Тучин, Гощанський район, Ровенська область
Тучин — село, центр сільської Ради. Розташований на правому березі річки Горині, за 26 км від Ровно, за 16 км від райцентру. Дворів — 982, населення — 2787 чоловіка. Сільраді підпорядковане село Полівці.
Територія села заселена здавна. На околицях його виявлено давньоруське городище. В письмових джерелах Тучин вперше згадується 1545 року, коли він входив до Великого князівства Литовського. Тут, над Горинню, було збудовано замок з земляними валами, ровами, підземними ходами, які частково збереглися до нашого часу. Після Люблінської унії 1569 року Тучин у складі Волині відійшов до Польщі.
Тучин другої половини XVI ст.— містечко Луцького повіту Волинського воєводства. Основним заняттям населення було землеробство. Розвиток товарно-грошових відносин викликав зростання поряд з натуральною грошової ренти.
Трудящі Тучина брали активну участь в антифеодальних повстаннях. В 1596 році під час селянсько-козацького повстання, очолюваного Северином Наливайком, у Тучині побували повстанські загони. Селяни підтримали повстанців, які вчинили напад на шляхетський маєток.
Під час визвольної війни 1648—1654 рр. в Тучині побували селянсько-козацькі загони. Магнат Я. Радзівілл, слідкуючи за подіями на Волині, писав, що після здобуття у липні 1648 року загонами Максима Кривоноса Полонного, шляхту охопив «такий жах, що багато наших, покинувши замки, містечка, без будь-якої охорони залишили їх козакам, як Зяслав, Острог, Межиріч, Тучин…». Через місяць у Тучин вступив двотисячний селянський загін. Містечко кілька разів переходило з рук у руки. Остаточно шляхті вдалося повернутися до своїх маєтків лише після Андрусівського перемир’я 1667 року.
У XVIII ст. Тучин складався з старого й нового містечка. 1772 року у новому Тучині налічувалося 267 будинків, у старому — 84. Наступного року містечко купив у графів Потодьких за 600 тис. злотих воєвода М. Валевський.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Тучин перебував у складі Ровенського повіту Волинської губернії.
Наявність значних масивів лісів, сільськогосподарської сировини, близькість до річки Горині, яка після спорудження шлюзів стала судноплавною, а Тучин — пристанню, сприяли розвитку ремесла й торгівлі. На початку XIX ст. звідси відправлялося щороку 120 плотів, переважно з лісом. За даними 1850 року, в Тучині діяла ткацька фабрика, де чесали вовну й виготовляли сукно.
Після реформи 1861 року більша частина родючої землі Тучина залишилась у поміщика, а селянам за великий викуп наділили мізерні болотні та піщані ділянки. У 1865 році селяни мали 382 га землі, поміщик — 271 га. Селян позбавили права користуватися лісом, пасовиськами. Поки залишалися тимчасовозобов’язаними, вони змушені були за кожну десятину відробляти поміщикові 13 днів або сплачувати певну суму грішми. Великим тягарем були податки. У 1900 році селяни сплачували державний поземельний податок, земські губернські і повітові збори, мирські волосні і сільські збори, страхові платежі. Втративши землю і не маючи можливості прогодувати сім’ю з свого господарства, селяни йшли працювати на підприємства.
Селянська реформа прискорила економічний розвиток Тучина. 1866 року він став волосним центром. Наприкінці XIX ст. тут працювали 2 фарбувальні та 2 ткацькі фабрики, пивоварний завод. 1892 року в містечку налічувалося 246 будинків, 2345 жителів. Щороку відбувалося 10 ярмарків. Місцеві товари реалізовувалися на цих ярмарках, а також у Бердичеві, Балті. 1913 року в Тучині було вже 6 ткацьких фабрик, 4 шкіряні, цегельний, пивоварний заводи, столярна майстерня, кілька кузень, 2 млини, де перероблялося щороку 6,6 тис. пудів зерна.
Робітники працювали в антисанітарних приміщеннях, навіть на ткацьких фабриках не вентилювалося повітря. Жили у вогких, брудних бараках, заробляли мало. Широко застосовувалися штрафи.
Проте кустарі й ремісники, як і селяни-бідняки, не могли витримати конкуренції великих підприємств, які застосовували досконаліші знаряддя праці, мали машини. Дрібні виробники убожіли і йшли на заробітки у міста. Багато розорених селян з Тучина поповнили лави робітників Костополя, Ровно, Здолбунова.
