Олександрія, Ровенський район, Ровенська область
Олександрія — село, центр сільської Ради, розташоване за 16 км від районного і обласного центру, залізнична станція. Через село проходить шосейна дорога Ровно—Сарни. Дворів — 639, населення — 2031 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Волошки, Коптовичі, Нова Любомирка, Пухова, Свяття, Три Копці.
Найдавніші сліди перебування людини в околицях Олександрії належать до епохи ранньої бронзи. На території самого села трапляються знахідки римських монет II століття.
Перша письмова згадка про Олександрію, як про Першки, Першкову, Першків Міст, припадає на кінець XV століття.
В 1569 році, згідно з рішенням Люблінського сейму, Першки в числі інших населених пунктів Волині відійшли до Польщі і належали до Луцького повіту Волинського воєводства. 1603 року Олександр Острозький перейменував Першки на Олександрію.
В 1629 році Олександрія згадується вже як місто, що входило до Ровенської волості Волинського воєводства. У місті тоді налічувалось 357 димів і понад 2 тис. населення. Селяни виконували 4—5-денну панщину у фільварку феодала, платили грошові й натуральні чинші та податки. Погіршували важке становище жителів Олександрії часті напади татар. Під час їх нападу 1640 року Олександрію було дуже зруйновано.
Доведені до розпачу, поневолені селяни й міщани Олександрії не раз повставали проти експлуататорів. Під час визвольної війни українського народу (1648— 1654 рр.) вони разом з жителями навколишніх сіл утворили повстанський загін, який успішно діяв у районі Олександрії.
Переходи і постої польських жовнірів, спустошливі напади татар, голод, епідемії — все це призвело до зменшення кількості населення. В 1650 році в Олександрії було 286 димів, у 1651 — 70, а у 1653 — всього 8.
За умовами Андрусівського перемир’я 1667 року Олександрія залишилась у складі Польщі. Власники міста феодали Конецпольські посилили соціальний гніт. Зростав наступ католицької реакції на українське населення. 1672 року тут було засновано католицьку парафію. Особливо тяжко жилося селянам, коли Олександрією володів магнат Станіслав Любомирський, якому 1763 року належало 31 місто і 753 села.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Олександрію включено до Волинського намісництва. З 1797 року вона містечко Ровенського повіту Волинської губернії.
В 1810 році місцевий поміщик вирішив збудувати на річці Горині шлюзи, щоб зробити її більш судноплавною. В Олександрії побудували однокамерний дерев’яний шлюз, підйомний міст і греблю. Через два роки цей шлюз придбав уряд. Але іригаційні споруди погано доглядали, і вже 1857 року за наказом міністра шляхів і комунікацій шлюз було знищено.
Жорстокий соціальний гніт доповнювався релігійними утисками. В 1838 році селянин Кислюк хотів заподіяти собі смерть після того, як його жорстоко побив і закував у кайдани за непокору місцевий католицький ксьондз.
У 1861 році Олександрія була волосним центром. Місцеві селяни після скасування кріпосного права повинні були протягом 49 років вносити по 725 крб. за 613 десятин землі. На кожен піший двір припадало по 16 десятин землі, на тягловий — по 13 десятин. В результаті реформи краща земля залишилась у поміщика та церкви. Поміщицька економія мала понад 3,5 тис. га орної землі і майже 5,5 тис. га лісу. Вся земля, за винятком 700 га, що перебували в особистому користуванні князівської родини, здавалась в оренду польським колоністам, які селилися на хуторах навколо Олександрії. Особливо посилився приплив польських та німецьких колоністів у 60-і роки. Біля містечка заснували Олександрійську колонію, де було 12 дворів і 50 чоловік населення, а на початок 70-х років тут налічувалося вже 22 двори і 112 жителів.
В другій половині XIX ст. в Олександрії працювали шкіряний, маслоробний та винокурний заводи, папірня. Діяла річкова пристань, звідки щороку вирушало понад 100 плотів та суден, що перевозили товари. Були розвинуті й ремесла. Серед ремісників найбільш численними вважалися групи шевців, кравців, бондарів, ковалів, пічників, штукатурів і мулярів.
Розвитку містечка дещо сприяли базари, які відбувалися двічі на місяць, та 5 невеликих ярмарків, де торгували ремісничими виробами, продуктами сільськогосподарського виробництва. В містечку налічувалося 60 торговельних лавок.
