Конотоп, Конотопський район, Сумська область
Конотоп — місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване над річкою Єзучем (басейн Дніпра), за 129 км від обласного центру. Залізнична станція на лінії Київ—Москва. Населення — 70,1 тис. чоловік.
Час заснування Конотопа невідомий. Перша письмова згадка про нього належить до 13 березня 1638 року. Територія, на якій розташовувалось містечко, після Деулінського перемир’я 1618 року була під владою Польщі. Наприкінці 30-х років XVII ст. польсько-шляхетський уряд спорудив тут фортецю, яка мала стати опорним пунктом в його агресивних діях проти Російської держави. Польська шляхта жорстоко гнобила конотопських жителів — селян, козаків, міщан.
Під час визвольної війни українського народу (1648—1654) під проводом Богдана Хмельницького, в другій половині 1648 року, польські пани були вигнані з Конотопа, й він став сотенним містечком Ніжинського полку. Беручи активну участь у боротьбі проти польсько-шляхетського панування, жителі містечка виступали за возз’єднання України з Росією.
2 квітня 1649 року вони урочисто вітали російське посольство на чолі з Г. Унковським, яке прибуло на Україну для переговорів з Богданом Хмельницьким. За 5 верст від міста посланців братнього народу зустріли представники населення, сотник і понад 100 козаків з прапорами, «а у города стояли пешие люди по обе стороны с ружьем, а как вошли в город, и в городе стреляли ис пушек» — салютували.
Повернення польської шляхти після Білоцерківського договору 1651 року викликало нову хвилю народних повстань та переселення значної частини українців на територію Російської держави. Серед 2000 козаків, яких полковник І. Дзиковський у березні 1652 року привів до Путивля, було чимало людей з Конотопа. Як повідомляли путивльські воєводи, під час наближення шляхетського війська до міста «конотопці де черкасы и мещане все ис Конотопу и уезду вышли» .
3 радістю сприйняли конотопці рішення Переяславської Ради про возз’єднання України з Росією. В січні 1654 року 1151 житель міста (в т. ч. 615 козаків і 513 міщан) присягнув на вірність Російській державі. 3-го лютого того ж року, коли з Переяслава в Москву поверталося російське посольство, очолене В. В. Бутурліним,— йому назустріч виїхали конотопський і підлипнівський сотники з козаками і прапорами, а міщани біля в’їзних воріт піднесли хліб-сіль посланцям братньої Росії.
Конотопці рішуче виступили у 1659 році проти зрадника І. Виговського. В 1677— 1678 рр. конотопські козаки спільно з російськими військами воювали під Чигирином проти турецько-татарських орд.
Після возз’єднання України з Росією створилися сприятливі умови для зростання Конотопа. Розташований на важливому торговому шляху, він відігравав велику роль в економічних і культурних зв’язках українського і російського народів. Через Конотоп ішла жвава торгівля худобою, зерном і борошном, продуктами гуральництва, конопляною сировиною тощо. На ярмарки в Конотоп приїздили купці з мануфактурою, металовиробами та іншими товарами з Курська, Орла, Гомеля, Кром, Рильська та інших російських і білоруських міст.
Як видно з переписних документів за 1666 рік, у Конотопі налічувалось 474 двори, з них 210 господарств займалися хліборобством і скотарством, 40 — промислами й торгівлею, 47 — різними ремеслами — кравецьким, шевським, ковальським, гончарним, бондарським. На річці Єзучі було 6 водяних млинів, що належали сотенній старшині, яка одержувала від них значні прибутки. На цих млинах не лише мололи зерно і шеретували просо, а й валяли сукно.
В 50—60 роках XVII ст. Конотоп складався з трьох частин. У «великому місті» проживало бідне населення. В середині цього «міста» було «мале місто», де мешкали заможні козаки. В центрі «малого міста» знаходилися двори сотенної старшини.
