Мізоч, Здолбунівський район, Ровенська область
Мізоч — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташований на річці Стубелці, за 18 км від районного центру, залізнична станція. Населення — 4000 чоловік. Мізоцькій селищній Раді підпорядковані села Клопіт, Мізочок, Озерко.
На території Мізоча люди селились здавна. Свідченням цього є рештки поселення доби неоліту, а також знахідка скарбу римських монет II—III ст. Поблизу села Клопота виявлено давньоруське городище.
Перша письмова згадка про Мізоч датується 1322 роком. Після Люблінської унії 1569 року Мізоч як село Луцького повіту Волинського воєводства перебував у складі шляхетської Польщі. Село було невелике. 1583 року тут сплачували податок 12 димів, 15 городників. 1642 року в селі налічувалося 20 димів.
Під час визвольної війни 1648—1654 рр. село було ареною боїв, у яких брали участь місцеві жителі. Воно зазнало руйнувань від польської шляхти — кількість димів зменшилась до 6. Після нападу татар 1676 року не лишилось жодної будівлі. Село після цього довго було пусткою. Лише в 90-х роках XVII ст. тут з’явилося 2 дими. В наступні роки поселення поступово зростало.
З 1720 року Мізоч належав сім’ї магнатів Карвицьких. У 1759 році за їх клопотанням польський король Август III надав Мізочу статус містечка. Наприкінці XVIII ст. було закладено великий парк.
Коли відбулося возз’єднання Правобережної України з Росією, Мізоч увійшов до складу Волинської губернії. Містечко залишилось у володінні польських магнатів Дуніних-Карвицьких.
1803 року в маленькому дерев’яному будинку було відкрито парафіяльну школу. 1831 року в ній навчалося 70 дітей, з них 60 хлопчиків і 10 дівчаток.
Після скасування кріпацтва містечко помітно зростало. 1866 року Мізоч став волосним центром, у ньому налічувалося 1526 жителів. Однак промисловість розвивалася слабо. Так, у 1868 році тут діяли лише невеличкі пивоварний і шкіряний заводи. На пивоварному працювало 5 робітників. Протягом року в містечку відбувалося 5 ярмарків.
1878 року в Мізочі споруджується великий цукровий завод, 1880 року — другий пивоварний. У 1885 році з невідомих причин цукровий завод згорів. Відбудували його лише 1895 року. Тоді ж підприємці Бродські заснували товариство Карвиць-Озерянського цукрового й рафінадного заводу (так тоді називався Мізоцький цукровий завод). На підприємстві працювало 110 робітників. З 1890 року в містечку стали виробляти селянське сукно. 6 ткачів виготовляли за рік 1 тис. м сукна. 1900 року Дунін-Карвицький заснував горілчаний завод.
Розвиток капіталізму позначився й на сільському господарстві. На землях поміщика стали вирощувати цукрові буряки. На завод потягнулися сотні селян. Безземельні й малоземельні поступово перетворювалися у найманих робітників. Напередодні першої світової війни від станції Озеряни до Мізоцького цукрового заводу була прокладена вузькоколійка.
Хвиля революційних подій 1905—1907 рр. долинула й до Мізоча. В 1906 році 220 робітників цукрового заводу, припинивши роботу, вимагали збільшити заробітну плату. Адміністрації заводу довелося додати до денного заробітку робітників по 20 копійок.
Напередодні першої світової війни в містечку працювали земська амбулаторія, аптека.
У 1911 році церковнопарафіяльну школу перетворили у двокласне училище, в якому навчалось 100 хлопчиків і 40 дівчаток. На утримання вчителя і всього училища витрачалось 231 крб. 40 коп. на рік, в той час як піп одержував 300 крб., мав 52 десятини землі.
Перша світова війна погіршила становище трудящих. В містечку, як і по всій країні, зростало незадоволення політикою царського уряду.
Про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення царя жителі Мізоча дізналися від робітників станції Здолбунів, де 14 березня 1917 року відбувся мітинг трудящих.