Але становище селян і міщан лишалось важким. Мізерного врожаю, який збирав селянин на своїй злиденній ниві, часто не вистачало для того, щоб прогодувати сім’ю. Селяни йшли у кабалу до куркулів, де працювали за низьку плату. За день роботи влітку селянин з кіньми отримував від 25 до 50 коп., піший — 17,5 до 30 коп., жінки — до 20 коп., а тим часом чверть жита (8 пудів 34 фунти) коштувала 8 крб.1 2. Частині жителів доводилося найматися на підприємства, решта працювала на будівництві залізниці, яку прокладали в 90-х роках з Ровно. У цей час в Олександрії було споруджено залізничну станцію та залізничний міст через річку Горинь.
З прокладенням залізниці і спорудженням залізничної станції пожвавилось життя в містечку. 1900 року тут було 273 будинки, проживало 1496 жителів. На цей час збудували чотири водяні млини, сукновальню, тартак.
Становище трудящих не поліпшувалось. Селяни терпіли від малоземелля. Землі концентрувалися в руках великих землевласників. Якщо 1872 року поміщику Любомирському належало в Олександрії 7267 десятин землі, то 1900 року у нього було 8060 десятин землі, в т. ч. 4945 десятин лісу.
До середини XIX ст. в Олександрії не існувало жодного навчального закладу. Майже все населення було неписьменним. У 1864 році тут працювала парафіяльна школа, в якій налічувалось всього 12 учнів. їх навчав місцевий священик.
Населення було по суті позбавлене медичного обслуговування. Мало чим могли допомогти йому фельдшер та аптекарський помічник. Та й плата за лікування була дуже високою.
Ще погіршало становище жителів Олександрії під час першої світової війни. 60 проц. чоловіків віком від 21 до 45 років були мобілізовані. Для потреб армії реквізували більш половини коней і возів, що поставило у скрутне становище селянські господарства. Влітку 1915 року в районі Олександрії вели бої проти австро-німецьких військ частини Оренбурзької козачої дивізії 8-ї російської армії, якою командував генерал О. О. Брусилов.
У січні 1918 року в Олександрії було проголошено Радянську владу. Делегати трудящих містечка брали участь у першому повітовому з’їзді Рад. Але вже у другій половині лютого Олександрію окупували кайзерівські війська, а на початку 1919 року владу тут захопили петлюрівці. Окупанти жорстоко розправлялися з борцями за Радянську владу, силою забирали в селян зерно, худобу, прирікаючи їх на голод. Жителі містечка саботували заходи ворога, ховали сільськогосподарські продукти і реманент. У травні 1919 року в зв’язку з наступом польських інтервентів на станції Олександрія зав’язались бої. Частини Новгород-Сіверської бригади 1-ї Української радянської дивізії визволили Олександрію від ворога і відновили тут Радянську владу. В червні 1919 року почав діяти ревком і комітет бідноти. У серпні того ж року Олександрію знову окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі.
На початку липня 1920 року в районі Олександрії вели бої з польськими інтервентами бійці 12-ї та Першої Кінної армій. Містечко знов було визволене від ворога. Відновив роботу ревком, який розподіляв між трудящими поміщицьку землю й сільськогосподарський реманент. Розгорталось будівництво нового радянського життя. Але це тривало недовго, восени 1920 року Олександрія, як і інші села і міста Західної України, була загарбана буржуазно-поміщицькою Польщею. Настали тяжкі роки іноземного поневолення.
У складі буржуазно-поміщицької Польщі Олександрія була містечком Кустинської гміни Ровенського повіту Волинського воєводства. Згідно з переписом населення 1921 року, в Олександрії було 376 будинків, 2376 жителів.
Життя трудового населення з кожним роком ставало дедалі важчим. Соціальне гноблення доповнювалося національним гнітом. Українців не брали на роботу, всіляких обмежень зазнавала українська культура. У містечку жорстоко розправлялися з непокірними польські поліцаї.
Селяни не мали достатньої кількості землі, їх мізерні наділи (1—2, а інколи 3—4 га) не давали змоги забезпечити власні родини хлібом, тоді як поміщик мав 9124 десятини.
