Ровенщина під владою буржуазно-поміщицької Польщі

Підготовлено: Admin. Розділ: Ровенська область

У серпні 1919 року радянське будівництво на Ровенщині було зірване польськими інтервентами, які встановили тут жорстокий окупаційний режим. Багато борців за народне щастя, зокрема членів ревкомів і комітетів бідноти, було розстріляно, кинуто до в’язниці.

Проти інтервентів у краї розгорнулася революційна боротьба, нею керував Волинський нелегальний губком КП(б)У. В міста й села посилалися комуністи для організації підпілля. Щоб активізувати революційну боротьбу, поліпшити керівництво більшовицьким підпіллям, 5 січня 1920 року в Ровно скликали конференцію більшовиків, на якій обрали підпільний Ровенський райком КП(б)У3. При ньому працювала і польська секція. Основною формою боротьби проти окупантів був партизансько-повстанський рух, який охопив усі повіти. Партизанські загони діяли в районі Висоцька, Дубровиці, Сарн, Деражного, Острога, Дубна. Народні месники підривали військові ешелони, мости, руйнували засоби зв’язку, нападали на військові й поліцейські пости, громили поміщицькі маєтки тощо. В боротьбі проти інтервентів брали участь і польські селяни на Ровенщині.

Буржуазно-поміщицька Польща, озброєна і нацькована, імперіалістами США та Антанти, у квітні 1920 року напала на Країну Рад. У цьому нападі їй допомагали українські буржуазні націоналісти, уклавши з Пілсудським т. зв. Варшавський договір. За ним західноукраїнські землі, в т. ч. Ровенщина, віддавалися буржуазно-поміщицькій Польщі. Цей акт викликав глибоке обурення трудящих і масові виступи в Дубнівському і Ровенському повітах проти інтервентів та петлюрівців.

Партизанська боротьба в тилу ворога сприяла визвольному походові Червоної Армії, яка в червні 1920 року перейшла в контрнаступ. Бої точилися дуже запеклі, але радянські воїни ламали опір ворожих частин і просувалися вперед. Протягом липня військами легендарної Першої Кінної і 12-ї армій Південно-Західного фронту було визволено всю Ровенщину. Робітники і селяни палко вітали своїх визволителів, організовували їм допомогу під час бойових операцій, підвозили снаряди і патрони, налагоджували через Горинь, Ікву, Случ переправи, були провідниками. Тисячі трудящих Корця, Ровно, Острога, Дубнд, Дубровиці, Сарн, Дядьковичів, Білогородки, Верби та інших міст і сіл вступали добровольцями до лав Червоної Армії.

У боях під Ровно загинули один з перших організаторів автоброньових сил Радянської республіки П. Н. Бахарєв, командир 36-го кавалерійського полку, серб-інтер-націоналіст Олеко Дундич. Під Дубном смертю хоробрих поліг командир 2-ї бригади 11-ї кавалерійської дивізії С. М. Патоличев.

На визволеній території під керівництвом Волинського губному КП(б)У, політорганів Першої Кінної і 12-ї армій відновили свою діяльність повітові комітети КП(б)У, Острозький і Ровенський повітові комітети KGM України, первинні партійні, комсомольські та профспілкові організації. Ровенська організація КП(б)У виросла до 77 членів і кандидатів, Дубнівська — 66, Острозька — 33. У повітах, волостях і селах за допомогою політорганів військових частин були створені ревкоми, а в більшості сіл — волосні та сільські комітети незаможних селян. Ревкоми і КНС під керівництвом партійних організацій провели значну організаторсько-господарську і культурно-виховну роботу, спрямовану на зміцнення Радянської влади. Вони організовували допомогу Червоній Армії: поповнювали її ряди добровольцями, постачали їй хліб і продовольство, зброю, яку вилучали у населення. Тільки, наприклад, з Острозького повіту в частини Першої Кінної армії влилося 241 доброволець. Під час Тижня допомоги Західному фронту селянство Волині добровільно здало 10 тис. пудів хліба. В серпні профспілки м. Ровно віддали для фронту свій триденний заробіток і багато продукції для червоноармійців.

