Краснопілля, Краснопільський район, Сумська область
Краснопілля — селище міського типу, залізнична станція. Розташоване в долинах річок Сироватки, Закобиллі й Тонкої, за 40 км від обласного центру. Дворів — 2621, населення — 9000 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Михайлівна, Михайлівське, Новодмитрівка, Таратутине.
Виникнення Краснопілля пов’язане з будівництвом Бєлгородської оборонної лінії, призначеної для захисту південних кордонів Російської держави від грабіжницьких наскоків кримських і ногайських татар. Близько 1640 року спорудили невеличкий острог — укріплення Краснопілля. Будували його й несли сторожову службу російські служилі люди.
Починаючи з 1651 року, поселення швидко зростало. Сюди рушила сила українських селян і козаків — утікачів від польсько-шляхетського гніту. Російський уряд, зацікавлений у залюдненні прикордонних земель, заохочував утікачів селитися в цьому краї.
Наприкінці 50-х років XVII ст. Краснопілля стало сотенним містечком Сумського слобідського полку. З часом дедалі зростало його значення як оборонного пункту, а вже у 1673 році тут виникла чимала фортеця, де мешкало 1136 чоловік.
Неодноразово в ті часи Краснопілля зазнавало ворожих нападів. Так, 1659 року татари пограбували й забрали в полон багато населення Краснопільської сотні. Вони нападали на містечко 1663 й 1668 років. Місцеві козаки в складі Сумського полку брали участь у багатьох військових походах проти спільних ворогів українського й російського народів.
В зв’язку з перенесенням кордону Російської держави далеко на південь Краснопілля втрачає значення оборонного пункту.
Після реорганізації 1765 року слобідських полків Краснопілля стало військовою слободою Сумської провінції. За адміністративною реформою 1782 року цю слободу включено до складу Охтирського повіту Харківського намісництва. Після перетворення Харківського намісництва 1796 року в Слобідсько-Українську губернію з наступним перейменуванням її 1835 року в Харківську Краснопілля лишилося волосним центром і на початку XX століття.
Від самого початку заселення Краснопілля урядова політика ставила козацьку старшину і духовенство у привілейоване становище, завдяки чому вони прибрали до своїх рук багато земель навколо містечка. Значною мірою до цього спричинилося і скуповування земель розбагатілою полковою та сотенною верхівкою. Розорення внаслідок військових походів та часті неврожаї змушували бідноту позбуватись земельних ділянок. Цим користались сумські полковники Кондратьєви. Так, після голодного 1699 року група краснопільців поступилася за гроші своїми землями Г. Кондратьеву. До 1706 року козацька старшина заволоділа землями російських служилих людей, які на цей час розпродали власні грунти і виїхали звідси.
Із зростанням землеволодінь поглиблюється соціальне розшарування, збільшуються групи населення, феодально залежного від козацької старшини і духовенства. В 1732 році 59 проц. населення становили підпомічники, закріплені за старшиною, 4 проц.— підсусідки й наймані робітники, які не мали своєї власності. їх експлуатували на різних роботах хазяї —власники дворів. До 18 проц. зросло число селян, які працювали тоді на поміщика по 2 дні щотижня.
Позиції панівних класів посилилися в процесі ліквідації полкового устрою. Козацька старшина здобула права дворянства і поряд з духовенством стала найбільшим феодалом. Поручик Янпольський став власником кількохсот десятин землі і 255 кріпаків, протоієрей Успенського собору прибрав до своїх рук хутори Гребельки, Ступівку, Петровський, Ярківський і 114 кріпаків.
В кінці XVIІІ ст. в Краснопіллі з прилеглими населеними пунктами жило понад 2400 державних селян і близько 800 кріпаків. Через 60 років кількість державних селян збільшилась до 3560 душ, а кріпаків — до 8364.
Життя селян дедалі гіршало. Все обтяжливішими ставали податки, якими обкладалися державні селяни. З 1776 року по 1824 рік подушна подать зросла майже у 10 разів. Крім того, їх зобов’язували давати рекрутів у війська, відбувати різні повинності: шляхову, підводну тощо.
Вже в першій чверті XIX ст. вони терпіли через малоземелля. Становище не поліпшилось і після запровадження з 1837 року замість подушної податі оброку із земельної площі і з доходів від промислів. Ще гірше жилося кріпакам. Панщина на початку XIX ст. зросла до 3—4 днів на тиждень.