Переважна більшість мешканців містечка, позбавлена землі, вимушена була займатися кустарними промислами. Серед них були теслярі, кравці, кошикарі, ковалі, пекарі, слюсарі, муляри, бляхарі, майстер по виробництву возів. Інша частина працювала на сукновальні, тартаку поміщика Любомирського, на трьох водяних млинах. Частина жителів займалася дрібною торгівлею. Двічі на місяць у містечку відбувалися ярмарки.
Населення Олександрії не мало кваліфікованої медичної допомоги. Тут працювали 2 фельдшери та акушерка. Лікування й медикаменти коштували дуже дорого.
На території Олександрії існували три невеликі початкові школи. В одну з них записали 172 дитини шкільного віку, їх навчали 4 вчителі. У цю школу приймали лише дітей поляків і навчання велося виключно польською мовою. У другій початковій школі для дітей українців навчання здійснювалося польською та українською мовами. Існувала ще єврейська приватна школа.
Клубу та бібліотеки тут не було. Однак селяни збиралися потай і читали літературу про життя трудящих Української PСP. Незважаючи на поліцейські рогатки, революційна література проникала в Олександрію.
Соціальному та національному гнобленню жителі Олександрії чинили дедалі більший опір. У містечку діяли члени організації «Сельроб». Вони брали участь у роботі повітової конференції «Сельробу», яка відбулась 8 листопада 1927 року. Жителя Олександрії Гервасія Скрипнюка було обрано членом окружкому «Сельробу». 1928 року в Олександрії налічувалося 9 членів партії. Про зростаючий вплив організації свідчило й те, що на виборах до сейму в 1928 році за кандидатів «Сельроб-єдності» в гміні було віддано 558 голосів. Все ширшого розмаху набували мітинги й демонстрації, присвячені революційним святам. Напередодні 1 Травня 1934 року в містечку розповсюджувалися листівки із закликом до загального масового страйку робітників усіх національностей.
Боротьба за соціальне й національне визволення не припинялась до вересня 1939 року, коли Країна Рад подала руку братерської допомоги трудящим Західної України. Історичні хвилюючі події відтворює допис у ровенську газету «Червона зірка», який було надіслано з Олександрії: «20 літ неволі панської минуло… Іде Червона Селянсько-Робітнича Армія… Наше містечко, як мурашник, заворушилося… Втікають панські недобитки… Через місто проїхати не можемо. Сила-силенна народу зустрічає нас. Могутнє «ура!» на честь Червоної Армії стрясає тихий чудовий осінній вечір. Танк ледве, ледве виглядає з-під квітів. Матері високо підносять своїх малесеньких діточок аби своїх бійців побачили».
Владу взяли у свої руки робітники й селяни. Створили тимчасовий комітет, міліцію. Було прийнято ряд резолюцій про наведення належного порядку в містечку, про роботу місцевої інтелігенції в школах. Під керівництвом тимчасових органів влади селяни приступили до засіву колишніх поміщицьких земель і до збору врожаю. Розгорнулася підготовка до виборів у Народні Збори Західної України. Депутатом Народних Зборів Західної України жителі обрали О. М. Морозик.
8 грудня 1939 року в Олександрії було створене тимчасове волосне управління, а на початку 1940 року вона стала селом, де розмістився центр Олександрійського району. В Олександрії конфіскували землю в поміщиків, польських осадників і передали її трудящим селянам. Були націоналізовані підприємства, стали до ладу млини, залізнична станція. Після запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати життя трудящих стало кращим. Відкрилися в Олександрії майстерні побутового обслуговування, промтоварні й продуктові магазини.
В кінці квітня 1941 року в Олександрії створили колгосп ім. Т. Г. Шевченка, в користуванні якого було 161 га землі. Заснували державний бобровий заповідник, до складу якого входила частина Олександрійського лісництва.
Значні зміни сталися і в культурному житті. Тут відкрили неповні середні школи, де навчалося близько 600 учнів. Неписьменні відвідували гуртки лікнепу.
Розпочали роботу будинок культури, районна бібліотека. Багато було зроблено і в галузі охорони здоров’я. В перші дні Радянської влади відкрили лікарню, аптеку. Медична допомога й лікування стали безплатними.