Велике значення у відбудові народного господарства відігравали комуністичні суботники й недільники, які були проведені в Ровно, Здолбунові, Костополі, Острозі, Дубні, Сарнах і багатьох інших містах і селах. Успішно виконувалась трудящими продрозкладка, розв’язувалось земельне питання, відбудовувалися медичні заклади, які подавали допомогу населенню і пораненим бійцям, проводилась реорганізація шкіл і підготовка до навчального року, відкривалися клуби, бібліотеки, хати-читальні. Відновився випуск «Вістей» Острозького й Ровенського повітревкомів та молодіжних газет. Трудящі повітів Ровенщини вивчали твори В. І. Леніна, знайомились з декретами і розпорядженнями урядів РРФСР та УРСР, схвалювали політику Комуністичної партії. Так, на Ровенському повітовому з’їзді ревкомів і КНС, який проходив 15—17 серпня 1920 року, трудящі прийняли важливі рішення, спрямовані на зміцнення влади Рад. Виражаючи палку любов до В. І. Леніна, з’їзд надіслав йому телеграму-привітання.

Але й цього разу мирне будівництво на Ровенщині було перерване новим наступом польських інтервентів. У кінці вересня край знову окупували польські війська. За Ризьким мирним договором 1921 року до буржуазно-поміщицької Польщі відійшло 56 проц. території Волинської губернії, в т. ч. Ровенський, Дубнівський та Острозький повіти. Всі вони разом увійшли до складу Волинського воєводства з центром у м. Луцьку.

Протягом двадцяти років свого панування на Західній Україні буржуазно-поміщицький уряд Польщі проводив політику перетворення західноукраїнських земель на аграрно-сировинний придаток центральних районів держави. Місцева промисловість розвивалася повільно, вона в основному була представлена численними карликовими підприємствами з мізерною кількістю робітників. На Ровенщині налічувалося в середині 30-х років XX ст. понад 1300 підприємств з загальною кількістю робітників близько 16 тисяч. На цегельнях, каменоломнях, миловарнях, тартаках, смолярнях, млинах, маслоробнях та підприємствах інших галузей промисловості була примітивна техніка і переважала ручна праця. Промислові робітники складали менше одного процента від загальної кількості населення. Хоч на Ровенщині є корисні копалини, значні запаси ділової деревини, наявність великих резервів робочої сили, але польський буржуазно-поміщицький уряд не приділяв уваги промисловому прогресу, прагнув, щоб край весь час був на колоніальному становищі. За період окупації Ровенщини обсяг її промислового виробництва скоротився майже вдвоє. Під час економічної кризи 1929—1933 років припинили роботу 3долбунівський цементний завод, Клесівські каменоломні, Берестовецькі і Яново-Долинські кар’єри.

Скорочення виробництва, закриття підприємств, збільшення кількості безробітних спричиняли зубожіння трудящих мас. Якщо прожитковий мінімум для робітничої сім’ї з 4—5 осіб дорівнював у Польщі 56—60 злотим на тиждень, то заробіток робітника на Волині, в т. ч. на Ровенщині, становив 11 злотих на тиждень. Зменшення заробітної плати стало постійним явищем. Робітники працювали на кустарних підприємствах, де не було охорони праці й соціального забезпечення. Робочий день тут тривав 12—14 і більше годин. Про тяжке становище робітників на підприємствах писав навіть інспектор воєводства: «Подорож уважного і сумлінного спостерігача на Волині переконує, що часто зникає грань між безробітними і працюючими. їх об’єднують злидні». Постійним лихом було безробіття. В роки кризи кількість безробітних становила понад 60 проц. від числа зайнятих на виробництві до 1929 року.

Не краще жилося й селянам, які становили понад 80 проц. всього населення Ровенщини. Переважна більшість селян мала від 0,5 до 3 га землі, а 8754 селянські господарства були безземельними. Тим часом поміщики, монастирі, складаючи 0,02 проц. до загальної кількості господарств, володіли 35 проц. кращих земель.

В 1928 році на Ровенщині було майже 20 проц. безкорівних і понад 32 проц. безкінних селянських господарств. З року в рік їх ставало все більше. Безкінному селянину за наймання коня для обробітку ділянки від 2 до 5 га доводилося відробляти в середньому 45 робочих днів на рік. В сільському господарстві майже не застосовувалися машинна техніка, мінеральні добрива.

