Вілія, Острозький район, Ровенська область
Вілія — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі річки Вілії, за 23 км від районного центру. Дворів — 294, населення — 1039 чоловік.
В письмових джерелах Вілія вперше згадується 1430 року. В 1474 році власники села за 50 кіп грошей чеської монети віддали в заставу князям Острозьким свій маєток Вілію з усім, що до нього належало, обумовивши при цьому, що люди маєтку виконуватимуть усі повинності, які на них накладатимуть чи вимагатимуть князі. Вілію оточували багаті ліси з бобровими гонами, полями, луками і сіножатями.
На початку XVII ст. село здавалося в оренду. Орендарі вели безперервну боротьбу між собою. Скарги шляхтичів-орендарів один на одного свідчать про те, що вони визискували і грабували селян Вілії як тільки, могли — виганяли їх на панщину, накладали податки, брали ковбасу, сало, масло, поросят, курей, яйця та інші продукти, примушували виконувати різні роботи: ловити рибу, возити на продаж дрова і будівельний ліс.
У XVIII ст. село належало різним поміщикам. Після возз’єднання Правобережної України з Росією Вілія відійшла до Росії і з 1795 року перебувала в складі Волинського намісництва, а з 1797 — Волинської губернії як село Острозького повіту.
До скасування кріпосного права селяни виконували панщину. Кожен чоловік з пішого господарства повинен був відпрацювати у рік на поміщика 98 днів, що оцінювалось 15 крб. 22 коп. сріблом, з тяглового — 196 днів. Крім цього, селяни відробляли поміщику за користування сінокосом, за додатковий наділ землі, випас худоби, збирання хмизу в панському лісі тощо.
В 1861 році у Вілії налічувалося 99 селянських дворів, з них городників — 4 піших — 53, тяглових — 32. Всього мешкало 423 чоловіка. У користуванні селян було 365 десятин орної, 194 десятини сінокосної і 54 десятини присадибної землі. За реформою селянам виділили ще 125 десятин орної і 115 десятин сінокосної землі. За всю землю вони повинні були сплатити в банк 5593 крб. 72 коп. викупу. До 1905 року з селян стягнули вдвічі більше визначеної суми. Крім цього, вони сплачували 1799 крб. 40 коп. податку на рік.
Скасування кріпацтва значно пожвавило промислове виробництво. Розширився винокурний завод, водяні млини. Зубожілі селяни в пошуках засобів існування стали займатися кустарним промислом. Гончарні вироби вони возили на ярмарки до Острога, Ровно, Луцька, Кременця, вимінювали на хліб, крупу та інші продукти. Частина селян йшла на лісорозробки, займалася виробництвом смоли, випалюванням вугілля, наймалася на винокурний завод. Зростало населення. 1897 року у Вілії мешкало 1218 чоловік, а в 1909 році було 214 дворів з населенням 1310 чоловік.
У 80-х роках XIX ст. в селі відкрили першу школу — церковнопарафіяльну. Та через бідність до неї ходило мало дітей, а ще менше закінчувало.
На початку XX ст. кращі землі навколо села купив Г. Є. Рейн. У 1908 році йому належало 3579 десятин землі. На селянський двір припадало в середньому по 4 десятини орної землі. Але й ця земля в зв’язку з розшаруванням селян після реформи 1861 року розподілялась нерівномірно. Близько 60 проц. господарств були бідняцькими, з наділом 1—3 десятини землі, з них половина не мала ніякої худоби.
Багато селян Вілії наймалося до поміщика чи куркулів. Косили хліб за 20-у копу. Влітку поміщик наймав селян за 50 коп. у день, взимку — за 20 коп. Проте платив лише 40 або 15 коп. За помел зерна власники млинів брали 12-у, а то й 8-у мірку. За випас однієї корови чи коня селянин платив поміщикові 6 крб. за сезон.
Не краще жилося тим, хто працював на підприємствах. Робітник винокурного заводу чи млина заробляв 40—50 копійок за день, а жінки-робітниці — ще менше. За доставку спирту з Вілії до Ровно платили 3 коп. за відро.