У жовтні 1917 року до Мізоча прибули революційні матроси Кузнецов і Косарев. Вони агітували селян виступати проти політики Тимчасового уряду, чинити опір реквізиціям, закликали до перевиборів виконавчого та земельного комітетів, у яких засіли меншовики. Матроси провели волосний сход, вибори до «народного самоврядування». Група жителів Мізоча звернулась до голови ревізійної комісії 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії, яка дислокувалась у Мізочі, з вимогою повернути їм корів і попередила, що дальшої реквізиції худоби селяни не допустять.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції підняла трудящих містечка на боротьбу за встановлення Радянської влади. В листопаді 1917 року у військових частинах відбулися мітинги під лозунгом «Вся влада Радам!». У січні 1918 року після розгрому військ Центральної ради і вигнання її за межі Ровенщини в Мізочі був утворений волревком на чолі з Г. В. Гаврилюком.
Однак у лютому містечко окупували австро-німецькі війська. В обозі їх повернулася Центральна рада. Окупанти й українські буржуазні націоналісти запровадили жорстокий військово-поліцейський режим. Те, що робітники й селяни одержали від Радянської влади, примусили повернути капіталістам і поміщикам.
Реставрація влади поміщиків і буржуазії викликала опір населення. Під керівництвом матросів-більшовиків, що повернулися після перемоги Великого Жовтня додому, у волості почали створюватися партизанські загони. 10 травня 1918 року начальник «міліції» Дубнівського повіту доповідав старості Волинської губернії, що Мізоцький волосний сход вирішив не визнавати нової влади німецького ставленика Скоропадського. «Проти неї і німецьких військ,— доповідав він,— ведуть агітацію в районі тієї волості понад сорок матросів Балтійського флоту…Потрібен сильний загін німецьких військ для арешту агітаторів і на роззброєння. Загін німецьких військ, який був раніше, через малочисельність нічого не зробив».
Незабаром з Ровно у Мізоч прибуло 120 німецьких солдатів. Карателі заарештували голову створеного навесні волосного земельного комітету Г. В. Гаврилюка, матроса Парфешока і 9 членів земельних комітетів. У відповідь селяни вступили в бій з ворогом і розгромили каральний загін. 29 травня окупанти кинули проти селян нові сили. Повстанці кілька годин відбивали атаки ворога, але були змушені відійти.
Та селяни не припиняли боротьби. 1 червня 1918 року начальник «міліції» Дубнівського повіту доповідав старості Волинської губернії: «Для відновлення повного порядку необхідно встановити німецьку комендатуру… в Мізочі».
Революційні матроси готували населення до нового виступу. 18 листопада на квартирі у О. С. Перети відбулася нарада керівників створеного загону. Було вирішено розпочати повстання наступного дня. Вранці повстанці роззброїли 20 гетьманців, заарештували їх начальника і розстріляли. Був створений ревком, до якого увійшли Я. К. Мельник, М. Г. Коломне, О. А. Петришин, Р. Г. Рибак, Г. М. Мислінчук. Ревком звернувся до населення з закликом підтримувати революційний порядок, виконувати всі його розпорядження.
Тоді керуючий поміщицьким маєтком, який встиг утекти до Ровно, привів у Мізоч 200 німецьких солдатів, озброєних двома гарматами. Чотири години повстанці відбивали атаки німецького загону, проте змушені були відійти. Зайнявши містечко, окупанти заарештували 18 учасників повстання.
Коли німецький загін повернувся до Ровно, в Мізочі знову організувався повстанський загін з 300 чоловік. Повстанці встановили зв’язок з керівником Дубнівського повітового ревкому В. П. Рикуном і спільно з дубнівськими повстанцями боролися за повалення гетьманської влади там, де вона трималась. Пізніше, влившись до Червоної Армії, жителі села билися з петлюрівцями та білогвардійськими бандами.
У травні 1919 року частини 1-ї Української радянської дивізії визволили Мізоч від петлюрівців, які захопили село у грудні 1918 року. Було відновлено Радянську владу. Разом з комітетом бідноти ревком здійснював конфіскацію поміщицької землі, розподіляв її між безземельними й малоземельними селянами. .
Радянське будівництво було перерване вторгненням польських інтервентів і петлюрівців у серпні 1919 року. На початку липня 1920 року Мізоч визволили війська Першої Кінної армії.
Однак у вересні 1920 року польські війська знову окупували Мізоч. За Ризьким мирним договором містечко відійшло до буржуазно-поміщицької Польщі, підпорядковувалося Здолбунівському повіту Волинського воєводства.