Вихід з тяжкого становища трудящі бачили в боротьбі з експлуататорами. Під впливом агітації членів Ровенської групи РСДРП, революційних подій 1905 року 9 січня 1906 року в Тучині відбувся виступ селян проти поміщиків.
Місцеві власті переслідували всіх, хто займався революційною діяльністю. У липні 1906 року за агітацію проти існуючого ладу багатьох жителів Тучина, серед них М. Щедровицького, І. В. Епеля заарештували.
Столипінська аграрна реформа, за якою дозволялося виходити з общини і закріплювати наділ в особисту власність, ще більше погіршила становище селян. Куркулі, прибравши до своїх рук кращу землю, скуповували нові ділянки, засновували хутори. Так у 1912 році на прилеглих до Тучина землях виник хутір Полівці (нині село Тучинської сільради), а в 1914 році — хутір Чернишне (злився з Тучином).
Лікування коштувало дорого. Лікарі наїжджали з Ровно. В містечку була приватна аптека та дві місцеві акушерки без спеціальної освіти. Відсутність санітарного нагляду сприяла поширенню інфекційних хвороб. У 1903 році в містечку спалахнула епідемія висипного тифу.
Нужденні жителі містечка через нестатки не могли дати освіти своїм дітям і змушені були посилати їх на роботу до поміщиків, куркулів, торговців. З 1803 року в Тучині діяло парафіяльне однокласне училище. 1898 року відкрили друге церковнопарафіяльне училище. В 1911/12 році в училищах навчалося 120 дітей, проживало ж у містечку 6982 чоловіка.
Імперіалістична війна лягла непосильним тягарем на трудящих Тучина. Багато чоловіків пішли на фронт, туди ж забрали значну кількість коней. Зростали податки, ціни на промислові товари, знижувалися врожаї через поганий обробіток полів. Голодне існування ускладнювалося епідеміями інфекційних хвороб. У липні 1915 року в Тучині спалахнула епідемія холери, померло багато людей. Росло невдоволення війною, існуючими порядками.
Населення радо зустріло звістку про повалення царату в лютому 1917 року. Проте Тимчасовий уряд не здійснив сподівань трудящих на закінчення війни й одержання землі. Вся земля, фабрики і заводи залишалися в руках власників.
З великим піднесенням населення вітало перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. У січні 1918 року в Тучині проголосили Радянську владу. Проте в лютому того ж року австро-німецькі війська, за зрадницькою угодою з Центральною радою, окупували Україну, а після втечі їх містечко у грудні опинилося під владою петлюрівської Директорії.
У травні 1919 року до Тучина підійшли частини 1-ї Української радянської дивізії. 22 травня вони взяли в полон близько 700 петлюрівців. 230 солдатів 19-ї петлюрівської дивізії добровільно перейшли на бік Червоної Армії.
Наступного місяця почав роботу волревком, очолив його Ковальов. Були створені комітети бідноти в Тучині і селах волості, волосний військкомат, шкільний відділ при ревкомі. Ревком і комітет бідноти організували облік поміщицького майна, охорону мосту через Горинь, заготівлю хліба й фуражу для Червоної Армії, розподіл продуктів серед найбіднішого населення, допомогу дітям-сиротам, боролися з спекуляцією, саботажем антирадянських елементів, з порушеннями продовольчої політики. Для допомоги безкінним господарствам в обробітку землі було створено кооператив «Труд».
У серпні 1919 року Тучин захопили польські окупанти. Вони примусили селян повернути все, одержане від Радянської влади. Трудяще населення чекало приходу Червоної Армії.
5 липня 1920 року Тучин визволили частини Першої Кінної армії. У містечку розташувалися 21-й кавалерійський полк, три ескадрони, батарея і штаб 2-ї бригади 4-ї кавалерійської дивізії а також штаб дивізії. Багато місцевих жителів вступили до Першої Кінної армії, серед них Т. С. Войтович, К. Д. ,Кирильчук, М. М. Поліщук, П. О. Процюк (Т. С. Войтович, К. Д. Кирильчук зараз перебувають на пенсії). 7 липня 4-у кавалерійську дивізію атакувала 1-а дивізія польських легіонерів. Головний удар спрямовувався проти 1-ї бригади дивізії, що тримала оборону на північ від Тучина. Щоб відбити наступ ворога, начдив Ф. М. Літунов кинув на допомогу 2-у, а згодом і 3-ю бригади. Відбивши ворога, кіннотники перейшли в контрнаступ. У цей час штаб дивізії в Тучині відвідали К. Є. Ворошилов та С. М. Будьонний.