Напередодні реформи підкраснопільські помістя скупив генерал-майор Е. К. Петерс. У селі Успенці, на хуторі Ступівці та в інших місцях до нього переходить 1282 дес. землі і 284 кріпаки. Його дружина одержала в спадщину хутір Гребельки з 185 дес. землі і 85 кріпаками.
Серед навколишніх сіл Краснопілля славилося своїми ярмарками, де продавали сільськогосподарські продукти, коней, велику рогату худобу, вівці, птицю, рибу, сіль, кустарні вироби, тканини, посуд. Товари привозили з Сум, Курська, Рильська, Обояні та інших міст.
Кріпосництво згубно позначилося на культурному розвитку села. 1732 року в слободі, існувало три школи, засновані козацькою й сільською громадами. Працювало тут 5 учителів. Кожна з шкіл, як правило, мала по 30—40 учнів. У 1857 році на все село лишилося дві парафіяльні школи.
У процесі здійснення реформи 1861 року колишні кріпаки фактично обезземелилися. Після реформи у поміщиків Петерсів було 1358 дес. землі, а у 369 селян — тільки 109 десятин.
Краснопільські поміщики, неспроможні господарювати на капіталістичних засадах, незабаром після реформи продали свої помістя в селі Успенці, на хуторах Гребельках, Ступівці ревельському купцеві Карлу Вейссе, який разом з братом у 90-х роках володів 2901 десятиною землі і 1574 дес. лісу.
В другій половині XIX — на початку XX ст. Краснопілля поступово зростало. В 1886 році в ньому мешкало 5656 чоловік, а в 1913 — 7468.
Брати Вейссе на куплених землях заснували великі економії, де висівали цукрові буряки, вирощування яких потребувало значних трудових затрат. Сотні селян змушені були працювати, одержуючи за робочий день, що тривав улітку до 14 годин, мізерну платню: чоловіки — 60 коп., а жінки — 35 коп. На початку XX ст. оплата знизилась відповідно до 40 і 30 копійок.
Економічному розвитку Краснопілля сприяло прокладення через слободу Бєлгород-Сумської залізниці, будівництво якої почалося 1898 року. Перший поїзд пройшов тут 2 серпня 1901 року. Краснопілля стало станцією цієї залізниці.
Після спорудження залізничної станції багато краснопільців стали перевозити вантажі від станції до цукрових заводів, збудованих в Славгороді, Мезенівці, Угроїдах. Заробітки візників були мізерними.
Прогресуюче зменшення селянських наділів, низькі заробітки призводили до гострої класової боротьби. Після реформи ні на рік не припинялися самовільні порубки лісів.
У серпні 1900 року стався виступ краснопільських селян, коли повірений нащадків Вейссе зробив спробу заорати 16 десятин Ромашевого лугу, де селяни общини віддавна випасали худобу й домашню птицю. 17 серпня, тільки-но з’явилися вейссівські орачі, натовп жінок, озброївшись палицями, не дав їм працювати. Був викликаний поліцейський урядник. Очолені X. Бесараб, жінки рушили назустріч йому з вигуками: «Луг наш, на луг нікого не пустимо!». 22 серпня сталася сутичка між селянами та десяцькими і соцькими, присланими для придушення виступу. Місцева влада жорстоко придушила заворушення. 37 його учасників, притягнутих у цій справі, засуджено до тримісячного арешту, а 3-х — до чотиримісячного тюремного ув’язнення.
Особливо зростав селянський рух під час першої російської революції 1905— 1907 рр. У листопаді 1905 року відбувся виступ наймитів хутора Петровського. Вони вимагали зменшення робочого дня й збільшення заробітної плати, зрівняння оплати праці жінок і чоловіків, поліпшення харчування, усунення ненависних наглядачів та сторожів, дозволу пасти худобу на полях економії, зменшення орендної плати за землю.
Наляканий управитель викликав роту солдатів. Але заробітчани стояли на своєму. В грудні відбувся загальний сход. Поряд з економічними були висунуті й політичні вимоги. Учасники сходу зажадали негайно усунути з посад волосного старшину, писаря й старосту, а також земського начальника й пристава, як таких, що захищають інтереси багатіїв. Заворушення почалися й в інших економіях. Побоюючись народного гніву, власники на свій кошт понад рік утримували в Успенській економії загін козаків. Сповнена ненависті до гнобителів, краснопільська біднота в цей час вирубала майже всі приналежні їм ліси.