Загальний процес розорення й зубожіння селян зумовлювався аграрною політикою буржуазно-поміщицького уряду, здійсненням парцеляції, комасації, осадництва. В 1934 році на Ровенщині було 1426 осадників, яким наділили 24 208 га землі. Осадники становили міцну опору польського уряду в його колонізаторській політиці. До них здебільшого належали колишні офіцери польської армії, які в 1920 році воювали проти Радянської країни. їм передавалися кращі орні землі, луки, ліси, польська влада надавала їм кредити, їх постачали інвентарем. Осадники безжалісно знущалися з селян, брали участь у придушенні революційного руху.

Щоб послабити революційний рух, польський уряд оголосив закон про парцеляцію, тобто створення земельного фонду з частини поміщицьких і державних земель для продажу невеликих ділянок солдатам і селянам. Але землеволодіння великих поміщиків залишалися без змін. Згідно з парцеляцією з 1921 по 1938 рік на Ровенщині було передано на викуп 152 053 га землі. Більша частина її перейшла у власність осадників, урядовців, куркулів, які економічно зміцнювалися і віддано підтримували існуючий реакційний режим. Цій меті підпорядковувалася і т. зв. комасація (виділення на хутори). Комасація проводилася за рахунок трудящих селян, які з року в рік зубожіли, а куркулі одержували додаткові наділи і збагачувались.

Важким тягарем для трудового селянства були надмірні державні податки, яких польський уряд за час свого панування ввів понад 50, в т. ч. чиншовий, особистий, прибутковий, земельний, шляховий, від коня, на утримання поліції та церкви і навіть від собаки. Крім прямих, існували й непрямі податки. Якщо в 1926 році вони складали в середньому на селянина 534 злотих, то в 1930 році — 1000 злотих. За несплату податків майно у селян продавалося «з молотка».

Характеризуючи життя трудящих краю, газета «Комуніст» (орган ЦК КП(б) У та Харківського окружкому КП(б)У) 20 лютого 1921 року писала: «В зайнятих польськими військами областях Волині лютує страшний голод. Весь хліб польськими властями вивезений. Населення Володимир-Волинського, Дубнівського і Луцького повітів харчується березовою корою і іншими домішками».

Навіть буржуазна газета «Ілюстровани кур’єр цодзенни» змушена була констатувати: «Селянська хата тут — це низька халупа. Часто від 9 до 11 дітей живе в одному приміщенні з поросятами, курми, а іноді з великою рогатою худобою. Селянин разом з своєю сім’єю спить на дошках, встановлених на спеціальних підпірках. Про будь-яку гігієну годі й говорити. А в тім хто думатиме про гігієну, коли часто-густо їсти нічого. Основна їжа селян — це картопля, солоні огірки і більш нічого. Хліба немає. Про м’ясо давно забули. Цукор існує тільки у фантазії, як щось недосяжне. Виготовлення їжі дуже просте. Ранком варять картоплю на весь день і поливають її «розсолом» з-під огірків. Чим ближче до сівби, тим стає тяжче. В травні селяни блукають по лісах і шукають грибів, часто це отруйні гриби. Але люди якось звикли до них. Маленькі діти звикли їсти огірки і запивати їх водою, навіть під час дизентерії. По селах блукають голодні діти, бліді, виснажені… Предметом розкоші в селі є гас і махорка».

Гнане голодом і злиднями, населення покидало рідний край. У 20—30-х рр. до США, Аргентіни, Канади, Уругваю та інших країн емігрувало близько 40 тис. чоловік. Але й там люди не знаходили порятунку.

Соціальний гніт доповнювався політичним безправ’ям і національними утисками. 21 травня 1921 року волинський воєвода видав розпорядження про заборону української мови на території воєводства. Були закриті майже всі українські школи, а вчителі-українці звільнені з роботи. Українців звільняли також з усіх державних установ, з залізничного транспорту тощо. Скрізь було запроваджено діловодство польською мовою, включаючи судові справи. В 1928 році на території Волинського воєводства, де українці становили 70,1 проц. населення, було 5 початкових шкіл з українською мовою навчання, або 0,42 проц. від загальної кількості, польсько-українських шкіл налічувалось 35 проц. Виключно польською мовою навчались учні у торгових і сільськогосподарських профтехучилищах, на різних курсах крою та шиття.