Злиденне становище трудящих села змушувало їх підніматися на боротьбу. Під впливом революційних подій в країні в 1905 році вілійські селяни стали вимагати збільшення оплати за наймом чоловікам до 1 крб., жінкам — 75 коп. за день роботи. У зв’язку з посиленням селянських заворушень в Острозькому повіті влітку цього року сюди на прохання повітового справника направлено ескадрон драгунів з Кременця.
Однак вілійці не припиняли боротьби. Робітники винокурного заводу вимагали збільшити заробітну плату до 1,5 крб. чоловікові і 1 крб. жінці за день роботи, а за доставку спирту — до 20 коп. за відро. Підприємець не погоджувався, тому в грудні 1905 року вілійські робітники застрайкували. Власникам заводу і млина довелося збільшити заробітну плату.
Надільна земля селян знаходилась далеко від села, у більшості господарств роздрібнювалася на 10—15 окремих ділянок, які межували з землею поміщика. Поміщик забороняв селянам гнати на випас худобу, вивозити гній через його поле. Селяни скаржились, що черезсмужжя змучило їх до краю, позбавляло куска хліба й останньої худобини. У 1906—1907 рр. вони зверталися до повітової землевпорядної комісії з проханням відвести для них землю ближче до села, в одному місці. Але комісія не зважала на селянські просьби — вони суперечили інтересам поміщика. Характерно, що заяву вілійського сільського сходу від 26 березня 1907 року з 150 присутніх, які мали право голосу, змогли підписати лише 23, за решту 127 неписьменних підписався волосний писар.
Деякі селяни, не маючи засобів до існування, зверталися до повітової землевпорядної комісії посприяти їм через сільський банк придбати землю з удільних володінь. Селянин І. Т. Демчук, володіючи лише однією десятиною землі, не маючи своєї худоби, 2 квітня 1908 року звернувся з заявою допомогти йому купити дві десятини землі, на що він міг виділити лише 20 крб. Але оскільки ціна однієї десятини на півдні губернії, до якої належала Вілія, в той час становила понад 400 крб., прагнення безземельних селян купити землю залишалося мрією. Селяни Ф. Т. Ревюк, У. М. Остапчук (сім’ї яких складалися з восьми чоловік і мали землі по 2—3 десятини), а також ще кілька сімей просили дозволу Острозької землевпорядної комісії відправити ходаків у Тобольську губернію, куди раніше виїхали переселенці з Вілії. Але їм відмовили. Селянам пояснили, що вільні землі були ще в районах Амуру й Акмолінська. Та коли селяни погодилися виїхати туди або в Хабаровський підрайон Приморської області, їм запропонували зробити це на власні кошти.
29 вересня 1904 року в сім’ї робітника винокурного заводу О. І. Островського народилася четверта дитина — син Микола, в майбутньому письменник-комуніст. Тяжким, повним тривог і злиднів було життя сім’ї Островських. В 10—11-річному віці ходили на поденну роботу в поміщицьке господарство сестри М. Островського. Коли Миколі сповнилося шість років, він став навчатися у вілійській початковій школі, яку закінчив з похвальною грамотою. Хоч і було бажання вчитися далі, але нестатки в сім’ї змусили дев’ятирічного хлопця стати підпасичем. 1914 року сім’я Островських переїхала з Вілії до Шепетівки.
З 1916 по 1918 рік у селі вчителювала Н. М. Ужвій—нині народна артистка CPGP, лауреат Державних премій 1946, 1949, 1951 років, голова Українського театрального товариства.
Після повалення самодержавства вілійці плекали надію на одержання жаданої землі, але залишились на місці поміщик, власники млинів і заводів.
З великою радістю зустріли бідняки Вілії звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Ленінський декрет про землю був здійсненням віковічних мрій селян. У січні 1918 року тут проголошено Радянську владу. Під керівництвом острозьких комуністів населення брало активну участь у боротьбі проти німецьких військ, які окупували село наступного місяця, гетьманців. Селянин О. С. Остапчук, повернувшись додому з армії після поранення, зв’язався з більшовиками Острога Я. А. Мацутою, Я. П. Очеретнюком та з іншими борцями за Радянську владу і разом з ними організовував боротьбу проти контрреволюційної Директорії, яка захопила владу у грудні того ж року. У травні 1919 року після визволення Острозького повіту частинами Червоної Армії в селі відповлено Радянську владу. Під керівництвом Острозького повітового ревкому селяни приступили до розподілу землі.
