків у Сельці створено комітет бідноти на чолі з Й. П. Сушком. Комітет роздав поміщицьку землю наймитам і малоземельним селянам. Комітет бідноти наділяв незаможних селян насінням, реманентом, робочою худобою. Та саме в цей час на Україну рушили австро-німецькі окупанти, запрошені Центральною радою. До Сельця вступив спеціальний загін гайдамаків, що складався переважно з колишніх царських офіцерів. Вони повернули всі землі поміщику. Члени комітету бідноти та їх керівники були прилюдно покарані. Карателі не тільки відбирали худобу., збіжжя, майно, вони наклали на селян контрибуцію.
«Відразу ж після приходу німців поміщики зажадали від селян знести все в маєтки, повернути ліс, худобу. Каральні експедиції шмагали нагаями дітей, жінок, стариків»,— пише в своїх спогадах М. Я. Лясковець, керівник Дубровицького збройного повстання. Гайдамаки розправлялися з селянами, які симпатизували більшовикам. У Сельці заарештували члена Дубровицького волосного виконкому Т. С. Камінського. «Селянський сход був поставлений перед німецьким кулеметом,—згадував пізніше він,— мене побили нагаями, щоб виказав підпільників… По дорозі в маєток мені вдалося втекти. Після цього всю мою родину — батька, матір, брата та сестер били нагаями та прикладами, щоб видали мене. Примушували місцеве населення обкласти мою хату соломою і спалити. Але селяни відмовлялися». Більшовики піднімали народ на боротьбу з окупантами та гетьманцями. В Сельці організували повстанський загін з 200 чоловік, який мав гвинтівки, шаблі, нагани, бомби і один кулемет «максим». Командиром був Т. С. Камінський. У червні 1918 року в Сельці створена повстанська трійка. Сюди стали прибувати партизанські загони і окремі повстанці з сіл Ровенського, Луцького, Володимир-Волинського і Пінського повітів. Селецький загін героїчно боровся під час Дубровицького збройного повстання, яке вибухнуло 21 листопада 1918 року, а пізніше став частиною 1-го Дубровицького комуністичного полку. В бою за залізничний вузол Сарни житель Сельця Я. Примаков один з станковим кулеметом вів бій з ротою німецького гарнізону і розсіяв її особовий склад. Пізніше Селецький загін у складі Червоної Армії брав участь у розгромі петлюрівщини та інших осередків контрреволюції на Україні.
Після краху австро-німецької окупації встановився кривавий режим Директорії. Частину території Волинської губернії, куди входив і Селець, в липні 1919 року окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. Окупанти палили села, безжалісно розстрілювали селян. Мешканці Сельця піднялися проти ворогів. Дехто переходив на радянську територію, йшов у Червону Армію. Інші — готували повстання, чинили опір окупантам. Вони користувалися величезним співчуттям і підтримкою у селян, які харчували їх та допомагали здобувати зброю. Повстанці руйнували шляхи відходу ворога, били по його тилах. Командування польської армії змушене було відкликати частини з фронту для придушення повстання.
На початку липня 1920 року Червона Армія визволила Селець. Тут відновилася Радянська влада, почав діяти комітет незаможних селян під керівництвом Дубровицького ревкому. Основним його завданням був розподіл і перерозподіл поміщицьких земель, відновлення радянських законів, організація допомоги Червоній Армії.
Кошти від збору за помел зерна в млинах йшли на допомогу найбіднішому населенню. KHG організував суботник, щоб засіяти поля бідняків та сімей червоноармійців. Проводилася культурно-масова робота, зокрема організували недільні курси ліквідації неписьменності, відбувалися читання з історії, географії і природознавства. Дальші соціалістичні перетворення були перервані — Селець знову окупували польські мілітаристи, а 1921 року він відійшов до Польщі. Спочатку Селець входив до Сарненського повіту Поліського воєводства, а з кінця 1930 року — в складі цього ж повіту до Волинського воєводства.
