Економічний і культурний стан Ровенської області у XVII-XIX столітті
Хоч українське трудяще населення терпіло соціальне й національне поневолення, яке затримувало його духовне зростання, воно продовжувало розвивати свою культуру, мистецтво, мову. Одним з перших найвизначніших центрів культурного пробудження краю став Острог. У 70-х роках XVI ст. у місті відкрилась греко-слов’янська школа. Вона була першою на Україні школою т. зв. вільних наук. Деякі історики її називали Острозькою академією. Навколо цього закладу гуртувалися педагоги, письменники у вчені, які своїми творами внесли значний вклад у розвиток української культури. Викладачі Острозької школи склали «Граматику словенського язика», що була надрукована у Вільні 1586 року вихідцями з Білорусії Мамоничами. Видання її свідчило про тісні зв’язки між білоруськими і українськими діячами культури.
В Острозі деякий час жив і працював російський першодрукар І. Федоров. Тут він заснував друкарню, яка за свого існування (1578—1612 рр.) випустила понад 20 книжок переважно полемічної літератури, спрямованої проти католицизму. Найвизначнішими друкованими працями були «Острозька біблія» (1580—1581 рр.)» «Буквар» та ін. Вони становили високі зразки друкарства того часу.
На початку XVII ст. була заснована слов’яно-руська друкарня в Дермані (тепер Устенське Друге), яка в 1604 році видала книгу «Октоих осмигласник». В 1629 році згадується мандрівна друкарня в Чорній біля Ровно. В 30-х роках XVII ст. відкриваються школи в Ровно, Гощі, Дубні.
На Ровенщині розгортали свою діяльність українські письменники-полемісти, творчість яких послужила важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення українського народу. До них належали — Лаврентій Зизаній, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Ігнатій Старушич.
Ровенщина відома своїми пам’ятками культури. Тут створювались Дубнівське (1539—1568 рр.), Дорогобузьке (1580 р.) та Пересопницьке (1556—1561 рр.) євангелія. З них найвизначнішою пам’яткою староукраїнської мови XVI ст. було Пересопницьке євангеліє. Воно оздоблене орнаментами, заставками і є також пам’яткою українського мистецтва тих часів. При монастирях у Дубні, Дермані, Клевані, Степані, Дорогобужі, Пересопниці існували бібліотеки. Книги там були переважно богословські, написані на пергаменті.
В XV—XVI ст. на території Ровенщини збудовано ряд феодальних замків, укріплених монастирів. В архітектурі церковних споруд застосовувався давньоруський тип хрестовокупольного храму (церкви Богоявления в Острозі, Троїцька в Межирічі). На початку XVII ст. в краї завершується процес перенесення в кам’яну архітектуру форм народного дерев’яного будівництва.
В 1793—1795 рр. землі Ровенщини в складі Правобережної України були возз’єднані з Росією. Це позитивно позначилося на економічному й культурному розвитку краю. 1795 року в складі Волинського намісництва були утворені Острозький, Ровенський, Домбровицький і Подільського намісництва — Дубнівський повіти, які складають територію сучасної Ровенської області. Згідно з царським указом від 1797 року замість ліквідованого Волинського намісництва було створено Волинську губернію з центром у Новограді-Волинському, а з 1804 року — Житомирі. До губернії входило 12 повітів, у т. ч. на території Ровенщини — Ровенський, Дубнівський та Острозький.
Під час Вітчизняної війни 1812 року Волинь від французьких загарбників захищали 3-я російська армія і 4-й український козацький полк, штаб якого перебував у Дубні. В Ровенському, Острозькому, Дубнівському повітах перебували загони полтавського, чернігівського, нижегородського, костромського ополчення. Ровенщина стала прифронтовою смугою. Тому з Ровенщини до Києва були вивезені цінне майно і архівні документи. Місцеве населення прихильно ставилося до російських військ і ополченців, допомагало їм продуктами і фуражем. З Дубна, де містився арсенал, було надіслано військовим частинам 3700 рушниць і 60 тис. бойових патронів. Російська армія мужньо стримувала ворога, а потім відкинула його далеко на захід.
В умовах розкладу феодально-кріпосницької системи все більше посилювалась кріпосницька експлуатація. 70 проц. кращої землі на Ровенщині належало поміщикам. Вони часто віддавали на різні строки великі ділянки землі в оренду, що згубно відбивалося на становищі селян. Особливо значного поширення посесійна система набрала у Ровенському і Дубнівському повітах. Щоб мати більше сільськогосподарських виробів для збуту на ринках, поміщики примушували кріпаків більше працювати на панщині, вигадували різні повинності. Кріпаки села Терешова Дубнівського повіту з 23 квітня по 1 жовтня працювали по 4 дні на тиждень. Крім цього, вони виконували різні додаткові роботи, які не зараховувались у дні панщини. Чоловіки повинні були вартувати в маєтку, рубати й возити ліс, ремонтувати поміщицькі приміщення, а жінки — прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати панські будівлі. Нерідко поміщики переводили натуральний збір і деякі повинності на грошові побори.