Козацька старшина за рахунок населення швидко збагачувалась. Уже в кінці XVII ст. конотопський сотник Федір Кандиба мав 1730 селян-кріпаків і тисячі десятин найкращих земель, які він силою захопив у селян Курилівки, Стари, Загребелля, Совинки та інших навколишніх сіл. Сотник Кандиба чинив населенню різні кривди, забивав непіддатливих йому на кілька діб у колодки й немилосердно знущався, зганяючи їх таким чином з грунтів. Десятки тисяч десятин землі захопили Гамалій, Лизогуб, Парпура та інші представники старшини. Із зростанням феодального землеволодіння дедалі більше поглиблювався процес зубожіння селян, а також козаків, які ставали безкінними, розорювались і потрапляли в кабалу до сотенної козацької старшини, самодурство й неуцтво якої висміяв Г. Квітка-Основ’яненко в повісті «Конотопська відьма».
В 1708 році підчас Північної війни територія Конотопського повіту стала одним з театрів воєнних дій. Щоб не дати можливості гетьману-зраднику Мазепі перетворити Батурин в опорний пункт шведських інтервентів, російські війська на чолі з О. Д. Меншиковим оточили фортецю і 2 листопада 1708 року штурмом взяли її. В ході боїв з шведськими інтервентами російським солдатам активно допомагали козаки Конотопської сотні. Обурені зрадою Мазепи, козаки і селяни повставали проти його прибічників, зокрема ними був схоплений колишній начальник Батуринської фортеці. В листопаді 1708 року козаки Конотопської сотні за допомогою селян знищили шведський загін, яким командував генерал Лінрот.
На початку XVIII ст. населення, як і раніше, займалося землеробством і скотарством, а також торгівлею. Багато жителів міста вирощували ячмінь, жито, овес та інші культури, розводили овець, велику рогату худобу, зокрема волів, ремісникували. Окремі конотопські купці торгували худобою і зерном у містах Росії та Польщі.
З 1751 року за гетьманським універсалом Конотоп став на 30 років особистою власністю генерального обозного Кочубея. Становище основної маси населення ще погіршало. Селяни фактично були закріпаченими й, крім сільськогосподарських робіт, виконували різні повинності на користь старшини. Кріпаків позбавили найелементарніших людських прав. Козацька старшина, кріпосники чинили над селянами свавільний суд, що викликало численні протести. Наприкінці XVIII ст. в повіті прокотилася хвиля селянських повстань проти феодально-поміщицького гніту. Один із повстанських загонів на чолі з відомим ватажком, колишнім учасником Коліївщини, С. І. Гаркушею діяв і на Конотопщині. 15 червня 1782 року цей загін напав на маєток місцевої поміщиці Парпурихи. Забравши у неї 40 тис. крб. та різні коштовності, повстанці роздали їх бідним жителям, прислузі, чумакам, а жорстоку поміщицю добре провчили нагаями.
У зв’язку з новим адміністративним поділом Лівобережної України, в 1782 році Конотоп став повітовим містом Новгород-Сіверського намісництва. Створено було міське управління — магістрат. Хоча його посади юридично були виборними, але фактично їх захоплювали представники багатої верхівки. З 1796 року Конотоп — повітове місто Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії.
Конотопці 1812 року брали активну участь у боротьбі проти наполеонівської навали. Понад дві тисячі козаків і селян повіту воювали проти французьких інтервентів. 38 611 крб. добровільних внесків, багато різного одягу, худоби, продуктів, фуражу зібрало населення Конотопа для російських військ, які боролися проти іноземних загарбників. На полі бою під Бородіном козаки й ополченці Конотопщини проявили мужність, відвагу, геройство. Конотопці солдати Тарас Харченко, Сидір Шило, Микита Власенко, Петро Милешко разом з унтер-офіцерами Приваловим і Дригою увірвались в розташування батареї ворога, знищили канонірів і повернули гармати проти французів. У місті й досі зберігається бойовий прапор ополчення 1812 року — свідчення патріотичного подвигу конотопців, дружби українського і російського народів.
В першій половині XIX ст. в Конотопі збільшується кількість ремісничих майстерень, з’являються примітивні заводи — два воскобійні, медоварний. В місті налічувалося 198 майстрів, 183 робітники і 103 учні, а також 283 кустарі, що переважно займалися кравецько-шевським ремеслом та виготовленням хлібопекарських виробів.
