Стенань, Сарненський район, Ровенська область
Степань — селище міського типу (з 1960 року), центр селищної Ради, розташоване на лівому березі Горині, за 19 км від залізничної станції Малинськ, за 49 км від районного центру. Населення — 4200 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Грушівка, Двірець, Калинівка, Мельниця, Погулянка, Труди.
На території селища виявлено залишки міста Степані, яке згадується як центр князівства в Іпатіївському літопису під 1292 роком. У 1326 році Степань потрапила в залежність від литовських князів. Литовський князь Федір, син Любарта, 1387 року повністю прибрав до своїх рук князівство, а князя Семена позбавив будь-яких прав.
З кінця XV ст. Степань належала князям Острозьким, які збудували тут замок. 1499 року великий князь литовський Олександр надав містечку привілей на проведення ярмарків. Після Люблінської унії 1569 року воно потрапило під владу шляхетської Польщі. У 1577 роді до Степанського замку належало 27 сіл.
За даними податкового реєстру, 1583 року в містечку налічувалося 428 будинків. Половину жителів становили халупники (95), городники (95), комірники (19), підсусідки (3). Крім землеробства, жителі займалися ремеслом і торгівлею. Тут проживало 25 ремісників і 17 торговців худобою. Було в цей час 3 рудні. У 1568 році в Степанському лісі працював поташний завод.
Для утримання трудящих в покорі князі Острозькі використовували православну церкву. За К.(В.)К. Острозького в 1572 році поблизу Степані засновано монастир, який незабаром став власником кількох сіл та озер.
Наприкінці XVI ст. селяни віддавали феодалові з одного лану близько 12 пудів зерна, по 2—3 відра меду та відбували панщину по 2 дні на тиждень.
1596 року в Степані побував разом з загоном повстанців Северин Наливайко.
У 1599 році князь К.(В.)К. Острозький передав монастирю село Мидськ разом з млином, ставом, медовою даниною та всіма угіддями. Нові землі одержав монастир і в 1601—1603 рр., а в 1621 році його власністю стало село Білі Береги. 1627 року 12 підданих села Монастирської Волоки, заснованого у 1601 році, відробляли на користь монастиря 2 дні на тиждень, платили чиншу по 42 литовські гроші, давали по барану на рік та по одній курці. З 1620 року Стенань стала власністю князів Заславських.
Брестська церковна унія, що насправді означала підкорення православної церкви католицькій, була вороже зустрінута степанцями. 1629 року, коли монастир став уніатським, сюди поспішив митрополит-уніат Рутський. Але населення Степані не пустило духовного владику та його слуг у містечко.
Виступ трудящих мас проти Рутського був виявом протесту проти насадження уніатства, посилення соціального й національного гніту. Князі Заславські — католики й великі магнати, налякані цим заворушенням, щоб пом’якшити ситуацію, змушені були піти на окремі поступки — зменшити відробітки селян на користь монастиря та чинш.
Стенань першої половини XVII ст.— значний населений пункт Волині. 1629 року в ньому налічувалося 636 димів. У містечку розвивалося ремесло, існувало кілька цехів.
Експлуатація населення невпинно зростала. Заданими 1638 року, селяни працювали на монастир влітку по 6, узимку — по 5 днів на тиждень. Вони мусили виконувати заорки, закоски, зажинки, обжинки, платити податки. Починали роботу зі сходом, закінчували — після заходу сонця.
Населення Степані брало участь у народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, вступало до селянсько-козацьких загонів. Монастир намагався утримати населення від боротьби з польською шляхтою. Ченці посилено поширювали чутки про гріховність участі степанців у визвольній війні. 1648 року під Стенанню відбулася битва повстанського війська з переважаючими силами С. Чарнецького. 1649 року селянсько-козацькі війська оволоділи Стенанню. Козацькі війська побували у містечку також у 1657 році.
Наступного року козаки знову оволоділи Стенанню і пробули в ній до 1659 року. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Стенань відійшла до шляхетської Польщі.
