Ровенська область у епоху феодалізма
В 1254—1255 рр. руське військо на чолі з галицько-волинським князем Данилом Романовичем перейшло у наступ проти татарського воєводи Куремси і визволило землі по Південному Бугу, Тетереву, Случі. Але з Золотої орди замість Куремси був присланий новий воєвода Бурундай з великим військом. 1259 року територія Ровенщини знову опинилася під владою татар.
Перебуваючи під гнітом монголо-татарських завойовників, народні маси мусили виконувати різні тяжкі повинності, сплачувати ханським наглядачам поплужне (данина від плуга), ямне (повинність підводами), кормове (утримання татарських наглядачів) та ін. У зв’язку з тим, що завойовники дуже поруйнували міста, на Ровенщині занепало ремісниче виробництво. Населення краю не раз піднімалось на боротьбу проти іноземних загарбників.
Галицько-Волинське князівство, ослаблене внаслідок монголо-татарських нападів, втратило свою незалежність і в 1340 році було захоплене Литвою. В другій половині XIV ст. між Литвою і Польщею за галицько-волинські землі тривала майже тридцятирічна боротьба. Щоб залучити на свій бік українських феодалів, великі литовські князі надавали їм жалувані грамоти на володіння землею, угіддями й селянами. Особливо виросли феодальні володіння магната Ф. Д. Острозького, якому великий князь литовський і польський король Владислав II Ягайло в 1386 році дав намісництво в Луцьку та населені пункти Корець, Заславль, Хлапотин, Іванів, Хребтовичі, Красне, Крупу, а великий литовський князь Вітовт у 1396 році подарував Радосілки, Межирічі, Ставки, Городницю та інші села. Князь Острозький із своїм загоном брав активну участь у Грюнвальдській битві (1410 р.) і в гуситських війнах.
Протягом XV ст. тривав процес зростання феодального землеволодіння. Зокрема, литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами, які були видані в Острозі, Луцьку й Житомирі, роздавав села своїм прибічникам. У жалуваних грамотах він вказував, щоб «ці села держати вічно, непорушимо, з усім, що до цих сіл належить: з полями, з сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставами, з ловищами, і з звірами, і з потоками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з болотами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками і прибутками».
Після смерті Свидригайла в 1452 році Волинське князівство було остаточно ліквідоване, і Волинь стала складовою частиною Литовського великого князівства.
Завдяки розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Волині у XV—XVI ст. посилюються товарно-грошові відносини, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Територією сучасної області в середні віки пролягали торгові шляхи із Львова через Броди, Радзивилів, Дубно, Острог, Гощу, Корець, Житомир до Києва, з Києва через Корець, Острог, Дубно, Луцьк на Польщу. Купці з Ровенщини їздили на ярмарки до Луцька. Предметами торгівлі були різні ремісничі вироби, худоба, шкіра, одяг, зброя, взуття, вина, хутра. По річці Горині плавали невеликі судна, на яких місцеві купці вивозили товари до Польщі та балтійських портів.
Розвиток торгівлі й ремесла відбився на зростанні волинських міст. На географічній карті Європи, складеній в 1554 році фламандським картографом Г. Меркатором, позначено 29 населених пунктів Волині, в т. ч. Боремель, Вільгір, Дубровиця, Дорогобуж, Дубно, Клевань, Корець, Острог, Ровно, Стенань. Ці та інші західноукраїнські міста були відомі російським купцям та дипломатам і згадуються в документах про переговори дипломатів Івана III та Івана IV з польсько-литовськими послами про повернення Московській державі захоплених литовськими та польськими магнатами земель «искони русских государей».
Представники панівних класів Ровенщини підтримали Люблінську унію 1569 року, яка була знаряддям польських феодалів у їхній агресії на українські землі. Після підписання унії більша частина населених пунктів краю ввійшла до Луцького повіту (міста Білів, Гоща, Дубно, Дорогобуж, Корець, Клевань, Острог, Межирічі, Острожець, Ровно, Тучин), частина — до Кременецького повіту (міста Козин, Крупець, Радзивилів) Речі Посполитої. До цих повітів належало також понад 500 сіл краю.
Майже всі поселення належали феодалам. Частина з них становила власність Дорогобузького, Дерманського, Степанського монастирів, Києво-Печерської лаври (села Обарів, Городок в районі Ровно). Для власного збагачення феодали й монастирі жорстоко експлуатували селян.
Населення краю займалося сільським господарством, передусім землеробством. Кожне господарство (дим) користувалося волокою — ділянкою землі, яка мала 30 моргів. На одну волоку або лан припадало близько 18 чоловік сільського населення. Траплялися дими (села Шпанів, Боремель), яким належало півволоки, чверть волоки. Були в селах ще городники (володіли лише присадибними ділянками), халупники чи комірники (крім власної хати, нічого не мали) і підсусідки, що жили в чужих хатах. Кілька димів (3—8) складали дворище, а з дворищ утворювалися села. Вирощували жито, ячмінь, овес. Населення ще займалося лісними промислами, рибальством, бджільництвом, мисливством.
