Сарни, Сарненський район, Ровенська область (продовження)
Та щасливе, творче життя трудящих перервав підступний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Місто зазнало бомбардувань, великих жертв у перші дні війни. Для боротьби з пожежами, а також для знешкодження німецьких парашутистів-диверсантів на залізничному вузлі було створено комсомольську групу. Багато трудящих міста влилося до лав Червоної Армії. Сотні юнаків і дівчат зверталися в райком комсомолу та військкомат з проханням послати їх на фронт.
6 липня 1941 року гітлерівські окупанти вдерлись у місто. З перших днів окупації фашисти почали планомірно винищувати радянських людей. На міській площі, біля костьолу, гітлерівці влаштували гетто для єврейського населення, куди 25— 28 серпня 1941 року зігнали понад 13 тис. чоловік — жінок, дітей, стариків. Протягом трьох днів люди в таборі залишалися без їжі й води. Потім їх групами по 150—200 чоловік виводили до лісу і там розстрілювали. Всього за період окупації фашисти розстріляли у Сарнах 13 711 мирних жителів міста і сіл району, відправили з району на роботи в Німеччину 1500 юнаків і дівчат, вивезли 4646 голів великої рогатої худоби. Кращі будинки міста, школи, будинок піонерів окупанти перетворили на свої установи й казарми. Школи закрили. Для підтримання своєї влади в Сарнах та на території гебітскомісаріату окупанти утримували в місті великі військові сили, поліцію, жандармерію. їм активно допомагали українські буржуазні націоналісти.
Але трудящі міста, як і весь український народ, піднялися на велику визвольну боротьбу проти фашистських поневолювачів, вступали до партизанських загонів, які діяли на території району. Про диверсії партизанів у районі Сарн вже 1941 року змушені були писати націоналістичні газети. В наступні роки в районі міста діяли партизанські з’єднання С. А. Ковпака, О. М. Сабурова, В. А. Бегми, А. П. Брянського, загін Д. М. Медведева та інші.
Виходячи з рішення ЦК КП(б)У про дальше розгортання всенародної боротьби в тилу ворога, Український штаб партизанського руху доручив партизанському з’єднанню С. А. Ковпака вивести з ладу Сарненський залізничний вузол. Командування з’єднання розробило операцію «Сарненський хрест». У грудні 1942 року під час здійснення цієї операції партизанські диверсійні групи, керовані І. І. Бережним, В. Г. Подолякою, М. Ф. Незамаєвим, А. К. Цимбалом, П. М. Голубом, висадили в повітря 5 залізничних мостів, припинивши на 15 діб рух поїздів через станцію Сарни. І надалі гітлерівці не спромоглися налагодити роботу залізничного вузла й використовували його не на повну потужність. Для боротьби з партизанами і на відбудову знищених мостів гітлерівському командуванню довелося кинути більше двох дивізій, які направлялися під Сталінград для допомоги угрупованню німецько-фашистських військ, оточеному Червоною Армією.
Наприкінці 1942 року підривна група загону Д. М. Медведева пустила під укіс поїзд, що віз німецьких офіцерів з Сталінградського фронту на відпочинок. Багато фашистів загинуло. В цій операції брали участь заступник Д. М. Медведева С. Т. Стехов, інженер Маликов, іспанець Хозе Гросе та інші.
Для посилення партійного керівництва антифашистським рухом і подання практичної допомоги партизанам та підпільникам за Сарненським районом був закріплений секретар підпільного обкому КП(б)У О. С. Повторенко. 21 липня 1943 року створено Сарненський підпільний райком КП(б)У, секретарем якого став Юрков, комісар партизанського загону ім. Котовського. В цей період почала друкуватися газета «Червоний шлях» — орган Сарненського підпільного райкому і партизанського загону ім. Котовського. Наступного місяця створено Сарненський підпільний райком ЛКСМУ на чолі з Павлом Талахом. Підпільні райкоми КП(б)У і ЛКСМУ провели велику роботу, спрямовану на розгортання партизанського руху, активізацію бойової діяльності місцевих партизанських загонів, піднімали населення на боротьбу проти німецько-фашистських загарбників. Сарненський райком партії розповсюдив у районі 62 примірники обласної підпільної газети «Червоний прапор», 12 тис. партизанських листівок, 800 газет з Великої землі.