Населення Мізоча продовжувало боротися за своє соціальне й національне визволення. 1921 року в районі Мізоча та сіл Краєва і Білашова діяв партизанський загін у складі 80 чоловік. Загоном керував підпільний комуністичний центр. У ніч з 19 на 20 липня партизани напали на Мізоч, перервали телефонний зв’язок, захопили поліцейську дільницю. Партизани звернулися з відозвою до населення Мізоча, в якій закликали до повстання проти ворогів народу, швидше братись до «діла святого і народного». Відозва закінчувалася закликом: «Смерть катам буржуям!».
Напад партизанів на Мізоч викликав занепокоєння польських властей. Була створена комісія для «розслідування» справи. В погоню за партизанами відправили батальйон піхоти, ескадрон кавалерії, великий загін поліції. Воєводське управління поліції запросило уряд терміново надіслати хоч би тисячу поліцаїв на допомогу.
Трудяще населення Мізоча зазнавало важкого соціального і національного гноблення. У селян відібрали землю, реманент, які вони одержали за Радянської влади. Лише у двох господарствах було по 10—12 га землі, більшість володіла 1—2 га. Зате поміщик Карвицький мав 630 га орної землі, 400 га лісу. Здійснюючи політику полонізації, польські власті приймали українців лише на низькооплачувану роботу. В обох мізоцьких школах викладали польською мовою.
1926 року в містечку створено Мізоцький райком КПЗУ, до якого увійшли також комуністи Дубнівської гміни. На своєму засіданні від 10 лютого Дубнівський повітовий комітет КПЗУ підкреслив необхідність активізувати роботу Мізоцького райкому. 29 липня 1939 року робітники Мізоцького цукрового заводу через невиплату їм протягом довгого часу заробітної плати застрайкували.
Світла сторінка життя для населення Мізоча відкрилася 17 вересня 1939 року, коли в містечко вступили частини Червоної Армії. З радістю зустрічало населення своїх визволителів. Дорослі й діти обнімали й цілували бійців та командирів, і кожний прагнув хоч чимось віддячити Червоній Армії. Скрізь було чути: «Спасибі, дорогі наші брати. Ми довго мріяли про вас. Спасибі вам, ви врятували наше життя!» Коли виявилося, що радянські військові частини не можуть далі просуватися, бо немає доброго містка через річку поблизу Мізоча, молоді селяни негайно відремонтували зруйнований міст.
Відразу ж після визволення в Мізочі був створений волосний комітет, який очолив Я. К. Мельник. На підставі декларацій, прийнятих Народними Зборами Західної України у Львові 27—28 жовтня 1939 року, в Мізочі було конфісковано поміщицьку землю і розподілено її між безземельними та малоземельними селянами. Всі безробітні одержали роботу на націоналізованих цукровому, пивоварному і лісопильному заводах.
У січні 1940 року Мізоч став районним центром, селищем міського типу.
Колишні наймити й бідняки Мізоча організували в лютому 1940 року сільськогосподарську артіль ім. Робітничо-Селянської Червоної Армії. Колгоспові було передано поміщицький маєток. Головою артілі став колишній бідняк С. М. Слобода. Першого року колективного господарювання члени артілі добилися добрих результатів у рільництві й тваринництві. Колгосп мав молочнотоварну ферму, вівцеферму, птахоферму, пасіку, зарибнені ставки. На кожен зароблений трудодень колгоспники одержали по 5,5 кг зерна і по 5 крб. грішми. Сім’я колишнього наймита М. Кужеля, виробивши 680 трудоднів, отримала 233 пуди хліба, 3400 крб. грішми, багато картоплі та інших продуктів.
Держава допомагала селянам не лише технікою через Мізоцьку МТС, створену 1939 року, а й грішми. В листопаді 1940 року для подання допомоги безкорівним колгоспникам і бідняцьким селянським господарствам Мізоцького району було асигновано 54 тис. крб. кредиту.
1939 року в Мізочі відкрили неповну середню школу з рідною мовою викладання. В 19 класах навчалося 747 учнів, працювало 15 вчителів. Відкрились бібліотека, клуб, де тричі на тиждень демонструвались кінофільми.