Хоч селяни мали своє майно, знаряддя праці, худобу, житло, але феодальне законодавство позбавляло їх права вільно ними розпоряджатися. За найменші провини селян судили і жорстоко карали, накладали на них різні грошові й натуральні штрафи. Панщина дедалі посилювалась і становила від 2 до 5 днів на тиждень. На панське поле селяни-кріпаки виходили ще вдосвіта, а поверталися лише після заходу сонця. Це правило було записано в «Уставі на волоки». У деяких селах, особливо на півночі краю, де феодалам через неродючість грунтів невигідно було вести своє фільваркове господарство, панщина й підводна повинність замінювалися грошовими податками. У селі Вітковичах (теперішній Березнівський район) 1606 року, наприклад, селяни платили чинш по 8 злотих від волоки і давали ще сіно, льон, коноплі, мед, курей, яйця, жолуді, десятину від свиней. У першій половині XVII ст. панщина становила 5—6 днів. Особливо допікали орендарі. Взявши в оренду село чи кілька сіл, вони прагнули якнайшвидше розбагатіти і для цього вимагали від селян виконання повинностей понад норму.
Протягом XVI — першої половини XVII ст. на Ровенщині відбувався дальший розвиток ремесла. В сільській місцевості поширюються ткацтво, гончарство, бондарство, в містах — виробництво сукон, ковдр, зброї, сільськогосподарських знарядь праці. Острог славився ювелірами, Дубно — зброярами, Стенань — майстрами музичних інструментів. Ремісники у містах об’єднувалися в цехи. На території краю зароджуються підприємства, які були пов’язані з фільварковим господарством. Це — поташні (Клевань, Тучин, район Полісся, Межирічі), рудні (райони Дубровиці, Володимирця, Степані), гути (райони Березного, Степані). В Острозі в 1580 —1630 рр. діяло підприємство, яке виробляло папір. Князі Острозькі мали понад 100 млинів, десятки млинів на річці Ікві належали королеві Боні. Усі ці підприємства були дрібними, з примітивними машинами, які приводились у рух водяним колесом.
У першій половині XVII ст. майже всі землі Ровенщини перебували в руках купки великих землевласників — Заславських, Острозьких, Борецьких, Любомирських, Чарторийських, Радзівіллів, Гойських, Сангушків, Малинських. Феодалам належали сотні селянських дворів.
В економічному житті краю зростала роль міст. Вони майже всі належали місцевим феодалам. У XVI ст. частина міст (Ровно, Острог, Дубно, Межирічі) користувались магдебурзьким правом. Але феодали, зокрема князі Острозькі, часто порушували це право, чинили кривди й утиски цеховим ремісникам, стягували великі мита з торговців. Феодали часто між собою ворогували, вели міжусобні війни, від чого значного лиха зазнавали народні маси. Незважаючи на великі матеріальні засоби і збройну силу, магнати не дбали про охорону краю від татарських наскоків. Протягом XVI ст. татари не раз нападали на міста і села Ровенщини, руйнували їх, забирали людей у полон. Великі набіги ординців були в 1617—1619 роках, від яких дуже потерпіло багато сіл. Дошкуляли населенню й жовніри, яких наймали феодали у різних країнах Західної Європи. В 1617 році загін жовнірів у районі Ровно повбивав і поранив багатьох селян. У лютому 1640 року брати-шляхтичі Юрій, Владислав і Стефан Немиричі захопили місто Гощу, села Терентіїв, Милятин, пограбували населення і фізично розправилися з ним. Такі розбійницькі наїзди було вчинено на Боремель, Підгайці та інші населені пункти.
Тяжкий феодально-кріпосницький гніт доповнювався релігійними утисками. Особливо це гноблення посилилось після Брестської церковної унії 1596 року. Місцеві феодали почали переходити у католицизм, в край масово переселялися представники католицьких чернечих орденів — єзуїтів, домініканців, францисканців, кармелітів та ін. Польські феодали і католицьке духівництво сподівалися ополячити українське населення, ще більше поневолити його і зміцнити тут своє панування. З цією метою вони споруджували костьоли, різні каплиці, колегії. У першій половині XVII ст. були збудовані костьоли у Ровно, Степані, Деражному, Корці, Межирічі, Острозі, Птичі. Для спорудження їх зганялися великі маси людей, яких майже даром змушували працювати. Окремі православні монастирі передавались єзуїтам. На утримання костьолів феодали виділяли землі, цілі села. Адміністраціям костьолів і монастирів надавалося право судити селян за найменші провини.