В липні 1943 року обласний штаб партизанського руху розробив заходи виведення з ладу Сарненського залізничного вузла. В результаті посилення бойових дій партизанів майже припинився рух поїздів на дільниці Ковель—Сарни. У звіті технічного відділу Українського штабу партизанського руху вказувалось, що під безперервними ударами ряду партизанських загонів і з’єднань залізниця від Сарн до Коростеня фактично була паралізована з травня по жовтень 1943 року. Найкоротший шлях з Німеччини до Орловсько-Курської дуги, через Ковель—Сарни—Київ, швидко втратив для фашистів значення, бо пропускна спроможність його різко занепала.
Незважаючи на складні умови, зокрема велику кількість розташованих у місті німецьких військ і поліції, з 1942 року у місті Сарнах активно діяла розгалужена підпільна організація, до якої входили В. О. Лисаківський, І. Наумець, Борис і Марія Морозовики, І. Гуреєв, О. Новицька, В. Зелінський, Євген, Борис і Іван Могилки, М. Петровський та інші радянські патріоти. Керував організацією М. К. Фідаров. За допомогою лісника М. Петровського він зв’язався з лісником К. Ю. Довгером, через якого підтримував потім зв’язок з загоном Д. М. Медведева. В лютому 1943 року підпільники пустили назустріч один одному два резервні паровози, що призвело до аварії німецького військового состава, в березні було знищено 5 ешелонів з живою силою і технікою противника, в квітні — 7.
Сарненські залізничники затримували німецькі військові поїзди, призначені для фронту, затягували ремонт паровозів і вагонів. Не раз паровози, виїхавши з депо, вже через годину виходили з ладу. Підпільники висадили в повітря клуб залізничників, у якому перебували фашисти зі своїми прихвоснями, систематично надсилали в обком партії дані про пересування німецьких військ через станцію. Повідомлення негайно передавалися по радіо в Москву. Члени підпільної організації збирали серед населення й передавали в ліс партизанам медикаменти, одяг, взуття, продукти.
Українські буржуазні націоналісти, вислужуючись перед своїми хазяями, докладали всіх зусиль, щоб знешкодити підпілля. Вони замордували В. О. Лисаківського та членів його сім’ї. Такою ж була доля підпільника І. Наумця, його дружини й доньки. Від рук фашистів загинули керівник підпілля М. К. Фідаров, Є. І. Могилко.
Активні дії партизанів і підпільників непокоїли німецьких загарбників. Улітку 1943 року вони змушені були збільшити свій гарнізон у Сарнах до 3 тис. чоловік. Окупанти посилили терор, почастішали каральні експедиції в навколишні села, для боротьби з партизанами й цивільним населенням використовувалась навіть авіація.
Та наближався кінець фашистської сваволі. Зі сходу нестримним потоком наступала Червона Армія. 11 січня 1944 року воїни 143-ї і 397-ї стрілецьких дивізій штурмом оволоділи Сарнами, захопивши великі трофеї, у т. ч. 30 гармат, 90 кулеметів, 80 вантажних автомашин, 300 коней, 200 підвід з вантажем, склад гвинтівок тощо.
Відступаючи, окупанти знищили залізничний вузол, пограбували й зруйнували всі школи та культурно-освітні заклади, багато житлових будинків. Великих руйнувань зазнало місто від повітряних нальотів фашистів після їх відступу. Протягом трьох місяців станцію бомбила ворожа авіація. Проте населення швидко усувало пошкодження, і через Сарни щоденно проходило 24—26 поїздів.
Відновили свою роботу партійні, комсомольські та радянські органи. Першим секретарем райкому партії було обрано А. С. Хоменка, головою райвиконкому — А. Я. Радченка. В березні створено перші партійні організації. Разом з трудящим населенням комуністи провели велику роботу, спрямовану на відбудову та розвиток господарства міста, організацію допомоги фронту. До червня 1944 року мешканці міста й району внесли у фонд Червоної Армії 358 тонн хліба, 634 тонни картоплі, 197 тис. літрів молока, на будівництво танкової колони — 394 тис. карбованців.