Революціонізуючий вплив на краснопільців справляли місцеві залізничники. Дізнавшись про Грудневе збройне повстання московського пролетаріату, вони оголосили страйк на його підтримку.
Піднесенню політичної свідомості селян сприяв приїзд 40 сумських робітників. 11 грудня, прибувши в слободу, вони викривали брехливу суть царського маніфесту від 17 жовтня, підкреслювали спільність інтересів робітничого класу й селянства. Куркулі й крамарі задумали вчинити розправу над посланцями сумських робітників, однак біднота зірвала цей підступний задум.
Напружене становище зберігалося в слободі і економіях протягом наступного 1906 року. Влітку у деяких власників були потравлені сінокоси. Кілька разів відбувалися сутички між біднотою і військовим загоном.
На початку 1907 року влада вдалася до розправи над учасниками революційних заворушень. Двох керівників селянських виступів Плескача й Пилипця поліція кинула за тюремні грати. Сумський окружний суд постановив: зобов’язати краснопільську общину виплатити власникам вирубаних лісів понад 40 тис. крб., що призвело незаможних членів общини до повного розорення.
Після запровадження столипінської реформи прискорилося класове розшарування села. Збільшилася кількість куркульських господарств. 1913 року їм, поміщикам, церквам і Ряснянському монастирю належало 5023 дес. орної землі, а 79,6 проц. бідняцьких господарств — лише 1752 десятини.
Розвиток охорони здоров’я в пореформений період майже не відбувався. Невдовзі після утворення земств відкрилася невеличка дільнична лікарня, в якій працювали 1 лікар, 2 фельдшери, 1 акушерка.
Не здобула після реформи розвитку й народна освіта. 1866 року в слободі лишилась одна парафіяльна школа, яку відвідувало 50 хлопчиків і 12 дівчаток. Єдиним учителем був піп. Коли Охтирське земство поцікавилося, чому так мало дітей вчиться, з села надійшла відповідь: «Через нестатки батьків…»3. В 1886 році відкрилася земська початкова школа, яку відвідувало 115 хлопчиків і 13 дівчаток, навчали їх З вчителі. Проте й вона мало вплинула на підвищення рівня освіти серед населення. Не маючи змоги регулярно відвідувати заняття, в 1887 році із 131 учня лише 29 складали екзамени, а витримало їх всього 6. У 1905 році відкрилася друга земська початкова школа (жіноча), в 1907 році — двокласна земська школа, пізніше — 3 початкові школи. Поява нових шкіл суттєво не поліпшила освітню справу. Майже половина дітей шкільного віку лишалася поза школою. Напередодні першої світової війни тільки 16,4 проц. краснопільців знали грамоту.
В роки першої імперіалістичної війни економічне становище трудящих значно погіршало. Господарства сільської бідноти занепадали через нестачу робочих рук та безперервні реквізиції коней і провіанту для армії. Зростала дорожнеча.
Лютневу революцію населення зустріло, сподіваючись на мир та землю. Але невдовзі трудящі переконалися: будь-які сподівання на поліпшення становища за Тимчасового уряду марні.
Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Краснопіллі стало відомо наприкінці жовтня. Цю звістку трудящі зустріли дуже радо. Широкий відгук серед населення знайшов ленінський Декрет про землю.
Радянську владу в Краснопіллі проголошено на початку січня 1918 року волосним ревкомом. Біднота одержала майно, інвентар і худобу з панських економій. Велась підготовча робота до розподілу поміщицьких та куркульських земель.
На початку квітня 1918 року Краснопілля окупували німецькі війська, закликані буржуазно-націоналістичною Центральною радою. Відновлювалися старі порядки. Тривали безперервні грабежі. Щодня із залізничної станції вирушали до Німеччини поїзди з награбованою продукцією. Жителі Краснопілля не корилися загарбникам. Десятки краснопільців, серед них П. В. Безкоровайний, І. А. Котенко, О. М. Міщенко, П. Д. Литвин, І. І. Стрілецький, влилися восени до партизанського загону П. С. Багацького, сформованого в селі Покровці.