Щасливе життя трудящих перервав підступний напад гітлерівської Німеччини на нашу країну. 27 червня німецько-фашистські загарбники окупували Мізоч. Гітлерівцям допомагали банди українських буржуазних націоналістів. Фашисти насамперед розстріляли місцевих активістів. 14 жовтня 1942 року в селищі було розстріляно 1500 чоловік, а до січня 1943 року — близько 3500, переважно старих людей, дітей, жінок. Серед розстріляних були також радянські військовополонені.
4 лютого 1944 року Мізоч визволили воїни 24-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-лейтенанта М. І. Кірюхіна. В боях за селище загинуло 50 радянських воїнів, серед них росіяни І. П. Русаков, І. К. Голев, осетин І. Г. Сардієв, узбеки К. Мухамеджанов і С. Атабаєв, латиш М. Р. Овадіс. Жителі пам’ятають імена тих, хто загинув у боях з гітлерівськими окупантами. На братській могилі полеглих споруджено обеліск, біля підніжжя його ніколи не в’януть квіти.
150 мешканців села билися з фашистськими загарбниками у лавах Червоної Армії. За мужність, виявлену під час форсування Одера, жителя Мізоча Г. С. Блащука відзначено орденом Червоного Прапора. Орденом Слави різних ступенів нагороджено п’ятьох чоловік. А. С. Хоменко удостоєний цієї нагороди за активну участь у партизанському русі. О. А. Федорчук відзначився в боях за визволення столиці Чехословаччини Праги, а Г. П. Мосійчук —міста Даугавпілс Латвійської PСP. В одному з боїв наприкінці війни В. М. Синяк підбив фашистський танк, а О. Ф. Перета поблизу Риги знищив вантажну автомашину з фашистами. Всього за участь у Великій Вітчизняній війні й партизанському русі орденами і медалями Радянського Союзу нагороджено 170 жителів Мізоча.
Фашисти спустошили селище. З 156 житлових будинків залишився лише 21. Майже повністю були зруйновані цукровий завод, будинки середньої школи, райвиконкому, лікарні.
Навесні 1944 року Мізоцький райвиконком затвердив кошторис, яким передбачалося виділити відповідні кошти на відбудову лікарні, середньої школи, аптеки, кінотеатру, МТС. Держава допомогла кадрами. В установах та на підприємствах утворилися профспілкові організації, 23 жіночі ради, до яких увійшло 299 жінок району. Місцеві активісти несли в маси слово більшовицької правди, піднімали населення на відбудову зруйнованих війною підприємств, установ, шкіл, на боротьбу з бандами українських буржуазних націоналістів.
Трудящі селища енергійно відбудовували зруйноване ворогом господарство. В 1944 році почала працювати МТС, в наступному році відновлено колгосп ім. РСЧА. Головою артілі хлібороби обрали Ф. Д. Марчука. Цього року в селищі організовано райхарчокомбінат. Тоді ж утворилася колгоспна партійна група. Працюючи безпосередньо на виробництві, комуністи своїм прикладом запалювали колгоспників на успішне розв’язання поставлених завдань.
Першого післявоєнного року в Мізочі відкрили середню школу. Розмістили її у двох пристосованих приміщеннях. У 1944/45 навчальному році в школі навчалося 512 учнів, працювало 22 педагоги. В 1945—1946 рр. було завершено відбудову амбулаторії, школи, клубу, бібліотеки.
1950 року збудовано нові корпуси Мізоцької машинно-тракторної станції. Через МТС держава допомагала колгоспові технікою. Оранка і сівба зернових були повністю механізовані. На колгоспних ланах вирощували врожаї сільськогосподарських культур значно вищі, ніж колись на одноосібних ділянках.
Славний трудовий шлях пройшла в колгоспі 3. С. Шах. Колишня наймичка 1945 року вступила до відновленого колгоспу ім. РСЧА. Познайомившись на республіканській нараді буряківників із знатними ланковими Г. Д. Кошовою, О. С. Хобтою, 3. С. Шах 1947 року організувала й очолила першу в своєму колгоспі буряківничу ланку. Вже тоді і наступного року її ланка одержала по 280— 300 цнт цукрових буряків з гектара. В 1950 році ланкову нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. З кожним роком урожайність у ланці зростала. В 1952 році було зібрано 642 цнт буряків з кожного гектара. Радянський уряд високо оцінив трудовий подвиг 3. С. Шах, присвоївши їй високе звання Героя Соціалістичної Праці. Населення Мізоча обирало її депутатом обласної Ради депутатів трудящих, депутатом Верховної Ради УРСР четвертого і п’ятого скликань. В 1966 році 3. С. Шах обрали почесним громадянином Мізоча. Вона бере активну участь у громадській роботі.
