Сновидовичі, Рокитнівський район, Ровенська область
Сновидовичі — село, центр сільської Ради. Розташовані на річці Ствизі (басейн Прип’яті), за 14 км від районного центру, за 4 км від залізничної станції Остки. Дворів — 278, населення — 1226 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Будки-Сновидовицькі та Остки.
Село вперше згадується в опису Овруцького замку 1545 року як власність магнатів Немиричів. Про життя мешканців Сновидовичів можна судити на підставі загального становища селянства Волині в другій половині XVI — першій половині XVII ст. Саме в цей час тут інтенсивно розгорнулося фільваркове господарство, яке спричинялося до часткового обезземелення селян, запровадження високої відробіткової ренти, збільшення ренти продуктової і грошової. У 80-х роках XVI ст. в Овруцькому повіті, до якого входили Сновидовичі, панщина становила три-чотири дні на тиждень.
Магнати Немиричі були соцініанами. Соцініани — представники раціоналістичного напряму серед протестантів-антитринітаріїв, послідовники релігійного вчення Фауста Соціна. Найбільшого поширення це вчення набуло в другій половині XVI — на початку XVII ст. На Україні соцініанство відбивало протест верхівки місцевих феодалів проти засилля тут польської шляхти. Загони надвірних козаків Немиричів нападали на маєтки шляхтичів-католиків, на кармелітський монастир у Олевську. Ця боротьба точилася десятиліттями, від неї терпіло насамперед населення, бо його грабували й шляхетські загони, і надвірні козаки. В березні 1683 року поблизу Сновидовичів сталася велика сутичка. 300 надвірних козаків Немиричів розбили тут загін одного з польських магнатів. Переслідуючи противника, вони стріляли в Олевському костьолі в тих, хто шукав там порятунку.
На початку XVIII ст. на Волині та Західному Поділлі виник гайдамацький рух проти феодально-кріпосницького ладу і національно-релігійного гніту польської шляхти, який протягом 30, 50, 60-х років на Правобережній Україні не раз переростав у великі народні повстання. В середині XVIII ст. в Овруцькому повіті діяли гайдамацькі загони. 1750 року поблизу Сновидовичів перебував загін Івана Подоляки.
Після возз’єднання Волині з Росією селяни не зазнавали вже релігійних утисків, але ненависна панщина лишилась. Мешканці Сновидовичів стали державними селянами. Вони перебували на «господарському становищі», тобто держава передавала їх поміщикам-посесорам в орендну експлуатацію. При цьому посесор одержував не тільки «дарову працю», а й поліцейсько-вотчинне право над селянами. їхні повинності складалися з панщини, чиншу та натуральних данин. Згідно з інвентарем 1802 року, селяни Сновидовичів, відбуваючи регулярну панщину (2—3 дні на тиждень), шарварки, заорки, обробки, закоски і обкоски, повинні були ще вартувати в економії, 2—3 рази полоти пшеницю, просо і городи, полоти, вибирати, мочити, м’яти й очищати коноплі та льон, мазати і чистити в економії будівлі, копати грядки, садити, полоти, поливати й збирати капусту, картоплю, буряки, розкидати гній.
Натуральна данина полягала в поборах з селян на користь посесора певної кількості хліба, худоби, птиці, яєць, меду та інших продуктів чи виробів селянського господарства. Грошові збори з селян були також надзвичайно різноманітні: чинш з двору або земельного наділу, спеціальний збір з великої та дрібної худоби, плата за звільнення від косіння сіна, за право ловити рибу, за користування тим чи іншим угіддям тощо. Формально повинності селян реєструвалися в люстраціях чи інвентарях, які стверджувалися губернськими казенними палатами, а також підкріплювалися орендними контрактами. Але насправді орендарі збільшували число днів панщини, запроваджували урочну систему, розширяли за рахунок селянських наділів панську орну землю.
За люстрацією 1858 року, до Сновидовицького маєтку входили села Будки, Довговоля, Дерть, Залав’я, Камениця. Усієї землі в маєтку було близько 38 тис. десятин, в т. ч. орної — 2722 десятини, решта — сіножаті, пасовиська. Тяглових дворів налічувалося 134, напівтяглових — 13, городників — 3, бобилів — 9. Чоловіків у маєтку було 629, жінок — 638. Крім них, тут проживало 57 однодворців, 54 вільні селяни.
