Миропілля, Краснопільський район, Сумська область
Миропілля (1968 року до нього приєднано села Пенянку й Студенок) — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі річки Псла, за 40 км від районного центру і за 25 км від залізничної станції Суджа. Дворів — 1968, населення — 5295 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Зелений Гай і Олександрія.
Археологічні пам’ятки свідчать, що територія сучасного села заселялася ще здавна. Тут збереглися залишки сіверянського городища і курганного могильника VIII—X ст. Про розвиток торгівлі того часу свідчить знайдений скарб з 295 арабських монет.
Миропілля засноване близько 1650 року. Першими поселенцями були вихідці з волинського містечка Миропілля, які тікали від польсько-шляхетського гніту. Осідали тут також і вихідці з Росії та Білорусії. Слобода була центром сотні і входила до складу Сумського полку. Спустошливі набіги кримських і ногайських татар примусили перших поселенців будувати укріплення навколо Миропілля, яке стало одним з острогів Бєлгородської оборонної лінії. 1670 року слободі надано статус міста, в якому наступного року проживало 2223 чоловіка. Навколо виникли слободи Пенянка, Студенок, Запсілля. З розширенням поселення 1671 року споруджується т. зв. великий острог. Тут існувала одна, а згодом — дві козацькі сотні. Крім того, в XVII ст. у фортеці перебувало чимало російських служилих людей. Чисельність гарнізону часом сягала 1 тис. чоловік. У боротьбі проти спільного ворога міцніли узи дружби між українським і російським населенням.
Царський уряд, зацікавлений «у зміцненні південних» кордонів держави, заохочував переселенців заселяти прикордонну смугу, надаючи їм різні пільги. Відбуваючи сторожову службу, вони одержували землю, мали право займатися різними промислами. Крім вільної займанщини, практикувалось і наділення жителів земельними ділянками. Але розподілялися вони нерівномірно. 1671 року сотники одержали наділи по 22,5 десятини, козаки — по 15, міщани — по 12 десятин. Козацька верхівка та церква всіляко утискували рядових козаків, розширяли свої володіння за рахунок общинної землі. Так, заможні козаки Безрученки захопили значну частину земель, що належали Миропільській общині. Жителі скаржилися, що Безрученки їх «б’ють і грабують», але уряд залишив без уваги їхні нарікання і закріпив за багатіями 229,5 десятини землі та 51 десятину лісу. До 300 десятин луків стали власністю сумського полковника Г. Кондратьева; за межуванням 1671 року місцеві попи одержали по 30 десятин поля і 60 десятин сінокосів. В результаті збільшувався прошарок козаків-підпомічників, підданих селян, підсусідків. Все більшого розвитку набували торгівля і млинарство. У Миропіллі в 1671 році було 2 греблі з 9 млинами. Належали вони сумському полковнику Г. Кондратьеву, місцевому духовенству і заможним козакам, які володіли також і торговими рядами, що налічували 61 крамницю.
Коли кордони Російської держави пересунулися далеко на південь, не стало потреби зберігати фортецю. Руйнувалися укріплення, скорочувався, а згодом і зовсім ліквідувався військовий гарнізон. У Миропіллі та навколишніх слободах 1773 року мешкало 5264 чоловіка. 1765 —1780 рр. місто було центром Миропільсько-го комісарства Сумської провінції. Для управління російським населенням у Миропіллі та на території, йому підпорядкованій, існувала воєводська канцелярія, яка підлягала спершу Курську, а згодом Бєлгороду. З утворенням 1780 року Миропільського повіту Харківського намісництва в місті та повіті існувало одне управління. Воєводську канцелярію було скасовано. З 1797 року Миропілля — заштатне місто, центр однойменної волості Суджанського повіту Курської губернії.
Після ліквідації полкового устрою Слобідської України козацька старшина здобула права дворянства, рядових козаків і підпомічників перевели у стан військових обивателів, а підданих селян покріпачили. Всього у Миропіллі жило 259 кріпаків, 89 проц. миропільців становили військові обивателі4. Податки, якими вони обкладалися, ставали дедалі обтяжливішими. До того ж військові обивателі поповнювали ряди рекрутів, відбували підводну, шляхову та інші повинності. Вже на початку XIX ст. більшість миропільських селян була малоземельною. Зростали недоїмки. Часто не вистачало хліба до нового врожаю. Становище військових обивателів не поліпшилось і після запровадження у 1837 роді оброку з земельної площі і з доходів від промислів замість подушної податі.
Наприкінці XVI11 — на початку XIX ст. у Миропіллі досить широко було розвинуте ремісництво. Шевське і ковальське ремесла завезли сюди переселенці з Волині. Поширилися ткацтво й кравецтво, набув розвитку шкіряно-шевський промисел. В 1780 році в ремісницьких майстернях був зайнятий 41 найманий робітник. Частина малоземельних селян працювала на 2 цегельних, кахельному і селітряному заводах. Розвиток ремісництва сприяв пожвавленню торгівлі. Миропілля ставало одним із кустарно-торгових центрів Курської губернії. З кінця XVII ст. у місті щороку відбувалося 3 ярмарки, а з початку XIX ст. їх кількість зросла до 5. Крім ярмарків, двічі на тиждень збиралися базари.
