Ровно під владою буржуазно-поміщицької Польщі
В окупованому місті трудящі продовжували боротьбу за владу Рад. У повідомленні польських властей про політичне становище на Ровенщині від 18 грудня 1919 року зазначалось: «Особливу увагу треба звернути на залізничників, службовців у Ровно, Костополі, Моквині, Малинську. Службовці на цих станціях є переконаними більшовиками».
Проведена в січні 1920 року в Ровно нелегальна конференція представників діючих на окупованій території Волині партійних організацій значно активізувала в місті діяльність партійних бойових дружин. Поліпшився зв’язок з комуністами польської армії. Надійними помічниками комуністів стала підпільна Ровенська Комуністична Спілка Молоді. Газета «Галицький комуніст» 5 березня 1920 року писала: «В районі Ровно—Дубно йдуть бої повстанців з легіонерами вже другий тиждень. Утворюється справжній фронт у тилу білополяків».
Польським інтервентам через провокатора вдалося завдати удару Ровенському партійному підпіллю. Найактивніші комуністи Ю. Барський, С. Кудлаев, І. Павловський, Г. Сергеев та інші за вироком польового суду були розстріляні в Шепетівці 29 березня 1920 року. Але репресії не зламали волю ровенців до боротьби за своє соціальне й національне визволення.
Під час польсько-радянської війни польський генерал Ридз-Смігли сподівався затримати переможний наступ Першої Кінної армії на т. зв. Ровенському коридорі. На початку липня 1920 року за Ровно зав’язались запеклі бої, в яких своєю мужністю відзначились бійці і командири 6-ї, 11-ї, 14-ї кавалерійських дивізій.
К. Є. Ворошилов і С. М. Будьонний надіслали В. І. Леніну і М. І. Калініну телеграму: «Місто Ровно 4 липня о 23 годині здобуто доблесними частинами Першої Кінної армії. Ворог, залишивши багато вбитими і полоненими, а також трофеї, під ударами наших частин у паніці відступив у північному і західному напрямках».
Населення Ровно радісно зустріло радянських кіннотників. У центрі міста відбувся великий мітинг, на якому трудящі дякували Комуністичній партії і Радянському урядові за своє визволення. Ровенці тоді ж прийняли рішення виготовити для червоноармійців 200 пар чобіт, відремонтувати для фронту автомобілі, виготовити тисячу мішечків для упаковки селянських подарунків бійцям. На мітингу трудящі віддали шану полеглим у боях за визволення міста, серед яких були герой громадянської війни Олеко Дундич і командир 9-го автоброневого загону Першої Кінної армії П. Н. Бахарєв.
У визволеному Ровно відновили діяльність радянські, партійні і громадські організації. Ровенський повітовий партком у серпні організував тут два суботники, в яких взяло участь багато робітників і службовців. Жителі приводили в належний санітарний стан своє місто.
Органи Радянської влади піклувались також і про розвиток нової соціалістичної культури. При Ровенському ревкомі працював відділ народної освіти, який організовував у місті школи, бібліотеки, читальні. Населення одержувало газети «Правда», «Известия», «Большевик», «Беднота», «Красная Армия», твори К. Маркса, В. І. Леніна, В. Лібкнехта, П. Лафарга, художню літературу. Поширювались також листівки, плакати, відозви ревкому та парткому міста. Перед населенням з концертами, крім місцевих аматорів, виступали агіткультбригади Першої Кінної армії, а з лекціями на міжнародні та суспільно-політичні теми — члени Реввійськради 12-ї армії В. П. Затонський, С. І. Аралов, секретар Ровенського парткому О. Савицький. Свої вірші ровенцям читав відомий пролетарський поет Дем’ян Бєдний. У Ровно друкувались газети «Известия Юго-Западного фронта» (кінець 1917— початок 1918 р.), «Вісті» (1919—1920 роки).
На початку вересня польські війська знову наблизились до районів Ровенщини. Проти інтервентів разом з радянськими військовими частинами боролося і місцеве населення. Споруджувалися укріплення. 11 вересня жителі Ровно проводили на фронт 250 комуністів, мобілізованих політичним відділом 12-ї армії. Але обстановка склалася так, що Червона Армія змушена була відійти, і 19 вересня 1920 року польські інтервенти знову захопили Ровно.