Мешканці Сновидовичів, як і всі державні селяни, що перебували на «господарському становищі», з 1839 до 1859 року поступово були переведені на оброк. Про важке матеріальне становище сновидовицьких селян свідчить той факт, що 1860 року вони мали 3852 крб. недоїмки. Земля була розподілена дуже нерівномірно: 97 дворів мали по одній ділянці, 57 — по 0,5 ділянки і два двори — лише городи.
Землі були малопридатні для хліборобства, тому в Сновидовичах переважало тваринництво. 1860 року в селян налічувалося 460 голів робочої худоби, 352 голови іншої великої та 668 голів дрібної худоби. Селяни йшли на лісозаготівлі, а також підробляли, перевозячи лісоматеріали.
У Сновидовицькому маєтку працював завод переробки болотної руди — невелике підприємство, було чотири млини. Ці підприємства і шинки орендували купці.
Після ліквідації кріпосного права основні принципи реформи 1861 року були поширені також на державних селян. Указом від 16 серпня 1863 року їх переведено в розряд селян-власників і обкладено викупними платежами строком на 49 років. Мешканці Сновидовичів з 1875 року перейшли на викуп землі, що була в їх користуванні. Всього викупу підлягало 6706 десятин. їх поділили на 95 ділянок. В середньому земельний наділ на ревізьку душу становив 5,5 десятини. Щорічно селяни мали вносити 566 крб. викупних платежів. У викупному акті було вказано, що селяни можуть безплатно користуватися лісом, який ріс на їхніх наділах, причому обумовлювалося, що ліс з урочищ Нового Двора, Черчихи, Діброви, Берестя, Жеребчі, Броду, Камениці (450 га) селяни повинні зрізати, вивезти і продати на користь держави до 1876 року. При поділі земель служителі місцевої церкви захопили кілька десятин присадибної землі. З приводу цього сновидовицький селянський сход в листопаді 1874 року висловив протест.
Сновидовичі пореформеного періоду — глухе, забите село, віддалене від губернського міста Житомира на 200 верст, від повітового центру і пошти (Овруч) — на 110 верст. Найближча залізнична станція Сарни була за 85 верст. Наприкінці XIX ст. у Сновидовичах проживало 989 чоловік.
Позитивно вплинуло на розвиток села прокладення в 1902 році залізниці, яка проходила поблизу Сновидовичів (лінія Ковель—Сарни—Олевськ).
Вісті про першу російську революцію 1905—1907 рр. дійшли і до Сновидовичів. Селяни гаряче обговорювали події революції, прислухалися до агітаторів, зокрема, схвально сприймали вони антиурядові бесіди, які проводив у лютому 1906 року мешканець села Я. Г. Тит.
Столипінська аграрна реформа негативно позначилася на розвитку села. До 1906 року в Сновидовичах у 210 дворах мешкало 1315 чоловік. Внаслідок реформи в селі залишилося всього 15 дворів. Селяни, вийшовши з общини, розселилися по хуторах, яких виникло кілька десятків (Будки, Остки, Волочок, Язвинець, М’ядне, Селище, Пічки, Нива, Ставок та ін.). Якщо в окремих господарів-куркулів зосередилися кращі земельні масиви (близько 100 га), то основна маса сновидовицьких хуторян ледве зводила кінці з кінцями. Куркулі, закабалюючи бідноту, скуповували наділи, безземельні ж селяни були змушені йти у найми до тих же куркулів, поміщиків або поповнювати лави пролетарів.
В Сновидовичах у 1902 році відкрито однокласне сільське училище. Казна витрачала на його утримання 480 крб. на рік, громада — 119 крб. Навчалося в училищі 56 хлопчиків, дівчатка його не відвідували. Навчали школярів один учитель і священик.
Перша світова війна 1914—1918 рр. зумовила загальний занепад господарства. Не вистачало робочих рук. Увесь тягар господарювання ліг на плечі жінок. Боротьба більшовиків за негайне укладення миру і конфіскацію поміщицької землі, про яку розповідали солдати, що поверталися з фронтів, знайшла широкий відгук у сновидовицької бідноти. Селяни сподівалися на поліпшення життя після перемоги Лютневої революції. Але Тимчасовий уряд не поспішав з вирішенням пекучих проблем. Тому разом з усіма селянами Овруцького повіту мешканці Сновидовичів 1917 року вирубували панські й державні ліси, пасли худобу на поміщицьких й казенних луках, захоплювали панські землі, розбирали ліс, заготовлений для Південно-Західної залізниці.
Перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції селяни Сновидовичів сприйняли як втілення своєї споконвічної мрії. Багато мешканців села влилося в лави Червоної Армії та партизанські загони і з зброєю захищало завоювання трудящих.
Наприкінці 1918 року село захопили петлюрівці. Та за кілька місяців жителі Сновидовичів радісно зустрічали воїнів 3-ї прикордонної дивізії, що під час наступу з Олевська на захід на початку червня 1919 року визволили село. Проте через два місяці Сновидовичі окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. В ході наступу Червоної Армії 9 липня 1920 року частини 58-ї дивізії 12-ї армії вибили їх із Сновидовичів. У селі розташувалися частини 173-ї стрілецької бригади під командуванням Лайоша Гавро.
Але восени 1920 року за допомогою імперіалістичної Антанти Польща знову окупувала Західну Україну, й Сновидовичі ввійшли до складу Сарненського повіту Поліського воєводства. Загарбники жорстоко розправилися з тими, хто активно підтримував Радянську владу. Сновидовичі як прикордонне село були поставлені в надзвичайно важкі умови. Прикордонна охорона і поліція не дозволяли селянам ходити пізно ввечері й вночі, прискіпливо перевіряли кожну нову в селі людину.
Якщо становище селян в буржуазно-поміщицькій Польщі було взагалі важким (навіть в офіційній пресі траплялися висловлювання про те, що селяни живуть як за часів середньовіччя), то на окупованих західноукраїнських землях воно ще ускладнювалося національним гнобленням. Жителі Сновидовичів терпіли не тільки від малоземелля, податкового тягаря, а й через штучне заниження цін на продукти їхньої праці, а тим часом промислові, товари коштували дуже дорого. Переважна більшість селян не могла не тільки сплатити податки, а й прожити з свого господарства, тому йшла працювати за наймом. Мешканці села влаштовувалися на млинах, лісопилках та наймитували в куркулів, осадників і поміщиків. З 1922 року, коли почалося будівництво вузькоколійки від станції Остки, працювали на цьому будівництві. Через чотири роки цю лінію підвели до села Війткевичів. Частина сновидовицьких селян трудилася на п’яти цегельнях в Остках. Хвиля страйків проти антиробітничих законів, яка завдяки діяльності комуністів в 1934 році прокотилася по всій Волині, захопила і робітників Остківських цегелень.
1929 року в Сновидовичах налічувалося 213 господарств, 800 мешканців. З середини 20-х років у селі працювала початкова школа. До неї було записано 50 дітей, яких навчав один учитель в одній кімнаті. Викладання провадилося польською мовою. Школа обслуговувала й навколишні хутори, а з 1934 року — всю Сновидовицьку парафію, до якої входили села Будки-Сновидовицькі, Дерть, Залав’я, Остки, де проживало 3752 чоловіка.
Незважаючи на важкі матеріальні умови, переслідування української культури з боку місцевих польських властей, в селі розвивалася усна народна творчість. В 1939 році фольклористи записали в Сновидовичах своєрідний обряд весілля.
Мешканці Сновидовичів одними з найперших зустрічали Червону Армію 17 вересня 1939 року, адже за 3 км від села проходив радянсько-польський кордон. З хлібом-сіллю вийшли трудящі до своїх визволителів. Того ж дня було створено селянський комітет — орган народної влади. Населення допомагало налагодити залізничний зв’язок між станціями Сновидовичі, що за 11 км від села, й Остки. Вже через тиждень цією залізничною лінією пішли вантажі з СРСР для Західної України. Мешканці Сновидовичів та навколишніх сіл обрали депутатом Народних Зборів Західної України селянина І. М. Гришківця. Вже 1939 року 31 бідняцький двір одержав 100 га землі, конфіскованої в поміщиків та церкви.
В селі відкрили початкову школу з рідною мовою навчання. В 1939/40 навчальному році при школі працювало два підготовчі класи, в яких навчалося 83 дітей, у 1—3 класах було 173 учні. В школі працювало п’ять вчителів.