У зв’язку зі збільшенням експорту хліба з України, торгівля ним посідала особливо важливе місце на конотопських ярмарках. Тільки в 1850 році, за неповними даними, в Конотопі було продано близько мільйона пудів хліба.
Хоча Конотоп став досить людним містом на Чернігівщині, медичне обслуговування в ньому перебувало в занедбаному стані. Лише в 1896 році там ввели посаду лікаря. Мало уваги приділялось освіті. Перший навчальний заклад — повітове училище для дворянських дітей —відкрито 1812 року. Тут навчалось у старших класах 14, а всього — 66 учнів. У 1839 році відкрили міське парафіяльне училище, а в 1842 році — дві приватні однокласні школи. Однак, більшість дітей залишалася неграмотною,
Уродженець Конотопа М. Й. Парпура (1763—1828), після навчання у Петербурзі, в кінці 80-х років розпочав літературно-перекладацьку, а згодом і видавничу діяльність. В 1798 році він підготував і своїм коштом, за допомогою російських друзів, видав у Петербурзі «Енеїду» І. П. Котляревського. Пізніше М. Й. Парпура працював професором Харківського університету.
Його молодий сучасник Я. І. Костенецький (1811—1884) в студентські роки (Московський університет) за участь в таємному гуртку Сунгурова 1831 року був арештований і зісланий на Кавказ рядовим у діючий полк. В 1842 році він вийшов у відставку і жив у Конотопі. Тут Я. І. Костенецький займався земською діяльністю, співробітничав у журналах «Современник», «Русский архив», «Основа» та інших, опублікував «Спогади про М. Ю. Лєрмонтова», «Записки про Аваринську експедицію на Кавказ».
Не раз бував у Конотопі великий російський письменник М. В. Гоголь. У повісті «Втрачена грамота» (1831) він описав один із своїх приїздів до міста. В 1859 році село Гирівку та Конотоп відвідав революціонер-демократ Т. Г. Шевченко, який багато років дружив з уродженцями Гирівки братами Михайлом, Федором та Олександром Лазаревськими. Крім них, поет особисто знав декількох конотопців, вів бесіди з місцевими кріпаками.
У 1861 році в Росії було скасовано кріпацтво. Переважній більшості жителів міста — селянам — реформа принесла особисту свободу, але матеріальне становище їх не поліпшилося. Кращі землі, ліси та інші угіддя залишилися у поміщиків. 11 684 ревізькі душі Конотопського повіту мали викупити 23 336 десятин землі й сплатити за неї 872 432 карбованці.
Після реформи значно швидше почала розвиватися промисловість. Одночасно з виникненням нових фабрик, заводів розгорнулось залізничне будівництво. Важливе значення для дальшого розвитку міста мало прокладення в 1867—1869 рр. Курсько-Київської залізниці, яка пролягала через Конотоп. Пізніше, після 1895 року, вона в поєднанні з лінією Конотоп—Москва утворила залізничний вузол і ще більше зв’язала місто з промисловими центрами країни. В 1868 році у Конотопі споруджено вокзал і паровозне депо, почали будувати Головні залізничні майстерні, що відкрилися 1869 року. В 1882 році став до ладу пивоварний, а 1898 року — чавуноливарний заводи. В кінці XIX ст. почали працювати ресорний і три цегельні заводи, майстерня ремонту сільськогосподарських машин, паровий млин тощо.
Вже на початку XX ст. в Конотопі налічувалось 35 промислових підприємств, де працювало близько 7 тис. робітників. Переважна більшість з них була зайнята в Головних залізничних майстернях, паровозному депо та інших службах вузла. Водночас з розвитком промисловості зростало населення міста. Якщо в 1859 році в Конотопі проживало 8977 чол., то в 1897 році тут було 18 441 чол. Робочий день на підприємствах Конотопа тривав 10—11 годин, а заробітну плату давали мізерну. Так, кваліфіковані робітники залізничних майстерень одержували в середньому 18—20 крб., стрілочники — 12—12,5 крб., сторожі — 3—3,25 крб. на місяць. Капіталісти на них систематично накладали штрафи. Надзвичайно погані були житлові умови. Робітники проживали в тісних і брудних казармах, або в навколишніх селах, де значно нижчою була плата за житло.