Після укладення Бахчисарайського миру 1681 року містечко почало потроху відбудовуватися. 17 травня 1682 року воно дістало дозвіл на проведення 2 ярмарків, де жителі продавали хліб, мед, різні шевські, ткацькі, кушнірські вироби. У 1684 році містечко платило королю у рік 500 злотих.
Під час Північної війни 1700—1721 рр. Стенань 1705 року захопили шведські загарбники. Тут деякий час перебував Карл XII зі своїм штабом. Проїздом через Волинь у березні 1711 року в Степані жив протягом двох днів Петро І.
В першій половині XVIII ст. в містечку діяли три церкви і костьол. Я. Сангушко для зміцнення своєї влади перетворив уніатські церкви у значних землевласників. Миколаївській церкві він подарував три озера для рибальства, а священику дозволив у будь-якій кількості молоти зерно в степанських млинах. Преображенська церква дістала в урочищі Малушків 212 десятин орної землі й сінокосу разом з лісною дачею. На Троїцьку церкву 1749 року князь записав землі в урочищі Вербчанських Бродах разом з сіножатями та лісною дачею (Троїцька церква збереглася досі). Степанський ключ у грудні 1753 року Я. Сангушко подарував князю Ю. Любо-мирському з обов’язковою вимогою спорядити на випадок війни 65 кінних солдатів. У цей час замок ще непогано зберігався — мав 4 башти, вали.
В 1775 році Стенань, в якій налічувалося 520 будинків, потрапила до рук Ю. Потоцького, а через кілька років дісталася графам Ворцелям. 1780 року містечко одержало королівський привілей на проведення чотирьох ярмарків на рік — двох двотижневих і двох чотиритижневих. Але містечко поступово занепадало, стало нагадувати собою село.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Стенань стала волосним центром Ровенського повіту Волинської губернії.
Стенань — батьківщина відомого діяча польського визвольного руху, соціаліста-утопіста С. Г. Ворцеля. Він та його брат Микола брали активну участь у боротьбі проти царату. М. Я. Ворцель був посередником між Південним товариством декабристів та Польським демократичним товариством. Після повстання декабристів у грудні 1825 року серед заарештованих царським урядом осіб опинився і М. Я. Ворцель. У 1830—1831 рр. С. Г. Ворцель взяв участь у польському повстанні, внаслідок чого 1832 року його Степанський маєток царський уряд конфіскував на користь казни. Було закрите парафіяльне училище, яке працювало з 1807 року. В цей час у містечку існувала лікарня.
За переписом 1845 року, в Степані налічувалося 834 ревізькі душі. В користуванні громади було 3629 десятин землі, з них 260— присадибної, 2021 — орної. Крім неосілих, усі господарства, незалежно від кількості членів сім’ї, наділялися присадибною землею по 1946 сажнів, орною— по 6 десятин і по 4 десятини сінокосу. Городники користувалися лише присадибною землею. Тяглові селяни відбували панщину по-два дні на тиждень з кожного двору, а напівтяглові — по 2 чоловічі й по 2 жіночі дні. На городників й неосілих панщина не поширювалася.
Селяни проявляли незадоволення тяжкими повинностями. У 1848 році воно вилилося у відкритий виступ. Біля будинку, де жили предводитель дворянства і земський справник, зібралося 200 селян, які стали вимагати збільшення наділів. Заворушення придушили з допомогою війська. П’ятьох активних учасників — Микиту Немирна, Микиту Матюшу, Семена Немирна, Андрія Абрамовича, Степана Ілючка — заарештували і відправили до Ровно.
Цього року Степанський маєток, до якого входили містечко Стенань, села Корост, Зульня, Станіславівка, Золотолин, Кричильськ, Мале Вербче, казна повернула родині Ворцелів. Наступного року власник маєтку перевів 300 сімей степанців на поземельний оброк. Вони мусили платити разом 260 крб. сріблом на рік, зжати і скласти 600 кіп хліба, давати 300 косарів і необхідну кількість робочих рук для збирання сіна, потрібну кількість плотогонів, одного поромника, рибалок, 6 душ чоловічої і жіночої статі у найми, утримувати нічних сторожів при графській економії.