Багато жителів міста негайно влилося до лав Червоної Армії, щоб безпосередньою участю в боях прискорити розгром ненависного ворога. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися з гітлерівцями 273 мешканці Сарн. 115 чоловік удостоєно бойових нагород. Орденами Слави 3-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, орденом Червоного Прапора, кількома медалями нагороджено верстатника меблевої фабрики Г. Т. Баранова-Орла. З бойовими нагородами повернулися додому його брати — Іван і Трохим. Ордени Слави 3-го ступеня, Вітчизняної війни 2-го ступеня, Червоної Зірки та медалі має голова планової комісії райвиконкому Р. Ю. Лейсмар, а механік лісгоспзагу, колишній танкіст танкової бригади Чехословацького корпусу, яким командував Л. Свобода, Д. П. Єгоров — ордени Вітчизняної війни
1-го і 2-го ступенів, Червоного Прапора, Червоної Зірки, кілька медалей, три чехословацькі ордени і медалі. Підпільник періоду польської окупації М. І. Балик, мобілізований до армії на початку війни, брав участь у бою під Курськом, пізніше продовжував громити ворога у складі 1-ї Польської дивізії ім. Тадеуша Костюшка. За бойові заслуги його відзначено орденом Червоної Зірки, кількома медалями, а також польськими урядовими нагородами.
Сарненці виявляли героїзм також на трудовому фронті. Машиніста Соболева за відмінне водіння поїздів у прифронтових умовах нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Незабаром після визволення в Сарни прибуло 120 комсомольців із східних областей УРСР, більшість яких залишилася працювати на транспорті. У лютому 1944 року відновив свою роботу райком комсомолу.
Завдяки допомозі держави, братніх радянських народів трудящі міста швидкими темпами відбудували депо, вокзал, міську електростанцію, спорудили залізничну електростанцію, кілька пристанційних приміщень, перехідний міст через колії. Відновили роботу промкомбінат і харчокомбінат. 20 січня 1944 року створено ліспромгосп, а через десять днів — хімлісгосп при ньому. В господарстві було зайнято понад 800 робітників. У червні почав працювати районний м’ясокомбінат.
Меблі промкомбінату користувалися попитом не лише на місці, а й за межами області, продукцію райхарчокомбінату відправляли в Крим, Воркуту та інші райони країни. Незабаром у Сарнах збудували маслозавод, а на околиці міста розташувалася МТС, яка переїхала з села Любиковичів.
Запрацювали майстерні побутового призначення, лазні, перукарні, відкрилося 50 різних магазинів, поштове відділення.
Незабаром після визволення почали працювати в пристосованих приміщеннях лікарня на 50 ліжок, аптека, середня школа, сільське професійно-технічне училище, два кінотеатри. В 1949 році сарненці завершили відбудову будинку колишньої гімназії, зруйнованого в роки війни. Тут розмістилася середня школа. В ній працювало 24 вчителі, вчилося 525 дітей. 1945 року в місті відкрито районну і дитячу бібліотеки, в 1948 — бібліотеку і клуб залізничників.
З великим піднесенням пройшли вибори до місцевих Рад депутатів трудящих. У 1947 році під час виборів до Верховної Ради Української РСР трудящі міста обрали своїм депутатом активного борця за Радянську владу, учасника боротьби проти польських і німецьких окупантів Т. С. Мичака.
Місто поступово набувало промислового характеру. Було розширено існуючі, створено і збудовано ряд нових підприємств. 1954 року організовано автопарк. 5 автобусів курсували на двох лініях. Зараз сарненське автопідприємство має 90 автобусів, які перевозять пасажирів до Ровно, Костополя, Березного, Рокит-ного, Володимирця, Дубровиці.