Про середні та вищі навчальні заклади дітям трудящих можна було лише мріяти, бо плата за навчання встановлювалась дуже висока. Т. Ф. Новак, який у 1939 році був обраний депутатом Народних Зборів Західної України, писав: «За рік навчання в гімназії треба було платити 250—300 злотих, крім утримання, а за навчання у вузі — від 700 до 1000 злотих. Якщо взяти до уваги, що корова в той час коштувала 250—300 злотих, а центнер зерна — 13—14 злотих, то легко уявити, хто міг вчити своїх дітей у середніх та вищих учбових закладах».

Українське трудове населення відстоювало свою національну культуру, її демократичний зміст. «Боротьба за школу,— було сказано в одній з листівок КПЗУ,— це для нас частина боротьби за звільнення Західної України з-під ярма окупації».

Певна заслуга в розвитку української культури належала низовим організаціям культурно-освітніх товариств, значній частині читалень «Просвіти», які комуністи використовували для проведення легальної роботи в масах. У багатьох селах діяли українські хори, драматичні гуртки, що організовували постановки п’єс українських класиків та прогресивних діячів літератури.

Великим чинником у формуванні демократичного напряму української культури була радянська література, яка посилювала громадські мотиви і реалізм, робила вирішальний вплив на ідейну еволюцію багатьох західноукраїнських письменників, у т. ч. на митців Ровенщини — К. Ткача (с. Катеринівка), С. Євчука (с. Тудорів) та ін. Вони вели послідовну боротьбу за передове, демократичне мистецтво, що служило справі визволення свого народу. їм належить чимало поезій про злиденну долю трудящих під гнітом буржуазно-поміщицької Польщі. Письменники прославляли борців за народне щастя, оспівували радість життя на Радянській Україні. В їх словах звучала віра в краще майбутнє західноукраїнського населення, яке сподівалося, що допомога йому в боротьбі за визволення надійде з СРСР. Це прагнення народних мас натхненно оспівав поет Клим Ткач.

…Зі сходу гряне грізний грім,

Розіб’є в прах тяжкі кайдани,

І після грому засіяє

Кремлівська зіронька ясна,

І пісня вільна залунає,

Розквітне вільності весна.

В 1933—1934 рр. у Радзивилові жив відомий український письменник Петро Козланюк. Восени 1933 року він був ув’язнений у місті Дубні, де написав оповідання «Муляр». Після звільнення з тюрми письменник знову повернувся до Радзивилова, де у нього виник задум роману «Юрко Крук». В 1937 році на Ровенщині побувала видатна польська письменниця Ванда Василевська, яка про село Вяла (тепер Біле Володимирецького району) писала: «У хатах лежать спухлі з голоду люди. Старі, діти, хворі. Решта пішла старцювати по сусідніх селах, таких самих знедолених, як і це село». Враження від поїздок по Поліссю, по «краю неволі, по краю гніту» надихнули письменницю на створення книги «Вогні на болотах».

Окупаційні власті по суті не дбали про охорону здоров’я. В Дубнівському повіті, наприклад, один лікар припадав на 41,7 тис. чоловік, у Ровенському — понад 60 тис. чоловік. Спеціальною постановою Волинського воєводського управління від 10 січня 1936 року вартість хірургічної операції визначалася в 50—80 злотих, довідка про стан здоров’я— в 2—5 злотих. Абсолютна більшість трудящих краю була практично позбавлена можливості користуватись медичною допомогою.

Нестерпний соціальний і національний гніт викликав у трудящих рішучий протест, вони піднімалися на визвольну боротьбу. Революційно-визвольний рух з перших днів окупації краю розвивався під безпосереднім впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції і соціалістичного будівництва в СРСР. Успіхи у здійсненні великих ленінських ідей в СРСР визначили програмні вимоги революційного табору на західноукраїнських землях. Трудящі Ровенщини одностайно добивалися права разом з усім українським народом, у тісній дружбі з усіма народами Радянського Союзу жити вільним життям і будувати соціалістичне суспільство.

Ще в березні 1921 року в Дубнівському повіті діяли три партизанські загони. Влітку того ж року з’явилися значні партизанські загони в Ровенському і Острозькому повітах. Народні месники нападали на поліцейські дільниці, вели бойові операції проти поліції і навіть військових частин. У липні 1921 року партизани оволоділи містечком Мізочем Дубнівського повіту, роззброїли поліцію, знищили податкові документи і звернулися з відозвою до населення, закликаючи його боротися проти гнобителів. Проти повстанців окупаційні власті послали ескадрон кавалерії, батальйон піхоти і великий загін поліції, але ця каральна експедиція успіху не мала — партизани відступили в бойовому порядку.