Однак у вересні під тиском переважаючих сил противника Червоній Армії довелося відійти з території Волині. 4-а кавалерійська дивізія знову пройшла через Тучин. В загонах Першої Кінної армії відійшли на схід чимало революційно настроєних тучинців. 18 вересня Тучин зайняли війська буржуазно-поміщицької Польщі.
Настали тяжкі часи окупації. Адміністративно Тучин як волосний центр підпорядковувався Ровенському повіту Волинського воєводства. Населення терпіло від голоду — польські власті вивезли з Волині весь хліб. На державних, т. зв. банківських землях, якими раніше користувалися місцеві селяни, селилися сім’ї осадників. Багато мешканців не повернулося живими з фронтів, чимало залишилося на радянській території, дехто в пошуках засобів існування виїхав до центральних районів Польщі, подався за океан.
1921 року в Тучині проживало 1498 чоловік, у т. ч. 1386 українців, 65 поляків. Згідно з розпорядженням волинського воєводи від 21 травня 1921 року мовою всіх державних і громадських установ на території воєводства, у т. ч. в Тучині, запроваджувалася польська мова. Незважаючи на переважну більшість українського населення, в усіх трьох школах навчання проводилося польською мовою. У двох школах, де вчилися діти українців, українську мову викладали як предмет.
Тяжке економічне становище, нещадна експлуатація, безправ’я викликали відчутний протест трудящих. 15 лютого 1923 року під час збирання податків селяни Тучина вчинили опір податковій комісії, відняли у неї конфісковані за несплату податків речі і повернули їх власникам. Дальше стягання податків комісія змушена була припинити. Наприкінці 1923 — початку 1924 року утворився осередок КПЗУ1 2. Боротьба трудящих набрала більш організованого характеру. 1924 року селяни відмовилися сплачувати орендну плату поміщикові, самовільно рубали поміщицькі ліси. Викликана сюди поліція розгромила партійний осередок. Та в липні 1927 року він відновив свою роботу. Використовуючи профспілки, кооперацію, масову легальну революційну організацію «Сельроб-єдність», комуністи викривали антинародну суть буржуазно-поміщицької диктатури, закликали до боротьби за Радянську владу, возз’єднання з Радянською Україною. В Тучинській гміні поліцією було зареєстровано 14 членів «Сельробєдності», які провадили активну революційну роботу серед населення.
Значний вплив на селян Тучинської гміни у 1929—1932 рр. мали також комуністи Межиріцької організації. У зв’язку з розширенням революційного руху, численними фактами непокори селян владі начальник Волинського відділу безпеки звертався у жовтні 1932 року до міністра внутрішніх справ у Варшаві з проханням збільшити кількість поліції, в т. ч. у Тучині.
Комуністи Тучина не припиняли революційної боротьби. Напередодні 1 Травня 1933 року в селах гміни були розповсюджені комуністичні листівки. Розклеювали їх і в ніч з 6 на 7 листопада 1936 року. Наступного року з нагоди Жовтневих свят відбулися мітинги й демонстрації.
З великою радістю зустріли трудящі Тучина, як і все населення західноукраїнських земель, своє визволення 17 вересня 1939 року. В селі був створений волосний комітет.
Важливою подією для населення всіх західноукраїнських земель було скликання 27—28 жовтня 1939 року у Львові Народних Зборів Західної України, в яких взяв участь і тучинський робітник К. Л. Прокопчук. Повернувшись додому, він розповів односельцям про ухвалення Народними Зборами декларацій про встановлення на Західній Україні Радянської влади, про націоналізацію банків та великої промисловості, про конфіскацію земель поміщиків, монастирів та великих державних урядовців. Здійснилася споконвічна мрія трудящих про щасливе життя, про возз’єднання Західної України в єдиній Українській Радянській державі.
