Економічний, політичний і культурний розвиток Сумської області у XIX столітті
В першій половині XIX ст. поглиблюється розклад феодально-кріпосницького ладу й зростають капіталістичні відносини. Як і раніше, врожаї зернових були низькими. Лише в небагатьох поміщицьких маєтках переходили від традиційної трипільної до багатопільної сівозміни, застосовували удосконалені сільськогосподарські знаряддя. Поміщики розширювали посівні площі під хліб, тютюн, коноплі. Найбільші тютюнові плантації були в Роменському, Конотопському повітах. У Глухівському повіті переважно вирощували коноплі. З розвитком цукрової промисловості значно розширилися площі під цукровими буряками. Особливо поширеною ця культура була в Сумському, Охтирському й Кролевецькому повітах. В Охтирському, Роменському й Сумському повітах розводили овець-мериносів, кінні заводи були в Глухівському, Конотопському та інших повітах.
Основними власниками земель лишалися поміщики. Свою ріллю вони збільшували за рахунок пограбування селянських наділів. Поміщики посилювали панщину, переводили безземельних селян у дворові або на місячину. Кріпаки були безправними, нерідко вони ставали об’єктом торгівлі й нелюдських знущань. 1843 р. поміщик Голіцин продав графу Бобринському 1000 кріпаків села Юнаківки, яких етапом погнали працювати на цукрові заводи м. Сміли Київської губернії. Поміщиця Сумського повіту Свірська змушувала дворових дівчат, що не встигали впоратися з роботою, їсти цеглу, бите скло, власні коси, на морозі роздягала їх і обливала крижаною водою. Одну дівчинку власноручно замордувала до смерті. Сумський справник Власовський, якому Свірська поскаржилась, що селяни нібито хотіли її отруїти, під час допиту засік до смерті чотирьох кріпаків. Про ці звірства поміщиці Свірської і царського чиновника 15 лютого 1860 р. повідомлялось у газеті «Колокол», яку за кордоном видавали О. Герцен і М. Огарьов. В «Колоколі» 15 травня 1861 р. також було вміщено кореспонденцію про сваволю й звірячу розправу над селянами поміщика Глухівського повіту Амосова.
Не кращим було й становище державних селян. Царський уряд збільшував для них податки й повинності. Зубожілі селяни не могли їх сплачувати. 1836 року недоїмки державних селян у Сумському, Охтирському, Лебединському повітах становили близько 5 млн. карбованців.
У відповідь на зростання експлуатації селяни посилювали боротьбу. В червні 1817 р. виступили проти поміщика кріпаки села Семереньок Охтирського повіту, в 1833 р.— села Великий Бобрик Сумського повіту. У 1855 р. селяни Великого Самбора Конотопського повіту відмовилися відбувати панщину. Одним з великих виступів сільськогосподарських робітників України восени 1858 р. був страйк робітників і селян, які працювали на цукроварні та бурякових плантаціях поміщика-підприємця Куколь-Яснопольського (Сумський повіт). Страйк придушили за допомогою військ.
Поміщики в своїх маєтках відкривали невеликі підприємства, здебільшого для переробки сільськогосподарської сировини. Поширеним було гуральництво, млинарство. 1831 року в селах Янковому Розі й Бочечках почали діяти перші цукроварні. В 1836—1840 рр. в Сумському повіті стали до ладу 9 цукроварень, а в 1839— 1858 рр. в Глухівському й Кролевецькому повітах —19 цукроварень. Ставали до ладу потужні капіталістичні цукроварні, які базувались на праці найманих робітників (у 1855 р. рафінадний завод на Хуторі-Михайлівському, 1869 р. Павлівський рафінадний завод у Сумах). Виникали й інші підприємства. У Ромнах відкрили полотняну мануфактуру, на якій працювало 86 вільнонайманих робітників. У с. Ретику Кролевецького повіту 1842 р. заснована одна з найбільших на Лівобережній Україні паперова фабрика. У 1839—1862 рр. існував фарфоровий завод у с. Волокитиному Глухівського повіту. Заводи, на яких виготовляли сільськогосподарські машини, устаткування для гуралень, цукроварень, суконних фабрик, олійниць, відкрили в Ромнах (1835 р.), на хуторі Дмитріївському Конотопського повіту (1841 р.), в с. Вишеньках Кролевецького повіту (1852 р.). Одним з найбільших підприємств вважався Шосткинський пороховий завод, на якому в 1859 р. працювало понад 3 тис. робітників.
Наприкінці 50-х рр. в Сумах, Охтирці, Глухові, Кролевці й Конотопі було понад 4 тис. ремісників. У Кролевці й повіті широкого розвитку набуло ткацтво, зокрема виготовлення узорчастих скатертин, рушників. У селах Глухівського й Охтирського повітів виробляли різноманітні дерев’яні предмети. Славились своїми виробами смілівські кожушники.
