Устенське Друге, Здолбунівський район, Ровенська область
Устенське Друге (до 1946 року — Дермань) — село Устенської сільської Чий, розташоване на річці Усті, за 28 км від районного центру, за 11 км від залізничної станції Мізоч. Дворів — 629, населення — 1939 чоловік.
Територія Дермані була заселена здавна. На околиці села виявлено поселення з майстернею крем’яних знарядь доби ранньої бронзи та поселення раннього заліза (VIII—V ст. до н. е.), а недалеко від села — залишки давньоруського городища.
Вперше село Дермань згадується в документі від 30 вересня 1497 року, яким Олександр, великий князь литовський, надав князю К. І. Острозькому двори Здовбицю і Глинськ, села Урвенну, Дермань, Лебеді. Князі Острозькі спорудили в Дермані кам’яний замок, оточений ровом з водою і муром з бійницями. Вхід до замку проходив через підйомний міст і триярусну башту. Пізніше її пристосували під дзвіницю. За своєю композицією вона подібна до проїзної башти Луцького замку.
Перша письмова згадка про Дерманський монастир належить до 1499 року. В цьому році К. І. Острозький подарував монастирській церкві рукописну книгу «Поучений» з дарчим написом.
Князі Острозькі надали монастирю великі земельні володіння, куди входили села Дермань, Кунин, Коршів, Мізочок і Глинськ. У 1512 році монастир одержав ще одне село — Білашів.
У 1575—1576 рр. управителем маєтками Дерманського монастиря був російський першодрукар Іван Федоров.
До початку XVII ст. монастир не мав самостійного значення. Він являв собою братство духовних осіб, які відправляли службу в придворній церкві князів Острозьких. У 1602 році князь К. (В.) К. Острозький завершив заснування монастиря, надавши йому відповідний статут.
Дермань стає на певний час одним з осередків української культури на Волині. К. (В.) К. Острозький переносить у монастир частину устаткування друкарні з Острога і відкриває тут духовну школу. До неї зараховувалися ченці, здібні до вивчення слов’янської, грецької і латинської мов. Ігуменом монастиря було призначено відомого вченого того часу Ісаакія Борисковича (пізніше був епіскопом луцьким і острозьким). У школі працювали освічені педагоги, зокрема вихованець Острозької школи Іов Княгиницький — знавець церковно-слов’янської та грецької мов. Монастир мав велику бібліотеку, в якій зберігалися рукописи, стародруки, архів.
У 1603—1604 рр. у Дермані видано книгу «Октаіх, сиріч Осмогласник». Книга надрукована Іваном Тростянецьким, вихідцем із села Тростянця (поблизу Дермані), вона добре оформлена — з гарними черенками, заставками, написана церковнослов’янською та українською мовами. Післямову до неї написав священик Дем’ян (Даміан) Наливайко (брат Северина Наливайка), поет, церковний діяч. Дем’ян Наливайко — автор передмов до інших дерманських видань, зокрема виданого 1605 року «Листа Мелетія… патріарха александрійского до … Ипатія Потія…», редактор «Діалога… о православной и справедливой вере единой… Мелетія патріарха александрійского», перекладеного з грецької мови.
В 1605 році друкарня закрилася, її устаткування згодом повернули до Острога.
Після 1609 року Дермань ввійшла до Дубнівського ключа, який дістався князю Заславському. Заславські продовжували опікати Дерманський монастир.
У 1627—1633 рр. архімандритом Дерманського монастиря був видатний український філолог, син ректора Острозької школи Г. Д. Смотрицького Мелетій Смотрицький. Він — автор багатьох полемічних творів.
Дерманський монастир довгий час залишався православним. Лише 1720 року він приймає унію на соборі.
Дермань зростала. У 1583 році в селі налічувалося 23 дими, а в 1642 — 201 дим.
За люстрацією 1604 року село ділилось на дворища (19,56 десятини) і півдворища. Підсусідки, стрільці і гайдуки користувалися дворищем, городники й комірники — півдворищем. У 1627 році монастирські селяни з дворища відбували панщину 6 днів на тиждень, з півдворища — три дні.