Проте в середині серпня село захопили війська буржуазно-поміщицької Польщі. Селяни чинили опір новим окупантам, які відновлювали старі порядки, примушували повернути землю поміщикам, переслідували борців за Радянську владу. Жителі Білії та навколишніх сіл вступали до партизанських загонів, боролися із загарбниками.
В липні 1920 року село визволили частини Першої Кінної армії. Серед тих, хто боровся в цей час із загарбниками, були й вілійці: М. О. Островський, селяни-бідняки П. Л. Цямбалюк, Я. П. Корнійчук та інші.
Восени 1920 року, після окупації села військами буржуазно-поміщицької Польщі, Вілія ввійшла до складу Острозького повіту Волинського воєводства. По річці Вілії пройшов кордон між Польщею і Радянською Україною. Частина села на схід від річки Вілії відійшла до Країни Рад.
Польські власті встановили в селі стражницю (заставу). Запанувало поліцейське свавілля. Коли з настанням темряви жовніри (солдати) ловили когось на вулиці або на сінокосі без спеціальної перепустки, то били до непритомності або надівали на руки кайдани і кидали па ніч у холодну. Тих, хто чинив опір, під конвоєм відправляли за 13 км до Новомалина або за 30 км до Дедиркалів. До найближчого базару за 15 км у Шумську прямим шляхом дозволялось їздити лише багатим полякам і тим українцям, які переходили до католицизму, бідному населенню на той же базар доводилося робити об’їзд за 30—40 кілометрів.
Земля знову стала власністю поміщика. Селяни заробляли лише на злиденний прожиток, бо в середньому за день роботи у поміщика платили 70—80 грошів (коробка сірників коштувала 10 грошів).
Незважаючи на переважну більшість українського населення (90 проц. у 1921 році), школа стала утраквістичною. Відвідували її діти заможних селян, в середньому одна дитина з п’яти. Українську мову викладали двічі на тиждень. Підручники українською мовою коштували в десять разів дорожче за польські і фактично були недоступні для дітей бідняків. Селянина називали «бидлом», «хлопом».
Селяни звертали свої погляди на Схід, де жили їх брати — трудящі Радянської України. їх мрії здійснилися 17 вересня 1939 року. З великою радістю зустріли вілійці своїх визволителів — воїнів Червоної Армії. Незабаром в селі було створено селянський комітет з семи чоловік.
На підставі декларацій, прийнятих Народними Зборами Західної України, зокрема декларації про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель і земель великих державних урядовців, селянський комітет розпочав розподіл поміщицької, церковної і костьольної землі. Земля передавалась селянам безплатно. До 1 липня 1940 року 136 безземельних і малоземельних господарств одержали 313,5 га поміщицької, 53,4 га церковної і 10 га костьольної землі. 230 га поміщицького лісу відійшло в розпорядження держави.
Наприкінці 1939 року в селі відкрили 4-річну початкову школу, викладання в якій проводилося українською мовою. До села почали надходити газети й журнали, раніше недоступні селянам. Тоді ж у Вілії створено комсомольську організацію. Її очолив І. П. Бондарчук. А в грудні 1940 року його обрали головою сільської Ради.
В червні того року село відвідали мати і сестра Миколи Островського. На сільському мітингу мати письменника О. Й. Островська розповіла про його життєвий шлях, подарувала землякам два примірники книги «Як гартувалася сталь».
Незабаром на радянську землю віроломно напали німецько-фашистські загарбники. 26 червня 1941 року ворог захопив село. Частина вілійців пішла на фронт. Комсомольці Вілії та сусіднього села Теремного, які з різних причин залишилися на окупованій ворогом території, підпільно збиралися, обговорювали питання боротьби з ворогом, підтримували серед молоді віру в перемогу над фашизмом.