Під час окупації селецькі селяни жили в злиднях. Бичем їх лишалося безземелля. 147 селецьких господарств мали 267 га землі. Земельні наділи були невеликими, до того ж, роздробленими на 12—25 ділянок, а окремі селяни мали до 30 най-дрібніших клаптів. Хоч з 1925 року проводилася т. зв. комасація, тобто зведення грунтів в одну ділянку, істотного поліпшення це не принесло. Кожний господар повинен був сплачувати податки: земельний, домовий, прибутковий, шляховий, церковний, шкільний, військовий тощо. За переїзди через мости, за в’їзд у місто, за стоянку на базарі стягалося мито. Але цим побори не обмежувалися. На селян накладали великі штрафи, якщо вони затримували сплату податків. Селяни наймалися до поміщиків і куркулів, йшли на промислові підприємства, залізницю. В пошуках кращої долі частина жителів Сельця емігрувала в Канаду, США, Аргентіну, Уругвай. Але й там їх чекала жорстока експлуатація.
Капіталістичні монополії грабували селян, встановлюючи високі ціни на промислові товари і низькі — на сільськогосподарські. Якщо в 1914 році вартість аршина сукна дорівнювала вартості пуда жита, то в 1923 році за аршин сукна треба було заплатити 4 пуди жита, за пару шкіряних чобіт відповідно 12—13 і 35—40 пудів жита.
Мешканці Сельця фактично були позбавлені можливості здобути освіту. Серед населення письменних було тільки 10 проц. В Сельці була лише початкова школа на три класні кімнати, навчання велося тільки польською мовою, вчителями працювали самі поляки. Щорічно чимало дітей шкільного віку не вчилося, як через недостатню кількість місць у школі, так і тяжкі матеріальні умови, бо не мали необхідного одягу, взуття. Часто неповнолітні змушені були йти в найми, щоб допомогти батькам прогодувати родину.
В Сельці не було ні лікарні, ні приватного лікаря. По медичну допомогу доводилося звертатися в Дубровицю або в інше місто, сплачуючи при цьому великі гроші.
Соціальне гноблення посилювалося національними утисками українців. їх не допускали до роботи в державних установах, у навчальних закладах. Польським панам служила також і католицька церква. Власті вдавалися до насильного покатоличення населення. У селецькій парафії це насильство проводилось особливо в грубій формі.
Природно, що трудящі не мирилися з соціальним та національним гнітом і вели боротьбу за свої права. Боротьбу цю з 1924 року очолив Пінський окружком КПЗБ, який поширював свою діяльність на Сарни, Дубровицю, Селець та інші села. У 1925 році хвиля масових арештів прокотилася Поліссям. Мешканця Сельця К. І. Ольховика жандарми побили так, що йому довелося тричі робити операцію. Польська дефензива замордувала учасника Дубровицького збройного повстання Я. Примакова.
За час окупації мешканці Сельця вкрай зубожіли. На вересень 1939 року в селі налічувалось 329 господарств, з них 8 безземельних, 142 господарства, що володіли 185 га землі, тобто пересічно кожне мало менш як 1,6 га, 89 господарств мали ділянки по 2—5 га.
Боротьба мешканців Сельця за визволення і возз’єднання з Радянською Україною успішно завершилася при братерській допомозі Радянського Союзу в незабутні вересневі дні 1939 року. Відразу був утворений селянський комітет на чолі з Й. Л. Мосійчуком. Усі члени комітету раніше були підпільниками, мали досвід політичної і організаційної роботи серед мас. Комітет почав розподіляти поміщицькі й церковні землі та сільськогосподарський реманент серед найбідніших селян. Усі безземельні одержали землю. Згодом нею наділили й малоземельних. На 1 липня 1940 року мешканці Сельця одержали 1683 га землі, в т. ч. 628 га орної і 507 га сіножатей.
З великим піднесенням мешканці Сельця готувалися до виборів народних органів влади — Рад депутатів трудящих. 24 березня 1940 року селяни голосували за К. П. Хомич, яку обрали депутатом Верховної Ради УРСР від Висоцького виборчого округу. 15 грудня обрано Селецьку сільську Раду. Депутатами її стали люди, які користувалися авторитетом і повагою в населення,— К. І. Петрушко, Г. І. Чулюк, К. Я. Петрушко, А. X. Кузін — всього 20 чоловік.
На початку 1941 року в Сельці організовано перший колгосп. До нього ввійшло 21 господарство, що мало 60 га землі. Перетворення відбувалися і в інших сферах життя — в Сельці з’явився медичний пункт, дитяча консультація, де вперше в житті жителі одержували безплатну медичну допомогу. Всі діти шкільного віку сіли за парти, в селі відкрили неповну середню школу, де викладання проводилося українською мовою. Із східних областей до Сельця прибуло двоє вчителів. Вони навчали грамоти й дорослих. Працювали гуртки ліквідації неписьменності, політичної освіти й агрохімічних знань. У селі відкрили бібліотеку та клуб, при якому згуртувався колектив художньої самодіяльності.