Всі селяни давали на користь монастиря десяту частину від своїх доходів, а в святкові дні — по курці з диму. За вимогою монастирської адміністрації вони повинні були з’являтися на заорки, зажинки, закоски, обжинки, толоки, відбувати шарварки — лагодити шляхи, греблі, монастирські стіни тощо, причому ні розмір, ні час не визначалися. Крім того, селян зобов’язували на власних підводах возити на продаж монастирський хліб. Від цієї повинності можна було відкупитися, заплативши монастиреві п’ять злотих. Феодали-церковники одержували значні прибутки також від торгівлі й лихварства. Вони торгували церковними посадами, «відпущенням гріхів» тощо. Ігумен Дерманського монастиря І. Стефанович обплутав своїми лихварськими операціями близькі й далекі від Дермані села.
Жорстока експлуатація, примусове запровадження уніатських обрядів викликали в 1629 році заворушення дерманських селян. У лютому 1630 року призначена князем В. Д. Заславським комісія засудила організаторів до смертної кари на шибениці, решту учасників виступу оштрафувала на користь монастиря, попередньо піддавши їх принизливим карам — биттю різками, лежанню посеред церкви хрестом під час релігійних відправ. І все ж В. Д. Заславському довелося призначити нову комісію, яка в 1638 році дещо впорядкувала повинності селян. Було визначено розмір панщини — по 6 днів на тиждень з дворища влітку, взимку —по 5 днів, на роботу виходити із сходом сонця і повертатись додому після заходу.
Проте монастирська адміністрація примушувала селян і далі виконувати, крім панщини, додаткові роботи, час і розмір яких конкретно не визначалися, стягувала різні натуральні й грошові побори. Все це викликало незадоволення кріпаків.
1644 року в селі знову вибухнуло селянське заворушення. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. кріпаки вступали до селянсько-козацьких повстанських загонів. Військові дії, напади кримських татар, епідемії, голод призвели до розорення, зменшення кількості населення. 1649 року в Дермані налічувалося 116 димів, в 1651—60, а в 1653 році в усіх маєтках Дерманського монастиря — 47 димів.
У другій половині XVII ст. в Дермані існувала громада — залишок старого селянського самоврядування. Вона розглядала спірні питання на громадському суді. Хоч у монастирі була школа, майже всі селяни лишалися неписьменними. Справи в громадському суді велися усно, а якщо документально фіксувалися, свідки замість підпису ставили хрестик. Коли треба було оголосити якийсь письмовий документ, читав його дидаскал (учитель) дерманський. Поступово права громади прибрала монастирська адміністрація. У монастиря були свої органи суду й адміністрації: економ, управитель, урядники, лісничий, межник, возний та ін. Монастирський суд більшість справ вирішував самостійно. Права його були необмежені, він міг стягувати з селян грошовий штраф на користь монастиря, карати різками і навіть засуджувати до смертної кари.
Тяжкі повинності, свавілля монастирської адміністрації призвели до цілковитого зубожіння й розорення селян. Шукаючи порятунку, вони стали тікати з села. В 1685 році Дерманський монастир здав у Луцьку збір подимного з своїх маєтків на відкуп. На цей час у Дермані, Кунині, Коршеві і Мізочку налічувалося 35 димів, з них було зібрано подимного 2 злоті. З 12 димів селяни повтікали. Для боротьби з втечами монастир запровадив кругову поруку. Якщо хтось з мешканців утікав, селяни відповідали за це особистим майном, зобов’язувалися розшукати й повернути втікача.
Поряд з монастирськими селянами в Дермані жили також 11 стрільців і 2 гайдуки. В 1674 році, коли право патронату над Дерманським монастирем перейшло від Заславських до князів Любомирських, число стрільців і гайдуків значно збільшилося. Землі їх відмежували від монастирських, ввели окрему адміністрацію і поряд з фільварком монастирським з’явився князівський. Згодом стрільці і гайдуки перетворилися в селян-кріпаків, їх стали називати солтисами. Вони платили Дубнівському замку чинш по 100 злотих з двору в рік, відбували панщину в замковому фільварку, водночас виконували деякі повинності на користь монастиря: з’являлися на шарварки на вимогу монастирських властей (замкова адміністрація наказувала їм від цієї повинності не ухилятися), вносили хлібну й медову десятину. В 1757 році солтисів налічувалося 130 сімей, вони платили князеві чинш 2 тис. злотих на рік.
Всі селяни, залежно від кількості днів обробітку поля, яким вони користувалися, сплачували державні податки — подимне і гіберну, відбували панщину.
