Виникнення і розвиток міста Ровно
Ровно (Рівне) — місто обласного підпорядкування, адміністративний, економічний і культурний центр Ровенської області. Розташоване в центральній частині області, на річці Усті (у XVIII ст. Оствиця), за 321 км від Києва (по шосейному шляху). Вузол залізничних і автомобільних шляхів. Має повітряне сполучення з Москвою, північними районами області та з багатьма містами України. Площа міста — 36 кв. км. Населення — 130,5 тис. чоловік.
Територія сучасного Ровно та його найближчих околиць були заселені з давніх часів. У передмістях Басовому Куті, Тютьковичах, Новому Дворі виявлено три поселення, що існували тут в добу бронзи. Про те, що люди в цих місцях проживали і в перших століттях н. е., засвідчують унікальна річ, знайдена в 1877 році — римський щит, прикрашений різьбою, та окремі римські монети II століття.
На березі річки Усті (в Басовому Куті) та околиці Нового Двору збереглися залишки давньоруського городища, поселення та курганного могильника.
Дата заснування Ровно не встановлена. Очевидно, воно виникло в середині XIII ст. у Галицько-Волинському князівстві, бо вже наприкінці цього ж століття місто згадується у зв’язку з битвою, яка сталася в 1282 році під Ровно між краківським князем Лешком Чорним і військами литовського князя Вітена. В наступні півтора століття про Ровно немає писемних згадок. І лише на початку XV ст. воно згадується як село луцького землевласника Дичка.
Один з його нащадків Івашко Дичко в 1461 році продав свій маєток волинському князю Семену Несвіцькому за «300 коп широких грошей празьких». Ровно продавалося «с прысолки и с польми, сеножатми, и с дубровами, и с лесами, и с бортными землями, и с ставы, ставищи, и с реками, и с бобровыми гоны, и с мыты».
Після смерті князя Ровно в 1479 році перейшло до рук його дружини Марії Ровенської (так почала іменувати себе Несвіцька). їй захотілося зробити Ровно містом. У зв’язку з цим вона розгорнула тут будівництво замку та інших споруд, почала заселяти село новими мешканцями. Замок було розміщено на одному з островів річки Усті. Його спорудили з дубових колод, а кругом насипали земляний вал. Це укріплення мало бійниці, кілька гармат.
У 1496 році Ровно обложили татари, які робили набіг на Волинь. У місті виникли пожежі. Перелякане панство, що ховалося за товстими стінами фортеці, погодилось заплатити викуп, і татари зняли облогу. Після ворожої навали Ровно швидко відбудовується.
Власниці міста вдалося домогтися у польських королів різних привілеїв, що мало певне значення для зростання Ровно. В кінці XV ст. місто дістало магдебурзьке право, йому дали дозвіл на проведення ярмарків. До органів самоврядування — магістрату входили найбільш «достойні» люди з багатої верхівки, що вірно служили княгині. Було створено й купецько-міщанський суд, який розглядав карні і цивільні справи. У місті дедалі більшало купців та різного фаху ремісників: ткачів, кравців, теслярів, кушнірів, кожум’яків, ковалів, чоботарів, пекарів.
1518 року, після смерті княгині, містом заволоділи українські магнати Острозькі. Власниками Ровно вони були аж до 1621 року. Шляхом визиску підневільного люду Острозькі нажили собі величезні багатства. Для охорони своїх володінь вони тримали військові загони, укріплювали у містах фортеці Населення Ровно примушували безплатно ремонтувати кріпосні стіни, забезпечувати фортецю сіном і паливом, утримувати замкову варту, платити податки. Жителям міста довелося ще зводити і костьол, який було закінчено 1548 року. В народі зростало незадоволення, люди тікали на Запоріжжя і в Росію.
За Люблінською унією 1569 року Ровно разом з іншими українськими містами опинилось під владою польських феодалів. До складу Польщі Ровно, як місто Луцького повіту Волинського воєводства, входило до кінця XVIII століття.
Нелегкими були ті роки для ровенців. Чимало лиха зазнали вони від свавілля польських та українських панів і орендарів, від війн, погромів, частих пожеж. Насильно проводилось окатоличення українського населення. За домаганням єзуїтів власниця міста Ганна Острозька почала в Ровно споруджувати костьол, замість згорілого в 1570 році. На будівельні роботи примусово виганялося міське населення. А коли будівництво костьолу в 1606 році було завершено, на його утримання княгиня виділила великі кошти й земельні ділянки.