1957 року в місті створено Ровенську машинно-екскаваторну станцію тресту «Укрмехгідробуд». З 1968 року вона називається пересувною механізованою колоною тресту «Поліссяводбуд» (ПМК-66). Колона здійснює будівництво гідромеліоративних споруд та каналів у Рокитнівському, Березнівському, Костопільському, Володимирецькому, Дубровицькому, Зарічненському і Сарненському районах. До 1972 року колективом колони осушено 125 тис. га заболочених земель, у т. ч. 41,1 тис. га в Сарненському районі.
З 1969 року в Сарнах діють ПМК-208 (будівельна організація) і ПМК-81. До 1972 року меліораторами ПМК-81 осушено закритим дренажем 81 тис. га землі, в т. ч. 19 тис. га у Сарненському районі.
На Сарненському ремонтно-механічному заводі «Мостобуд-1», створеному 1963 року, виготовляють та ремонтують конструкції, різні деталі для залізничних мостів. Нині тут працює 350 робітників. Продукцію заводу відправляють в РРФСР, Прибалтику, Середню Азію. Ремонтно-механічний завод Укрводремтресту, що став до ладу 1960 року, виготовляє й ремонтує техніку для осушування боліт.
532 робітники працюють нині на меблевій фабриці, створеній 1964 року на базі промкомбінату. Оснащення і матеріали фабрика одержує з Дніпропетровська, Одеси, міст Російської Федерації, меблі реалізуються на Україні, в Таджицькій РСР.
Значно збільшив випуск продукції овочесушильний цех Сарненського хлібокомбінату, пущений 1960 року.
В червні 1960 року на базі ліспромгоспу було утворено комплексне господарство — лісгоспзаг, оснащене новітньою технікою, яка надходить з різних міст країни, зокрема з Горьковського, Уральського, Московського автозаводів, Харківського, Мінського і Онезького тракторних, Львівського автобусного заводів, Дрогобицького заводу автомобільних кранів, Білобаєвського заводу деревообробних верстатів (Башкирська АРСР) та ін. У 1969 році тут було пущено цех хвойно-вітамінного борошна. За перше півріччя 1972 року виготовлено 175 тонн цього борошна. У лісгоспзазі трудиться 850 робітників.
Потужним підприємством стало Сарненське райоб’єднання «Сільгосптехніки». На січень 1972 року воно мало 56 автомобілів, 42 трактори, 4 екскаватори, 3 навантажувачі. Є тут ремонтна й вагова майстерні, перемотувальний і ливарний цехи, механізований загін.
Діють у Сарнах також інші підприємства. На 39 підприємствах промисловості, транспорту, зв’язку, будівництва й торгівлі міста трудиться близько 9 тис. чоловік.
Чудовими успіхами відзначили трудівники Сарн XXIV з’їзд КПРС. 14 жовтня 1970 року всі промислові підприємства міста виконали план восьмої п’ятирічки. За перевиконання виробничих завдань 53 жителі міста удостоєні урядових нагород. Серед них орденом Леніна нагороджено доярку науково-дослідної станції освоєння боліт Н. І. Власик і машиніста ПМК-66 А. П. Зіглевського, орденом Жовтневої Революції — директора Сарненського лісгоспзагу Г. С. Доценка, вагаря станції Сарни П. І. Барибіна, орденом Трудового Червоного Прапора — 16 чоловік.
15 тис.кв.м житла, або 500 квартир, збудовано в місті за роки восьмої п’ятирічки, зведено банно-пральний комбінат, автовокзал, хлібозавод, фабрику хімчистки, приміщення бази для ПМК-81, ПМК-208 та облспоживспілки, газифіковано 2573 квартири, забруковано і відремонтовано кілька вулиць, а головну магістраль міста — проспект Зіеніна — заасфальтовано, прокладено 9,3 тис. кв. м тротуарів. Впорядковано кілька скверів, озеленено більшість вулиць міста і приміські райони. За післявоєнний час територія міста розширилась від 362 до 975 га.
Рік у рік зростає купівельна спроможність населення. У 1970 році товарообіг міста досяг 3318 тис. карбованців.