Крім панщини, монастир примушував селян відбувати численні гуртові повинності: зажинки, обжинки, заорки, оборки, закоски, обкоски, по 4 дні толоки, при цьому 2 дні на своїх харчах, 2 — на монастирських; з’являтися на «гвалти», тобто
на спішний збір хліба, який осипається, або сіна на випадок дощу. Всі категорії селян відбували по 4 шарварки: 2 весною і 2 взимку. З 1775 року до цього додається по мітку пряжі і по 5 яєць. Селяни садили капусту, давали на вимогу монастиря підводи в Дубно, на південь України за сіллю, до Львова. Жінки повинні були вибирати, мочити, тіпати й микати коноплі. Для прядіння їх кожна з’являлася на фільварок протягом шести осінніх п’ятниць. Ремісники працювали на монастир за своєю спеціальністю. їм панщина замінялась чиншом. Окремі категорії ремісників платили податок натурою. Гончарі давали по 15 горшків з горна. В Дермані були цехові об’єднання ремісників — гончарський і випалювачів вапна.
З розвитком товарно-грошових відносин зростало фільваркове господарство. Фільварки монастирські були в Дермані, Кунині й Мізочку.
Монастир розпоряджався селянами та їх землями як своєю власністю. В декреті монастирського суду від 26 червня 1765 року записано, що земля і самі селяни належать монастирю, і останній може на свій розсуд розпоряджатися своєю власністю. Монастир збагачувався й за рахунок корчми та млина, які здавав в оренду. Шинкарі, наприклад, платили монастиреві 2 тис. злотих річної оренди. Доводилося платити також за похорони — грішми або натурою. В 1764 році за похорони Тимоша Бендюка монастир взяв 30 аршин сукна, 12 аршин полотна, 2 сіряки, всього на суму 20 злотих.
У 1789 році половина села стала власністю князів Любомирських, друга половина залишилась у володінні Дерманського монастиря. 1791 року в монастирській половині села налічувалося 1115 жителів.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Дермань увійшла до складу Російської держави. Переважна більшість селян перебувала в кріпосній залежності і змушена була виконувати різні повинності. Вони зафіксовані в табелі Дерманського панського фільварку від 2 лютого 1806 року. В селі налічувалось 136 дворів. 61 тягловий і 24 піші двори відбували панщину по 3 дні на тиждень, 9 дворів — по 1 дню. 23 двори боярські і 6 орендаторських від панщини звільнялися. Боярські господарства мали переважно по 3 воли і 3 коней, деякі з них — по 4 воли і 4 коней, а одне — 6 волів і 7 коней, тяглові селяни — в більшості по одному коню або волу, 14 господарств зовсім не мали тягла.
Коли у 1822 році уніатських монахів виселили з Дерманського монастиря, сюди переїхав Острозький православний монастир, приміщення якого згоріло. Монастирські кріпосні селяни були переведені в категорію державних, а маєтки монастиря передані в державне управління і здавалися в оренду.
Зміна юридичного становища не вплинула на економічне становище селян. Тепер їх стали експлуатувати орендарі. 1849 року в Дермані налічувалося 1360 жителів і 340 дворів.
Внаслідок реформи 1861 року селяни Дермані здобули особисту волю, проте матеріальне становище залишалося тяжким. В 1863—1864 рр. в Дермані панській було 128 дворів і 460 душ чоловічого населення. Селяни одержали земельні наділи, менші від тих, якими вони користувалися раніше. В середньому на селянський двір припадало 7 десятин польового наділу. 43 селянські господарства одержали по 2 десятини садибної землі, 3 — по 4 десятини і 2 — по 5 десятин.
Поміщиця Любомирська залишила собі кращі землі, селянам виділила найгірші — в долинах і на пагорбах, відрізала їх від води, позбавила сінокосів. Селяни змушені були гонити худобу на водопій за кілька верст по землях іншого поміщика, за що платили грішми або відробляли 2—3 дні. Князям Любомирським у Дермані належало 10 045 десятин землі.
Грабіжницькі наслідки реформи,. свавілля поміщиків призвели до повного зубожіння селян. Вони рішуче відмовлялися підписувати уставні грамоти, сплачувати викупні платежі, виконувати повинності. В квітні 1863 року селяни відібрали у дерманського судді печатку, щоб не допустити затвердження уставних грамот, і, напавши на двір сільського старости, забрали податкові гроші. Викликані в село солдати «втихомирили» цей виступ. Призвідців його Петра Мороза, Григорія Бухала, Степана Мартинюка, Антона і Павла Кир’янчуків покарали різками. Однак боротьба проти поміщиків тривала. В 1865 році Гнат Хоровець підпалив фільварок поміщиці Любомирської, за що був засуджений і висланий.