За реформою 1861 року селяни мали викупити землю, закріплену за ними інвентарними правилами 1847 року. Викупна вартість землі набагато перевищувала існуючі в той час ціни на землю. Обтяжені непосильними викупними платежами, селяни розорювалися, часто кидали свої господарства, віддаючи землю за борги, і йшли на заробітки.
1868 року Степанський маєток купили купець Бліох і промисловець Pay. Зібравши сход, вони запропонували селянам викупити землю. Степанці відмовилися а деякі з них, зокрема Микита Мурза, Кіндрат Благочинний, Юхим Курдій навіть вигукували, що земля скоро буде власністю трудового народу і нема потреби даремно витрачати гроші.
1872 року в містечку налічувалося 1746 жителів, 629 дворів, з них 227 власних і 402 — на чиншовому праві. Діяли 2 водяні млини, броварня, паром на річці. Жителі містечка виконували державні і громадські повинності, платили податки з нерухомого майна, чинш.
Значна кількість землі належала православним церквам — 102 десятини орної і 30 десятин сінокосу.
Наприкінці XIX ст. в містечку розвивалася промисловість, воно стало значним пунктом торгівлі лісоматеріалами. Цьому сприяло будівництво залізничної лінії, яке розпочалося 1882 року,— від станції Клевань до дач товариства розробок лісних продуктів Південно-Західної залізниці. В містечку працювали три водяні млини, два заводи — лісопильний та виробництва смоли, паркетні фабрики, що належали церковним братствам, майстерня механічної обробки деревини. Особливо славився степанський паркет. На підприємствах було зайнято 139 робітників.
Розвиток промисловості зумовив зростання населення.
1890 року в Степані налічувалося 512 будинків, 3384 жителі, а вже на початку XX ст. кількість жителів зросла до 5689 чоловік. У містечку залишалася одна і та ж лікарня на 12 ліжок, де працював один лікар. У 1913 році було відкрито однокласне сільське училище.
Під час першої російської революції 1905—1907 рр. в Степані відбулося кілька сходок, розповсюджувалися антиурядові листівки. Робітники лісопильного заводу вимагали підвищення заробітної плати. Виступ придушила поліція.
В роки першої світової війни Стенань перебувала у смузі фронту. Мобілізація на фронт чоловіків, реквізиції худоби і продуктів обумовили погіршання обробітку землі, низькі врожаї сільськогосподарських культур. Населення зазнавало злиднів. Під час підготовки російськими військами прориву на Південно-Західному фронті з червня по серпень 1916 року в районі Степані розташовувався 30-й армійський корпус.
Населення жадало миру. Воно сподівалося на закінчення війни після Лютневої революції. Але Тимчасовий уряд продовжував війну.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в січні 1918 року в Степані, як і в інших населених пунктах Волині, було проголошено Радянську владу. Однак у лютому містечко окупували австро-німецькі війська. Після Листопадової революції у Німеччині, коли окупаційні війська залишили містечко, владу в селі захопила Директорія.
У лютому 1919 року 21-й Волинський український радянський полк разом з 2-м Поліським комуністичним повстанським полком і полками 17-ї дивізії визволили Стенань від петлюрівців. Проте 3 березня петлюрівці разом з польськими загарбниками захопили містечко.
У червні 1919 року частини Червоної Армії вигнали петлюрівців з містечка. Було відновлено Радянську владу — створено волосний ревком, комітет бідноти. У Степанську волость надсилалися радянські газети. 25 червня тут одержали 255 примірників газет, у т. ч. «Більшовик», «Красная Армия». На початку серпня 1919 року Стенань захопили польські загарбники. Та через кілька днів жителі містечка разом з батальйоном червоноармійців вигнали окупантів.-Тікаючи, вони спалили міст через ріку Горинь. Відновив свою діяльність ревком. Його очолив Ножовник. Членом ревкому і головою земельної комісії став місцевий житель Т. Ю. Ширко, який, будучи солдатом царської армії, брав участь у революційних сходках. Але наприкінці серпня 1919 року Стенань знову захопили польські війська.