В січні 1940 року Тучин став районним центром. Новостворені районні партійні і радянські органи негайно взялися до соціалістичних перетворень. В результаті конфіскації поміщицьких і церковних земель селянам було безплатно передано 2118 га землі, у т. ч. 1543 га орної. Бідняцькі господарства одержали конфісковані в багатіїв насіння, реманент, робочу худобу. До того 200 сімей поміщиків і осадників мали тягла стільки, скільки належало решті населення всього району. Обробити і засіяти одержану землю допомагала Антоніївська МТС, створена восени 1939 року. Водночас комуністи й безпартійні працівники, які прибули в район із східних областей України, роз’яснювали трудящим переваги колективного господарювання перед одноосібним. Для подання допомоги безкорівним колгоспникам і бідняцьким селянським господарствам Тучинського району держава асигнувала 18 тис. крб. кредиту.
В грудні 1940 року трудящі Тучина і сіл району обрали депутатів до обласної, районної і сільських Рад депутатів трудящих. Тучинська сільська Рада вжила відповідних заходів до відбудови і дальшого розвитку промисловості. Дрібні ткацькі фабрики і шкірзаводи об’єдналися в промартілі. Запрацювали новостворені артілі, пекарня, промкомбінат, а також торфопідприємство. На базі місцевої сировини промкомбінат організував випалювання вапна, виготовлення возів та інших предметів першої потреби.
Було налагоджено медичну допомогу. Відкрили амбулаторію, лікарню.
Місцеві органи Радянської влади дбали також про освіту й культуру. Більшість населення не знала грамоти, тому незабаром після визволення в селі організували гуртки ліквідації неписьменності. 25 вересня 1939 року відкрили семирічну школу з двома відділами — українським і польським. В українському відділі, де вчилося 448 дітей, провідною мовою була українська, у польському — польська, українську вивчали як предмет. Польський відділ школи відвідувало 136 дітей. У лютому 1940 року відкрили вечірню школу. Школа мала стати середньою — у восьмих класах налічувалося 58 учнів.
Та вільні радісні дні тривали недовго. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистської Німеччини. 28 червня 1941 року Тучин окупували німецько-фашистські загарбники. Вони пограбували й зруйнували школи, аптеку, бібліотеку, ткацьку й шкіряну артілі, водяний млин на Горині, олійницю. Було спалено 36 будинків, зруйновано весь центр села.
За час кривавого хазяйнування фашисти розстріляли в Тучині близько 5 тис. радянських громадян, здебільшого військовополонених, а їх найманці — українські буржуазні націоналісти — знищили 297 чоловік. Тільки восени 1942 року гестапівці, зігнавши до бараків у Тучині близько 3 тис. чоловік, запалили їх, хто втікав — розстрілювали.
Проте кривавий терор гітлерівців та українських буржуазних націоналістів не зламав волі трудящих до боротьби. Тучинці всіляко саботували політичні й господарські заходи загарбників та їх посіпак. На ткацькій фабриці, шкірзаводі, на лісорозробках Тучина працювали радянські військовополонені. Близько 5 тис. їх жило в спеціально збудованих бараках, огороджених колючим дротом. Серед військовополонених, які працювали на ткацькій фабриці, перебував радянський інженер-текстильник В. Захар’єв. У травні 1943 року він створив підпільну організацію. Підпільники проводили агітаційну роботу серед військовополонених і населення, здійснювали саботаж на фабриці. Налагодивши зв’язок із загоном Д. М. Медведева, підпільна організація вела розвідку, відправила до партизанів 16 перевірених людей, у т. ч. двох лікарів з хірургічними інструментами і медикаментами. Тоді ж для загону було передано теплі светри, панчохи, шарфи та інші речі.
Тучинські підпільники підтримували зв’язок також з Ровенською підпільною організацією. Вони повідомляли ровенців про дії фашистів та українських буржуазних націоналістів, розповсюджували листівки. В жовтні 1943 року, після дезорганізації роботи на фабриці, всім членам Тучинської підпільної організації довелося піти до партизанського загону. В селі залишилася добре законспірована трійка, а В. Захар’єв став старшим групи зв’язкових.
197 тучинців відстоювали Радянську владу зі зброєю в руках на фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах, з них 90 чоловік полягли смертю хоробрих. З великою радістю зустріло населення воїнів 6-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Д. П. Онупрієнка 13-ї армії 1-го Українського фронту, які 16 січня 1944 року визволили Тучин від німецько-фашистських загарбників. Відновили роботу радянські і партійні органи. Районна й сільська Ради мобілізували населення на розчистку завалів, відбудову мосту через річку. Сотні трудящих споруджували міст, заготовляли ліс, вивозили деревину. Багато тучинців виїхало в цей час на роботу в Донбас.