Прибутки селян від власного господарства були дуже мізерні. їх не вистачало навіть для утримання сім’ї. У пошуках заробітків селяни йшли працювати на залізницю, торгували, займалися домашнім ремеслом, особливо ткацьким. У Дермані майже в кожній хаті стояв ткацький верстат для виготовлення полотна, сукна, ряден, мішковини тощо. Як і до реформи, селяни носили домотканий одяг, ходили переважно в личаках і постолах. На початку XX ст. в селі були два бакалійні магазини, винна лавка, шинок, кредитне товариство.
1829 року при монастирі відкрили школу паламарів, а в 1833 році — повітове й парафіяльне училища, в яких навчалося до 200 дітей. З 1869 року в селі почало працювати однокласне сільське училище. В 1911 році його відвідувало 77 хлопчиків і 4 дівчаток, переважно із заможних сімей. Закінчило школу лише 2 хлопчики.
Ще гіршим стало життя селян під час першої світової війни. Внаслідок мобілізації на селі лишалось дедалі менше чоловіків. Реквізиції коней і худоби для потреб фронту підривали економіку бідняцьких господарств. Скорочувались посівні площі, зменшувалася врожайність. Коли в 1915—1916 рр. воєнні дії перекинулися на територію Дубнівського повіту, населення часто виявляло незадоволення такими повинностями, як підводна, шляхова, окопна та інші.
Лютнева буржуазно-демократична революція не поліпшила економічного становища селян. Земля, як і раніше, належала поміщикам.
Трудящі Дермані радо зустріли Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Проте іноземна окупація перешкодила утвердженню тут Радянської влади. В лютому 1918 року Дермань окупували війська кайзерівської Німеччини.
Окупаційні війська, спираючись на свою маріонетку — гетьмана, вдалися до пограбування й розбою, вивозили продовольство й сировину до Німеччини. Дерманці чинили збройний опір окупантам і гетьманській владі. 25 травня 1918 року гетьманський чиновник Звернувся до німецького коменданта Дубна з проханням допомогти роззброїти жителів Дермані та сусіднього села Кунина. За допомогою німецького загону в селі було арештовано двох агітаторів, які брали участь у розгромі маєтку графа Воронцова-Дашкова (власник Дерманського маєтку), арештовано й передано німецькій владі інших жителів. Проте роззброїти населення не вдалося.
Дерманці продовжували боротьбу з австро-німецькими окупантами ц гетьманцями, а згодом — з військами Директорії. Петлюрівські банди грабували і всіляко гнобили населення, проводили примусову мобілізацію. Селяни тікали до лісу, масово вступали до повстанських загонів. Одним з центрів повстання проти петлюрівців було село Дермань, де зібралося близько 2000 повстанців.
Повстанський рух в районі Ровно, Здолбунова, Дубна значною мірою дезорганізував ворожий тил, сприяв наступові Червоної Армії, який розгорнувся на початку травня 1919 року. В середині місяця загони повстанців з’єдналися з Червоною Армією. Наприкінці травня Таращанська бригада 1-ї Української радянської дивізії визволила Дермань. Проте у серпні село окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. В липні 1920 року 14-а кавалерійська дивізія, якою командував О. Я. Пархоменко, визволила село від загарбників. Тоді ж було відновлено Радянську владу, створено революційний комітет, який очолив колишній солдат, місцевий житель І. М. Шмань. Ревком охороняв революційний порядок, дбав про забезпечення Червоної Армії продовольством, розпочав розподіл поміщицької землі серед селян. Були організовані в селі любительська трупа і хор в складі 32 чоловік. Дерманські аматори брали активну участь у культосвітніх заходах, які проводив відділ народної освіти Острозького ревкому.
У вересні 1920 року Дермань знову окупували польські війська. До 1939 року село перебувало в складі Мізоцької гміни Здолбунівського повіту.