Однак творчу працю трудящих перервав напад фашистської Німеччини на СРСР. 1 липня 1941 року в Олександрію вдерлися гітлерівські війська. Смерть і страждання принесли загарбники мирному українському селу. Разом із поліцаями вони вдень і вночі нишпорили по дворах, переслідуючи патріотів. Партизан-розвідник М. Я. Гнидюк став свідком жахливого злочину гітлерівських катів, які по-звірячому вбили 22 вересня 1942 року в Святському лісі під Олександрією понад 900 мирних людей. Всього за період окупації гітлерівці знищили в районі Олександрії понад тисячу чоловік, серед них чимало місцевих жителів.
Жорстокість та віроломство загарбників не мали меж. Коли внаслідок знущань фашистів жителі почали тікати в навколишні ліси, гітлерівський чиновник видав наказ, у якому обіцяв залишити мирне населення в спокої. Але не встигли старики, жінки й діти повернутись до своїх домівок, як на них зробили напад фашистські солдати. Кати вивезли до лісу і розстріляли 85 чоловік. 42 чоловіка, переважно молодь, були вивезені до Німеччини на каторжні роботи.
Та не корилися фашистським загарбникам жителі Олександрії. Багато з них брало участь у партизанських загонах і з’єднаннях. У районі Олександрії діяли бійці партизанського загону Д. М. Медведева. Одним із славних епізодів цієї боротьби став розгром радянськими партизанами гітлерівської комендатури в Олександрії, здійснений 25 травня 1943 року. При цьому було знищено 18 ворогів.
31 січня 1944 року частини 1-го Українського фронту визволили Олександрію від фашистських загарбників. У цих боях відзначились бійці 340-го гвардійського стрілецького полку 121-ї гвардійської стрілецької дивізії.
Перед Олександрією знову відкрився шлях до мирного соціалістичного розвитку. Але починати його доводилось у надзвичайно важких умовах: зруйновано лісопильний завод, маслозавод, електростанцію. Кількість населення набагато зменшилась.
Найважливішим своїм обов’язком трудящі вважали подання допомоги Червоній Армії. Населення вносило у фонд оборони і на танкову колону «Ровенщина» продовольство й власні заощадження. В боротьбі проти фашистів на фронтах війни загинуло 55 жителів села.
В перші дні після визволення почали працювати окремі підприємства, які виробляли товари широкого вжитку. 1946 року вони об’єднались у райхарчопром-комбінат. Відновили роботу середні школи. 12 учителів допомагали ліквідовувати неписьменність й малописьменність серед дорослого населення. У колишніх поміщицьких будинках розмістились бібліотека, відкрили кінотеатр.
Приділялась належна увага розвитку сільського господарства. Заборольську МТС перевели з Кустина до Олександрії, де вона була розміщена в колишній садибі поміщика. МТС допомагала вести сільськогосподарські роботи родинам фронтовиків, бідняцько-середняцьким господарствам.
Активну участь брали жителі села у спорудженні дороги Олександрія—Костопіль, розпочатому ще в 1940 році. Прокладення дороги було оголошено всенародною справою. Селяни виходили на трасу з власним тяглом і возами, трудилися у вихідні дні. Такий же ентузіазм вони виявили і на відбудові мостів та залізничного господарства.
В 1944—1945 рр. першу продукцію дали промисловий і харчовий комбінати, відкрилося відділення зв’язку. Почав працювати відділ комунального господарства. Поблизу хутора Черепашника стало до ладу торфопідприємство.
Досягненню перших здобутків у відбудовній роботі сприяла активна діяльність територіальної партійної організації, створеної в Олександрії 1947 року.
Але на перешкоді в побудові нового життя стояли оунівські бандити. їх жертвою став І. Є. Зищук, житель сусіднього села Забороль. Його дочка Анастасія оселилася в Олександрії. Тут вона вступила до лав Комуністичної партії, стала працівником райкому комсомолу. З групами радянсько-партійного активу вона відвідувала найвіддаленіші села району, несла селянам полум’яне слово партії, готувала молодь до вступу у лави комсомолу.
1948 року в селі створено колгосп ім. Т. Г. Шевченка. Він засіяв перші 90 га озимини. Господарство обслуговувала Заборольська МТС, яка щодалі поповнювалась новою технікою. Лише в 1950 році вона одержала від держави 11 тракторів, 8 локомобілів, 10 п’ятикорпусних плугів, 2 автомашини, устаткування для електростанції. У колгоспі почали вирощувати льон. Водночас продовжували сіяти цукрові буряки, розвивали тваринництво.