В січні 1940 року створена Сновидовицька сільська Рада, яку очолив бідняк О. І. Федорович. Селяни активно підтримували всі заходи Радянської влади. Під час підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР та Верховну Раду УРСР, що відбулися 24 березня 1940 року, селяни вивчали Конституцію СРСР та радянський виборчий закон. У грудні 1940 року мешканці Сновидовичів обрали депутатом до Ровенської обласної Ради депутатів трудящих біднячку Є. Г. Федорович.
Навесні 1941 року в Сновидовичах організовано перше колективне господарство, в якому об’єдналися 44 двори. Земельна площа колгоспу становила 233 га, в т. ч. 46 га орної землі. Головою колгоспу обрали Є. Д. Лопугу. Мешканці Сновидовичів були забезпечені безплатно медичною допомогою — в селі відкрили фельдшерсько-акушерський пункт.
З великою енергією і радістю включилася у будівництво нового життя сільська молодь. У березні 1940 року вона створила комсомольську організацію. Багато дорослих навчалося в гуртках ліквідації неписьменності та малописьменності. Селяни проводили своє дозвілля в клубі. Тут був зал на 200 місць, в якому демонструвалися радянські кінофільми, виступали лектори, організовувалися вечори художньої самодіяльності.
Все це духовно збагачувало мешканців поліського села, міцніло чуття єдиної родини, зростали трудові звершення. Однак недовго довелося тоді будувати радянське життя. Вже 15 липня 1941 року Сновидовичі окупували німецько-фашистські загарбники. Окупанти пограбували колгосп, спалили школу, понад 200 житлових будинків, по-звірячому розправлялися з військовополоненими. Криваву розправу над мешканцями села чинили буржуазні націоналісти — бандерівці, поліцаї, які допомагали фашистам грабувати селян, примусово вивозили молодь у рабство до Німеччини.
Жителі Сновидовичів піднялися на боротьбу проти німецько-фашистських загарбників та бандерівських бандитів. До загону народних месників улітку 1942 року пішов О. І. Федорович із сином Юхимом та двоюрідним братом Іваном. У партизанах були брати І. Г. та К. Г. Малишеви, Д. Д. Федорович, В. Самосюк, A. Склізман, І. Близнюк, Л. Заруцький, І. Бутмарчук, Д. М. Кухновець, І. Ман-чак, Д. Манчак, Д. Т. Лех, І. Д. Федорович, А. Кек, П. Наливайко, Б. Цибульський, Б. Рудницький та десятки ін.3. Партизанам допомагали черговий по станції Остки B. Г. Алексеев, залізничник Я. А. Цюра, його син Григорій. Сновидовичі були одним з осередків партизанського краю, де постійно діяли загони народних месників.
Партизанський загін «За Батьківщину», яким командував І. П. Федоров, під час рейду по північних районах Ровенської області 4 грудня 1942 року розгромив ворожий гарнізон на станції Остки. Партизани спалили приміщення жандармерії, залізничної станції, зруйнували залізничні споруди, знищили вузли зв’язку. Під час Карпатського рейду через Сновидовичі пройшло партизанське з’єднання C. А. Ковпака. А 15 листопада 1943 року це ж з’єднання, в якому було чимало мешканців села, розгромило ворожі ешелони на станції Сновидовичі. Пишаються односельці мужністю О. І. Федоровича, який був постійним провідником партизанів, а також брав участь у бойових операціях. Він допоміг партизанам весною 1943 року підірвати залізничний міст біля хутора Черчихи. Навіки збережуть селяни пам’ять і про подвиг партизана загону Д. М. Медведева іспанця Антоніо Рато Бланко, учасника боїв за Мадрід. Він у липні 1942 року на станції Остки кинувся з гранатою в руках на один з вагонів військового ешелону, щоб знищити варту і дати змогу партизанам підірвати ешелон. Славний син іспанського народу комуніст Антоніо Рато Бланко загинув смертю героя, пронизаний ворожими кулями. Посмертно його нагороджено орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня.