Поблизу с. Підгірців Ровенського повіту група партизанів, яку очолював І. Куц, після запеклого бою примусила відступити загін добре озброєних поліцаїв. Улітку 1923 року в Ровенському повіті 6 партизанських загонів провели 14 операцій. На території Ровенського Полісся успішно діяв партизанський загін під командуванням К. П. Орловського — пізніше Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці.

В 1924 році полум’я партизанської війни охопило майже всю Ровенщину. Палали панські маєтки, селяни проганяли податкових агентів і поліцейських, які намагалися конфіскувати їхнє майно за несплату податків. У ряді сіл селяни відбирали землю у поміщиків і колоністів, випасали худобу на поміщицьких сіножатях, вирубували панський ліс.

В ході наростання класової боротьби у 1922—1923 рр. у містах і селах Ровенщини почали створюватися підпільні комуністичні осередки. У 1923 році вони виникли у Гощі, Корці, Тучині, Клевані, Млинові, Острозі, Синьові, Варковичах, Мізочі, Здолбунові та інших населених пунктах. Встановивши між собою зв’язки, осередки об’єдналися в районні та повітові партійні організації. На початку вересня 1923 року під керівництвом надісланого на Волинь члена ЦК КПСГ Г. В. Іваненка проходить об’єднання в єдину організацію комуністичних осередків Ровно, Луцька, Ротищ, Торчина та інших міст Волині. У вересні—жовтні того року відбувся II з’їзд КПП, який прийняв рішення про перейменування КПСГ в КПЗУ і поширення її діяльності на Волинь, Полісся, Холмщину, Підляшшя. У відповідності з цим рішенням Волинський окружком розгорнув революційну роботу серед робітників і селян, піднімаючи їх на боротьбу проти польських окупантів та їх найманців — українських буржуазних націоналістів.

Для боротьби з наростаючим революційно-визвольним рухом правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі сформували з демобілізованих офіцерів прикордонний корпус. У прикордонних повітах заборонялися будь-які збори, навіть сільські сходи. В Ровно було створено «Волинський комітет самозахисту», який закликав усіх поміщиків до об’єднання і заявив, що він не спиниться перед розстрілом і спаленням цілих сіл, якщо вони будуть запідозрені у зв’язках з партизанами.

Незважаючи на терор, трудящі Ровенщини під проводом КПЗУ продовжували визвольну боротьбу. У березні 1925 року було створено Ровенський окружком КПЗУ. Того ж року застрайкували робітники цукрових заводів у Корці та Шпанові, пекарі та цегельники Ровно, робітники швейних майстерень Острога і Дубна та багатьох інших підприємств.

В 1927 році трудящі Ровенщини провели масові Першотравневі демонстрації під лозунгами: «Геть фашистську диктатуру!», «Хай живе УРСР і СРСР!», «Хай живе возз’єднання Західної України з Радянською Україною!». 1928 року вони бойкотували вибори в сейм або голосували за списки, оголошені урядом недійсними. В Дубнівському повіті 24 328 виборців (32,8 проц.) голосувало за блок, що його очолили комуністи.

Завдяки невпинній боротьбі комуністам вдалося відновити втрачені під час репресій 1930—1931 рр. контакти і встановити зв’язки з легальними профспілковими, молодіжними та культурно-освітніми організаціями, створити нові партійні осередки. Вплив комуністів поширювався в усіх повітах краю. З 1931 року організації КПЗУ перейшли від повітової системи до районної. На території Ровенщини було утворено понад 20 райкомів КПЗУ, які здійснювали керівництво революційно-визвольною боротьбою трудящих. За рішенням ЦК КПЗУ все партійне підпілля на Волині було підпорядковане Луцькому та Ковельському окружкомам КПЗУ. В Ровно і Дубні активно діяли міськкоми КПЗУ, а в повітах — Гощанський, Варковицький, Боремельський, Ставрівський, Ярославицький, Малинський, Радзивилівський та інші райкоми КПЗУ. На півночі Ровенщини, яка в той час входила до Пінського воєводства, Пінським окружкомом були створені ще Дубровицький і Клесівський райкоми КПЗБ4. З 1932 року комуністичне підпілля Сарненського повіту (Дубровиця, Висоцьк, Рокитне, Рафалівка, Степань) було безпосередньо підпорядковане Ковельському окружкому КПЗУ.