З розвитком промисловості на Сумщині зростало число робітників. їм жилося дуже важко. Робочий день на підприємствах був ненормований, заробітна плата мізерна. Робітники Шосткинського порохового заводу працювали без вихідних днів, жили в брудних, вогких і темних казармах, з наскрізними дірками в стінах. Лише дехто мав постелі. В 1859 р. 2910 робітників жили в казармах, розрахованих на 640 чоловік. Про охорону праці ніхто не дбав, тому часто траплялись смертні випадки й каліцтва робітників. На Шосткинському заводі в 1804, 1810, 1830, 1847 рр. сталися вибухи пороху, під час яких багато робітників загинуло, а ще більше дістали тяжкі каліцтва.
Розвиток промисловості, зростання міст, розклад натурального господарства створювали сприятливі умови для поглиблення внутрішнього ринку. В містах і містечках відбувалися ярмарки, базари. Всеросійське значення мали роменський (1852 р. переведений до Полтави), кролевецький і сумський ярмарки.
Населення багато терпіло від різних епідемій. В 30—40-х рр. XIX ст. лютували холера й цинга. Дуже поширеними були черевний тиф, дифтерія. Невеликі лікарні відкрилися в повітових містах лише в першій половині XIX ст.
Возз’єднання України з Росією значно прискорило розвиток культури українського народу. Вона зростала під благотворним впливом культури російського народу.
За 1675 р. є відомості про першу школу, яка існувала в Охтирці. У 1700 р. школи були вже в Боромлі, Тростянці. Лівобережна й Слобідська Україна в першій половині XVIII ст. відзначалась порівняно високим рівнем письменності. Так, 1732 р. на території Сумського й Охтирського полків було 72 школи, а на території Конотопщини, Глухівщини, Роменщини, що входили до складу Лівобережної України, у 1745—1747 рр.— 148. Проте в наступні роки кількість шкіл зменшилася. Це пояснювалося дальшим розоренням і закріпаченням селян та козаків, а також гнобительською політикою царизму. У 80—90 рр. XVIII століття в Сумах, Охтирці, Глухові, Кролевці, Конотопі, Ромнах, Путивлі були відкриті народні училища. На початку XIX ст. їх перетворили в повітові. В навчальних закладах, що існували на той час, вчилися головним чином діти привілейованих класів. В 1860 р. в Сумах відкрили публічну бібліотеку.
Суми, Лебедин, Охтирку, Боромлю та інші населені пункти в 70—80-х роках XVIII століття відвідав Г. С. Сковорода. В Ромнах, Глухові, Сварковому зупинявся М. В. Гоголь. Глухів він згадує у творах «Тарас Бульба», «Страшна помста», Ромни — в «Майській ночі». В 50-х роках XIX століття у Конотопі, Локотках, Кролевці побувала Марко Вовчок. У 1845 та 1859 роках Есмань, Глухів, Ромни, Лебедин, Кролевець, Гирівку (тепер с. Шевченкове Конотопського району), Лифине та інші населені пункти відвідав Т. Г. Шевченко. Його враження від краю відображено в повістях «Наймичка», «Капітанша», в щоденнику та ряді творів образотворчого мистецтва.
Для російсько-українського культурного єднання багато зробили уродженці м. Глухова український і російський композитор Д. С. Бортнянський (1751—1825), російський художник і педагог А. П. Лосенко (1737—1773). Ряд відомих мистецьких творів належать художнику уродженцю м. Ромнів Г. А. Стеценку (1710— 1781). Плідно працював композитор уродженець м. Глухова М. С. Березовський (1745—1777). Значний вклад у розвиток вітчизняної науки зробив перший учений-мінеролог уродженець Лебедина Ф. П. Мойсеєнко (1754—1781). Разом з М. В. Ломоносовим він є основоположником динамічного напряму в мінералогії.
В середині XVIII ст. в Глухові показував вистави стаціонарний театр. В Ромнах під час гастролей російських і українських труп у першій половині XIX ст. неодноразово виступали видатні майстри сцени — Михайло Щепкін і Карно Соленик.