В 1921 році до Ровно з Радянської України повернулась частина біженців (поляки, українці, євреї), які залишили місто під час першої світової війни. Непривітно зустріла їх польська влада. «Три тижні,— згадував пізніше член КПЗУ Д. Д. Вербовий,— тримали нас у бараках за колючим дротом і щодня допитували по кілька разів: де був? Чи служив у Червоній Армії? Чи працював у ДПУ? Чи належав до партії і якої? А годували американською пісною стухлою квасолею. Так у Ровно ми зразу й дізналися, що то значить «вольна і нєподлєгла Польска».
Багато горя зазнали ровенці за двадцятирічний період панування буржуазно-поміщицької Польщі. Внаслідок її колоніальної політики фабрично-заводська промисловість міста майже не розвивалась. Переважали дрібні кустарні й напівкустарні підприємства, які були представлені кількома цегельнями, млинами, тартаком, пивоварним заводом, ливарнею, цукерковою фабрикою. За час свого панування польська влада не збудувала в Ровно, як і в інших містах краю, жодного більш-менш великого заводу чи фабрики.
Відсталість економіки буржуазно-поміщицької Польщі, приватний характер промислового виробництва позначились на становищі робітничого класу Ровно. На підприємствах міста робітники працювали 10—12, а іноді й 14—16 годин на добу, як це було, зокрема, на цегельному заводі братів «Райх ст. і К°». Низька заробітна плата, особливо під час економічних криз, не могла забезпечити навіть прожиткового мінімуму робітників міста. На промислових підприємствах не було охорони праці, що часто спричинялося до нещасних випадків, які закінчувались каліцтвом або смертю робітника. Економічний гніт доповнювався національними утисками. 1921 року 80 проц. залізничників української національності станції Ровно було звільнено з роботи і взято на їх місце залізничників поляків.
Страшним лихом для трудящих було постійне безробіття, яке підприємці використовували як засіб для посилення експлуатації. В Ровно щороку на біржі праці реєструвалось кілька сот безробітних. В 1937 році їх було понад тисячу чоловік.
Робітник К. І. Репука 18 років працював на пивзаводі «Бергшльос». У 1934 році він залишився без роботи і не мав засобів до життя. Довго бідував, а тоді звернувся до дирекції заводу, щоб йому допомогли придбати необхідні продукти харчування. Однак власники підприємства нічого не зробили. Коментуючи прохання К. І. Репуки, колишній робітник цього ж заводу нині пенсіонер Г. О. Олійник згадував: «То звичайною справою в нас було. Доки здоровий — доти й потрібний. Платить тобі господар гроші — аби не вмер з голоду, а й завтра прийшов. Якщо знадобишся, звісно. А старість прийде чи хвороба якась, то тебе як пса — геть з двору. Пенсії? Які там пенсії! Як забракне сил поспішати за молодими, то хоч у домовину лізь».
Економічне і політичне становище трудящих Ровно спонукували їх до боротьби за визволення з-під гніту буржуазно-поміщицької Польщі та возз’єднання з Радянською Україною. Окупаційні власті докладали всіх зусиль, щоб придушити революційний рух. У липні 1923 року польський уряд відкрив у Ровно окружний суд, який мав право діяти як військово-польовий. За перше півріччя свого існування він виніс 16 смертних вироків учасникам революційного руху. Але ні терор, ні репресії не в силі були зупинити масові виступи трудящих.
Протягом 1922—1929 рр. у Ровно страйкували робітники цегельних заводів, будівельники, кравці, пекарі, службовці торгово-кооперативного банку, робітники цукеркової і сірникової фабрик. Боротьба робітників перекликалася з селянськими виступами. Широкого розголосу набрав у 1925 році судовий процес над 14 революційно настроєними селянами. Приміщення, де відбувався суд, було оточене військовими частинами. В’язнів мордували, але вони трималися стійко. І щоразу, коли їх вводили до залу суду, селяни дружно проголошували: «Хай живе Радянська Україна!». В травні 1925 року в Ровно відбувся новий судовий процес. 101 чоловік звинувачувався за симпатії до Радянського Союзу.
Боротьбу трудящих Ровно очолював повітовий комітет КПЗУ, який організувався в 1929 році. Тоді ж у місті відбулась першотравнева демонстрація. В ній взяло участь понад 300 чоловік. Її учасники співали революційні пісні.