В середині грудня партизанський загін К. Г. Лепехи, рухаючись з Миропілля, зайняв Успенку — околицю Краснопілля. Водночас сюди підійшов партизанський загін П. С. Багацького. Об’єднаними силами вони визволили селище від німецько-гайдамацьких військ, захопивши на залізничній станції багато вагонів з добром, награбованим окупантами, зокрема 38 вагонів цукру.
Владу в Краснопіллі очолив волосний ревком. Після волосного з’їзду Рад у січні 1919 року обрано волвиконком. До його складу ввійшли Г. Т. Нестеренко (голова)1 2, С. Г. Іванов, М. С. Мартиненко та інші.
Відновлення революційного порядку й подання всебічної допомоги Червоній Армії — такі першочергові завдання здійснював ревком, а потім — волвиконком. Активно допомагав їм комітет бідноти, створений наприкінці грудня 1918 року і очолений селянином-бідняком М. І. Данильченком. Вживалося найенергійніших заходів для виконання продрозкладки, велась боротьба з куркулями, які намагалися зірвати хлібозаготівлі.
Земельний відділ волвиконкому й комітет бідноти склали списки безземельних та малоземельних селян і навесні наділили їх землею.
Період мирного життя тривав недовго. З півдня насували банди генерала Дені-кіна. В липні відбувся масовий вступ селян до Червоної Армії. У цей час в Сумах на Павлівському (нині Червонозоряному) рафінадному заводі було сформовано Краснопільський загін добровольців. Вирушаючи на фронт, бійці загону звернулися до трудящих з закликом приєднатись до них, щоб «захищати Радянську владу червоною гвинтівкою».
Денікінці захопили Краснопілля в середині серпня 1919 року. Вони вчинили жорстоку розправу над населенням, яке активно підтримувало» Радянську владу, розстріляли міліціонера В. С. Кононенка та групу полонених червоноармійців. Ні на один день не припинялися реквізиції худоби, хліба, сіна.
Вільно зітхнули трудящі на початку грудня 1919 року, коли до Краснопілля вступили бійці 46-ї дивізії 14-ї армії.
За здійснення невідкладних заходів щодо зміцнення Радянської влади взявся новоорганізований волосний ревком. Ревком долав величезні труднощі, спираючись на підтримку трудящих. Виявлялася постійна турбота про виконання продрозкладки, допомогу сім’ям червоноармійців, а також потерпілим від білогвардійців, про забезпечення шкіл і лікарні дровами.
На початку квітня 1920 року волревком передав свої повноваження обраному на волосному з’їзді Рад волвиконкому, який очолив комуніст О. П. Різниченко. Розгортання радянського будівництва стало більш інтенсивним після утворення того ж місяця волосного комуністичного осередку з 7 чоловік. Опорою волвиконкому й партосередку був волосний комітет незаможних селян, створений у липні 1920 року. Між незаможниками було розподілено 1712 десятин землі. Решта бідняцьких господарств одержала наділи протягом першої половини 1921 року, коли в куркулів відрізали ще 1063 десятини землі.
Незабутньою подією в житті краснопільців стало створення у вересні 1921 року перших колгоспів «Червоний серп» і «Червоний мурашник». Невеликі були ці господарства: перше об’єднувало 9 дворів, друге — 7. Перші успіхи виявилися скромними. Але дедалі міцніючи, вони власним прикладом переконували селян у перевагах колективного господарювання.
Сільськогосподарські артілі відчували постійну турботу Радянської влади. Підтримка ця не обмежувалася допомогою живим і мертвим інвентарем, передачею їм частини націоналізованих житлових і господарських приміщень. Приділялася увага й організаційному зміцненню колгоспів. За рекомендацією волвиконкому головою артілі «Червоний серп» обрали колишнього голову волвиконкому, здібного організатора Г. Т. Нестеренка.
Щоб залучити найширші маси до участі в громадській праці, відбувалися суботники. У 1920 році успішно пройшли «Тиждень праці» і «Тиждень пораненого червоноармійця», у 1921 — «Тиждень дітей» і «Тиждень допомоги Донбасу».
Близько до серця сприйняли краснопільці тяжке лихо, яке спіткало трудящих Поволжя й Південної України. Після недороду 1921 року населення там голодувало. В Краснопіллі утворилася волосна комісія допомоги голодуючим. Улітку 1922 року вона зібрала 979 пудів продовольства.