Жорстока експлуатація з боку капіталістів і політичне безправ’я викликали ненависть робітників до визискувачів, посилювали боротьбу за соціальне й політичне визволення. Під впливом зростання страйкової боротьби в країні і поширення марксистських ідей почали підніматися на боротьбу й робітники Конотопа. Першою спробою організованого протесту проти капіталістичної експлуатації був виступ понад 600 робітників Головних залізничних майстерень у липні 1899 року.
В день 1 Травня 1900 року на вулицях міста, в залізничних майстернях, паровозному депо й на станції Конотоп були розкидані листівки, які закликали робітників боротися проти гніту капіталістів і царизму. Наприкінці 1900 року в Конотопі виникла соціал-демократична група. Вона мала зв’язок з соціал-демократами Києва, Курська, Харкова. Її представники привозили звідти листівки, прокламації, революційну літературу, яку потім розповсюджували серед робітників Головних залізничних майстерень і чавуноливарного заводу.
Вирішальну роль у дальшому піднесенні політичної свідомості робітників Конотопа мав вихід ленінської газети «Искра», яку, починаючи з 1901 року, розповсюджували в Конотопі. 2 лютого 1902 року поліція заарештувала членів Конотопської соціал-демократичної групи П. М. Гуменного і Ф. А. Лазебникова, виявивши в них 9-й і 10-й номери газети «Искра». У техніка М. Ф. Смоловика тоді ж знайдено 9-й номер «Искры». В березні 1902 року серед робітників у великій кількості був розповсюджений 8-й номер газети.
Велику допомогу соціал-демократичній організації Конотопа подавали революціонери-професіонали, агенти «Искры», уродженці міста брати С. І. та І. І. Радченки. Обидва вони були членами керованого В. І. Леніним петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». С. І. Радченку належав план розповсюдження іскрівської літератури в Росії, який високо оцінив В. І. Ленін. У квітні 1901 року Володимир Ілліч писав С. І. Радченку: «Ваш спосіб поширення літератури цілком схвалюємо і радимо суворо додержуватись його, не слухаючи нічиїх порад і намов».
Влітку 1903 року розпочався страйк шести тисяч робітників Головних залізничних майстерень, паровозного депо та інших служб залізничного вузла, для придушення якого були викликані дві роти піхоти й сотня козаків. Але, незважаючи на криваві репресії, страйкарі продовжували боротьбу. Тільки після надіслання сюди нових військових частин царизмові вдалося 10 серпня 1903 року придушити страйк. Однак, боячись виникнення «нових безпорядків», капіталісти-акціонери були змушені збільшити заробітну плату чорноробам, відмінити штрафи й створити спеціальну комісію для перегляду розцінок на відрядні роботи.
Після придушення страйку поліція посилила репресії проти робітників Конотопа. Та незважаючи на це, вони під керівництвом соціал-демократичної організації готувалися до нових боїв. Влітку 1904 року в Конотопі створено нелегальну друкарню, де передруковували листівки, надіслані з Петербурга і Москви.
Трудящі Конотопа взяли участь у першій російській буржуазно-демократичній революції 1905— 1907 рр. Страшна звістка про розстріл петербурзьких робітників 9 січня 1905 року викликала велике обурення серед робітників міста. Були проведені нелегальні збори і масовки робітників. На знак солідарності з робітниками Петербурга протягом січня — лютого 1905 року відбулися страйки й демонстрації.
Втілюючи в життя настанови III з’їзду РСДРП, більшовики Конотопа, значно посилили свій вплив на робітників, розповсюджували праці В. І. Леніна — «Падіння Порт-Артура», «Аграрна програма російської соціал-демократії» та програму РСДРП, організували видання листівок з політичними вимогами.