Комуністи, місцеві активісти роз’яснювали населенню ворожу суть українського буржуазного націоналізму, вели боротьбу з оунівцями, які перешкоджали відбудові господарства, налагодженню мирного життя. Наприкінці 1944 року в Тучині була створена група боротьби з бандами, до якої ввійшло близько 50 чоловік, а невдовзі створилися групи самооборони і в селах району.
Незважаючи на перешкоди, які створювали оунівські банди, вже в перші місяці після визволення відновили роботу майже всі підприємства, що існували до війни. Розгорталися роботи по будівництву нових підприємств. З допомогою держави, яка надсилала відповідних спеціалістів, необхідні матеріали, насамперед цемент, толь і залізо, телефонну апаратуру, устаткування, в перші повоєнні роки було створено на базі молокозливного пункту маслозавод, збудовано приміщення для деревообробних майстерень, пекарні, тартак. Усі ці підприємства випускали продукцію, конче потрібну трудящим села і району. 1945 року почали працювати торфопідприємство, яке забезпечувало дешевим місцевим паливом насамперед потреби райцентру, кравецька майстерня, перукарня, фотоательє, готель.
Багато уваги в післявоєнні роки приділялося розвитку сільського господарства, піднесенню його продуктивності. Наприкінці 1944 року було відновлено МТС. Спочатку вона мала лише 3 старі трактори й автомашину, кілька молотарок та локомобілів. Механізатори подавали посильну допомогу хліборобам, насамперед родинам загиблих на фронтах Вітчизняної війни, сім’ям фронтовиків та партизанів, в обробітку полів та збиранні врожаю. Після закінчення війни в МТС стали надходити трактори з Харкова, автомашини з Москви й Горького, різний реманент з Ростова-на-Дону, Запоріжжя. В 1950 році МТС вже мала 11 тракторів, 4 комбайни, 4 автомашини.
1949 року в Тучині організувалося два колгоспи. Наступного року утворили колгосп ім. Ленінського комсомолу в селі Полівцях. Тоді ж всі три артілі об’єдналися в одне господарство.
Невдовзі після визволення відновили роботу районна поліклініка, лікарня на 25 ліжок.
Одночасно з відбудовою народного господарства налагоджувалося культурно-освітнє життя. Відкрилися школи, у пристосованому приміщенні — клуб.
Коли народне господарство, зруйноване війною, було в основному відбудоване, розгорнулася боротьба за дальше піднесення економіки, охорони здоров’я, за розвиток освіти й культури, поліпшення задоволення запитів трудящих. На початку 50-х років стали до ладу нові типова пекарня, електростанція, засолочний пункт. Робітники промислових підприємств з великим ентузіазмом працювали над виконанням виробничих планів. У 1958 році маслозавод дав надпланової продукції на 73,5 тис. крб. Значно перевиконали свої виробничі плани промкомбінат, харчокомбінат, промартіль «Шкіряник». Зріс видобуток торфу.
В колгоспі велася широка боротьба за підвищення врожайності всіх сільськогосподарських культур, за збільшення поголів’я худоби й підвищення її продуктивності. 1954 року колгосп став мільйонером. У 1959 році його об’єднали з колгоспом ім. Чапаева, до якого входили селяни сіл Дроздова, Горбова і Микулина. Тоді ж запроваджено грошову оплату праці тваринників. Цього року був ліквідований Тучинський район. Тучин як селище міського типу ввійшов до складу Го-щанського району.
1961 року на базі колгоспу створено радгосп «Тучинський». За господарством закріпили 3646 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2808 га орної землі, 813 га 13 сіножатей і пасовищ, 25 га садів, хмільників та інших багаторічних насаджень, передали майстерні тодішньої PTC. Радгосп спеціалізується на вирощуванні для колгоспів і радгоспів області насіння високоврожайних зернових культур, особливо таких сортів зернових, як озима пшениця Миронівська 808, жито Кішвардаї, овес Литовський 1026, ячмінь Карлсберг 2, картоплі сортів Юбель, Приєкульський ранній, Олев. Крім цих культур» ТУТ вирощують цукрові буряки, горох, кукурудзу, овочі. Як спеціалізоване господарство радгосп вирощує також високопродуктивний племінний молодняк і постачає його колгоспам області.