Населення Дермані зазнавало тяжкого соціального й національного гноблення. Про зубожіння основної маси селян свідчать дані про їх землекористування. У 1939 році з 615 селянських господарств Дермані 19 господарств були безземельні, 79 мали до 1 га землі, 467 — до 5 га, 45 — 5—10 га, 5 господарств — до 20 га. 204 га землі володіли 15 осадницьких господарств.
Польська влада намагалась ліквідувати українську культуру, полонізувати й покатоличити українське населення.
На низькому рівні було медичне обслуговування. В 1930 році в Дермані, де налічувалося 4243 жителі, працював лише один приватний лікар.
Серед населення посилювалася ненависть до гнобителів. У селян не згасали надії на визволення і возз’єднання з Радянською Україною. В 1928 році в селі засновано осередок «Сельроб-єдності». Організатором його був секретар Здолбунівського повітового комітету «Сельроб-єдності», житель Дермані М. Й. Турчин. Він одночасно очолював споживчий кооператив і кредитне товариство. До осередку входили А. І. Кравчук, Т. С. Максись, Ф. Д. Козубський та ін. Сельробівці розповсюджували серед населення нелегальні листівки, брошури й газети, вели антирелігійну пропаганду, викривали колоніальний характер політики уряду буржуазно-поміщицької Польщі, а під час виборів до сейму в 1930 році агітували населення голосувати за список компартії і «Сельроб-єдності». Польський уряд посилив репресії проти революційно настроєних мас. У 1931 році було заарештовано М. Й. Турчина. В 1937—1938 рр. поліція конфіскувала комуністичну літературу у мешканців Дермані.
Нове життя для населення Дермані настало у вересні 1939 року, коли село визволили війська Червоної Армії. Зразу тут створили сільський комітет. Жителі села обрали Є. К. Кисільчука своїм депутатом до Народних Зборів Західної України. Виконуючи наказ виборців, він голосував за встановлення Радянської влади і возз’єднання з Радянською Україною. Сільська Рада, створена у січні 1940 року, завершила націоналізацію монастирських і церковних земель, розподілила їх між безземельними й малоземельними селянами. Безплатно землю одержали 257 селянських господарств. Розгорнув роботу медпункт.
Одночасно почали працювати семирічна школа з українською мовою викладання, школи лікнепу, відкрито педагогічну школу, а при ній заочні відділи для підготовки вчителів І—IV класів. Наприкінці 1940 року до Дерманської педшколи було прийнято 220 заочників. В колишньому польському народному домі було відкрито клуб.
Соціалістичні перетворення в селі перервав розбійницький напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Фашисти окупували Дермань наприкінці червня 1941 року. Вони грабували населення, вивозили до Німеччини худобу, хліб та іншу сільськогосподарську продукцію. В 1943 році окупанти спалили хутір Залужжя. Загинуло 83 чоловіка, згоріло 100 будівель. Знущалися над радянськими людьми й українські буржуазні націоналісти.
1 лютого 1944 року військові частини 287-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора І. М. Панкратова визволили Дермань від німецько-фашистських загарбників. Жителі села поповнили лави Червоної Армії і взяли участь у розгромі ворога. Всього на фронтах Великої Вітчизняної війни билося з гітлерівцями 39 чоловік. 11 з них віддали своє життя за свободу й незалежність нашої Вітчизни, за щастя всіх радянських людей. їх імена викарбовані на обеліску, спорудженому в центрі села. 28 односельців нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу.
Одразу після визволення відновила роботу сільська Рада. Під її керівництвом трудящі почали відбудову села. Депутати сільської Ради роз’яснювали односельцям політику партії, мобілізовували їх на допомогу фронтові, на ліквідацію тяжких наслідків війни. Щоб залучати селян до активної участі в господарсько-політичному житті, в селі було створено земельну громаду. Її очолив голова земельної комісії при сільській Раді Г. М. Шмань. Земельна громада стежила за правильним використанням землі, планувала посіви, організовувала громадські кузні, ремонт мостів та шляхів. За ініціативою громади було утворено добровільні супряги, які допомагали обробляти землю, сіяти й збирати врожай безкінним господарствам та сім’ям фронтовиків. Почали працювати сільмаг і медпункт.
Розв’язуючи господарські питання, сільрада водночас налагоджувала культурно-освітнє життя села. Відкрилася середня школа. Завдяки активній діяльності культосвітньої комісії сільради та вчителів усіх неписьменних і малописьменних віком від 20 до 50 років залучили до навчання в школах і на вечірніх курсах ліквідації неписьменності. В 1948 році неписьменність було ліквідовано.