Революційна боротьба робітників Конотопа, що наростала з місяця в місяць, особливого розмаху набрала в дні Жовтневого всеросійського політичного страйку 1905 року. 10 жовтня застрайкували робітники Головних залізничних майстерень, до яких приєдналися робітники паровозного депо, вагонної дільниці. Боротьбою керував страйковий комітет на чолі з більшовиками Я. Г. Смоловиком і М. Р. Санжаревським. Було створено бойову робітничу дружину в складі 50 чоловік, яка здійснювала охорону революційного порядку в місті. За прикладом робітників Петербурга й Москви залізничники на загальних зборах 28 жовтня 1905 року обрали Раду робітничих депутатів (Раду уповноважених) станції Конотоп у складі 86 членів. Рада робітничих депутатів стала справжнім господарем на Конотопському залізничному вузлі. Вона увільнила тоді від адміністративних обов’язків начальника залізничних майстерень та ряд інших службових осіб, які жорстоко ставились до робітників, зупинила всю роботу на залізничному вузлі, в результаті чого було паралізовано рух поїздів на лініях Москва—Київ, Воронеж—Гомель.
Коли 7 грудня 1905 року в Москві почався страйк, ранком 8 грудня застрайкували й робітники Конотопського залізничного вузла, а вдень відбулась багатотисячна демонстрація. Колони демонстрантів зі співом «Інтернаціоналу» і «Марсельєзи» вирушили від станції до центру міста, де відбувся мітинг. Виступаючий тут більшовик С. Сова-Степняк закінчив свою промову закликами — «Хай живе свобода!», «Геть царя-кровопивця Миколу Романова!». Власті 10 грудня оголосили в Конотопі воєнний стан, ввели сюди каральні загони та військові частини. У відповідь на репресії царських сатрапів страйкарі вивели з ладу всі 58 паровозів, що стояли в депо, і водогін, розбили семафори, телеграфні апарати, залізничні стрілки тощо. До Конотопа прибули адмірал Дубасов, а трохи пізніше начальник департаменту поліції Пантелеев. Тільки за період з 14 грудня 1905 року до 15 січня 1906 року було заарештовано й віддано до суду 213 найактивніших учасників страйку та звільнено з роботи багатьох робітників.
1906 року Конотопський комітет РСДРП видав окремою листівкою ленінську статтю «Проект звернення до виборців» тиражем 20 тисяч примірників, і розповсюдив її серед робітників та селян. Продовжуючи репресії, поліція 13 січня 1907 року розгромила підпільну друкарню Конотопського комітету РСДРП, провела арешти серед робітників. У цей же час вона конфіскувала 5 примірників праці В. І. Леніна «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції».
Після поразки революції партійна організація міста продовжувала випускати листівки, прокламації, успішно використовувала передвиборчу кампанію до III Державної думи для зміцнення зв’язків з трудящими міста і села. Протягом вересня— жовтня 1907 року Конотопський комітет РСДРП надрукував дві листівки, в яких викривалась антинародна суть тодішнього виборчого закону. Листівки закликали робітників до організованості і єдності в боротьбі за інтереси робітничого класу. 6 листопада 1907 року поліції вдалося заарештувати і віддати до суду десять активних учасників революційного руху, у т. ч. Ф. І. Проценка, О. А. Литвиненка, К. Т. Неровню, Д. М. Микитенка. Втративши найактивніших працівників, партійна організація фактично перестала існувати. Революційну роботу серед трудящих вели окремі члени партії.
Дуже важливу роль у дальшому зростанні політичної свідомості робітників Конотопа відіграли історичні рішення VI (Празької) Всеросійської конференції РСДРП 1912 року і більшовицька газета «Правда». Наприкінці 1912 року робітникам Конотопа пощастило одержати декілька номерів «Правды». Газета справила величезне враження. В листі до редакції вони писали: «…газета «Правда» освітлює нам шлях до боротьби за ясне майбутнє». В 1913 році передова частина робітників створила гурток «правдистів», на основі якого в перші дні Лютневої революції була створена більшовицька партійна організація. З її ініціативи серед робітників розгорнулося збирання добровільних внесків до «Залізного фонду «Правды», а також для допомоги страйкуючим робітникам заводу «Новий Леснер» у Петербурзі.