1629 року в Ровно було 505 димів. Місто налічувало понад 10 вулиць. Головні з них були Замкова, Костьольна, Шкільна, Дубнівська, Литовська. Ровно мало три міські брами на дорогах, що вели на Дубно, Клевань, Острог. Не випадково на старовинному гербі міста зображена брама з трьома ворітьми. І незважаючи на значну тоді кількість споруд, зовні Ровно мало чим відрізнялося від села.
Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького восени 1648 року в Ровно вибухнуло народне повстання. Мешканці вулиці Омелянівської (тепер Шевченка) організували загін, який очолили лісник Гунько Калінічен та хорунжий Гайдук. Цей загін у селі Городищі спалив панський хутір, захопив і розподілив між населенням майно та худобу. Другим загоном повсталих ровенців керували брати Матвій і Грицько Бузовщики. Повстанці досить успішно оперували в околицях Ровно. Для більш успішної боротьби проти панства обидва загони об’єдналися. До ровенців приєдналися селяни Колоденки, Житина, Бармаків, Іллінок. Об’єднаний загін діяв до кінця 1648 року.
Народно-визвольна війна українського народу проти феодально-шляхетської Польщі закінчилась знаменитою Переяславською радою. Та не всі українські землі були возз’єднані з Росією. Міста й села Ровенщини залишились під владою Польщі. Але трудящі продовжували боротьбу проти соціально-економічного й національно-релігійного гноблення.
Взимку 1660 року російські війська на чолі з В. Б. Шереметєвим, розбивши польсько-шляхетське військо А. Потоцького, ввійшли у Ровно. Населення міста тепло зустрічало своїх визволителів, доглядало хворих, лагодило підводи, виготовляло зброю. Але через складну міжнародну обстановку російське військо у Ровно було недовго. За Андрусівським договором 1667 року Ровно лишилося в складі Польщі.
Дуже потерпіло населення Ровно 1667 року від чуми, яка забрала в могилу близько півтори тисячі чоловік. У 1691 році тут виникла велика пожежа. Згоріла вся центральна частина міста, крім замку.
Під час Північної війни, коли Волинь стала театром воєнних дій між російськими та шведськими військами, Ровно на початку липня 1706 року захопили шведи. Загарбники недовго стояли в місті, але встигли його пограбувати та спалити кілька будинків. Незабаром російські війська зайняли Ровно і його околиці. До міста поверталися втікачі, налагоджувалось мирне життя. Російські війська пробули тут до жовтня 1707 року.
Ровно було власністю різних польських магнатів. У 1723 році ним оволоділи князі Любомирські, які панували тут півтораста років. Любомирські щороку викачували з підлеглого їм населення міст і сіл близько трьох мільйонів злотих. Багатство йшло на гульбища та прикраси двору. Поруч з палацом стояли похилі, злиденні хатки жителів міста. Один із сучасників писав: «Любомирський жив у Ровно наче король у малій державі: він писав статути для своїх підданих і воїнські статути для надвірного війська, якого він тримав більше, ніж будь-який пан у Польщі». Панським примхам і сваволі не було меж. Одного разу князь обмовився, що біля міста ніде полювати на зайців. Щоб догодити панові, слуги під час його відсутності зігнали тисячу підвід, навантажених молодими деревцями, тисячу селян з «близьких і далеких околиць», і за кілька днів перед містом кріпаки насипали гору, посадили ліс і запустили туди «силу-силенну різних звірів».
За планом 1765 року місто складалося з чотирьох районів — центральної частини, Волі, передмість Острозького і Дубнівського. З усіх боків Ровно омивалося річкою Устею, на якій тут було кілька островів. На одному з них знаходився палац Любомирських. У Ровно тоді налічувалося понад 370 будинків. Всі вони, крім кам’яних палацу і ратуші, були дерев’яними. Працювала невелика школа, відкрили кілька корчем. Любомирські мали розкішний парк і театр. Переважну більшість міського населення становили українці. Крім них, жили ще поляки, євреї, татари, німці.
Щороку в Ровно відкривався чотиритижневий ярмарок.
Сюди приїздили купці з Луцька, Дубна, Острога, Новограда-Волинського, Бродів, Полонного, Корця, Кремінця, Житомира. Ярмарки відбувалися в центральній частині міста на базарній площі, де, крім постійних лавок і магазинів, ставили ятки і палатки для торгівлі. Продавали хліб, вовну, м’ясо, сало, шкіру, лісоматеріали, рибу, худобу, спиртні напої та інші товари. На ярмарку збували свої вироби і міські ремісники, які об’єднувалися в цехи. Найбільшими з них були кравецький та кушнірський. У місті працювали кілька млинів і цегельня.