У відповідь на посилення соціального, національного і релігійного гніту народні маси Ровенщини піднімалися на визвольну боротьбу. Доведені експлуатацією до зубожіння, селяни перестали коритись архімандритові Дерманського уніатського монастиря. Той запросив у князя Д. Заславського допомоги на приборкання непокірних. Незабаром у Дермань прибула урядова комісія. В лютому 1630 року вона засудила до страти кількох селян, багатьох було безжалісно покарано різками й оштрафовано.
В 1633 році проти уніатства виступили солдати Дубнівського замкового гарнізону. 1636 року повстали жителі Острога проти магнатки-католички Ганни Острозької-Ходкевич. Повстання було жорстоко придушене, а учасники його зазнали нелюдських катувань. Будинки страчених повстанців були спалені.
Виявом протесту проти свавілля феодалів були масові втечі селян на землі Слобідської України. Особливо ці втечі почастішали в XVII ст. Селяни та міська біднота часто йшли в козаки.
Під час визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту 1648—1654 рр. вся Ровенщина була охоплена повстаннями. В 1649 році на боротьбу проти шляхти піднялися жителі сіл Сарн, Дерев’яного, Голишева, Застав’я, Виткова, Симонова, Завізова, Угільців, Кухарева та багатьох інших. Вони знищували панів і їхні маєтки, виганяли католицьке духівництво. Народні маси створювали військові загони, висували з своїх рядів талановитих ватажків (Іван Буняк, Михайло Тиша, Іван Куковський). Перебування тут селянсько-козацької армії під командуванням видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького значно активізувало виступи місцевих повстанців. За участю місцевих жителів козацькі полки оволоділи Острогом, де перебувало близько 20 тис. шляхтичів. Повстанський загін М. Тиші неодноразово захоплював Дубно, Клевань та інші міста. Повставало населення в районі Корця—Гощі.
Для придушення визвольного руху польські магнати надсилали каральні загони. Один з таких загонів чисельністю 1500 чоловік зруйнував села Жильжу і Суськ. Польські жовніри пограбували жителів, багатьох з них поранили і повбивали.
На території Ровенщини під Берестечком у 1651 році відбулася відома в історії битва між польсько-шляхетською армією і військом Богдана Хмельницького. Народні маси краю подавали козакам всіляку допомогу, перевозили козаків через річку Горинь. У бою під Берестечком повстанці виявили величезний героїзм. Навічно ввійшов в історію подвиг 300 козаків, які тримали оборону на одному з островів. Тільки через зраду татар козаки змушені були відступити. Чимало їх загинуло в нерівному бою, проте основні сили були збережені.
За Андрусівським договором 1667 року майже вся Правобережна Україна, в т. ч. і землі Ровенщини, залишилась у складі Польщі. Польські і українські магнати почали відновлювати феодальні порядки.
На початку XVIII ст. панщина становила 180—190 днів на рік, в середині століття вона зросла до 210—230 днів. Панщина доповнювалася різними поборами й повинностями. Так, селяни Милостова (тепер Ровенський район) у 1704 році мусили відбувати на пана прядильні толоки, терти коноплі, сторожувати, працювати на шарварках.
Дальший розвиток товарно-грошових відносин руйнував основи натурального господарства і посилював зв’язки поміщицьких маєтків з ринком. У другій половині XVIII ст. дві третини жита, половина ячменю, третина вівса і гречки з 5 фільварків Клеванського маєтку князя Чарторийського були перероблені на горілку й пиво, а 40 проц. врожаю пшениці продано у Бродах. Фільваркові господарства часто-густо зростали за рахунок зменшення селянських наділів. У 30—70 роках XVIII ст. в Дубровицькому маєтку селянські господарства мали тільки по половині або чверть волоки. Вони платили податок і відбували панщину.
Найбільшими містами в 1775 році були: Дубно — 1127 будинків, Острог — 765, Ровно — 543, Стенань — 521, Клевань — 275, Корець — 272, Бережниця — 262, Здовбиця — 218, Торговиця — 182 будинки4. Крім замків, культових споруд, всі інші будинки в містах були дерев’яні, переважно одноповерхові.
Коли відбувалася Північна війна 1700—1721 рр., Ровенщина стала театром воєнних дій між шведськими інтервентами і російськими військами. В 1706 році шведські війська захопили Ровно, Дубно, Тучин, Хупків, деякі погоринські села. Місцеве українське населення виступало проти військових сил Карла XII, подавало всіляку підтримку російській армії. Того ж року шведські загарбники були вигнані з Дубна. Тікаючи з міста, ворог навіть не встиг вивезти усіх гармат. А наступного року вся Ровенщина була визволена від інтервентів.
У XVIII ст. неодноразово спалахували селянські заворушення проти феодалів. 1708 року в районі Великих Межиріч (нині Корецький район) діяв повстанський загін на чолі з міщанином Межиріч Грицьком Пащенком. У загоні були також козаки, російські солдати, калмики. В південно-західній частині краю 1734 року вели бойові дії гайдамацькі загони козацького полковника Верлана. Під час Коліївщини 1768 року повстанський рух перекинувся в район Дубна.