Чотири сільгоспартілі, створені на території Олександрійської сільради, 1950 року об’єдналися в одне велике господарство. 1963 року хлібороби присвоїли своєму колгоспу ім’я Олеко Дундича. З роками господарство зміцнювалось, зразки праці показували передовики сільськогосподарського виробництва.
Виховна й організаторська робота комуністів, самовідданість трудівників допомогли перетворити колгосп на розвинуте багатогалузеве господарство. Нині воно спеціалізується на виробництві молока. В 1971 році на сто га сільськогосподарських угідь вироблено по 751,3 цнт молока, а від кожної корови надоєно по 3146 кг. За роки восьмої п’ятирічки у колгоспі побудовано три корівники, свинарники, ремонтну майстерню, гараж тощо. В усіх тваринницьких приміщеннях обладнано автонапування худоби, механізовано прибирання гною, а також роздачу кормів і доїння корів.
Колгоспні здобутки — це результат невтомної праці трудівників села. Заслуженою пошаною в колгоспі користувалась Г. Й. Козел. 1967 року вона одержала від кожної з закріплених за нею корів по 4300 кг молока. Її відзначено орденом Трудового Червоного Прапора та медаллю ВДНГ. Трудовим шляхом матері впевнено йдуть і її дочки: Марія надоїла від кожної корови по 3746, а Галина — по 4076 кг молока.
Відомі на весь район доярки колгоспу Л. П. Бичкова та М. М. Дзиковська. Перша з них нагороджена орденом Леніна, а друга — орденом Жовтневої Революції. Знають і шанують у колгоспі партгрупорга молочно-товарної ферми Р. К. Блакитну, делегата III Всесоюзного з’їзду колгоспників. Її відзначено орденом Трудового Червоного Прапора.
Незважаючи на похилий вік, не знає спокою ветеран колгоспного виробництва І. О. Бровкін. Вже не перший десяток років він беззмінно очолює тракторну бригаду, і щороку механізатори добиваються високих показників.
За успіхи, досягнуті у розвитку колгоспного виробництва, група передовиків — 15 колгоспників та колгосп у цілому— 1968 року були учасниками ВДНГ. 93 жителі села нагороджені Ленінською ювілейною медаллю.
Завдяки зусиллям хліборобів дедалі міцніє економіка колгоспу. На 1 січня 1972 року неподільні фонди колгоспу становили 1283 тис. крб. Тільки за восьму п’ятирічку в Олександрії споруджено- 49 нових житлових будинків, медпункт, продовольчий магазин, майстерню побутового обслуговування, газобалонний склад та ін. У боротьбі за достаток хліборобам допомагає потужна техніка. Там, де колись панували кінний плуг і серп, нині працює 18 тракторів, 9 комбайнів, 13 автомашин.
На території сільради є торфопідприємство, яке виготовляє паливний торф й торфомінеральні добрива. З 1961 року в Олександрії діє район електромереж. Підприємство обслуговує всі електрогосподарства Ровенського, а також частини Дубнівського, Костопільського, Млинівського районів. 19 колгоспів, три радгоспи, чимало промислових підприємств та понад 11 тис. приватних абонентів, 122 трансформаторні підстанції і до тисячі кілометрів ліній електропередач — ось зона діяльності району електромереж. На правах цеху до нього входять Олександрійські майстерні енергоуправління сільського господарства.
В селі також розміщено Олександрійський цех Клеванського харчокомбінату, який постачає сировину для винзаводів, зокрема фруктово-ягідні соки, та виготовляє кондитерські вироби. У 1968 році в селі споруджено потужний вальцьовий млин із сучасним обладнанням.
Для задоволення побутових потреб населення в селі відкрито десять торговельних точок, збудовано хлібопекарню. До послуг трудящих є великий асортимент промислових та продовольчих товарів. Все ширший попит серед трудівників села знаходять такі товари, як легкові автомобілі, меблі й мотоцикли, холодильники й телевізори.
В Олександрії працюють 73 комуністи. Перед трудівниками полів і ферм, промислових підприємств, установ і організацій постійно виступає близько 150 пропагандистів, лекторів, агітаторів і політінформаторів. У селі працює 11 шкіл і семінарів, в яких навчається близько 200 слухачів. Є кабінет політичної освіти на громадських засадах.