1961 року на базі колгоспів ім. РСЧА, ім. Жданова села Старої Мощаниці іа ім. Кірова села Білашева створено радгосп Мізоцького цукрокомбінату. Нині радгосп має відділки в селах Білашеві, Озерці, Старій Мощаниці. За господарством закріплено 5998 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3697 га орної землі. Воно має 37 тракторів, 15 комбайнів, у т. ч. 10 зернових. Основне спрямування діяльності радгоспу — вирощування насіння цукрових буряків. При цукровому комбінаті діє комплекс відгодівлі великої рогатої худоби на 3500 голів.
З 1961 року в Мізочі діє відділення «Сільгосптехніки». Крім технічно оснащеної ремонтної майстерні, підприємство має 32 автомашини, 33 трактори, 69 різних сільськогосподарських машин. Тут працює 158 чоловік.
Розвивалася в селищі і промисловість. 1953 року завершено відбудову цукрового заводу. На базі харчокомбінату і пивзаводу 1958 року створено продкомбінат (в 1964 році він став називатися харчокомбінатом). 1960 року споруджено новий корпус маслозаводу. У селищі діє автобусний парк, споруджується міжколгоспний комбікормовий завод.
1965 року в селищі відкрито нове підприємство — Мізоцький філіал Львівського заводу електроосвітлювальної арматури. Наступного року тут почали випускати світильники, настольні лампи, торшери, підвіски. 1971 року в селищі пущено новий хлібозавод.
Успішно завершили колективи підприємств Мізоча план восьмої п’ятирічки. В ювілейному ленінському 1970 році цукровий завод Мізоцького цукрокомбінату дав державі понад план 2160 цнт цукру. За перевиконання виробничих завдань 14 працівників комбінату удостоєні урядових нагород. Орденом Леніна нагороджено апаратника цукрового заводу С. К. Коломиса. Орденами і медалями нагороджено 15 чоловік відділення «Сільгосптехніки».
Натхнені рішеннями XXIV з’їзду КПРС, жителі селища борються за дострокове виконання завдань дев’ятої п’ятирічки. Гідно зустріли трудящі Мізоча всенародне свято 50-річчя утворення Союзу РСР. Напередодні цієї знаменної дати колектив філіалу Львівського заводу електроосвітлювальної арматури розгорнув змагання за виконання п’ятиденного завдання за чотири дні, за поліпшення якості продукції. Дотримав взятого зобов’язання — виробити у 1972 році понад план 570 цнт цукру — колектив цукрового заводу.
Невпізнанно змінився Мізоч. Він став впорядкованим селищем міського типу. За післявоєнний час у селищі споруджено понад 400 будинків. З’явилися нові вулиці — Жовтнева, ім. XXIII з’їзду КПРС, Терешкової, Гагаріна, Титова, Гоголя, Будьонного та ін. Виросло нове селище цукрового комбінату. Його прикрашають три сквери загальною площею понад 6 га. За останні роки забруковано понад 50 тис. кв. метрів вулиць, понад 3 тис. кв. метрів тротуарів. З 1950 року почав діяти водопровід. У квартирах встановлено 530 газобалонних установок. Селище повністю електрифіковано й радіофіковано. Є телефонний зв’язок. Працюють відділення зв’язку з ощадкасою, готель, дві лазні, перукарня, пральня, 6 майстерень побутового обслуговування. Є 34 торговельні точки.
Поліпшилося медичне обслуговування населення селища. З 1971 року Мізоцька лікарня стала районною лікарнею № 2.
Цього року в ній налічувалося 125 ліжок.
Після об’єднання її з протитуберкульозною лікарнею кількість ліжок досягла 150. У лікарні працює лікар Н. О. Білик — кавалер ордена Леніна. З 1963 року при цукровому заводі діє здоровпункт.
Всього в селищі працюють 15 лікарів і 65 чоловік середнього медичного персоналу. Є аптека.