У відновленому клубі відкрилася бібліотека. В 1947 році держава виділила 5 тис. крб. для ремонту клубу й бібліотеки в Устенському Другому.
Відбудова села здійснювалась в умовах гострої класової боротьби. Рештки банд українських буржуазних націоналістів проводили антирадянську агітацію, намагалися терором залякати селян, перешкодити їм будувати нове радянське життя. Оунівські банди по-звірячому замордували в селі понад 400 радянських громадян, вбили також кількох солдатів й офіцерів Радянської Армії. Бандити спалили будинок сільської Ради, двоповерховий будинок учителів, приміщення бібліотеки, пошти, пункт переробки овочів, лазню, дзвіницю монастиря і багато селянських будинків. Від рук бандитів загинули перший голова сільської Ради А. Г. Довбенко разом з синами Андрієм, Володимиром, Євгеном, дочкою Оксаною, невісткою і восьмирічною онукою, голова сільської Ради В. Н. Фрідріх і вся його сім’я, вчитель І. П. Кравчук та інші активісти. «Дерманська трагедія» — так назвав львівський письменник Юрій Мельничук свою книгу, в якій розповідається про жахливі, звірячі злодіяння, що їх вчинили в селі українські буржуазні націоналісти. З гнівом писав про ці злодіяння поет Д. Павличко. В сільському музеї історії села зберігається страшна реліквія — закривавлений, пробитий кулею кашкет учня 10-го класу середньої школи, поета-комсомольця Миколи Максися, який трагічно загинув від рук оунівців у 1948 році. Коли незадовго до цього бандити стратили кількох молодих односельців і вчительку, Максись з гнівом писав:
Бандерівські душогуби,
Що ви наробили?
Комсомолок молоденьких
Безневинно вбили.
Буйний вітер ваші кості
Погані розвіє,
А забути комсомолок
Ніхто не посміє!
1967 року Ровенський обком комсомолу та редакція обласної молодіжної газети «Зміна», вшановуючи пам’ять М. П. Максися, встановили щорічну обласну комсомольську премію його імені, яка присуджується за кращі твори літератури й мистецтва про нашого молодого сучасника, про героїчний шлях Ленінського комсомолу. Ім’ям М. П. Максися названо середню школу, піонерську дружину, В 1968 році односельці спорудили герою пам’ятник.
Хлібороби Устенського Другого, переконавшись у перевагах колективного господарювання, 1950 року організували сільськогосподарську артіль ім. ЦК КП(б)У. В ній об’єдналося 215 селянських дворів. Цього ж року 247 дворів утворили другий колгосп. Держава подавала допомогу молодим колгоспам технікою через Півченську МГС, засновану 1944 року, посівним матеріалом, кадрами. Колгосп ім. ЦК КЛ(б)У одержав 21 615 крб. державного кредиту.
1951 року ці два колгоспи, а також колгосп ім. Верховної Ради УРСР села Устенського Першого злилися в одну артіль — ім. Горького. Господарство об’єднало 536 дворів, користувалося 2460 га землі, у т. ч. 1400 га орної. Тоді ж у колгоспі ім. Горького створено окрему партійну організацію, секретарем якої комуністи обрали. А. Й. Загороднюка, а також комсомольську організацію. Партійна організація й правління колгоспу всю свою діяльність спрямували на організаційно-господарське зміцнення артілі. Комуністи очолили найбільш відповідальні ділянки виробництва. Комсомольці взяли шефство над тваринницькими фермами, організували комсомольсько-молодіжну бурякосійну ланку. Все це забезпечило більш повне використання сільськогосподарської техніки, підвищення продуктивності праці на всіх ділянках колгоспного виробництва.
Щоб уникнути двох однакових назв колгоспів у районі, межі якого зазнали змін, 1962 року колгоспники Устенського Другого перейменували свою артіль на ім. Б. Хмельницького. Господарство міцніло, зростала його економіка, поліпшувався матеріальний і культурний рівень членів артілі. 1966 року рільники у співдружності з механізаторами одержали з кожного гектара по 20,9 цнт пшениці, 22,4 цнт ячменю.