Самовіддано боролася з окупантами сільська молодь. У Сновидовичах виникла підпільна комсомольська організація, до якої входили Є. Ф. Арпашов, О. Д. Стасюк, В. Тит, Н. Гук та ін. Організацію очолила М. П. Стасюк. Комсомольці Сновидовичів виконували доручення Рокитнівського підпільного райкому комсомолу. Через партизанів Мечислава Очепу та Броніслава Цибульського вони були зв’язані з загоном ім. Дзержинського, а також виконували доручення партизанів-розвідників з’єднання О. М. Сабурова. Вдаючи з себе торговців продуктами, комсомолки на станції Остки стежили за рухом військових ешелонів, розповсюджували газети, листівки, розповідали населенню про перемоги Червоної Армії, агітували солдатів німецького гарнізону. Разом з партизанськими розвідниками молоді підпільники брали участь у диверсіях. Завдяки спільним зусиллям комсомольців-підпільників із Сновидовичів та навколишніх хуторів народні месники під керівництвом підривника Ф. Д. Скалиги навесні 1943 року зірвали залізничний міст біля с. Кам’янки, кілька разів мінували дорогу Олевськ—Глушкевичі, на якій у 1943 році чотири рази підривалися колони німецьких військ з технікою.
Воїни 635-го Червонопрапорного ордена Суворова 3-го ступеня стрілецького полку 143-ї Конотопсько-Коростенської Червонопрапорної ордена Суворова 2-го ступеня стрілецької дивізії, що входила до складу 13-ї армії 1-го Українського фронту, 3 січня 1944 року визволили Сновидовичі. Мешканці села і сьогодні підтримують постійний зв’язок із старшиною запасу, колишнім комсоргом 635-го полку І. М. Фесенком (нині працює залізничником Конотопського відділку Південно-Західної залізниці), колишнім командиром полку генерал-майором Г. С. Синченком, який працює в Донецькій області.
Важко довелося відбудовувати зруйноване господарство. Знову став виконувати свої обов’язки голова сільради партизан О. І. Федорович. При сільраді було створено земельну, фінансову, заготівельну та інші комісії, а також санпост, який повинен був вчасно виявляти випадки епідемічних захворювань. Щоб успішно провести першу післявоєнну посівну кампанію, земельна комісія організувала супряги. А коли настали жнива, селянам вже допомагала новостворена MTG. В кінці лютого 1944 року розпочалися заняття в школі. Вчителі та культармійці навчали грамоти неписьменних і малописьменних.
Українські буржуазні націоналісти всіляко намагалися перешкодити будівництву нового життя в селі, залякати селян і з цією метою палили їх хати, хліб, ламали сільськогосподарські машини. В липні 1944 року вони по-звірячому вбили голову сільради О. І. Федоровича та його дружину, а також секретаря комсомольської організації М. П. Стасюк, комсомолку-листоношу В. Стасюк. Але мешканці села дали гідну відсіч недолюдкам. У Сновидовичах була створена група самооборони, яка почала діяти в листопаді 1945 року.
Активно працювала у цей період Сновидовицька комсомольська організація. Комсомольці та молодь проводили агітацію під час підготовки до виборів у місцеві Ради, які відбулися 21 грудня 1947 року. В Сновидовичах усі виборці проголосували до 2 години дня. Незважаючи на залякування й агітацію українських буржуазних націоналістів, вони одностайно віддали голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних, продемонструвавши згуртованість навколо Комуністичної партії та Радянського уряду. Немало потрудилися комсомольці, налагоджуючи роботу культосвітніх закладів. 1948 року в Сновидовичах відкрито клуб та бібліотеку.
Значною подією в житті хліборобів Сновидовичів було відновлення колгоспу в жовтні 1947 року. А вже в листопаді обласна газета «Червоний прапор» писала, що колгоспники з допомогою МТС, яка надіслала трактора, переорали межі й посіяли на громадському полі озимину.
Трудящі селяни, підтримані Радянською державою, яка допомагала селу високосортним насінням, добривами, сільськогосподарським інвентарем, підносили сільське господарство і добивалися непоганих успіхів. У серпні 1948 року за дострокове виконання державного плану хлібозаготівель село Сновидовичі занесено на обласну Дошку пошани.