Про дальший розвиток промислового й сільськогосподарського виробництва, поліпшення побутового й соціально-культурного обслуговування населення постійно дбає сільська Рада депутатів трудящих. З року в рік збільшуються видатки по сільській Раді на соціально-культурні потреби. У 1960 році вони складали майже 40 тис. крб., в 1972 році — понад 66 тис. До громадської роботи сільська Рада широко залучає своїх активістів. Працюють чотири постійні комісії, що об’єднують 50 депутатів. В січні 1970 року члени комісії сільського господарства всебічно вивчили стан підготовки колгоспної техніки до весняно-польових робіт. Голова правління і бригадири рільничих бригад звітували про це на засіданні виконкому.
Важливим напрямом діяльності сільради є виконання державних планів заготівель сільськогосподарської продукції. Зусилля депутатів, що працюють в тісному контакті з активом села, дають вагомі наслідки. Щороку успішно виконуються плани заготівлі сільськогосподарських продуктів. За успішне виконання соціалістичних зобов’язань в 1970 році Олександрійську сільраду удостоєно перехідного Червоного прапора виконкому обласної Ради депутатів трудящих і президії облпрофради.
З кожним роком поліпшуються житлові умови сільських трудівників. За післявоєнний період в Олександрії споруджено 259 нових будинків, 105 сімей користуються газовими установками. В селі працюють дві майстерні пошиття одягу, шевська майстерня, пункти хімчистки і ремонту телевізорів та радіоприймачів. Обладнано також 4 тис. погонних метрів тротуарів, заасфальтовано центральну вулицю села.
Удосконалюється система медичного обслуговування населення. В селі відкрито лікарню на 100 ліжок, зростає кількість медичних працівників з вищою і середньою спеціальною освітою. Із 123 членів колективу лікарні 50 чоловік удостоєні звання ударника комуністичної праці.
Розвивається в селі народна освіта. Всі діти відвідують середню школу. Серед її випускників є інженери й лікарі, агрономи, офіцери Радянської Армії, працівники різних галузей народного господарства й культури. Чимало випускників школи трудиться в місцевому колгоспі, на промислових підприємствах області. При школі відкрито музей бойової слави, в якому обладнані стенди про героя громадянської війни Олеко Дундича, учасників Великої Вітчизняної війни — односельців і тих, хто визволяв Олександрію від німецько-фашистських загарбників. Зібрані також матеріали про партизанський і підпільний рух на Ровенщині у роки Великої Вітчизняної війни, про Героя Радянського Союзу М. І. Кузнецова. Оформлено кілька стендів про передовиків сільського господарства і промисловості села. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна в школі обладнана також кімната-музей Ілліча.
До послуг трудящих будинок культури з двома залами — для демонстрування кінофільмів і для гурткової роботи. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності — драматичний, танцювальний, хоровий, вокальний, а також естрадний і духовий оркестри. 15 березня 1972 року сільські митці брали участь у фестивалі самодіяльного мистецтва, присвяченого 50-річчю утворення Союзу РСР. У сільській бібліотеці є близько 20 тис. книжок. При читальному залі створено ленінську кімнату. В селі немає жодної сім’ї, яка б не одержувала періодичних видань. Жителі передплачували 1972 року 2238 примірників газет і журналів.
Місцевість, в якій знаходиться Олександрія, дуже мальовнича. Громадськість села постійно дбає про збереження і умноження багатства й краси навколишньої природи. У місцевому лісництві, зокрема, закладено дендропарк на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. А учні середньої школи посадили на вулицях і в садах рідного села 2450 декоративних та плодоягідних дерев.
Широкі плеса Горині з чудовими пляжами, запашні луки й густі ліси — все це створює прекрасні умови для оздоровлення трудящих, особливо дітей шкільного віку. В найкращих місцях навколо села збудовані піонерські табори, де влітку відпочивають тисячі дітей.
Росте й розквітає Олександрія під зорею Радянської влади, підвищується добробут, зростає культурний та освітній рівень її жителів. За все це трудівники села вдячні Радянській владі і рідній Комуністичній партії.
Г. В. БУХАЛО, О. О. ФЕДРИЦЬКИЙ