Чорним часом був період окупації. Лише в 1942 році фашисти забрали в селі 244 голови великої рогатої худоби, 11 коней, 20 свиней. Грабували село і їх поплічники — українські буржуазні націоналісти. Влітку 1943 року німецька районна управа в Острозі планувала вивезти з Вілії на примусові роботи до Німеччини 161 чоловіка. Та встигли вони вивезти лише 17 чоловік, серед них сестру І. П. Бондарчука Анастасію (загинула у фашистському концтаборі). Другу його сестру Євдокію і брата Пантелеймона замордували оунівські бандити.
Тікаючи від переслідувань і загрози вивезення на каторгу до Німеччини, трудящі Вілії та навколишніх сіл пробиралися до партизанів в урочище Городисько, яке знаходиться за 5 км на південний захід від Вілії, на стику Ровенської, Тернопільської і Хмельницької областей. Тут розміщувалась частина партизанського з’єднання, яким командував А. 3. Одуха. Сюди пробрався і 26-річний І. П. Бондарчук. Він став командиром кулеметного взводу, секретарем комсомольської організації загону, в якій налічувалось 72 члени ВЛКСМ. Загін підтримував постійний зв’язок з підпільниками Острога і Ровно. Роль зв’язкових виконувала сім’я вчителя B. М. Струменського. 1943 року підлі прихвосні фашистів — українські буржуазні націоналісти — замордували В. М. Струменського та його дружину, які протягом J8 років вчителювали у селі Теремному, жорстоко замучили батьків, двох дочок і дворічну онуку.
25 липня 1943 року, повертаючись з розвідки, І. П. Бондарчук помітив, що партизанський табір оточено озброєною групою поліцаїв, і негайно повідомив про це командира. Розпочався жорстокий бій з ворогом, сили якого переважали у 5—6 разів. Три дні точилися бої. Атаки поліцаїв було відбито. Але багато партизанів загинуло. Поліг смертю хоробрих і славний комсорг загону. Його поховали в могилі разом з секретарем партійної організації Дроздовим, командиром взводу Мурликіним, лікарем-ленінградцем Земсковим. Нині урочище Городисько називають Горою партизанської слави. На місці розташування загону споруджено пам’ятник партизанам, які загинули в період Великої Вітчизняної війни. Останньої неділі липня кожного року збираються тут трудящі всього району для вшанування пам’яті полеглих.
182 вілійці боролися проти фашистів на фронтах Великої Вітчизняної війни. 67 з них віддали своє життя в боях з ворогами. Визволяючи Латвійську РСР, загинув C. С. Бондарчук, Кенігсберг — С. Д. Стасюк. На честь полеглих воїнів, які віддали своє життя за Батьківщину, вілійці спорудили в центрі села обеліск Слави. 114 мешканців Вілії нагороджено бойовими орденами й медалями, серед них орденом Слави 3-го ступеня О. М. Зарічного, орденом Червоної Зірки — Й. О. Мельниченка.
Визволення прийшло 5 лютого 1944 року. Вілія, як і тисячі інших сіл України, змучена, спалена та нескорена взялась за побудову нового життя. До війни в селі було 340 дворів. Під час окупації фашисти двічі палили село. Останній раз, коли гітлерівці під тиском Червоної Армії панічно відступали, вони підпалили село з усіх боків. Згоріло 270 будинків. Ризикуючи життям, жителі села Наталія Інзерська та інші погасили облитий бензином будинок, в якому народився і жив Микола Островський.
З перших днів після визволення населення приступило до відбудови свого села. Під керівництвом сільської Ради було відновлено землеволодіння, встановлене Радянською владою в липні 1940 року. 95,5 га землі, відрізаної в господарствах, що мали землю понад визначену норму, було поділено між 32 безземельними і малоземельними селянами. Сільська Рада організовувала допомогу безкінним дворам в обробітку одержаної землі. Подавалась допомога сім’ям фронтовиків, а також селянам, будинки і господарські будівлі яких спалили окупанти. Завдяки допомозі Радянської влади село поступово відбудовувалося, піднімалося з руїн.
У вересні 1944 року відновила роботу початкова школа. Її відвідували всі 135 дітей шкільного віку. Згодом відкрили хату-читальню, бібліотеку. Депутати сільської Ради, вчителі роз’яснювали селянам завдання першого післявоєнного п’ятирічного плану відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946— 1950 рр., проводили підготовку до виборів у Верховну Раду СРСР та місцеві Ради депутатів трудящих. У лютому 1946 року понад 99 проц. усіх виборців села віддали свої голоси за блок комуністів і безпартійних.