З проникненням капіталістичних відносин на окраїни Російської імперії і виникненням внутрішнього ринку в краї почала розвиватися мануфактура. У 1783— 1831 рр. в Корці діяла фарфоро-фаянсова мануфактура, на якій працювало понад 1000 робітників. У 1816 році на суконних мануфактурах Ровенського повіту було зайнято 800 чоловік. У 20-х роках XIX ст. суконні мануфактури були в Ровно, Дубровиці, Березному, Гощі, Гориньграді, Деражному, Самострілах, Сінному, Усті, їх обслуговувало понад 1500 чоловік.
Розвивалася торгівля. Головними предметами її були хліб, ліс, льон, полотно, хутра, мед, віск. У селах та поміщицьких маєтках щовесни з’являлися сотні скупників, які на пні скуповували пшеницю та інші зернові культури. Восени і взимку з Ровенщини тяглися валки з хлібом до Устилуга на Західному Бузі, Бреста, а також до Пінська через Стенань, Дубровицю. У зв’язку з потребами ринку розвивалася борошномельна промисловість. Провідне місце по виробництву борошна займав Корець, потім ішли Дубно, Острог і Клевань.
В різні часи на Ровенщині побували відомі прогресивні діячі культури. Край відвідали хорватський історик і філолог Юрій Крижанич, український гюет-фоль-клорист Климентій Зиновіїв, український просвітитель-гуманіст, філософ і поет Григорій Сковорода. За завданням Археографічної комісії восени 1846 року Ровенщину відвідав Т. Г. Шевченко. У Вербі, Дубні, Острозі, Корці та інших місцях він вивчав історичні й архітектурні пам’ятки, малював, збирав фольклорні матеріали. Свої враження від подорожі по Волині він пізніше зафіксував у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали» та «Варнак». У цих творах є цікаві роздуми поета про життя й боротьбу українського народу. «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят, о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!».
Вивчаючи Волинь, життя її людей, Т. Г. Шевченко робить висновок, що український народ Східної і Західної України — одне нерозривне ціле. Ця братерська єдність трудового народу, за висловом Шевченка, віками складалася на основі спільної боротьби трудящих мас проти жорстоких гнобителів.
Виснажлива праця у поміщицьких маєтках, розміри якої досягали п’яти і навіть шести днів на тиждень, виконання різних повинностей, оброку, державні податки — все це призводило до зубожіння більшості селян. Почастішали виступи трудящих проти кріпосницького ладу. В 1859 році відбулись антипоміщицькі заворушення селян Німовицької волості Ровенського повіту. В 1861 році відмовились виконувати поміщицькі повинності селяни Рогізного, Пирятина, Рачина,Добриводи, Дермані Дубнівського повіту.
Селянська реформа 1861 року, проведена в інтересах поміщиків, викликала загальне незадоволення селян. Наляканий польським визвольним повстанням 1863 року, царський уряд змушений був дещо пом’якшити умови реформи на Правобережній Україні. Указом від 30 липня 1863 року скасовувалась тимчасова залежність селян і запроваджувався обов’язковий викуп наділів. Викупні платежі зменшувались на 20 проц. Внаслідок реформи за селянами Волині було закріплено 34,2 проц. Землі, а за поміщиками— 65,8 проц. Поміщицькі селяни одержали в середньому на двір по 11,8 десятини землі. 71 проц. селян залишалося в залежності від поміщиків. Це дало можливість їм застосовувати різні форми експлуатації.
Царський указ 1863 року не поліпшив становище селян. Більша частина землі, лісів, лук лишалася в поміщиків. Селяни розорялися від сплати викупних платежів за землю і свою волю. Викупна ціна землі на Ровенщині перевищувала її ринкову ціну на 11,4 процента.
Реформа 1861 року сприяла розвитку капіталізму. Поміщицькі господарства пристосовувалися до нових умов, перетворюючись на капіталістичні підприємства. Питома вага цих господарств у виробництві продукції сільського господарства поступово зменшувалася, хоч в окремих частинах губернії (на Поліссі) їм ще належала більша частина земель. У 1884 році селяни (65 проц. всього населення краю) мали лише 42 проц. земельних угідь, а поміщикам, які становили 1,4 проц. до загальної кількості населення, належало 44 проц. земельних угідь.
Характерним для краю в післяреформений період було виникнення хуторів та інтенсивне поселення колоністів. Заможні колоністи утворювали окремі населені пункти. На початку 70-х років XIX ст. на Ровенщині вже перебувало понад 7300 німців-колоністів. Вони верховодили в Соломці (Фрідрихсдорфі), Тучині, Маїці, Користі, Городищі та інших поселеннях. 1863 року в Дубнівському повіті була утворена перша чеська колонія Людгардівка. Колоністи користувалися різними пільгами, їм виділяли кращі землі, вони не відбували військової повинності. Як слуги царського уряду, заможні колоністи разом з українськими, польськими і російськими поміщиками визискували трудове селянство. У селах Підцуркові й Глинську Дубнівського повіту чеські колоністи вперше на Україні почали вирощувати хміль.