Напередодні селянської реформи 1861 року у Миропіллі проживало 9482 чоловіка. На той час за кількістю населення воно вважалося третім містом губернії (після Курська й Бєлгорода). Наприкінці XVІІІ ст. у Миропіллі працювали 3 парафіяльні школи, в кожній з яких навчалося по 30—40 дітей. Перед реформою в місті лишилася лише одна школа. Навчаючись у Суджанському повітовому училищі, до Миропілля неодноразово приїжджав М. С. Щепкін — у майбутньому великий російський актор.
Реформа 1861 року зберегла поміщицьке і церковне землеволодіння. Чотирьом церквам належало 1303 десятини землі, 680 десятинами володіли 6 місцевих поміщиків. Селяни ж одержали мізерні наділи, за які мали сплачувати значні гроші. Так, колишні кріпаки поміщика Гевлича одержали по 2,8 десятини на ревізьку душу. Ще менші наділи (по 2,5 десятини на ревізьку душу) одержали колишні військові обивателі, яких після реформи зрівняли з державними селянами. Вже через 20 років після реформи наділ на ревізьку душу колишніх кріпаків зменшився на 0,8 десятини, військових обивателів — на 0,5 десятини. На кожного їдця припадало ще менше— по 1,4 та 1 десятині, а наприкінці XIX — на початку XX ст.— по 0,75 десятини1.
У пореформений період переважна більшість миропільських селян була втягнута у товарно-грошові відносини. На своїх мізерних наділах вони почали вирощувати тютюн. Досить швидко Миропілля стало центром тютюнового виробництва в губернії. Після запровадження в 1882 році акцизу на продаж тютюну вирощування цієї культури в Миропіллі занепало. Заможні хазяї, маючи достатню кількість робочих рук і коштів, багатіли за рахунок розорення дрібних, економічно слабких селянських господарств. Загальний обсяг скуплених сільськими багатіями земель досяг 1883 року 991 десятини. Крім того, куркулі за безцінь орендували наділи 144 безтяглових господарств. Низький рівень обробітку землі в бідняцьких господарствах призводив до неврожаїв. Хліба у бідняків не вистачало, щоб прогодувати родину. З тяглом на той час стало ще гірше — половина дворів міста не мала коней і опинилася на грані цілковитого зубожіння.
На середину 80-х років промисли стали головним заняттям миропільців, землеробство відступило на другий план. Розвивалися ковальський, ткацький, гончарний та інші промисли. З’явилося багато нових — колісний, шапковий, роговий, ситний та інші. У пореформену добу значного розвитку набули промисли. В. 1. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» серед відомих промислових селищ і центрів «кустарних» промислів Курської губернії відзначав і Миропілля. Найбільш розвинутий тут був шкіряно-шевський промисел. На початку XX століття ним займалося 863 двори (4467 чоловік). У 19 дворах, зв’язаних з шкіряно-шевським промислом, на початку XX ст. працювали 81 наймит і 133 учні. Решта чинбарів і чоботарів перебувала в повній економічній залежності від місцевих і приїжджих скупників. За 16-годинний робочий день чоботар заробляв близько 40 коп., а чинбар — 60—75 копійок.
Політичне безправ’я, жорстока експлуатація, злидні штовхали бідноту на боротьбу проти гнобителів. 1905 року в місті відбувалися мітинги, на яких миропільці виступали проти самодержавства. Робітники шевської майстерні організували демонстрацію, її учасники несли червоні прапори і співали революційних пісень. Місцеві власті заарештували одного з організаторів революційних виступів. У відповідь зібралася багатолюдна сходка. її учасники вимагали звільнення арештованого і як заложника взяли пристава. З великим трудом поліція придушила цей виступ. Але заворушення не припинялися. У зв’язку з цим губернатор наказав розмістити в Миропіллі військовий загін. Найбільш активні учасники цих подій, зокрема Ф. Н. Волков, були віддані до суду і заслані до Вологодської губернії.
Селянські виступи у Миропіллі не припинялися і після поразки революції 1905—1907 рр. Біднота боролася проти аграрної реформи Столипіна, адже вихід з общини для малоземельних селян означав цілковите розорення. 7 липня 1912 року, дізнавшись про намір 28 односельців виселитися на відруби, члени Миропільської общини зібралися на сходку, щоб не допустити цього. 10 липня селяни-бідняки рушили на хутір Слушаєв і спалили житла та господарські будівлі, а також витоптали посіви тих, хто хотів одержати відруби. Прибулому загону поліції селяни вчинили опір, під час якого поранили справника. Наступного дня близько 2 тис. селян вийшло в поле, щоб перешкодити виділенню наділів. 12 липня повторилося те ж саме. На виїзді з Миропілля виросли барикади. Біля них сталася сутичка селян з представниками влади. Лише після прибуття до Миропілля стражників з кількох повітів комісія приступила до виділення відрубів. За участь у заворушенні було заарештовано понад 53 чоловіка, зокрема керівників виступу А. М. Крамаренка, X. М. Лопатку, І. І. Світличного, І. М. Сумцова, Ф. В. Скрипку.