З утворенням у грудні 1922 року комсомольського осередку молодь енергійно взялась за соціалістичну перебудову села, брала активну участь у здійсненні хлібозаготівель, в організації весняних посівних кампаній, допомагала сім’ям бідняків та червоноармійців ліквідувати неписьменність.
1923 рік приніс істотні зміни в адміністративному статусі Краснопілля. З березня воно — центр новоутвореного Краснопільського району Сумського округу.
За нового адміністративного поділу політичне й господарське життя Краснопілля помітно пожвавилося. Розгорнули діяльність райком партії, райвиконком.
Яскравим виявом інтернаціональних почуттів трудящих Краснопілля і всього району було створення 1923 року районної комісії, що займалась збиранням відрахувань німецьким робітникам, які в цей час вели гострі класові бої.
З глибоким сумом зустріли краснопільці звістку про смерть В. І. Леніна. 23 січня 1924 року відбулося траурне засідання президії райвиконкому з участю партійно-радянського активу.
Тривав рух за створення колективних господарств. У 1924 році було засновано третій Краснопільський колгосп «Червоний орач». Розвитку бідняцьких і середняцьких господарств сприяли сільськогосподарське, меліоративне, бурякове і машинне товариства. 1926 року в селі з’являється перший трактор.
Лісові багатства, якими володіли колись місцеві поміщики, доглядались і примножувались Краснопільським лісництвом. Важливу роль в економічному розвитку відігравала залізнична станція.
Відрадні зміни сталися в системі охорони здоров’я. На кінець 1925 року хворих доглядали 2 лікарі, 2 фельдшери і акушерка. Діяла аптека, працювали дитяча консультація і дитячі ясла на 50 місць.
Вживалося енергійних заходів щодо піднесення рівня освіти. Колишню двокласну школу восени 1920 року перетворили на семирічну. Професійну освіту місцева молодь набувала в художньо-керамічній школі, заснованій у вересні 1920 року.
Серйозна увага приділялася ліквідації майже суцільної неписьменності серед, дорослих. 1920 року відкрили школу грамоти. В 1921 році утворено волосну надзвичайну комісію боротьби з неписьменністю, яка організувала в Краснопіллі кілька пунктів лікнепу. На 1926 рік кількість грамотних зросла до 59 процентів.
Розгорталася культурно-масова робота. В Краснопіллі запрацювали сільбуд, хати-читальні, народний театр, бібліотека.
Будівництво нового життя здійснювалося в умовах гострої класової боротьби. 1920 року під час виконання продрозкладки стався куркульський заколот. Краснопільські комуністи разом з міліцією ліквідували його. Добровільний кавалерійський загін, створений волкомнезамом з 16 чоловік, до літа 1921 року знешкодив, дві банди, які тероризували населення. Остаточно бандитизм ліквідували наприкінці 1925 року.
На базі трьох існуючих сільськогосподарських артілей в січні 1930 року створюється колгосп «Перше травня».
Протягом перших трьох місяців 1931 року організували ще 5 артілей — ім. Фрунзе, ім. Шевченка, «Червоний степ», ім. XII з’їзду Рад f «8 Березня». Окремі з новоутворених господарств були невеличкими, тому 1932 року колгоспи ім. XII з’їзду Рад і «8 Березня» об’єдналися в один, названий «Перша п’ятирічка».
З 1932 року Краснопілля — центр однойменного району Харківської області^ а з 1939 року — Сумської. Селом суцільної колективізації Краснопілля стало в березні 1933 року після утворення на сільських околицях ще трьох колгоспів.
В 1930 році створено Краснопільську МТС1 2, яка відіграла значну роль в організаційно-економічному зміцненні колгоспів. Якщо в 1933 році МТС мала 34 трактори і 2 комбайни, то напередодні Великої Вітчизняної війни — 124 трактори і 28 зернових комбайнів. Політвідділ МТС, створений 1933 року, гуртував партійний і комсомольський актив у колгоспах, приділяв велику увагу партійній освіті, добору кадрів.
Значного розмаху набуло соціалістичне змагання. Серед колгоспних трударів ширилося ударництво. В господарстві «Перша п’ятирічка» самовіддано працювали ланкова Г. М. Савченко, конюх В. М. Янков та інші.
Полум’яним пропагандистом соціалістичних перетворень стала районна газета «Колгоспник Краснопільщини», перший номер якої вийшов 23 лютого 1932 року. В 1933—1934 рр. виходила також газета «За більшовицькі колгоспи» — орган політ-відділу Краснопільської МТС.