З 1793 року, після возз’єднання Правобережної України з Росією, Ровно стає повітовим центром Волинського намісництва, а з 1797 року — Волинської губернії. У період Вітчизняної війни 1812 року в місті розмістився на квартирах один з полків Полтавського ополчення. Місцеве населення подавало допомогу ополченцям фуражем і продовольством, робило все можливе, щоб наблизити перемогу над інтервентами.
Ліквідація польсько-шляхетської неволі сприяла дальшому розвитку економічного й культурного життя Ровно. В кінці XVIII — на початку XIX ст. в ньому виникають купецькі підприємства. 1797 року на суконній мануфактурі Й. Васса було вироблено 1200 аршин сукна та інших шерстяних тканин. Тут працював 31 чоловік. У 1823 році на 8 мануфактурах міста вже було 378 робітників, які за рік виробили 87 768 аршин тканин. Велике значення для економічного розвитку Ровно мало Києво-Брестське шосе, яке пролягло через місто в 1857 році.
Розвивалася економіка міста, зростала і його культура. Ще в першій половині XVII ст. у Ровно існувала «найубогіша школа». Це, мабуть, була братська школа, яка захищала інтереси та права українського народу від польсько-єзуїтських зазіхань. Вчитель цієї школи, що заховав своє ім’я під ініціалами М. Н., з симпатією описав повстання острозьких православних міщан у 1636 році проти спольщеної магнатки Г. Острозької-Ходкевич у вірші «Лямент».
Невелика школа в Ровно згадується і в другій половині XVIII ст. У ній навчалися переважно діти панів і заможних міщан. Частина з них брала участь у виставах князівського театру, де трупа в основному складалася з кріпаків.
1305 року у Ровно відкрили двокласне училище, в якому виховувались діти заможних верств населення. В 1839 році з Клевані до Ровно була переведена гімназія. За наказом генерал-губернатора Київської, Подільської і Волинської губерній на утримання гімназії з кріпаків Ровенського повіту збирали кошти протягом 12 років. У 1844/45 навчальному році в Ровенській гімназії викладав історію М. І. Костомаров. Він також збирав фольклор, етнографічний та історичний матеріал. З цією метою відвідав Острог, Дубно, Гощу, Корець, Пересопницю та Дермань. Тоді навчалося в гімназії 357 учнів, з них — 318 діти дворян. Житель Ровно В. І. Омелянський займався орнітологією й метеорологією. Він підтримував творчі зв’язки з Російським географічним товариством у Петербурзі, де зберігався його рукопис «Метеорологічні спостереження в м. Ровно за 1855—1856 рр.».
На 1861 рік у Ровно проживало 3294 мешканці. В місті було 230 магазинів, 2 трактири, 28 постоялих дворів. На рік влаштовували 7 ярмарків.
Становище трудящих Ровно після реформи 1861 року мало чим змінилося.
Краща земля залишалась у князя Любомирського, який з 1682 десятин приписаних до міста земель володів половиною. Йому ж належали також 92 десятини лісу й частина промислових підприємств Ровно, яка була представлена суконною і тютюновою фабриками, маслоробнею, шкіряним, пивоварним і цегельним заводами. На 350 селянських дворів припадало лише 867 десятин землі.
Забудова міста після реформи дещо прискорилась, але вона йшла безсистемно. Більшість вулиць лишалася невпорядкованою. Видатний російський письменник В. Г. Короленко, який у 1866—1871 рр. навчався в Ровенській гімназії, у творах «Історія мого сучасника», «В дурному товаристві» майстерно змалював тодішні картини з життя провінціального Ровно. За словами письменника, воно «розкинулося внизу над сонними, запліснявілими ставками, і до нього доводиться спускатися по похилому шосе, загородженому традиційною «заставою»… Сірі паркани, пустирі з купами всякого мотлоху потроху чергуються з підсліпуватими, осілими хатками».
За всеросійським переписом 1897 року, населення Ровно становило 24 753 чоловіка. В місті працювало 23 дрібні промислові підприємства. Наприкінці XIX ст. споруджуються військові казарми, собор і костьол. Нові будови разом з тюрмою тоді були найбільшими спорудами. Вони височіли над усім містом і немов символізували царську владу, яка разом з духівництвом, промисловцями, поміщиками і жандармами пригнічувала трудове населення. 46 проц. жителів були неписьменними. У місті діяли 5 церков, 2 костьоли, кілька єврейських синагог, які сіяли темряву, забобони і мракобісся.