Виконком Комінтерну, ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У постійно подавали допомогу КПЗУ в розгортанні революційної боротьби на західноукраїнських землях. При ЦК КП(б)У існувало закордонне бюро, через яке здійснювались контакти з членами КПЗУ. Видатні діячі партії й уряду Радянської України В. П. Затонський, С. В. Косіор, Д. 3. Мануїльський, П. П. Постишев, М. О. Скрипник, В. Я. Чубар зустрічалися з революційними діячами Західної України, делегатами з’їздів КПЗУ, учасниками пленумів ЦК КПЗУ, які відбувалися на території Радянського Союзу. Під впливом успіхів соціалістичного будівництва в СРСР комуністи Ровенщини активізували революційну пропаганду серед мас, мобілізуючи їх на боротьбу проти наступу капіталістів і поміщиків, проти польського фашизму та українських буржуазних націоналістів. Свою діяльність члени КПЗУ здійснювали в тісному контакті з польськими комуністами, скеровуючи її проти спільного класового ворога, гартуючи тим самим дружбу двох братніх народів.

Розвиток революційного руху робітників і селян намагалися стримати українські буржуазні націоналісти, які об’єднувалися в організацію українських націоналістів (ОУН), Волинське українське об’єднання (ВУО), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) та ін. Представники цих організацій під гучними лозунгами боротьби за «самостійну» Україну маскували своє вороже ставлення до трудящих мас, вони по суті відстоювали свої власні привілеї і багатство, були вірними слугами польської буржуазії. Польські власті спиралися на них у проведенні своєї реакційної політики. Не випадково українська буржуазія і куркульство залучалися до участі в сільськогосподарських і промислових виставках, ярмарках, польський уряд сприяв утворенню ряду націоналістичних культурно-освітніх організацій («Світло» в Дубні, «Літературно-мистецьке товариство» в Ровно), беручи їх діяльність під свій контроль.

Комуністи, спираючись на підтримку широких народних мас, вели повсякденну боротьбу проти українських буржуазних націоналістів. Великим успіхом у ровенців користувались нелегальний орган ЦК КПЗУ «Наша правда» та легальні періодичні видання партії й комсомолу — газети «Сель-Роб», «Сила», «Ілюстрована газета», журнали «Вікна», «Сяйво». Комуністична преса різко критикувала націоналістичну ідеологію, на своїх сторінках розповідала трудящим правду про СРСР, з усією рішучістю виступила на захист першої в світі держави робітників і селян — Країни Рад, викриваючи інтервенціоністські плани української буржуазії та її союзника — польської буржуазії. Журнал «Сяйво», орган ЦК КСМЗУ, який розповсюджувався на Ровенщині в 30-і роки, зазначив з цього приводу, що українська буржуазія «разом з світовими імперіалістами готується до нападу на Радянську Україну». Про це саме писала «Ілюстрована газета», легальний орган ЦК КПЗУ: «В одному ряді з імперіалістами, що збираються відірвати Радянську Україну від Союзу з іншими радянськими республіками та знищити її незалежність, стоїть українська націоналістична буржуазія на чолі з паном Євгеном Коновальцем та іншими зрадниками українського народу». Преса КПЗУ в 1929—1933 рр. на своїх сторінках вміщувала чимало фейлетонів, в яких викривалося зрадництво українських буржуазних націоналістів. Автором більшості з них був талановитий письменник П. Козланюк, який у 1933 році перебував у м. Радзивилові (Червоноармійську) і був заарештований польською поліцією та притягнутий до відповідальності за розповсюдження плакатів революційного змісту.

Водночас з українськими буржуазними націоналістами ворожу діяльність проти трудового народу проводили сіоністи, які об’єднувалися в різні партії й організації. Деякі з них діяли в Ровно, Дубні, Клевані, Костополі, Острозі, Олександрії, Тучині. Сіоністи блокувалися з польськими фашистами, які відверто готували напад на Радянський Союз. Одним з методів боротьби сіоністів проти революційного руху було їх намагання відокремити єврейських робітників від українських і польських, посварити їх між собою, дезорганізувати роботу профспілок. Газета «Сель-Роб» розповідала про обурливий факт, коли сіоністські молодчики вчинили фізичну розправу над прогресивними єврейськими студентами у Львові. Комуністична преса викривала антинародну діяльність сіоністів, закликала трудящих євреїв до спільної боротьби проти капіталістичного гніту в лавах єдиного інтернаціонального фронту. Орган ЦК КПЗУ — журнал «Наша правда» — писав: «Єврейські працюючі маси внаслідок господарської кризи і експлуатаційної політики уряду щораз більше вступають на шлях спільних виступів з польськими й українськими масами».