10 липня 1920 року радянські частини 12-ї армії з боями вступили у Стенань. Місцеві жителі допомагали червоноармійцям — вказували переправи, передавали цінні відомості про місцеперебування противника. У вересні 1920 року містечко окупували польські загарбники.
За Ризьким мирним договором 1921 року містечко підпало під владу буржуазно-поміщицької Польщі. Польські власті запровадили на захоплених землях жорстокий військово-поліцейський режим. Було кинуто за грати учасників боротьби за Радянську владу, всіх, хто висловлював незадоволення політикою польського буржуазного уряду. Тяжке повоєнне економічне становище трудящих — розруха, голод, холод, хвороби — погіршувалося великою кількістю податків. Українське населення терпіло ще й національний гніт. Польський буржуазний уряд послідовно здійснював політику полонізації. Українців поступово звільняли з адміністративних установ і культосвітніх закладів. Незважаючи на те, що в Степані (за даними 1921 року) проживали переважно українці, навчання в семикласній школі велося лише польською мовою.
У липні 1925 року сейм прийняв закон про парцеляцію й осадництво, на підставі якого підлягали викупу землі колишніх династій, казенні, занедбані поміщицькі господарства. Земля нарізалася ділянками по 26 га і продавалася селянам. Малоземельні й безземельні не мали за що купити землю. Обтяжені податками, недоїмками і боргами, вони втрачали навіть свою. Більшість парцел купили куркулі. Частину землі одержали 12 осадників і 10 поліцаїв. Доведені до тяжких злиднів, бідні селяни просили виділити їм хоч невеличкі ділянки землі. Проте на їх прохання місцеві власті не звертали уваги. Не дозволяв уряд освоювати заболочені землі, чагарники — степанські багна вважалися «оборонним бастіоном» проти Радянської країни. В пошуках заробітку, засобів існування чимало селян емігрувало за океан.
Буржуазний уряд Польщі тримав населення у темряві й безправ’ї. У 1931 році 820 дітей шкільного віку не вчилося. Посилюючи політику полонізації, місцеві власті зараховували до польської національності різними облудними методами українців.
Політика соціального і національного гніту, яку проводив польський буржуазний уряд, викликала незадоволення трудящих мас Степані. Особливо значного розмаху революційний рух набрав у 1938 році. Влітку та восени тут відбулися масові антифашистські мітинги і демонстрації, на яких селяни висловлювали свій рішучий протест проти антинародної політики польського уряду, проти фашизму і війни, виступали за мир і демократію, вимагали праці й хліба.
Зазнаючи тяжкого гніту і знущань, трудящі містечка ніколи не втрачали надії на своє визволення, на возз’єднання з Радянською Україною. Мрії степанців про возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною здійснились у вересні 1939 року. За день до приходу Червоної Армії понад 20 патріотів, у т. ч. М. Дячук, П. Кромф, Г. Багній, роззброїли охорону моста й захопили поліцейську дільницю, де зберігалася зброя. Зразу ж після визволення у Степані було створено волосний комітет. 22 жовтня 1939 року жителі обрали депутатом до Народних Зборів Західної України уродженця Степані селянина-бідняка П. Т. Волошина. Разом з членами волосного комітету, активістами він втілював у життя прийняті Народними Зборами декрети. Було розподілено серед бідняцьких господарств 300 га землі, конфіскованої у поміщиків та осадників.
Незабаром після визволення в містечку відкрили лікарню. Розпочалося навчання в школах, у гуртках лікнепу.
У січні 1940 року Стенань стала районним центром.
Радянська держава допомагала населенню швидше відбудувати господарство, надсилала трактори для обробітку землі, виділяла відповідні кошти. Для подання допомоги безкорівним колгоспникам і бідняцьким селянським господарствам Степанського району в листопаді 1940 року було виділено 20 тис. крб. кредиту.