Та настало лихоліття війни. Німецькі фашисти віроломно напали на Радянський Союз. Вже 1 липня 1941 року окупанти вдерлися до села. В Сельці вони розстріляли і закатували 37 радянських громадян та вигнали на німецьку каторгу 44 чоловіка. Гітлерівці пограбували в Сельці торговельно-кооперативні підприємства, колгосп, знищили школу, клуб, бібліотеку. Вони відібрали в селян багато коней, корів, свиней, домашньої птиці. Всього зруйновано 160 селянських господарств.
З перших днів окупації селяни чинили опір фашистам та їх найманцям. У сформований М. Й. Мисюрою партизанський загін ім. Ворошилова пішли односельці М. Й. Петрушко, М. Г. Петрушко, І. К. Годунко, М. Цапко, С. І. Ліщук, М. К. Шафранський, О. Й. Петрушко, В. Й. Сушко та інші. Жителі села чинили опір вивезенню молоді до Німеччини, всіляко ухилялися від будь-яких робіт на німецько-фашистських загарбників, допомагали тим, хто втікав з полону.
10 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту визволили Селець. 103 жителі села влилися в лави Червоної Армії. Вони відзначилися на фронтах Великої Вітчизняної війни, визволяючи Білорусію, Латвію, Польщу, Чехословаччину. Багато хто закінчив війну у Берліні. Односельці повернулися додому з орденами Червоного Прапора, Слави та ін. Це, зокрема, М. С. Ващишин, С. Т. Козубовський, Л. А. Кузін, В. 3. Мосійчук, С. Л. Мосійчук, Д. Г. Петрушко, М. Н. Ольховик, Ф. І. Ракович, О. К. Курач. 96 односельців полягли, захищаючи Батьківщину. Загиблим встановлено обеліск.
Після визволення Сельця його мешканці прагнули наблизити перемогу над лютим ворогом, збирали кошти на танкову колону, активно взялися відбудовувати зруйноване. За роки четвертої п’ятирічки трудівники села відбудували приміщення школи, клубу, медпункту, магазину. Істотно допомагали відбудові селянських господарств державні довготермінові кредити, надані бідняцько-середняцьким господарствам. На відбудову і нове будівництво житлових будинків і господарських будівель держава асигнувала від 2 до 5 тис. карбованців на одне господарство.
Трудівники Сельця в 1949 році знову об’єдналися в колгосп. Незабаром була створена партійна організація колгоспу, яка складалася в 1950 році з 6 чоловік. Двічі до Селецького колгоспу приєднувалися дрібніші сусідні господарства. В 1956 році новостворене господарство названо «Зорею комунізму». Його центральна садиба розміщена в Сельці. Господарство користується 4663 га землі, з них 2454 га орної, 1421 га сіножатей, 730 га пасовиськ. Партійна організація, озброївшись постановою вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС, спрямувала зусилля трудівників колгоспу на всебічний розвиток економіки артілі підвищеними темпами. Найперше почали розвивати високоприбуткові галузі — льонарство й тваринництво. Вже наступного року площі під льон були збільшені вдвоє. Колгосп мав тоді 600 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 200 корів. Помітно зросла й оплата праці —на трудодень видано по 2 кг хліба і по 16 крб. За досягнуті успіхи у вирощуванні високих урожаїв і розвитку високопродуктивного тваринництва колгосп «Зоря комунізму» став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, відзначений дипломами
1-го і 2-го ступенів. Тут господарство демонструвало свої досягнення в 1954—1956 рр. Велика група колгоспників відзначена урядовими нагородами, орденом Леніна був нагороджений голова колгоспу О. С. Мобило, який очолив артіль у 1952 році. В 1954 році колгоспники одностайно висунули О. С. Мобила кандидатом у депутати Верховної Ради СPСP. У 1958 році його вдруге обрали до найвищого органу влади в країні.
За високі виробничі показники на честь 40-річчя Радянської влади орденом Леніна були нагороджені машиніст льонопереробного агрегату В. Г. Ващишин і ланкова Д. П. Белеля. Урядовими нагородами відзначено 10 чоловік.
Протягом семирічки колгосп «Зоря комунізму» добився добрих успіхів — створив міцну базу для тваринництва. Зросли прибутки артілі, підвищилася оплата праці.