Хоч Конотоп був повітовим містом, однак вигляд мав непривабливий. Власті міста майже не дбали про його благоустрій. Так, у 1895 році на утримання поліції і тюрми вони витратили 6898 крб., міської думи — 4507 крб., а на благоустрій — лише 1021 карбованець. Охорона здоров’я в місті перебувала у зовсім незадовільному стані. Першу амбулаторію відкрито на початку другої половини XIX ст., а земську лікарню — 1870 року. Лікарня мала всього 16 ліжок і розрахована була на хворих цілого повіту.
Переважна частина жителів міста не мала можливості вчитися. В 1897 році 73 проц. чоловіків і 95 проц. жінок Конотопа не знали грамоти. На початку XX ст. в місті працювали 2 церковнопарафіяльні й одна приватна школи. В 1905 році тут відкрилося комерційне училище, де навчалося 220 учнів — діти заможних громадян. Першу бібліотеку, з досить незначним книжковим фондом, у місті відкрито в 1901 році. За користування книжками земство встановило грошову плату.
З Конотопом другої половини XIX ст. пов’язані діяльність і життя багатьох діячів культури. Уродженцем Конотопа є український і російський бібліограф С. 1. Пономарьов (1828—1913). Протягом десяти років тут жив і працював білоруський поет-демократ Ф. К. Богушевич (1840—1900), який після придушення польського повстання 1863 року, переховуючись від переслідувань, переїхав на Україну. Кілька разів приїздив сюди І. Ю. Рєпін(1844—1930). У травні 1871 року Конотоп відвідав П. 1. Чайковський (1840—1893)1. В лютому 1910 року тут побував М. М. Коцюбинський (1864—1913). Він познайомився з матеріалами судового процесу над групою сільських багатіїв, які в 1905 році вбили у селі Вихвостові Чернігівської губернії 16 бідняків. Цю подію, як відомо, письменник відобразив у другій частині повісті «Fata morgana».
Коли влітку 1914 року почалася перша світова війна, незважаючи на репресії царизму военного часу, на нелегальних зборах і масовках викривались загарбницькі плани імперіалістичних блоків, закликались робітники до посилення боротьби проти війни і самодержавства. Скориставшись тим, що через залізничну станцію Конотоп проходило багато військових ешелонів на Південно-Західний фронт, більшовики проводили серед солдатів бесіди, в яких таврували імперіалістичну політику царизму.
Відразу після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції конотопські більшовики вийшли з підпілля. З березня 1917 року відбулися перші легальні збори Конотопської організації РСДРП з участю ряду активних учасників революційного руху на Конотопщині. Було обрано партійний комітет у складі П. І. Новикова (голова), В. А. Преображенського, І. М. Марути, І. Т. Марченка, К. Т. Неровні, О. Ф. Овсянникова та інших. Партійна організація на кінець квітня 1917 року виросла до 207 членів. За прикладом робітників Петрограда 5—7 березня 1917 року на станції Конотоп обрали Раду робітничих депутатів.
Рада робітничих депутатів прийняла рішення про введення восьмигодинного робочого дня в Головних залізничних майстернях, паровозному депо, на станції та в інших службах залізничного вузла. В березні 1917 року тут почали створюватися професійні спілки. В першій половині березня 1917 року більшовики Конотопа створили бойову робітничу дружину. Керівником її був обраний слюсар залізничних майстерень І. М. Петрушенко. Дружина охороняла найбільш важливі об’єкти: станцію, залізничні майстерні, паровозне депо, залізничний міст через річку Сейм.
У квітні 1917 року на відкритих партійних зборах залізничного вузла, де, крім більшовиків, було кількасот безпартійних робітників, обговорили «Квітневі тези» В. І. Леніна. Присутні повністю схвалили ленінські тези.