На території Ровенщини у післяреформений період найбільшого розвитку набула харчова промисловість. З 1861 по 1914 рік тут було збудовано 30 винокурних, 4 цукрові, кілька пивоварних і маслоробних заводів, близько 60 млинів тощо. 1889 року в Здолбунові став до ладу цементний завод. Переважали дрібні підприємства. На заводах деревообробної, харчової і легкої промисловості працювало всього по кілька робітників. Найбільше трудилося людей на Житинському цукровому заводі — до 1200 чоловік, на Рокитнівському склозаводі — 400 чоловік.
У процесі розвитку капіталізму, пролетаризації селянства на Ровенщині, як і по всій країні, формувався пролетаріат, створювалася і місцева буржуазія, яка визискувала трудящі маси. Крім місцевих капіталістів, робітників експлуатували й іноземні власники, капітал яких проникав сюди в різні галузі промисловості й транспорту. Будівництво залізниць, зокрема, було зв’язане з французькою компанією. До деревообробної промисловості свої руки простягали австрійські і англійські ділки, до хімічної — німецькі та бельгійські. Іноземні підприємці, нещадно визискуючи робітників, наживали великі капітали.
На фабриках і заводах робітники працювали по 12—15 годин на добу. Жінки й діти працювали стільки ж, як і чоловіки, але зарплату одержували вдвоє — втроє нижчу, ніж вони. Так, на Здолбунівському цементному заводі жінки й діти одержували по 10 копійок за день, на сірникових фабриках Ровенського повіту — 5—8 копійок. На цукрових заводах краю дівчатам платили по 2 копійки за упаковку трипудового ящика. Через таку мізерну оплату праці денний заробіток робітників становив 20—25 копійок. На підприємствах не існувало будь-якої охорони праці, люди працювали в тісноті, грязюці й духоті.
Економічному розвитку краю сприяли залізничні магістралі Козятин—Брест, Здолбунів—Радзивилів, Ровно—Лунінець, які проходили через територію Ровенщини. Будівництво їх значною мірою нагадувало картину, яку змалював великий російський поет М. О. Некрасов у творі «Залізниця». На це у свій час звернув увагу навіть кореспондент буржуазної газети «Киевлянин», відвідавши будівництво в районі Клевані. Тут він побачив гнаних голодом селян Полісся, які жили в землянках, мерзли, голодували, терпіли від різних хвороб, зносили брутальні лайки.
Прокладання залізничних шляхів сприяло розвитку деревообробної промисловості та виробництву будівельних матеріалів. Для потреб залізниць значно зросло видобування базальту та граніту. Збільшилось виробництво скла, цегли, вапна та інших будівельних матеріалів. Розвиток промисловості й залізничного транспорту прискорив зростання міського населення. Якщо зразу після реформи в Дубні проживало 7922 чоловіка, то в 1897 році 14 297 чоловік. В Острозі відповідно чисельність жителів збільшилась з 8274 до 14 749, у Ровно — з 6326 до 24 573 чоловік.
У трьох повітах Ровенщини на 1897 рік налічувалося 2944 землевласники (в т. ч. чимало польських), які мали 499 383 десятини землі. В середньому на маєток припадало по 170 десятин. Чимало поміщиків мали но кілька тисяч десятин земельних угідь. Так, в Дубнівському повіті 24 маєткам належало 92 986 десятин, в Острозькому 10 маєткам —37 622, в Ровенському 61 маєтку — 368 775 десятин землі. Такі поміщики, як А. Ледухівський (Дубнівський повіт), М. Ходкевич (Млинів), С. Гулянецький (Острозький повіт), Є. Малинський (Березне), В. Остроградський (Ровенський повіт) володіли разом 90 тис. десятин землі й лісу. Тим часом дедалі зростала кількість безземельних і малоземельних селян. У 1900 році розміри наділів на одну ревізьку душу скоротилися з 4 до 1,7 десятини, а кількість безземельних зросла з 5,2 до 8,2 проц. Бідняки змушені були шукати заробітків. Вони йшли на лісові роботи, сплавляли ліс, працювали в економіях, переселялися в Сибір.
Убогість селянських мас позначалася і на їх оселях, домашньому побуті. Більшість хат по селах мала солом’яні стріхи, маленькі віконця, глиняні долівки. Приміщення всередині освітлювалося здебільшого світичем, що являв собою конусоподібну мішковину, обмазану глиною. Одна частина мішковини підв’язувалася до стелі, в якій було прорубано отвір для виходу диму. До другої частини прикріплялася залізна решітка, на яку клали палаючу лучину. Таке освітлення було тьмяне й дуже незручне. В багатьох поліських селян існували курні й напівкурні хати.
Селяни носили полотняний одяг. Чоловічі й жіночі сорочки прикрашалися вишивкою з рослинним орнаментом. Чоловічим і жіночим одягом служила свита з домотканого сірого, білого або чорного сукна. Заможніші селяни носили ще кожухи. Повсякденним взуттям були постоли.