Трудящі міста, натхнені рішеннями XXIV з’їзду КПРС, самовіддано трудяться над виконанням дев’ятої п’ятирічки. Близько 3,5 тис. трудівників достроково виконали завдання першого року п’ятирічки.
Всі підприємства міста завершили виробничий план 1«071 року до 25 грудня. Першість у соціалістичному змаганні завоювали ремонтно-механічний завод Укрводремтресту,
ПМК-66 тресту «Поліссяводбуд», залізнична станція. Добрих успіхів добилася науково-дослідна станція освоєння боліт, колектив якої займається дослідженням ефективності використання осушених і освоєних земель, розвитком травосіяння. Станція здійснює не лише дослідну роботу, її співробітники вирощують польові культури, розводять велику рогату худобу.
В 1971 році здано в експлуатацію 3742 кв. м житлової площі, завершено спорудження мосту через річку Случ. Тепер у місті будується завод збірного залізобетону потужністю 50 тис. куб. м, комбікормовий завод, приміщення для промбази ПМК-2 «Облміжколгоспбуду».
Значно зросла за післявоєнний час мережа закладів охорони здоров’я. Медичне обслуговування населення міста здійснюють дві лікарні, дві поліклініки, родильний будинок, жіноча й дитяча консультації, стоматологічна поліклініка, дві станції швидкої допомоги, 10 здоровпунктів, протитуберкульозний диспансер. Є санітарно-епідеміологічна станція, 4 аптеки. В місті працюють 63 лікарі і 256 чоловік середнього медичного персоналу, серед них заслужений лікар республіки Є. М. Грищук, лікарі М. Г. Бурхович, Н. М. Скрипниченко, нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора.
Нині Сарни — важливий культурний центр Полісся. Тут працюють три середні, одна восьмирічна школи, три школи-інтернати, дві вечірні середні школи робітничої молоді. 1972 року в усіх загальноосвітніх школах навчалося 3307 учнів, працювало 268 учителів, у т. ч. заслужена вчителька республіки К. А. Авраменко. Школи розміщені в хороших приміщеннях, а середні школи № 4 і № 5—у нових, збудованих у 1953—1967 роках.
За роки Радянської влади середні школи міста закінчило 4912 чоловік. Випускники працюють у різних галузях народного господарства країни, з них інженерами — 160, вчителями — 150, медичними працівниками — понад 60 чоловік. Серед колишніх вихованців сарненських шкіл — кандидат технічних наук, викладач Львівського політехнічного інституту П. І. Огородников.
У місті розташовані два сільські професійно-технічні училища, де готують шоферів, трактористів, комбайнерів та інших спеціалістів для сільського господарства.
З 1957 року в місті працює музична школа. В 1971/72 навчальному році в ній налічувалося 257 учнів. Окремі викладачі музичної школи відомі в області як самодіяльні композитори. У жовтні 1969 року за рішенням обласного об’єднання композиторів та обласного відділення музично-хорового товариства УРСР в Сарнах створено секцію творчої молоді.
Культосвітню роботу серед населення міста проводять районний будинок культури, зведений 1958 року, 3 кінотеатри, 2 клуби, міська, районна, дві дитячі та 9 відомчих бібліотек, фонди яких налічують 167 тис. примірників книжок. Виходить районна газета «Будівник комунізму». 37 777 примірників газет і журналів передплачували жителі міста в 1972 році. Діє 10 первинних організацій товариства «Знання», 9 колективів художньої самодіяльності, в яких беруть участь 725 чоловік. Гуртки художньої самодіяльності районного будинку культури неодноразово виступали у Києві, в містах братньої Білорусії — Пінську, Лунінці, Століні, в Бєлгороді (РРФСР), а також в містах і селах області.
Танцювальний колектив та оркестр народних інструментів будинку культури на обласному фестивалі 1967 року здобули звання лауреата, одержали грамоти обкому профспілки та обласного управління культури. Звання лауреата і срібної медалі удостоєно танцювальний колектив будинку культури на республіканському огляді-конкурсі, присвяченому 100-річчю з дня народження В. І. Леніна.