Будівництво нового радянського життя перервав підступний напад на Радянську країну фашистської Німеччини. 17 липня 1941 року німецькі загарбники окупували Степань.
Населення не мирилося з гітлерівським «новим порядком», бойкотувало розпорядження окупаційних властей, йшло в ліси, до партизанів. Для подання практичної допомоги підпільній і партизанській боротьбі Ровенський підпільний обком партії закріпив за Степанським районом Л. Є. Кизю. У липні 1943 року було створено степанські районні підпільні партійний і комсомольський райкоми.
Влітку цього року командування партизанським з’єднанням № 1 доручило партизанам С. Санкову, М. Орлову, С. Коваленку, В. Алякіну пробратися на територію Степанського району для встановлення зв’язку з озброєними польськими загонами, які діяли в навколишніх лісах. Після розвідки району на базі польських озброєних груп було створено партизанський загін «Смерть фашизму». Очолив його С. Санков. Рядовий боєць-кулеметник проявив себе талановитим командиром. Партизани загону підтримували постійний зв’язок з жителями Степані, допомагали їм переправляти в ліс жінок, дітей, яким загрожувала небезпека, знищували гітлерівців і націоналістичних запроданців.
14 січня 1944 року воїни 181-ї стрілецької дивізії й партизани загону «За Батьківщину» визволили Стенань від загарбників. В боях за селище загинуло близько 100 мужніх синів Вітчизни. В братській могилі поховані росіянин Ф. О. Аналимов, українець А. Я. Джусенко, білорус А. М. Диванчик, татарин Р. Мутагіров та інші представники народів нашої багатонаціональної країни. Вдячні степанці свято бережуть пам’ять про них. На братській могилі, що в центрі селища, завжди повно квітів. Щороку 9 травня комсомольці і позаспілкова молодь влаштовують факельні походи до братської могили.
238 жителів селища билися з гітлерівськими фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни, 120 чоловік загинули у боротьбі з ворогами.
Руїни і згарища залишили після себе окупанти. Вони спалили лікарню, аптеку, вивели з ладу електростанцію, пекарню, зруйнували багато житлових будинків.
Зразу ж після визволення населення Степані приступило до відбудови зруйнованого господарства. Відновили роботу райвиконком і райком партії. Вони скерували діяльність усіх районних організацій на якнайшвидше налагодження мирного життя. Наприкінці року жителі селища відбудували електростанцію, пекарню. Відкрилися магазини, лікарня.
Відроджувалося сільське господарство. Радянські органи влади повернули селянам одержану перед війною землю. Створена 1944 року Степанська МТС допомогла селянам, насамперед сім’ям червоноармійців, інвалідів Вітчизняної війни, вдовам, виорати й засіяти свою землю. Тим, хто дуже потребував, виділили посівний матеріал. Було вжито заходів до вчасного збирання врожаю.
1948 року в Степані організувалося два колгоспи— ім. Леніна та «Перше травня». В них об’єдналося 900 сімей. Держава допомогла колгоспам технікою. Сюди надійшли з РРФСР, Білорусії сільськогосподарські машини, мінеральні добрива, високоякісне насіння, породиста худоба. В цей період з Російської та Білоруської республік було одержано насіння льону, з Прибалтики — кращі сорти картоплі. Значні площі, майже 80 проц., орали в ці роки трактори. Все це дозволило піднести врожайність зернових культур, продуктивність громадського тваринництва.
Першого року після визволення відкрилися середня школа, клуб, бібліотека.
У грудні 1962 року Степанський район ліквідовано. Стенань як селище міського типу підпорядкували Сарненському району.
В 50—60-х роках степанські колгоспи успішно розвивали усі галузі сільського господарства, збільшували виробництво льоноволокна. 1956 року обидва господарства об’єдналися в одне — ім. Леніна. Наступного року до колгоспу ім. Леніна приєдналися колгоспи сіл Калинівки, Грушівки, Дворця, Мельниці, Погулянки, Трудів.