Вже через рік в артілі працювало 170 колгоспників. За колгоспом було закріплено 608 га землі, в т. ч. 156 га орної. Він мав 67 голів великої рогатої худоби. Неподільний фонд становив понад 57 тис. крб. Перші підсумки переконували в перевагах колективного господарювання. Рік у рік колгосп зміцнювався, поліпшувалася організація праці, зростали прибутки. Колгосп придбав два культиватори, сівалку, дві соломорізки, три молотарки. Було збудовано три корівники, свинарник, зерносховище. 1950 року артіль вже мала 170 голів великої рогатої худоби. Економічне піднесення колгоспу прискорилося після об’єднання артілей, яке відбулося в листопаді 1950 року. Дрібні колгоспи, що розміщувалися в селах Сновидовицької та Остківської сільських Рад, створили одне велике господарство «Світанок». Центральна садиба його розташувалася в Сновидовичах. Тоді ж об’єднано ці сільські Ради в одну — Сновидовицьку. На її території мешкало 1683 чоловіка. В об’єднаному колгоспі було 405 дворів (1271 чол.). За колгоспом було закріплено 6189 га землі, в т. ч. 904 га орної. 1951 року територіальну партійну організацію перетворено на колгоспну.
Комуністи і комсомольці очолили боротьбу колгоспників за дальший розвиток сільського господарства. Протягом 50-х років артіль перетворилася на багатогалузеве господарство з розвинутим виробництвом зерна, картоплі й продуктів тваринництва. На полях колгоспу почали сіяти пшеницю, площі під основною технічною культурою Полісся — льоном — довели до 90 га. Придбавши техніку МТС, колгосп зміг провести осушувальні роботи на 150 га заболочених земель.
Рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС і XXIII з’їзду КПРС сприяли дальшому піднесенню сільськогосподарського виробництва. Сталий план продажу сільськогосподарської продукції, підвищення закупівельних цін спричинилися до зростання доходів артілі. Завдяки цьому колгоспники розширили машинно-тракторний парк. Якщо у 1957 році тут було дві автомашини, три трактори, то 1965 року колгосп вже мав 12 тракторів, 13 автомашин, два зернові і один силосний комбайни, 11 сівалок, 9 культиваторів. 1959 року електрифіковано ферми колгоспу.
60-і роки були періодом наполегливої боротьби за розвиток усіх галузей колгоспного виробництва. Вирішальним фактором у цій справі стала всебічна механізація виробничих процесів не тільки в полі, а й на фермах, токах, у млині та допоміжних підприємствах.
На кінець восьмої п’ятирічки колгосп мав добре обладнані майстерні: механічну, столярну, автотракторний гараж, механічну кузню, в яких використовувалися газозварка й електрозварка, 15 різних моторів. Споруджено 14 мурованих типових тваринницьких приміщень. Колгоспні лани розкинулися на 6500 га, які майже повністю обробляють машини. Тепер колгосп має 16 тракторів, 6 різних комбайнів, 5 льоноагрегатів, 17 автомашин, багато різних сільськогосподарських знарядь. В колгоспі працюють 40 механізаторів, вони йдуть в авангарді боротьби за піднесення сільськогосподарського виробництва.
Трудівники всіх ділянок колгоспного виробництва з особливим піднесенням працювали в рік 100-літнього ювілею В. І. Леніна. За самовіддану працю ордена Трудового Червоного Прапора удостоєні голова колгоспу А. Д. Доля, телятниця Г. Г. Кухновець, ордена «Знак Пошани» — комбайнер Ф. О. Левченко. Багато колгоспників відзначено медалями, зокрема, медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» — 75 чоловік.
Протягом дев’ятої п’ятирічки в колгоспі створені комплексні механізовані ланки для вирощування картоплі, льону. Заплановано добитися підвищення врожайності зернових на 4 цнт з га, льону — на 2 цнт, картоплі — на 22 цнт з га. За це п’ятиріччя колгосп «Світанок» стане постачальником племінного свинопоголів’я для усіх господарств Рокитнівського району.
Вже 1971 року добилися значних успіхів — ланки Г. Д. Стасюк та Є. Д. Стадник одержали по 7,3—7,5 цнт льоноволокна з кожного гектара закріплених за ними площ. Значно перевиконали соціалістичні зобов’язання члени комсомольсько-молодіжного колективу колгоспного автотракторного парку, тваринники, які доглядають 1619 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 350 дійних корів. Завдяки підвищенню продуктивності тваринництва 1971 року колгосп продав державі 91 цнт м’яса і 200 цнт молока понад план. Немала заслуга в цьому зоотехніка колгоспу Т. С. Печериці, яка добилася найвищого в районі приросту молодняка. За успішне виконання завдань восьмої п’ятирічки Т. С. Печериця нагороджена орденом Леніна. Її обирали делегатом III Всесоюзного з’їзду колгоспників.