За ініціативою комуністів організовувались численні мітинги, демонстрації, які проходили під гаслами: «Геть фашизм!», «Геть руки від Радянського Союзу!», «Хай живе СРСР!». В січні 1935 року були широко відзначені дні пам’яті В. І. Леніна, Карла Лібкнехта і Рози Люксембург.

Першого травня 1935 року були проведені багатолюдні мітинги та демонстрації трудящих. В організованій Варковицьким райкомом КПЗУ першотравневій демонстрації взяло участь понад 800 чоловік. Поліція вчинила дику розправу над демонстрантами, були вбиті й поранені. У квітні 1935 року Княгининський райком КПЗУ організував масовий страйк робітників у маєтку поміщика Ледухівського с. Козирщини. Загін поліцаїв придушив страйк, 7 чоловік було поранено, а 12 заарештовано. Коли поранених везли до лікарні, по дорозі два чоловіка померли.

Жорстоке гноблення, масове безробіття викликали страйки й виступи робітників та селян проти визискувачів. Під керівництвом комуністів страйки в 1936— 1938 рр. відбулися в Ровно, Дубні, Острозі, Володимирці, Здолбунові, Сарнах, Клесові, Дубровиці та багатьох інших населених пунктах Ровенщини.

В лавах КПП та її складових частин КПЗУ та КПЗБ на Ровенщині виросло багато загартованих комуністів, які в тяжких умовах підпілля віддавали всі сили на боротьбу за народне щастя. Серед них секретарі підпільних райкомів КПЗУ Г. У. Гапончук, К. М. Тацій, І. І. Ніколайчук, І. В. Вальчун, О. С. Снасть, партійні активісти Т. Ф. Новак, М. М. Яков’юк, Г. К. Ковальчук, О. Р. Гуц, С. О. Козійчук, М. С. Тетеря, Ф. Б. Пирішко, Ф. Г. Кравчук, М. К. Бабій, Н. М. Поліщук, Л. І. Приходько, бійці роти ім. Т. Г. Шевченка інтернаціональної бригади ім. Я. Домбровського в Іспанії С. А. Краєвський, П. А. Краєвський, І. Лихочвор, революційний поет К. А. Ткач та ін. Частина з них під час Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу з фашистською Німеччиною брала активну участь у підпільних організаціях та партизанських загонах Ровенщини і героїчно боролася з німецькими окупантами.

Повсякденну роботу по революційному вихованню трудящих, зокрема молоді, проводили комсомольські організації Ровенщини. Вони були опорою і вірним помічником Комуністичної партії. Активно діяли райкоми КСМЗУ в Гощі, Дубні, Клесові, Острозі, Дубровиці та інших містах.

Комсомольці Ровенщини влаштовували проведення революційних свят — 1 Травня, річниць Великого Жовтня, відзначення днів пам’яті В. І. Леніна, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург (3-х «Л»), розповсюджували листівки, революційні книги. Вони брали активну участь у страйковій боротьбі, проводили кампанії зі звільнення політв’язнів з пілсудських катівень, з молодечим запалом боролися за розвиток демократичної культури, створювали численні молодіжні хори, драмгуртки, організовували їх виступи перед трудящими краю.

В лютому 1935 року комсомольці с. Борбина Дубнівського повіту були ініціаторами виступу селян проти пацифікації, колоніальної політики і податкового гніту. З приводу цього селяни прийняли резолюцію і направили її дубнівському повітовому старості. Резолюцію підписали 120 чоловік. У квітні того ж року комсомольці с. Довгошиїв (Дубнівський повіт) скликали масові збори молоді, на яких було висунуто ряд вимог до польських властей. Молодь домагалася, щоб у школах викладали українською мовою, на підприємствах та в економіях запровадили 8-годинний робочий день і підвищили зарплату, звільнили населення від податків, випустили з тюрем політичних в’язнів, дозволили вільний виїзд до Радянської України.