На сцені будинку культури часто виступають провідні художні колективи республіки. Трудящі познайомилися з виконавським мистецтвом Державної заслуженої академічної капели УРСР «Думка», Державної заслуженої капели УРСР «Трембіта», Державної заслуженої капели бандуристів УРСР, ансамблів пісні і танцю та драматичних театрів братніх республік, зокрема РРФСР, Білоруської РСР.
Своє дозвілля трудящі проводять у міському парку, на стадіоні. У місті є два футбольні поля, 35 спортивних майданчиків.
Тісні зв’язки підтримують сарненці з трудовими колективами Лунінецького району сусідньої Білорусії, а також Відінського округу братньої Болгарії. У місті проводяться декади дружби українського і білоруського народів, під час яких відбуваються тематичні вечори, читацькі конференції, концерти художньої самодіяльності, демонструються білоруські фільми. У 1968—1969 рр. в Сарнах гостювали болгарські друзі. Вони відвідали науково-дослідну станцію освоєння боліт, ремонтно-механічні заводи. Профспілкові активісти на чолі з головою Відінської окружної ради професійних спілок Борисом Томашевим ознайомилися з роботою профспілкових організацій міста.
Діяльність промислових підприємств, закладів охорони здоров’я, освіти й культури, громадських організацій спрямовують партійні і комсомольські організації, міська Рада. У 65 партійних організаціях міста об’єднано 1760 комуністів. У місті налічується 2817 комсомольців. На XXIV з’їзді КП України сарненських комуністів представляли електрозварниця Р. Г. Кочина, секретар райкому КП України А. В. Єршов.
У складі міської Ради діють комісії: планово-бюджетна, побутово-комунальна, охорони здоров’я і соціального забезпечення, соціалістичної законності й охорони правопорядку; квартальні комітети, жіноча рада. В 23 квартальних комітетах налічується 160 активістів. Вони допомагають озеленювати місто, стежать за дотриманням санітарного порядку, законів і правил соціалістичного співжиття, здійснюють підготовку до свят тощо. Жіноча рада, виявивши жінок — учасниць Великої Вітчизняної війни, інвалідів війни, сім’ї загиблих військовослужбовців, багатодітних і одиноких матерів, систематично піклується про них, допомагає їм розв’язувати різні побутові проблеми. Напередодні ленінського ювілею жіноча рада організувала міську виставку творів народно-прикладного й образотворчого мистецтва, в якій взяло участь 250 жінок. Восени кожного року жіноча рада влаштовує виставку квітів. Активістки ради висаджують і доглядають квіти біля пам’ятника В. І. Леніну, дотримують порядку на військових кладовищах — біля мармурових плит і пам’ятника воїнам, полеглим за визволення міста від німецько-фашистських загарбників,- біля могили поета К. А. Ткача, замордованого у 1943 році оунівцями.
В Сарнах народився М. О. Ольшанський (1908 р.) — дійсний член ВАСГНІЛ, колишній міністр сільського господарства СРСР, лауреат Державних премій (1941, 1951 рр.), кавалер ордена Леніна.
З кожним роком зростає бюджет міської Ради. Порівняно з 1966 роком він у 1971 році зріс: на потреби благоустрою — на 150 тис. крб., охорони здоров’я— на 8 тис. крб., розвитку освіти — на 60 тис. крб. Велику роботу провели депутати міської Ради в дні підготовки і проведення Всесоюзного суботника у квітні 1972 року. 7 тис. робітників та службовців — учасників суботника — виробили того дня промислової продукції на 33 тис. крб., відробили на впорядкуванні міста 49 тис. годин.
Вступивши в друге півстоліття славної історії Радянського Союзу, жителі Сарн невтомно працюють над втіленням у життя великих накреслень XXIV з’їзду КПРС. Свої зусилля й енергію вони спрямовують на всебічний розвиток виробництва, на підвищення його ефективності, щоб вирішити основне завдання дев’ятої п’ятирічки — забезпечити зростання матеріального і культурного рівня трудящих.
Н. А. БЛЄВА