Після липневих подій більшовики Конотопа створили кілька загонів Червоної гвардії чисельністю близько 500 чоловік, подбали про зміцнення Ради робітничих депутатів, бо там переважали есери й меншовики. 18 вересня 1917 року на засіданні Ради за пропозицією більшовиків було усунуто від керівництва старий виконавчий комітет і обрано новий на чолі з більшовиком І. М. Марутою. В цей час до Конотопа на допомогу партійній організації з Києва приїздили більшовики-агітатори В. М. Примаков, Є. Б. Бош, І. Ю. Кулик та інші. їх приїзди й виступи допомогли місцевим більшовикам у боротьбі за маси перед Великим Жовтнем. Так, на привокзальній площі станції Конотоп 27 вересня 1917 року відбувся двотисячний мітинг робітників і солдатів, які заслухали доповідь Є. Б. Бош про поточний момент. У прийнятій резолюції учасники мітингу одностайно засудили політику меншовиків та есерів, заявили про необхідність скликання II Всеросійського з’їзду Рад.
Звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді Конотопській! комітет РСДРП(б) одержав 26 жовтня 1917 року. За ініціативою більшовиків 2 листопада 1917 року відбулося об’єднане засідання Ради робітничих депутатів станції Конотоп і представників військових частин, на якій було створено Раду робітничих і солдатських депутатів, загальноміський Конотопський військово-революційний комітет у складі 7 чоловік. До ревкому увійшли чотири більшовики — П. І. Новиков (голова), Є. Д. Дубовик, М. 3. Мануїльський, О. Ф. Овсянников. 3-го листопада ревком розповсюдив у повіті повідомлення про зосередження влади в руках Ради робітничих і солдатських депутатів. За рішенням ревкому з тюрми звільнено політичних в’язнів, до всіх міських органів самоврядування, для здійснення контролю за їх роботою, було призначено комісарів. Під впливом більшовиків гарнізон міста вирішив підтримати владу Рад.
Але проти ревкому і Ради робітничих і солдатських депутатів розгорнули ворожі дії місцеві органи буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Вони спочатку (до прибуття сюди їх військ) змушені були рахуватися з впливом на маси Ради робітничих і солдатських депутатів та військово-революційного комітету. Згодом місцеві органи Центральної ради розпочали збройну боротьбу проти трудящих міста. 28 листопада 1917 року на станцію Конотоп прибули два «курені смерті», курінь «січових стрільців» і артилерійська бригада, з допомогою яких Центральній раді вдалося роззброїти солдатів місцевого гарнізону, розігнати Раду робітничих і солдатських депутатів. Комітет РСДРП(б) і ревком тимчасово пішли в підпілля. Перемога націоналістичної контрреволюції в Конотопі була тимчасовою.
Конотопські більшовики П. 1. Новиков, В. Я. Бабко, О. Ф. Овсянников у грудні 1917 року в Харкові брали участь у роботі 1 Всеукраїнського з’їзду Рад. Повернувшись у Конотоп, вони розгорнули підготовку до повстання проти ворогів Радянської влади. В зв’язку з переможним наступом радянських військ Конотопський комітет РСДРП(б) разом з ревкомом у ніч з 9 на 10 січня 1918 року підняли збройне повстання. На кінець дня 10 січня воно закінчилося розгромом «куренів смерті» й «січових стрільців». Вся влада перейшла до рук ревкому. «Повсталі,— говорилось у повідомленні командування радянськими військами— захопили великі склади зброї, воєнного спорядження і бойових припасів, у тому числі до 20 кулеметів, 8 гармат, кілька тисяч гвинтівок і т. п.».
25 січня 1918 року відкрився повітовий з’їзд Рад, у роботі якого взяло участь близько 600 делегатів Конотопщини. З’їзд одноголосно схвалив ленінські Декрети про мир і землю, прийняв постанову про негайне введення робітничого контролю на всіх підприємствах. На з’їзді обрано виконавчий комітет в складі: П. І. Новикова (голова), О. Ф. Овсянникова, Д. І. Мозженка, І. М. Марути, П. Коломійця та інших. Виконуючи рішення з’їзду, повітвиконком запровадив робітничий контроль, приступив до виконання ленінського Декрету про землю.