Частина жителів Сновидовичів працює на Остківському заводі вогнетривкої цегли. Це одне з найбільших підприємств такого типу на Поліссі. Тут також виробляють черепицю, кахлі, облицювальну плитку. Колектив підприємства в 1971 році реалізував понадпланової продукції на 3 тис. карбованців.
Мешканці села працюють також в Остківському лісгоспзазі. Господарство добре забезпечене найновішими технічними засобами і механізмами. Тут 32 автомашини, 26 тракторів, з них більшість трелювальних, 2 паровози, 3 тепловози, механізми для обробки деревини.
Сільська Рада і правління колгоспу дбають про поліпшення побутового обслуговування населення. 1970 року на кошти колгоспу споруджено першу чергу водогону, газифіковано понад 40 квартир. У селі прокладено 930 кв. метрів тротуарів, шосейну дорогу до с. Біловежа. В Сновидовичах є пошта, телеграф, телефон, перукарня, лазня, побуткомбінат. Працюють продуктовий та промтоварний магазини, пекарня. Протягом дев’ятої п’ятирічки стане до ладу кравецька майстерня.
Нині Сновидовичі добре сплановане село, яке має центральну забруковану вулицю. Забудована вона добротними просторими будинками з світлицями та кухнями. Покриті будинки бляхою, черепицею, шифером. В селі є гарний парк, стадіон. У центрі височить пам’ятник В. І. Леніну.
Жителі села користуються послугами медпрацівників трьох медпунктів, профілакторію, пологового будинну та розташованого в Остках протитуберкульозного диспансеру. Є аптека. Заплановано протягом дев’ятої п’ятирічки спорудити типові фельдшерсько-акушерські пункти в Сновидовичах та Будках-Сновидовицьких.
Не менших успіхів досягнуто за післявоєнний час і в культурному будівництві, Сновидовицька школа до 1957 року була семирічною, а 1960 відбувся перший випуск десятикласників. Тепер в ній навчається понад 400 учнів, працюють 29 учителів. У приміщенні школи — 13 класних кімнат, хімічний, фізичний, біологічний, історії та суспільствознавства кабінети, спортивний зал, піонерська кімната, метало-та деревообробна майстерні, радіовузол. 1970 року збудовано приміщення для автокласу. При школі є інтернат, їдальня. Книжковий фонд шкільної бібліотеки — понад 4 тис. примірників. Учні охоче відвідують гуртки художньої самодіяльності: співочий, духових інструментів, струнний, художнього читання, драматичний, а також технічний, кінодемонстраторів, авіамодельний.
Педагогічний колектив разом з комсомольською організацією виховують в учнів любов до землі, повагу до праці хлібороба, прагнуть допомогти учням правильно обрати життєвий шлях. З цією метою проводяться тематичні вечори, зокрема «В світі — сотні професій, одна з них — твоя». Маючи достатню підготовку до практичної діяльності в сільському господарстві, випускники школи одночасна з атестатом одержують посвідчення тракториста або шофера. Понад 280 випускників Сновидовицької середньої школи вже закінчили вузи й технікуми.
Центром культурного життя села є будинок культури, відкритий 1970 року. До кожного радянського свята колективи художньої самодіяльності готують спеціальні програми. Особливою популярністю користуються пісні ровенських поетів і композиторів про бойові звитяги партизанів, героїчну працю трудівників Ровенщини, «Поліська пісня про Леніна». На початку лютого 1972 року працівники будинку культури спільно з громадськістю села провели фестиваль, присвячений 50-річчю утворення СPСP. Колона святково прибраних мешканців Сновидовичів рушила до пам’ятника В. І. Леніну, де урочисто поклала вінки. Кращі виробничники підняли прапор фестивалю. Після урочистого мітингу в будинку культури відбувся великий концерт.
Сільська бібліотека має понад 6 тис. книг. Кожна родина в Сновидовичах передплачує газети та журнали. Як і скрізь, в селі є різні громадські організації, первинні організації товариства «Знання» і спортивного товариства «Колос».
Своїм добробутом і щастям, про яке мріяли колись поліщуки, трудівники Сновидовичів щиро завдячують Радянській владі.
Г. В. БУХАЛО, І. І. ШАШОК