Незважаючи на феодально-кріпосницький гніт, розвивалася народна творчість. По селах і містах мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, співці, які виконували для простого люду історичні пісні, думи. В середині XVIII ст. у Великій Писарівці відкрили шпиталь для сліпих бандуристів. Відтоді це село перетворилося на значний осередок кобзарського мистецтва на Україні. Народна творчість яскраво проявлялась у різьбярстві, золотарстві, килимарстві, ткацтві, художніх вишивках. Творами різьби по дереву прикрашали церкви, будинки, хати. В Ромнах у XVIII ст. працював талановитий різьбяр Сисой Шалматов. Золотарське мистецтво було поширене в Глухові, Лебедині, Охтирці, Сумах. У 30—50-х роках XVIII ст. відомими глухівськими золотарями були Матяш, Д. Герсанович, Я. Носович та інші. Лебединські, охтирські, сумські золотарі виготовляли дукачі, персні, серги, брошки. Чудові килими, прикрашені рослинним та геометричним орнаментом, ткали у Лебединському і Сумському повітах. У Лебединському повіті виготовлялись також плахти, створювались цікаві вишивки. Давнє походження мало мистецтво кролевецьких ткачів. У другій половині XVIII ст. відомими майстрами були кріпаки К. Бичко, Г. і П. Лисенки, С. Середченко, родина Облонських та інші. Поширеним було виробництво художніх кахлів (Глинськ, Краснопілля, Ворожба, Охтирка, Ромни, Тулиголове, Куземин, Суми). В Глухові, Глинську, Ромнах, Лебедині виготовлявся декоративний посуд. На Волокитинському фарфоровому заводі поряд з місцевими майстрами працювали запрошені з підмосковних фабрик живописці.
В цей період також розвивалася архітектура. В архітектурних пам’ятках Путивля, Сум, Охтирки, Глухова, Ромен яскраво виявився взаємовплив культур російського й українського народів, відбилися їх спільні художні ідеали й смаки. Найбільш відомими пам’ятками мурованого будівництва, що збереглися до наших днів і оберігаються державою, є Молчанський монастир в Путивлі (XVI—XVIII ст.), Миколаївська церква в Глухові (XVIII ст.), Святодухівський собор в Ромнах (середина XVIII ст.) та інші.
Глибока криза феодально-кріпосницької системи, поразка царизму в Кримській війні і селянські виступи примусили царський уряд у 1861 році скасувати кріпацтво. Селяни оголошувалися особисто вільними, проте були пограбовані. За поміщиками закріплювалося право власності на всі належні їм землі, а селянам надавалося лише право одержання садибної і польової землі на умовах непосильного викупу. До того ж більшість колишніх кріпаків одержала наділи менші й гірші в порівнянні з тими, якими вони користувалися до реформи. В Охтирському повіті в селян відрізали 32 проц. земельних угідь, у Конотопському — 40 проц. А в селі Тучному Лебединського повіту селянські наділи скоротилися на 64 проценти. Було й немало селян, що залишились без землі. В Конотопському повіті такі селяни складали 7,8 проц., Лебединському — 12 проц., Охтирському — 14,8 проц. У більшості повітів середній наділ на ревізьку душу становив 3 десятини. За земельні наділи селяни протягом 49 років мали сплатити поміщикам і казні величезні суми викупних платежів, які значно перевищували вартість відведеної їм землі. В Конотопському повіті викупна ціна землі перевищувала її ринкову в 2 рази, в Лебединському — в 2,7 раза, по окремих селах Роменського повіту — в 3 рази. Розрахунки щодо розмірів земельних наділів селян, податків і зборів, які вони повинні були платити, оренди землі, прибутковості селянського господарства, економіки та становища селян повітів краю в пореформений період (60—70 рр.) навів Карл Маркс у конспекті «Праць податкової комісії». Він показав, що внаслідок низької доходності землі більшість селян змушена була добувати кошти для сплати грошових повинностей різними заробітками: працювати на плантаціях і заводах, візникувати, займатись ремеслами й промислами. Наприклад, у Лебединському повіті при доходності землі в 2 крб. з десятини державні селяни повинні були платити подушних зборів (подушної податі й державного земського збору) та оброчного податку — 2 крб. З коп., а тимчасовозобов’язані селяни — 4 крб. 29 коп.
Пограбування викликало рішучий протест селян. Вже навесні 1861 р. селянський рух охопив Глухівський, Конотопський, Кролевецький, Сумський, Лебединський та інші повіти. Великий вплив на його піднесення мала антипоміщицька боротьба російського селянства. Сумський справник у рапорті па ім’я харківського губернатора вказував, що причиною заворушень селян Сумського повіту в квітні 1861 р. були революційні виступи в Курській губернії. Особливою стійкістю відзначилися виступи проти поміщика селян с. Водолаги Сумського повіту, які тривали з 1864 по 1871 рік.