За ініціативою Й. К. Зарічного, К. П. Попович, Ф. П. Шевчука в 1949 році створено сільськогосподарську артіль. Назвали її іменем Миколи Островського. Спочатку в колгоспі об’єдналося 82 господарства, усуспільнено тяглову силу, реманент і землю.
Важливу роль у розвитку колективного господарства відіграли комуністи й комсомольці села. Комсомольська організація відновила свою діяльність 1946 року. В березні 1951 року створено партійну групу. Перші відкриті партійні збори розглянули питання про готовність колгоспу до весняної сівби.
Поступово зростав вплив первинної партійної організації на життя села, міцнів авторитет комуністів, поповнювалися їх ряди. 1961 року в партійній організації Білії налічувалося 10 членів і 7 кандидатів у члени КПРС. Під керівництвом партійної організації пожвавлювалася робота комсомольців і всієї молоді села. На заклик партії комсомольці Євген Мельниченко, Павло Попович, Микола Стратюк виїхали в Донбас на будівництво шахт.
У 1954 році на річці Вілії споруджено електростанцію. Понад 10 років користувалися жителі Вілії та навколишніх сіл її енергією. А в 1966 році було збудовано 9 км високовольтної лінії, яка дала можливість одержати більш дешеву електроенергію від Добротворської ДРЕС.
Наприкінці 1951 року до артілі ім. М. Островського приєднався колгосп ім. Б. Хмельницького (хутори Братенич і Закоти). А в 1958 році до колгоспу ім. Островського влилися колгоспи «Комуніст» (село Новородчиці), ім. Дзержинського (село Ілляшівка), ім. Жданова (село Кутянка), «Заповіт Ілліча» (село Болотківці). У 1961 році колгосп ім. Островського поділився на три — «Комуніст» з центром у Новородчицях, «Заповіт Ілліча» — у Кутянці та «Батьківщина Островського». До колгоспу «Батьківщина Островського» входило населення Вілії, Братенича і Закотів (останні згодом злилися з Вілією). Колгоспу було передано 5 тракторів,
З комбайни, молотарку, локомобіль, 3 вантажні автомашини та різний реманент.
У 1965 році колгосп придбав ще два трактори. Зростала врожайність сільськогосподарських культур. На громадських фермах налічувалося вже 458 голів великої рогатої худоби. В 1970 році вироблено на кожні 100 га сільськогосподарських угідь 256 цнт молока, 56 цнт м’яса. За перевиконання соціалістичних зобов’язань 40 колгоспників нагороджено Ленінською ювілейною медаллю.
Виконуючи рішення XXIV з’їзду КПРС, ще кращих виробничих показників добився колгосп у першому році дев’ятої п’ятирічки. Було значно перевершено планові показники врожайності зернових культур і цукрових буряків, план продажу державі молока і м’яса. Грошові прибутки зросли у 2 рази порівняно з 1966 роком. У 1971 році одержано 296,6 тис. крб. грошового прибутку.
Тепер у колгоспі, за яким закріплено 2255 га усієї землі, у т. ч. 1026 орної, 681 га сіножатей і пасовиськ, 220 га лісів, є 770 голів великої рогатої худоби, з них 210 корів; 435 свиней, 450 овець. Велика рогата худоба утримується в типовому чотирирядному корівнику. Є свиноферма, вівцеферма, пасіка.
Використовується 11 вантажних автомашин, 11 тракторів, 4 зернові комбайни, сівалки, тракторні косарки, складні зерноочисні машини, зерносушарка, картоплесаджалки, культиватори, лафетні жатки, 34 електродвигуни. Завершується будівництво типової капітальної ремонтної майстерні та автогаража.
За високі виробничі досягнення в 1971 році ланкову другої рільничої бригади Л. С. Гуцевич нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, бригадира рільничої бригади В. О. Остапчука — орденом «Знак Пошани».