За роки Радянської влади значного розвитку набули освіта і культура. Середня школа нині розміщується в 24 класних кімнатах. Є фізичний, хімічний, біологічний, історико-географічний кабінети, кабінет механізації сільського господарства, бібліотека, спортзал, гуртожиток на 25 учнівських місць, їдальня. Школа має два власні трактори, автомашину, навчально-дослідну ділянку, теплицю. В 1971/72 навчальному році в школі працювало 53 вчителі, навчалося 916 учнів.
132 чоловіка Мізоча здобули вищу освіту, 24 — незакінчену вищу, 186 — середню спеціальну. Випускник середньої школи М. П. Парфенюк став кандидатом медичних наук, А. І. Овсянников — кандидатом технічних наук.
У грудні 1963 року на території колишнього поміщицького парку відкрито восьмирічну санаторну школу-інтернат на 350 учнівських місць. В 1972 році в ній працювало 63 вчителі і вихователі. У навчальному корпусі відкрито музей бойової слави, музей В. І. Леніна, кімнату інтернаціональної дружби. За 7 років роботи школа оздоровила понад 1300 дітей. На території старого парку закладається парк-дендрарій.
Улітку в Мізочі діють піонерський табір профспілки харчової промисловості, обласний піонерський табір санаторного типу, табір для дітей колгоспників. Є в селищі будинок піонерів.
Діти дошкільного віку виховуються в дитячих яслах та дитячому садку.
Вільний від роботи час населення Мізоча проводить в будинку культури, чотирьох бібліотеках, кінотеатрі. Понад 300 трудящих селища беруть участь у гуртках художньої самодіяльності. При будинках культури працюють хоровий, драматичний, танцювальний гуртки, агіткультбригада. Хоровий жіночий колектив виступає також в сусідніх селах району.
В селищі широко проводяться нові обряди — реєстрації шлюбу, свята повноліття, проводи юнаків на службу до Радянської Армії, обрання почесних громадян Мізоча.
До 20 тис. томів налічує у своїх фондах масова бібліотека. Користуються нею понад 2500 чоловік. Юні мешканці відвідують дитячу бібліотеку. При цукровому заводі і лікарні є профспілкові бібліотеки.
Населення Мізоча охоче передплачує періодичну літературу. В 1972 році жителі одержували 8025 примірників газет та журналів.
Значного розвитку в селищі набуло самодіяльне народне мистецтво. Твори народних умільців-вишивальниць експонувались на обласних виставках, їх знають і за кордоном. Майстерно вишитий вчителькою Л. О. Хозицькою портрет В. І. Леніна делегація Ровенщини 1969 року подарувала трудящим Відінського округу братньої Народної Республіки Болгарії.
Зросла кількість комуністів села. 290 комуністів селища об’єднані у 10 первинних організаціях. 662 члени ВЛКСМ налічується в комсомольських організаціях.
В селищі проживають комуністи пенсіонери М. С. Лис, П. В. Малишева — активні учасники боротьби за владу Рад. Матрос Балтфлоту М. С. Лис після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції став бійцем революційного загону, у 1919 році був командиром роти 418-го Новгород-Сіверського полку 1-ї Української радянської дивізії. П. В. Малишева в 17-річному віці вступила бійцем до Першої Кінної армії, в 1920 році брала участь у визволенні Мізоча від військ буржуазно-поміщицької Польщі, пізніше—в боях за Крим.
153 чоловіка селища — члени чотирьох первинних організацій товариства «Знання». Діють 10 профспілкових організацій, народна дружина, спортивні колективи. В селищі є стадіон, спортзал. Серед 500 фізкультурників 10 спортсменів другого розряду, 77 — третього.
Кращих працівників промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти і культури обирають трудящі до селищної та районної Рад депутатів трудящих. Активно працюють в різних комісіях депутати районної і селищної Рад, зокрема депутат районної Ради, робітниця цукрового заводу Л. Т. Демчишина, пенсіонер С. Я. Приходько, С. М. Заборовський. На сесіях, засіданнях виконкому та постійно діючих комісій народні обранці розглядають питання про дотримання соціалістичної законності, про стан техніки безпеки на промислових підприємствах, про охорону та збереження врожаю у відділках радгоспу, про роботу шкіл тощо.
Мізочу вже давно перейшло за шістсот. Селище, яке бачило на своєму довгому шляху чимало подій, селище, пагорби й узгір’я якого ховають у собі рештки давнього минулого, за роки Радянської влади зросло і оновилось.
Ю. П. ЩУПАК