Особливо значних успіхів досяг колгосп після березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС і XXIII з’їзду КПРС, коли був прийнятий восьмий п’ятирічний план (1966—1970 рр.). За п’ятирічку врожайність зернових збільшилась на 4,6 цнт, льоноволокна — на 2,4, картоплі — на 43 цнт з га. Цьому значною мірою сприяла краща технічна озброєність колгоспу, який має 30 тракторів різних марок, багато комбайнів, 18 автомашин. З 1955 року колгосп користується електроенергією (працюють понад 80 електродвигунів). Рівень механізації основних виробничих процесів у рільництві досить високий, наближається до 100 проц. На всі ферми великої рогатої худоби постачається вода. Механізовано подавання кормів і прибирання приміщення. 500 корів переведено на механічне доїння. Підвищення рівня механізації колгоспного виробництва, широке впровадження досягнень сільськогосподарської науки і передового досвіду забезпечили зростання продуктивності праці. За восьму п’ятирічку виробництво валової продукції на людино-день зросло в рослинництві більш як в півтора, а в тваринництві — в 1, 3 раза. Колгосп систематично виконує господарські плани, не раз одержував перехідні Червоні прапори обкому КП України та облвиконкому. Неабияка заслуга в цьому голови колгоспу П. Д. Баришевського, який 1959 року очолив господарство. Його нагороджено орденом Леніна.
У колгоспі «Зоря комунізму» здійснюється план соціального розвитку, за яким передбачено впровадження в рільництві й тваринництві науково обгрунтованої системи машин і механізмів, а також комплекс заходів для підвищення родючості землі, продуктивності тваринництва й зниження собівартості продукції. Протягом дев’ятої п’ятирічки працівники ферм перейдуть на двозмінну роботу, буде скорочено робочий день механізаторів, будівельників та інших колгоспників, що дасть їм можливість більше часу витрачати на відпочинок, освіту, задоволення культурно-побутових потреб. За рахунок колгоспу щорічно посилатимуться в санаторії та будинки відпочинку 20—26 передових колгоспників та осіб, що потребують санаторного лікування. Велика увага приділяється поліпшенню освіти, професійної підготовки кадрів. Колгосп виділяє стипендії, щоб кожного року 2—3 чоловіка направляти до вузів і технікумів, надає пільги тим, хто вчиться заочно. На 1972 рік було послано на навчання 14 колгоспників.
У колгоспній партійній організації налічувалося 60 членів і кандидатів у члени КПРС, в комсомольській організації — 80 юнаків і дівчат. Вони очолили трудове і політичне піднесення колгоспників, викликане підготовкою до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції і 50-річчя Радянської влади на Україні.
До цих знаменних дат у центрі села встановлено пам’ятник В. І. Леніну, на державні кошти збудовано кінотеатр на 300 місць. За роки восьмої п’ятирічки чимало новобудов з’явилося на вулицях Сельця. На кошти кооперації зведено сільський універмаг, чайну, колгосп спорудив будинок для спеціалістів та дитячі ясла, забрукував вулиці села. Закладено також сквер, збудовано стадіон і волейбольні майданчики. Всі двори колгоспників обсаджені декоративними деревами, а на околиці села посадили парк. За весь повоєнний період до 1965 року в Сельці зведено 299 будинків, а за восьму п’ятирічку їх з’явилося 104. Почалася газифікація села, вже газифіковано 110 будинків колгоспників. Прокладено 5,5 км водогону, 6,5 км шосейної дороги. 1968 року в Сельці створено колгоспний комбінат комунального обслуговування на госпрозрахунку. В 1969 році Селецька сільська Рада здобула першість у змаганні сільських Рад області за кращий благоустрій і культосвітню роботу.
Протягом дев’ятої п’ятирічки в Сельці буде відкрито пральний комбінат, пекарню. Центральні вулиці села одягнуться в асфальт, обабіч них будуть прокладені тротуари. Біля осель хліборобів вечорами сяятимуть лампи денного світла, виростуть нові житлові квартали.
Про охорону здоров’я мешканців Сельця дбають фельдшер і акушерка, що працюють в сільському фельдшерсько-акушерському пункті.