Вілійці шанують трудівників колгоспу, які своєю самовідданою працею піднімали громадське господарство, дбали про його зростання. Сім’ї доярки депутата сільської Ради П. М. Макосієнко присвоєно почесне звання сім’ї трудової слави, колгоспникам Д. С. Поповичу, П. Л. Цибульському, М. П. Ліщенко, А. К. Міньковському, Є. Ю. Ковальчук, Г. О. Борисюк, Т. Д. Ліщенко — звання ветерана колгоспної праці.
Докорінно змінилися за роки Радянської влади матеріальний і культурний рівень вілійців. Багато з них переселилось у просторі, багатокімнатні будинки. За післявоєнний час у селі збудовано 197 житлових будинків, у т. ч. двоповерховий будинок для вчителів, кінотеатр на 200 місць, торговельний комплекс (промтоварний, господарчий і продуктовий магазини, чайна з сучасним обладнанням). Завершується будівництво двоповерхових будинків для комбінату побутового обслуговування з готелем, адміністративного (правління колгоспу, сільської Ради і пошти). Село електрифіковане й радіофіковане. Близько 300 жителів мають радіоприймачі, понад 70 — телевізори. Найближчим часом розпочнеться газифікація села.
В селі збудовано нову восьмирічну школу, де навчається 156 учнів, працює 14 учителів. Багато вілійців здобули вищу й середню освіту, працюють вчителями, інженерами, служать у лавах Радянської Армії. Діти дошкільного віку виховуються у дитячому садку.
Працює сільська бібліотека, яка має понад 15 тис. книжок. Її послугами користується 788 читачів. Жителі села щороку передплачують близько 1,5 тис. газет і журналів.
Мешканці села свято шанують пам’ять про борців за нове щасливе життя, зокрема про Миколу Островського. В будинку, де народився і жив письменник, 1954 року відкрито літературно-меморіальний музей, на подвір’ї встановлено бронзовий бюст земляка. В музеї є багато книг Миколи Островського в перекладі 30 мовами світу, а також експонатів, які розповідають про життя трудівників колгоспу «Батьківщина Островського». Музей відвідали тисячі трудящих з різних кінців Радянського Союзу — Москви, Ленінграда, Львова, Красноярська та інших міст.
У життя й побут селян входять нові обряди. Вже стали традицією комсомольські весілля. Урочисто проходять проводи молоді до армії. Трудівники колгоспу, сільська інтелігенція, друзі допризовників збираються у клубі. Секретарі партійної і комсомольської організацій, голови колгоспу і сільської Ради, вчителі, ветерани праці відмічають успіхи допризовників у виробництві, вручають їм подарунки, наказують вірно служити своєму народові, берегти мирну працю радянських людей, пам’ятати, що вони — земляки письменника-комуніста М. О. Островського. У відповідь юнаки запевняють односельців, що вони виправдають їх довір’я, гідно нестимуть звання корчагінців.
День народження Миколи Островського (29 вересня) став традиційним днем прийому до лав ВЛКСМ, вручення квитків комсомольцям не лише свого села і району, а й сусідніх Хмельницької і Тернопільської областей. Кожного року в цей день біля пам’ятника письменникові проводиться збір піонерської дружини ім. І. Бондарчука Вілійської восьмирічної школи.
Молодь села бере активну участь у художній самодіяльності, виступає не лише у себе вдома, айв навколишніх селах, на районних і обласних оглядах. Хор сільського клубу в своєму репертуарі має і часто виконує пісню про Миколу Островського.
1952 року на республіканській олімпіаді в Києві комсомольсько-молодіжний ансамбль Вілії за високу виконавську майстерність дістав відмінну оцінку. На республіканській олімпіаді 1956 року цей ансамбль посів третє місце.
Здобутки вілійців завойовані в наполегливій праці під керівництвом партійної організації, до якої 1972 року входило 25 комуністів. Значно зросла й комсомольська організація села, в якій об’єднано 37 членів ВЛКСМ.
Багатогранною стала діяльність сільської Ради, яка через своїх 37 депутатів, широкий актив, що складається з членів жіночої ради, народного контролю, товариського суду, добровільної народної дружини та інших громадських організацій, вникає в усі сторони життя села.
Окрилені історичними рішеннями XXIV з’їзду КПРС, вілійці, як усі радянські люди, впевнено йдуть до комунізму.
М. О. ГЕТЬМАН-КРАВЧЕНКО