Колгосп економічно міцнів, з року в рік добивався все кращих виробничих показників. Значну роль в організаційно-господарському зміцненні господарства відіграли колгоспні партійна і комсомольська організації, створені у 1951 році. Нині в колгоспі налічується 65 комуністів і 26 комсомольців, які працюють на найважливіших ділянках виробництва.
У 1970 році колгосп користувався 6291 га землі, у т. ч. 2465 га орної, 1557 га сіножатей, 62 га садів, мав 28 тракторів, 10 зернових комбайнів, 20 автомашин, 70 електродвигунів, багато іншої техніки. На колгоспних фермах налічувалося 2003 голови великої рогатої худоби, у т. ч. 706 корів; 1165 свиней, 2240 овець, понад тисячу штук птиці.
Трудівники колгоспу успішно виконали восьмий п’ятирічний план виробництва й продажу всіх видів сільськогосподарської продукції. У 1970 році колгоспники виростили в середньому по 16,5 цнт зернових з гектара, виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 70,8 цнт м’яса і 198 цнт молока. У другій рільничій бригаді, якою керує делегат III Всесоюзного з’їзду колгоспників С. І. Швайка, добилися ще вищих урожаїв зернових та картоплі.
Новою, економічно вигідною культурою є в колгоспі суниці. Під ними зайнято 12 га. Ланка Н. Т. Гумен вирощує на кожному гектарі по 120—130 цнт суниць сортів Карлова 100, Київська рання. Для зберігання ягід і фруктів взимку колгосп збудував плодосховище.
Зростання прибутків дало можливість підвищити оплату праці колгоспників, розширити обсяг будівництва громадських і культурно-побутових приміщень. У 1970 році колгосп видав на людино-день по 3,22 крб. грішми, витратив на культурно-побутові цілі 50 тис. карбованців.
Ще кращих успіхів добиваються колгоспники в роки дев’ятої п’ятирічки. В 1971, першому році п’ятирічки, тут одержано в середньому з гектара по 20,1 цнт зернових, по 161,8 цнт картоплі, 7,6 цнт льоноволокна, вироблено на кожні 100 га сільськогосподарських угідь по 231,5 цнт молока.
За самовіддану працю 285 кращих колгоспників відзначено урядовими нагородами, у т. ч. 273 чоловіка — Ленінською ювілейною медаллю.
Успішно завершили план восьмої п’ятирічки промислові підприємства — харчокомбінат (створений 1956 року), відділення «Сільгосптехніки», комбінат побутового обслуговування, цегельний завод, «Міжколгоспбуд». Харчокомбінат має цехи — кондитерський, плодопереробний, безалкогольних напоїв, хлібопекарню. Соки, виготовлені в Степані, відправляються підприємствам харчової промисловості багатьох міст України.
За роки Радянської влади селище змінило свій зовнішній вид. Воно помітно зросло. Селищна Рада систематично дбає про благоустрій, поліпшення житлових і побутових умов населення. Вже в 1949—1952 рр. з ініціативи депутатів селищної Ради було відремонтовано майже половину житлових приміщень, під час суботників озеленено вулиці Леніна, Шевченка, Жовтневу, впорядковано сквер, завершено електрифікацію. Для забезпечення жителів будівельним матеріалом у 1958 році відкрито цегельний завод потужністю 2 млн. штук цегли. Вже цього й наступного року з хуторів змогли переселитися у селище 52 сім’ї. Обсяг житлового будівництва зростав. За післявоєнні роки збудовано 310 житлових будинків. Лише в 1971 році споруджено 21 житловий будинок. У 273 квартирах встановлено газобалони. В 1962 році селище підключено до електромережі Добротворської ДРЕС.
Селище має автобусне сполучення з Ровно, Сарнами, Костополем, рядом сусідніх сіл. Кілька разів на день курсує пасажирський літак між Стенанню і Ровно.
Зросла торговельна мережа селища. Нині тут є 9 торговельних точок, у т. ч. універмаг, їдальня, буфет. Лише в 1971 році мешканці Степані купили 4 легкові автомобілі, 37 мотоциклів, 249 телевізорів, 39 холодильників, 59 пральних машин.