Якщо до 1939 року було 3 вчителі на два села, то тепер у Сельці працює 31 учитель з вищою і середньою освітою. Лише в колгоспі трудяться 22 спеціалісти, понад 100 чоловік вчаться у вищих і середніх навчальних закладах. На 1970 рік 108 вихідців із села закінчили вищі й середні спеціальні навчальні заклади і працюють інженерами, вчителями, агрономами, агротехніками. Чимало мешканців Сельця оволоділи суто індустріальними спеціальностями. Є серед них токарі, слюсарі-наладчики, майстри механічного доїння, техніки-будівельники.
Своє дозвілля мешканці Сельця проводять у будинку культури. Тут є зал на 400 місць, кімната трудової та бойової слави, бібліотека, читальний зал, більярдна, кімнати для занять гуртків художньої самодіяльності.
Велику роботу щодо виховання трудящих проводить сільська бібліотека. В ній налічується близько 11 тис. книг. Трудівники села одержують понад 3500 примірників газет і журналів.
За польської окупації селянські хати освітлювались каганцями. Тепер у кожному будинку сяє лампочка Ілліча (1965 року Селець підключено до Добротворської ДРЕС), працює радіо. В селі є понад 200 телевізорів. Звичними речами для колгоспників стали велосипеди, мотоцикли, електропобутові прилади. Про високий життєвий рівень колгоспників свідчить і те, що в середньому на кожне господарство припадає до 2,5 тис. крб. вкладів в ощадкасах.
В Сельці утверджуються нові побут і звичаї. Урочисто і радісно відзначають у колгоспі «Зоря комунізму» свято врожаю. До святкового стола запрошують усіх мешканців села. Найпочесніші місця займають ветерани колгоспу.
Відбувається урочиста церемонія — обряд їх вшанування.
Шанобливо вклоняючись, перед ними проходять молодші колгоспники. Голова колгоспу називає імена кращих колгоспників, які особливо відзначились у боротьбі за високий урожай, вручає їм подарунки, премії.
Починається народне гуляння.
Над селом линуть мелодії українських, білоруських і російських пісень.
В колгоспі «Зоря комунізму» вперше в області запроваджено звання сім’ї трудової слави. В день 50-річчя Великого Жовтня його присвоєно 4 сім’ям.
Перед будинком правління колгоспу на високій щоглі майорить червоний прапор з написом: «Слава праці». Його піднімають на честь переможців соціалістичного змагання.
В 1962—1965 рр. Селець був включений у сферу діяльності поліських експедицій Інституту слов’янознавства АН СРСР, які вивчали фонетичні й лексичні особливості поліських діалектів, роль Полісся в слов’янському етногенезі, в українській географічній термінології та археології.
Належне місце відводиться інтернаціональному вихованню трудящих. Братерські зв’язки зміцнюють дружбу між трудівниками Сельця та білоруським колгоспом «40-років Жовтня» с. Ольшани Столінського району Брестської області. Сусіди спільно боролися з німецько-фашистськими окупантами, а в післявоєнний час змагалися у мирній праці. Багато років ці колгоспи обмінюються досвідом, допомагають один одному. Часто разом відпочивають, влаштовують вечори дружби, відзначення урочистих подій, вшанування передовиків виробництва. Щира дружба зв’язує колгоспників українського села також з трудівниками болгарського землеробського кооперативу Ново Село Відінського округу.
Партійна та громадські організації виховують трудящих на революційних і трудових традиціях. З хвилюванням слухає молодь розповіді учасника громадянської війни И. І. Петрушка про Дубровицьке збройне повстання, бійця-щорсівця М. Г. Войтовича — про боротьбу з іноземними інтервентами та націоналістичними бандами, ветеранів Великої Вітчизняної війни — про героїзм радянських воїнів у боротьбі з фашизмом. На честь 50-річчя утворення СРСР мешканці Сельця з подвоєною енергією працювали над виконанням виробничих завдань. Всі установи й організації широко пропагували літературу про братерство народів, організовували лекції про дружбу союзних республік. Бібліотека провела читацьку конференцію на тему: «Україна Радянська в союзі незламнім цвіте». Готуючись до знаменної дати, трудівники українського села уклали договір на соціалістичне змагання з білоруським колгоспом «40 років Жовтня», з яким мають давні дружні й виробничі стосунки. Білоруси подарували селецьким колгоспникам червоний прапор з написом: «Дорогим братам на знак міцної дружби і співробітництва від колгоспників колгоспу «40 років Жовтня».
Чудові перспективи, які відкриваються перед Сельцем завдяки постійній турботі Комуністичної партії і Радянського уряду, запалюють трудівників села на нові звершення в ім’я комунізму.
О. С. МАСНИЙ