Після реформи 1861 р. почала швидко розвиватися промисловість. Виникненню капіталістичних підприємств сприяло будівництво залізниць. У 1867—1870 рр. була збудована залізниця Київ—Курськ. 1877 року проклали залізницю Мерефа— Люботин—Суми—Ворожба. 1884 р. почався рух поїздів на Лібаво-Роменській залізниці. В 90-х роках стала до ладу залізниця Москва—Брянськ—Конотоп. Якщо наприкінці 40-х рр. XIX ст. в краї було понад 300 підприємств, то в середині 90-х рр. їх налічувалося близько 1000. Тут працювало до 22 тис. робітників. Найбільше було цукрових заводів. В Сумському повіті в 1898 р. на 10 цукрових заводах працювало 4,5 тис. робітників, а на решті 181 підприємстві — 3 тис. робітників. З галузей харчової промисловості, пов’язаних з переробкою сільськогосподарських продуктів, найбільш поширеними були винокурна, борошномельна, тютюнова.
Починаючи з 80-х років, значно змінюється структура промисловості. 1870 року починає працювати чавуноливарний завод у Свесі. В Сумах 1891 р. відкрилися чавуноливарний і механічний заводи, 1893 р.— механічні майстерні, 1896 р.— машинобудівний завод; у Конотопі в 1898 р.— механічний і чавуноливарний заводи. Такі ж підприємства діяли в Ромнах. Здебільшого це були досить значні для того часу підприємства. Наприклад, у 1902 р. на Сумському машинобудівному заводі працювало 492 робітники.
На початку XX століття темпи розвитку промисловості різко спали. Вибухнула економічна криза, і це призвело до того, що ряд підприємств на Сумщині, не витримавши капіталістичної конкуренції, закрився. На інших підприємствах скоротилося виробництво. Так, Сумський машинобудівний завод завантажувався роботою кожного року до 6 місяців. Робітники працювали у напівтемних і непристосованих приміщеннях. Будь-яка техніка безпеки праці була відсутньою. На більшості підприємств робочий день тривав 12 і більше годин. Заробітна плата робітників була дуже низькою. Так, наприклад, на підприємствах Конотопа, Свеси робітникам платили за день праці по 10—16 коп. Були дуже поширені штрафи, через які багато робітників, власне, не одержували зарплати. Становище трудящих погіршилось у зв’язку з промисловою кризою 1900—1903 рр. Зростала кількість безробітних.
Після реформи 1861 року поряд з промисловістю розвивалися кустарні промисли. Особливого поширення набули ткацький, деревообробний, гончарний. Крім того, кустарі виготовляли взуття, одяг, речі домашнього вжитку. Під час економічної кризи багато ремісників розорилося.
В пореформені роки капіталістичні відносини утверджувалися і в сільському господарстві. Стосовно до потреб ринку поміщики й куркулі розвивали ті галузі, які давали найбільші прибутки. В ряді повітів за рахунок скорочення посівних площ під зернові культури збільшувалися площі під тютюн, цукровий буряк. В. І. Ленін, аналізуючи розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної Росії, вказував, що тютюнництво стало галуззю торгового землеробства, зосередженою головним чином у руках капіталістичних господарств, і ілюстрував це положення на прикладі Роменського та інших повітів Полтавської губернії. Площі під посіви цукрових буряків були збільшені в Сумському, Охтирському й Лебединському повітах.
Основою напівфеодальних пережитків у сільському господарстві було поміщицьке землеволодіння. За статистикою 1905 р. в Кролевецькому, Глухівському й Конотопському повітах з 362 769 дес. приватновласницьких земель 173 677 десятин належало дворянам. У Путивльському повіті один з поміщиків мав 22 тис. десятин землі, в Глухівському й Лебединському повітах по 10 і 12 тис. десятин. Водночас постійно зростало куркульське землеволодіння. В той же час основна маса селянських господарств розорювалася. Напередодні першої російської буржуазно-демократичної революції у Конотопському, Глухівському й Кролевецькому повітах було 27,1 тис. малоземельних селянських господарств. Вони становили 39 проц. від усіх селянських дворів і володіли лише 18 проц. надільної землі. Багато господарств було безкінними. На Сумщині кількість безкінних дворів складала більш як третину.
Шукаючи виходу з скрутного становища, частина селян йшла в кабалу до поміщиків і куркулів. Поміщики й куркулі застосовували до селян, що орендували землю, напівкріпосницьку відробіткову систему. Ще жорстокіше експлуатували сільськогосподарських пролетарів цукрозаводчики.
Багато розорених селян йшли на далекі заробітки в Сибір, Середню Азію та інші місця. Найвищий процент відхідників на Сумщині давала Великописарівська волость, де у 80-х рр. XIX століття при населенні в 7 тис. чоловік близько 2 тис. брали щорічно дозвіл на тимчасовий відхід за межі волості. Тут з кожних ста працездатних селян відходило на різні заробітки 87 чоловіків і 8 жінок.