Збудовано аптеку, лікарню на 125 ліжок. Лікарня має терапевтичне, хірургічне, дитяче, інфекційне та поліклінічне відділення, в яких працюють 11 лікарів, 60 чоловік з середньою медичною освітою. Є в селищі 2 медпункти. Лише в 1971 році на охорону здоров’я витрачено 259 тис. карбованців.
У грудні 1964 року відкрито будинок відпочинку на 210 чоловік. Сюди приїжджають відпочивати трудящі з 12 областей України. До їх послуг водна станція, бібліотека, великий читальний зал, літній кінотеатр, різні приміщення для масових ігор. На базі будинку відпочинку незабаром буде створено республіканський санаторій. Тут лікуватимуть хворих на ревматизм, радикуліт. У 1972 році розпочато будівництво грязелікарні. Поблизу її виявлено джерела мінеральної води типу «Миргородської».
Великі зміни сталися в галузі освіти й культури. У селищі є середня й восьмирічна школи, де навчається 1500 учнів. При середній школі працюють вечірня та заочна школи. В усіх школах трудиться 77 вчителів. За післявоєнний період середню і восьмирічну школи закінчило понад 3 тис. чоловік. Багато випускників степанських шкіл вступає до вищих та середніх спеціальних навчальних закладів. У 1972 році в інститутах і технікумах вчилося 100 жителів селища.
500 вихованців степанських шкіл стали спеціалістами різних галузей народного господарства. 4 чоловіка здобули вчений ступінь, серед них О. К. Кудря — доктор хімічних наук, С. П. Пінчук — доктор філологічних наук, І. О. Тивончук — кандидат економічних наук, М.С. Гумен— кандидат математичних наук.
Культосвітню роботу серед населення проводить будинок культури на 400 місць. Його збудували у 1960 році. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності, відбуваються вистави, концерти, створено факультет історії рідного краю. На сцені будинку культури виступають артисти з Москви, Ленінграда, Києва, Львова, Ровно та інших міст нашої країни. У 1970 році збудували кінотеатр на 400 місць.
Є в селищі масові бібліотеки для дорослих і дітей, дві шкільні. В усіх бібліотеках налічується понад 80 тис. примірників книжок. Жителі селища передплачують періодичну літературу. В 1972 році вони передплачували 4780 примірників газет і журналів.
У Степані працюють на громадських засадах дві первинні організації товариства «Знання», кабінет політичної освіти, з 1962 року — народний музей.
Діяльність усіх ланок виробничого, громадського і культурного життя скеровують партійні організації селища. Число комуністів і комсомольців з кожним роком зростає. Нині в 13 первинних партійних організаціях об’єднано 245 чоловік, в 10 комсомольських — 466 членів ВЛКСМ. Кращих комуністів і комсомольців, безпартійних трудівників жителі селища обирають до селищної Ради. Серед 86 депутатів селищної Ради 38 комуністів.
Комуністи й комсомольці є застрільниками впровадження нових радянських обрядів. Урочисто проходять вечори, на яких кращим людям присвоюють почесне звання ветерана колгоспної праці.
За новими обрядами відбувається в селищі реєстрація шлюбів, новонароджених. Міцно ввійшли в побут такі нові свята, як колгоспні обжинки, свята зими, літа, днів мужності. Першого дня навчання в школі дітям розповідають про тих, хто, не шкодуючи свого життя, боровся за краще майбутнє народу. До школи цього ж дня приходять комуністи, учасники Великої Вітчизняної війни. Після уроків діти разом з гостями крокують до братської могили, до пам’ятника полеглим у роки Вітчизняної війни, де відбувається мітинг. Учні дають клятву на вірність Батьківщині.
Невпинно, могутньо іде вперед наша соціалістична Вітчизна, і з кожним роком невпізнанно змінюється селище. Завдяки постійній турботі Комуністичної партії і Радянського уряду Стенань перетворюється в чарівний куточок оновленого поліського краю.
В. К. ЧЕРГЕЙКО