Новими трудовими успіхами зустріли хлібороби села 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Завдяки піднесенню культури землеробства, застосуванню досягнень науки, передової агротехніки у 1970 році колгоспники виростили зернових у середньому по 22 цнт на гектарі, в т. ч. ярих по 31,8 цнт. Рільнича бригада, яку очолює А. Т. Хаврук, зібрала з кожного гектара по 23,9 цнт зернових.
Добрих успіхів у ювілейному році досягли тваринники колгоспу. Вони виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 241 цнт молока і 61 цнт м’яса. На 1 січня 1970 року на фермах налічувалося 770 голів великої рогатої худоби, 860 свиней, 522 вівці. Громадська худоба утримується в хороших приміщеннях. Лише за роки восьмої п’ятирічки збудовано два типові корівники, дві конюшні, дві кормокухні, пункт штучного запліднення. За сумлінну працю 55 колгоспників нагороджено Ленінською ювілейною медаллю.
Значно зросла технічна база господарства. У 1972 році колгосп мав 15 різних тракторів, 17 вантажних автомашин, 5 комбайнів, багато іншої техніки. Самовіддано працюють механізатори, всі трудівники колгоспу над перетворенням в життя планів дев’ятої п’ятирічки.
Керівна роль у піднесенні політичної і трудової активності населення належить партійній організації, в складі якої 20 комуністів. їх активними помічниками g комсомольська організація, яка налічує 41 чоловіка.
Всіма питаннями господарського й культурного життя повсякденно займається сільська Рада, у складі якої 40 депутатів. Робота постійно діючих комісій спрямована на поліпшення благоустрою села, побуту, обслуговування, охорони здоров’я населення, піднесення його матеріального й культурного рівня. Комісія з питань благоустрою чимало зробила для озеленення села та спорудження автомобільного шляху на Мізоч, взяла участь у розробці перспективного плану забудови села. На сесіях сільради, засіданнях виконавчого комітету обговорюються питання піднесення ефективності колгоспного виробництва, накреслюються заходи дальшого розвитку села. Депутати сільської Ради, Здолбунівської районної Ради депутатів трудящих регулярно звітують перед своїми виборцями про виконання їх наказів і пропозицій.
Зростає добробут трудівників села. У післявоєнний час тут споруджено понад 100 нових житлових будинків. В особистому користуванні колгоспників — 456 телевізорів, 21 мотоцикл, 3 легкові автомашини, пральні машини, холодильники. Село повністю електрифіковано й радіофіковано. До послуг жителів села — шевська і кравецька майстерні, перукарня, їдальня, продовольчий та промтоварний магазини, магазини господарчих товарів, готового одягу.
1952 року в селі відкрито медичну амбулаторію, де працюють один лікар і п’ять чоловік медичного персоналу. Є аптека, для якої споруджено спеціальне приміщення.
Створені необхідні умови для навчання дітей. У середній школі добре обладнані класні кімнати, фізичний, хімічний та математичний кабінети, майстерня. Є присадибна ділянка, гуртожиток-інтернат для учнів з віддалених сіл. За роки Радянської влади середню школу закінчило 877 учнів. 237 чоловік з Устенського Другого здобули вищу й середню спеціальну освіту, з них 90 стали педагогами, 54 — лікарями, 49 — інженерами. Випускник школи М. С. Герасимчук — кандидат хімічних наук. З 1960 року в селі, в приміщенні колишнього монастиря, працює восьмирічна спецшкола-інтернат. 1972 року в обох школах навчалося 597 учнів, працювало 75 учителів, більшість яких — місцеві жителі. Під час сезонних робіт у колгоспі діють дитячі ясла-садок на 60—70 місць.
В Устенському Другому 1897 року народився М. В. Хомичевський (літературний псевдонім — Борис Тен) — відомий український радянський перекладач.
Змістовним стало життя селян. У сільському клубі систематично читаються лекції, відбуваються концерти, проводяться вечори бойової і трудової слави, виступи акторів художньої самодіяльності. В селі є дві стаціонарні кіноустановки, бібліотека, книжковий фонд якої налічує 9110 примірників.
Гордістю трудящих села є краєзнавчий музей, відкритий у 1971 році. Понад 2 тис. експонатів, розміщених у трьох просторих кімнатах, відображають історію села від найдавніших часів до сьогоднішнього дня.
Своєю невтомною працею жителі села вносять посильний вклад у всенародну справу будівництва комунізму в нашій країні.
Е. Ф. КИЯН