Зростали лави комуністів Краснопілля. 26 первинних партійних організацій працювало в селі напередодні Великої Вітчизняної війни.
Успіхи, досягнуті колгоспами Краснопілля, переконливо свідчили, яким життєдайним є колгоспний лад. Нову хвилю політичного й трудового піднесення викликало соціалістичне змагання за право брати участь у Всесоюзній виставці сільського господарства. Зростали колгоспні врожаї. Якщо колгосп ім. Фрунзе 1938 року зібрав в середньому по 7,5 цнт зернових, а також по 121 цнт цукрових буряків, то в 1939 році — відповідно по 11,2 і 168 цнт. У колгоспах з’явилися великі тваринницькі ферми. Свиноферма колгоспу «Перше Травня» в 1937—1938 рр. одержувала по 17,7 ділового поросяти від кожної свиноматки, а передовий свинар С. І. Петров — по 17,9. На колгоспних ланах відзначалися механізатори Краснопільської МТС. Тракторист І. В. Голота трактором ЧТЗ 1938 року виробив 1006 га умовної оранки.
Краснопільські колгоспи на всю область славилися рибними господарствами. В 1936 році вони виступили ініціаторами риборозведення. На допомогу їм прийшли російські друзі. Радгоспи «Спартак» і «Октябрь» з Курської області щедро ділилися з краснопільцями набутим досвідом.
В 1939 році з Краснопілля в Москву на ВСГВ поїхав один з найбільших в області загін передовиків. Учасниками її стали колгосп ім. Фрунзе, свиноферма колгоспу «Перша п’ятирічка» і завідуючий нею С. І. Петров, бригадир рибного господарства колгоспу «Перша п’ятирічка» Ф. С. Мартиненко, тракторист Краснопільської МТС І. В. Голота і ряд інших виробничників.
У передвоєнний період зростав обсяг промислової продукції. На початку 1930 року засновано торфоартіль «Брат шахтаря». Краснопільські майстри кераміки перейшли працювати на нововідкритий керамічний завод у Михайлівці. Розширювали виробництво маслозавод і промартіль ім. Мікояна, яка випускала харчові вироби, взуттєва артіль, металоремонтна, обозоремонтна, лозоплетільна і черепично-гончарна майстерні. 1940 року запрацювали райхарчокомбінат і райпромкомбінат, діяв вальцьовий млин.
Поліпшувалося медичне обслуговування населення. Працювала районна лікарня, відкрилися поліклініка, районна санітарно-епідеміологічна станція, два фельдшерські пункти. Діяли дитяча й жіноча консультація, аптека. Подавали допомогу хворим і вели профілактичну роботу серед населення 9 лікарів, 39 чоловік середнього медичного персоналу. Наймолодших мешканців села дбайливо доглядали в дитячих яслах, де було 65 хлопчиків і дівчаток. На початок 1931 року в основному ліквідували неписьменність дорослого населення. Всі діти шкільного віку відвідували школу. В середній, двох семирічних і Успенській початковій школах напередодні Великої Вітчизняної війни навчався 1331 учень. Їм передавали знання 55 учителів.
Провести своє дозвілля, культурно відпочити населення могло в районному будинку культури, в клубі колгоспу «Перша п’ятирічка» і в Успенському сільському клубі. З 1927 року працював районний кінотеатр; зростали фонди районної бібліотеки.
Коли гітлерівці віроломно напали на нашу країну, 1272 краснопільці відразу стали до лав Червоної Армії. Згодом до них приєдналося ще 203 односельці. Колгоспники відправили для потреб армії багато коней і автомашин. Самовіддано працюючи, жінки, підлітки, літні люди вчасно зібрали вирощений урожай. З наближенням ворога вивезли у Воронезьку область трактори Краснопільської МТС. Частина населення, виїхавши на Воронежчину, показувала зразки героїзму на трудовому фронті. Краснопільська комуністка В. Й. Холод очолила колгосп «Комінтерн» в Єлань-Коленовському районі, і невдовзі це господарство стало передовим.
Напередодні окупації у Краснопіллі створюється підпільний райком партії. Для роботи у ворожому тилу залишилися комуністи Н. В. Боярко, Д. В. Власенко, І. М. Лебідь, Й. Г. Гребченко, І. А. та О. А. Коваленки.