Під час виборчої кампанії в 1930 році на Волині до сейму і сенату на передвиборних зборах ровенці під впливом агітації комуністів висловлювались за міжнародну солідарність, таврували польський фашизм і підступні антинародні дії українських буржуазних націоналістів. Буржуазні органи робили різні зловживання, аби переміг урядовий блок. У день виборів було чимало випадків у Ровно, коли уповноважених списку № 13 (список блоку лівих сил), що мали право контролювати законність виборів, тероризували і навіть не пускали до виборчих приміщень.
Крім осередку КПЗУ, в Ровно 1930 року діяли організації «Сельробу», Комуністичної Спілки Молоді Західної України і Міжнародної організації допомоги борцям революції (МОДР). Комуністи і комсомольці вели невпинну ідейну боротьбу проти буржуазних і дрібнобуржуазних партій, які були в місті, розповсюджували нелегальні газети «Червона Волинь», «Червоне Полісся», «Боротьба молоді», листівки, прокламації, відозви.
Ровенські комуністи й комсомольці в грудні 1931 року на відзначення 9-х роковин утворення СРСР розклеїли по місту виготовлені з паперу п’ятикутні зірки і емблеми радянського герба. Водночас були розвішані транспаранти з комуністичними гаслами.
Буржуазний уряд Пілсудського намагався будь-якими засобами перешкодити революційній діяльності комуністів. З допомогою провокаторів він вдавався до масових арештів членів КПЗУ та активних учасників профспілкового руху. В травні 1931 року Ровенський окружний суд засудив до тюремного ув’язнення групу комуністів. У квітні 1932 року в Ровно відбувся великий судовий процес над 33 членами КПЗУ. Ще задовго до суду польська влада намагалася жорстокими тортурами морально зламати їх волю, але з цього нічого не вийшло. На суді комуністи трималися стійко і сміливо викривали буржуазні порядки. І хоч вони були засуджені на багато років тюремного ув’язнення, але їх приклад запалював трудящих на нові виступи проти експлуататорів. Комуністи продовжували боротьбу.
1933 року в Ровно перебував окружний комітет КПЗУ, у місті діяло 6 партійних осередків. У 1934 році створюються міський комітет КПЗУ і міськком комсомолу.
Коли влітку 1936 року почалася війна іспанського народу проти фашистських заколотників, трудящі міста розповсюджували комуністичні листівки, збирали для республіканців кошти. Польський уряд відповів на це репресіями та судовими процесами. У квітні 1937 року в Ровно відбувся суд над 43 комуністами й жителями, які співчували їм.
Місцеві власті буржуазно-поміщицької Польщі майже нічого не робили для благоустрою міста. Всюди на центральних вулицях були вибої, ями для нечистот. В антисанітарному стані в 1932 році, за даними магістрату, знаходились вулиці Замкова, Міцкевича, Весела, Соборна, Здолбунівська, Шкільна, Пілсудського та ін. В робітничих кварталах не було водопроводу, каналізації. Через бруд і сміття поширювались різні шлунково-кишкові захворювання. Непомірно високою була плата за лікування навіть для заможних жителів. У лютому 1937 року місцеві органи управління розробили шкалу плати за подання медичної допомоги, за якою утримання хворого в лікарні протягом доби коштувало 7 злотих.
На низькому рівні перебувала й освіта. У місті працювало 6 гімназій, куди приймали переважно дітей осадників, куркулів, заможних службовців. Підручники, особливо з історії, мови й літератури, навчальні програми були пройняті духом шовінізму й націоналізму. Навчання було платне. За рік перебування в гімназії вимагалася плата 250—300 злотих, а за навчання у вузі від 700 до 1000 злотих. Тому й зрозуміло, що для дітей сільської бідноти й робітників середні і вищі навчальні заклади були недоступні. Не випадково у 1938 році на 32 740 жителів Ровно припадало 4910 неписьменних.
Не маючи підтримки серед народних мас, польські міські власті блокувалися з українськими, єврейськими, чеськими буржуазними націоналістами, підтримували їхні організації. В 20—30-х роках у Ровно видавались різні буржуазні газети, які були знаряддям колонізаторської політики польського уряду.