Але дальші кроки соціалістичного будівництва були перервані початком наступу австро-німецьких окупантів, закликаних Центральною радою. Більшовики Конотопа розгорнули роботу щодо мобілізації трудящих на боротьбу з інтервентами. В другій половині лютого 1918 року відбувся повітовий селянський з’їзд, який проходив під лозунгом «Всі сили на розгром німецьких імперіалістів!».
В найкоротший час було створено три червоногвардійських загони, один з яких під командуванням М. Є. Вакуленка на початку березня 1918 року відбув у напрямі Києва для боротьби з німецькими окупантами. Тоді ж, 6 березня 1918 року, постановою ревкому Конотоп був оголошений на воєнному стані, а 12 березня 1918 року в місті запроваджено стан облоги. Терміново провадилась евакуація промислового устаткування до Курська. Під тиском переважаючих сил окупантів червоно-гвардійські загони за рішенням ревкому в ніч з 17 на 18 березня 1918 року залишили Конотоп і відійшли в напрямі залізничної станції Мельня. Тут протягом кількох днів точилися жорстокі бої з німецькими окупантами. Смертю героя в цих боях загинув командир одного з червоногвардійських загонів, керівник Конотопської партійної організації П. І. Новиков. Під Конотопом з окупантами вів бої Харківський червоногвардійський загін на чолі з М. О. Руднєвим. Сюди прибули перший і другий соціалістичні загони під командуванням К. Є. Ворошилова та О. Я. Пархо-менка, які разом з іншими частинами Червоної Армії в районі Грузьке-Дубов’язівка зупинили наступ кайзерівців.
Окупанти разом з українськими буржуазними націоналістами перед цим вдершись у Конотоп, відновили буржуазно-поміщицькі порядки, запровадили режим кривавої військової диктатури і тільки протягом травня—червня 1918 року розстріляли понад 370 жителів, а близько 7000 чоловік заслали в концтабори в районі Пінських боліт. Незважаючи на жорстокий терор окупантів, у кінці травня 1918 року відбулася перша конференція підпільних більшовицьких організацій, на якій було обрано партійний повітовий комітет і створено ревком.
Велику мобілізуючу роль у розгортанні визвольної боротьби трудящих проти німецьких загарбників відіграли рішення 1 з’їзду Комуністичної партії України, що відбувся у Москві в липні 1918 року. В роботі з’їзду брали участь делегат від Конотопської партійної організації К. Т. Неровня та уродженець міста Конотопа партійний працівник С. А. Сова-Степняк. Трудящі міста після рішень 1 з’їзду КП(б)У посилили боротьбу проти окупантів. У середині липня 1918 року розпочався страйк залізничників України. 19 липня до нього приєдналися і робітники Конотопського вузла. В ніч на 26 липня підпільники вибухом бомби пошкодили кілька вагонів німецького ешелону та зруйнували залізничну колію біля урочища Котлована, після чого рух німецьких ешелонів припинився. Про роботу підпільного партійного комітету міста на 11 з’їзді КП(б)У (друга половина жовтня 1918 р., Москва) інформував делегат від Конотопської партійної організації У. Р. Стоян.
Внаслідок ударів повсталих робітників і селян України та під впливом листопадової революції в Німеччині окупаційні війська почали залишати зайняту територію. Але владу в місті захопили війська контрреволюційної петлюрівської Директорії. 21 січня 1919 року Новгород-Сіверський полк під командуванням Т. Черняка вибив петлюрівців з Конотопа. Вся влада перейшла до ревкому. Знову вийшла з підпілля більшовицька організація, яка вже на середину лютого 1919 року об’єднувала 150 членів партії. 7 квітня 1919 року був обраний міський комітет КП(б)У в складі І. М. Марути, К. Т. Неровні, В. М. Яценка та інших. Багато трудящих міста влилося до лав Червоної Армії, було організовано загін для боротьби з бандитизмом, відновлено випуск воєнної продукції на підприємствах. Активним помічником партійного комітету стала комсомольська організація, створена в січні 1919 року.