Колись скупа земля нині родить щедро. Озиму пшеницю раніше сіяли мало, тепер вона — основна продовольча культура. Якщо в 1913 році її збирали в середньому по 6 цнт з га, у 1951 році — по 9, то в 1970 році — по 30,6 цнт з га. Завдяки високим валовим зборам зерна радгосп протягом восьмої п’ятирічки продав хліба державі 1178 тонн, виконавши своє завдання на 235,6 проц. Робітники радгоспу збирають добрі врожаї також інших сільськогосподарських культур, добиваються високої продуктивності худоби. За 1970 рік на кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 503 цнт молока, по 113,9 цнт м’яса. Завдання восьмої п’ятирічки щодо продажу державі продуктів тваринництва радгосп виконав за 4,5 року, здавши понад план 836 тонн молока та 54 тонни м’яса. 75 робітників радгоспу нагороджено Ленінською ювілейною медаллю.
Одержанню високих урожаїв сприяє піднесення культури землеробства, що стало можливим завдяки щедрому постачанню господарства технікою, мінеральними добривами, завдяки впровадженню у виробництво досягнень науки і передової практики. На 1 січня 1971 року в радгоспі налічувалося 54 трактори, 22 комбайни, у т. ч. 9 зернових, 58 автомашин, багато іншої сільськогосподарської техніки. Є добре обладнана агрохімлабораторія, на полях закладені дослідні ділянки.
Самовіддано працюють жителі села над виконанням плану дев’ятої п’ятирічки. В 1971 році споруджено приміщення для аптеки, АТС, розпочато будівництво залізобетонного мосту через Горинь. Дев’ятою п’ятирічкою передбачено спорудження середньої школи, типового автогаража, збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, зокрема одержання врожаю зернових по 35 цнт з гектара.
Гідно відзначили піввіковий ювілей Союзу РСР робітники радгоспу. Змагаючись з колективом робітників радгоспу «Ровенський» Ровенського району, вони в складних погодних умовах 1972 року виростили на кожному гектарі по 32,2 цнт зернових, по 168 цнт картоплі, 500 цнт цукрових буряків. Окремі колективи добилися значно кращих показників. У першому відділку радгоспу зібрали по 33 цнт зернових і 528 цнт цукрових буряків з гектара, в четвертій бригаді, якою керує О. Б. Ха-муйло,— по 200 цнт картоплі. Тваринники одержали на 100 га угідь по 130 цнт м’яса і 560 цнт молока, а надій на корову досяг в середньому 3 тис. кілограмів.
Багато робиться в селі для задоволення зростаючих потреб населення. До послуг трудящих — пошта, телеграф, телефонна і радіотрансляційна мережа. Працюють 19 торговельних точок, у т. ч. універмаг, спеціалізовані магазини продовольчих товарів, взуття, меблів, книжок, залізних виробів, чайна, дві їдальні, цехи побутового обслуговування — кравецький, шевський, майстерня ремонту телевізорів, фотоательє, лазня, перукарня, готель. Тучин має автобусне сполучення з містом Ровно та районними центрами Гощею, Острогом, Костополем.
Про неухильне зростання матеріального й культурного рівня життя населення яскраво свідчить і той факт, що тільки за післявоєнні роки на території Тучина споруджено 290 індивідуальних будинків, у т. ч. третину їх — протягом восьмої п’ятирічки. Нинішні будинки аж ніяк не схожі на старі хати. Сучасний будинок має кілька кімнат, з дощатою підлогою, великими світлими вікнами, здебільшого цегляний чи шлаковий, критий залізом чи шифером. У 1971 році в селі збудовано 13 житлових будинків, з них один двоповерховий для спеціалістів сільського господарства. За останні 10 років тучинці придбали на заощаджені кошти 510 телевізорів, 680 радіоприймачів, 28 мотоциклів, 6 легкових автомашин, багато холодильників, пральних машин та інших речей.
Радянська влада, Комуністична партія постійно дбають також про розвиток охорони здоров’я. За післявоєнний час у Тучині збудовано нові корпуси лікарні. Якщо 1957 року в районній лікарні налічувалося 50 ліжок, то тепер 100. Лікарня має хірургічне, пологове, дитяче, терапевтичне і зубопротезне відділення, де обслуговують не лише трудящих Тучина, а й навколишніх сіл. Щодня ведеться амбулаторний прийом хворих, в окремому приміщенні — дітей. На варті охорони здоров’я — 11 лікарів і 48 середніх медпрацівників. У 1970 році на охорону здоров’я в селі з державного фонду витрачено понад 190 тис. карбованців.
До 1917 року в Тучині ніхто з місцевого населення не спромігся здобути вищої або середньої освіти. Вищу освіту мав лікар, середню — вчитель, фельдшер і аптекар, але вони були приїжджими. Напередодні возз’єднання з Радянською Україною лише два місцеві жителі закінчили гімназію. Тепер у селі проживає й працює в різних ділянках народного господарства 90 осіб з вищою і 418 — з середньою освітою. Багато тучинців після закінчення вузу чи технікуму працюють у різних районах країни. Немає сім’ї, де б не було людей з вищою чи середньою освітою.
Зараз у селі є загальноосвітня школа і середня школа-інтернат, в яких навчається 1056 учнів. Школа-інтернат і гуртожиток для 300 дітей споруджені в 1962— 1963 рр. Після ліквідації району у 1959 році більшість адміністративних приміщень також передано школі-інтернату під гуртожитки, для службових та побутових потреб. У школах викладає 81 учитель, з них 66 — з вищою освітою. Вчителі Тучинської середньої школи Г. Ф. Журахівський та Є. С. Ющук удостоєні високої урядової нагороди — ордена Леніна, а колишній директор, заслужений вчитель Української РСР В. Я. Червоний — ордена «Знак Пошани».
1967 року в Тучині відкрито філіал Гощанської музичної школи, де навчається 72 учні. 4 кваліфіковані викладачі вчать дітей трудівників села грі на піаніно, баяні, скрипці та домрі.
У селі працюють два дитсадки і дитясла.
Велику культурно-освітню роботу проводить будинок культури, збудований на кошти колгоспу у 1968 році. Успішно виступають драматичний, хоровий, хореографічний гуртки, гурток художнього читання. Охоче йдуть люди в будинок культури, коли відбуваються концерти, вечори запитань і відповідей, читання лекцій. Усе більше входять у побут нові обряди — комсомольські весілля, свята урожаю, вечори вшанування передовиків виробництва та ін. В будинку культури демонструються кінофільми, відкрито музейну кімнату.
Священним місцем для трудящих Тучина стали могили людей, які загинули в боротьбі за Радянську владу. В чудовому парку, який є окрасою села, на честь полеглих встановлено пам’ятник, на п’єдесталі викарбувано їх імена. Тут часто відбувається урочистий прийом учнів у піонери.
Є в Тучині 3 бібліотеки, книжкові фонди яких налічують 30 тис. примірників книжок. Бібліотека для дорослих здобула почесне звання бібліотеки відмінної роботи. Багато тучинців мають індивідуальні бібліотеки. Трудящі передплачують різні періодичні видання, кількість яких з кожним роком зростає. Якщо в 1966 році населення Тучина одержувало 1946 примірників газет і журналів, то в 1972—4509.
Здобуті успіхи — результат великої організаторської і виховної роботи партійних організацій, сільської Ради, її постійно діючих комісій, комсомольських і профспілкових організацій. Нині в 6 первинних партійних організаціях об’єднано 122 комуністи, у т. ч. 110 мешканців Тучина. 356 місцевих юнаків та дівчат є членами комсомольської організації. Комуністи й комсомольці працюють на всіх ділянках колгоспного виробництва, торгівлі, охорони здоров’я, культури й освіти. Під їх керівництвом і контролем активно діють громадські організації — товариства «Знання», жіноча рада, групи народного контролю, товариський суд, народна дружина по охороні громадського порядку. 1966 року на загальних комсомольських зборах обрано позаштатний сільком комсомолу, який покликаний допомагати керівникам комсомольських організацій у виховній роботі серед молоді.
Нову хвилю патріотичного піднесення викликала підготовка до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. В середніх школах і радгоспному будинку культури створені ленінські кімнати, де зібрано історичний матеріал. Члени ради музею при середній школі-інтернаті розпочали листування з музеями В. І. Леніна нашої країни, а також міст Праги, Кракова, підтримують зв’язки з багатьма передовиками виробництва, удостоєними ордена Леніна, та з колгоспами області, які носять ім’я Ілліча.
Партійні, комсомольські, профспілкові організації, керуючись рішеннями XXIV з’їзду КПРС, спираючись на актив і широкі маси трудящих* багато роблять для того, щоб націлити робітників і службовців, працівників сільського господарства на боротьбу за дальший розквіт економіки й культури села.
В. А. ГРУЩЕНКО