Напередодні першої світової війни в місті працювали 3 цегельні заводи, 2 водяні млини і 3 парові млини, якими володіли монастир, а також куркулі. Набула розвитку торгівля. На ярмарках торгували хлібом, сіллю, кіньми, худобою, рибою, шкірами, виробами місцевих майстрів.
Наприкінці XIX ст. з утворенням Миропільської лікарської дільниці населення обслуговували лікар і акушерка. Лікарню на 10 ліжок відкрили в місті тільки в 1904 році. Медичну допомогу в ній подавали лікар, 2 фельдшери та акушерка. Працювала аптека. Однак для надання вчасної кваліфікованої медичної допомоги населенню цього було недостатньо.
В середині 70-х років XIX ст. у місті відкрито земську початкову школу. 1878 року тут були вже чоловіча й жіноча земські початкові школи. На 1912 рік у Миропіллі працювали 9 земських початкових шкіл, двокласне міністерське й приватне жіноче училища. Але більшість дітей з бідняцьких родин через нестатки залишалася поза школою або не закінчувала курсу навчання. 1913 року грамоту знали в Миропіллі лише 30 проц. населення. Перша бібліотека в місті була відкрита тільки 1895 року.
Перша світова війна важким тягарем лягла на плечі трудящого селянства. Господарства занепадали, бо не вистачало чоловічих рук. Підвищилися ціни на товари першої потреби. Наживалися на цьому куркулі, крамарі та поміщики.
Після повалення самодержавства в лютому 1917 року в Миропіллі відбулися багатолюдна демонстрація і мітинг. Червоні прапори замайоріли над миропільськими будівлями. Влада в місті перейшла до органу Тимчасового уряду — волосного громадського комітету. Водночас було створено волосний комітет селянських депутатів. Але життя сільської бідноти, дрібних ремісників не поліпшилося і після Лютневої буржуазно-демократичної революції. До громадського комітету ввійшли переважно представники місцевої буржуазії. Більшість у комітеті селянських депутатів захопили есери. Обидва органи влади всіляко підтримували політику Тимчасового уряду. У вересні, після підвищення цін на хліб, у місті почалися виступи бідноти.
Наприкінці жовтня до Миропілля надійшла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. На початку січня 1918 року в місті встановлено Радянську владу. Було створено революційну Раду. Проте есери, що проникли до неї, всіляко перешкоджали проведенню в життя декретів Радянського уряду. Колишні солдати-фронтовики рішуче виступили за здійснення ленінських декретів, наполягали очистити Раду від есерів. У лютому більшовики створили партійний осередок. Очолив його В. Г. Волков. Більшовики зміцнили свої позиції у Раді. Втілюючи в життя ленінський Декрет про землю, вони приступили до розподілу поміщицьких земель між сільською біднотою. Було переглянуте куркульське землекористування. Перші заходи радянських органів викликали опір контрреволюційних елементів. У березні 1918 року вони підготували заколот, але він був викритий.
Будівництво нового життя перервала навала австро-німецьких інтервентів. На заклик Курського військового революційного комітету миропільці піднялися на захист влади Рад. Більшовики Миропілля вступили до першого окремого Курського батальйону, частина жителів влилася до Суджанського партизанського загону.
Окупанти разом з гайдамаками вступили до Миропілля в середині квітня. Почалися поголовні грабежі мирного населення, численні реквізиції — до Німеччини відправлялися хліб, сало, худоба. У зв’язку з активними діями суджанських партизанів, окупанти змушені були постійно тримати в місті війська. Агітатори-більшовики, які з-за «нейтральної зони» пробиралися до міста, вели широку роз’яснювальну роботу не тільки серед місцевого населення, а й серед солдатів окупаційних військ.
25 листопада 1918 року 2-а Українська повстанська дивізія вступила до Миропілля. 26 листопада відбулося перше засідання Миропільського волосного військово-революційного комітету, його головою призначили Я. О. Ладного. Військревком очолив боротьбу проти петлюрівців. 7 грудня на пленарному засіданні військревкому і штабу 1-го полку Червоного козацтва відзначалося, що на той час повстанські війська очистили від петлюрівців великий район біля Миропілля. На початку грудня 1918 року до міста прибув 1-й полк Червоного козацтва, яким командував В. М. Примаков. Десятки миропільців пов’язали свою долю з цим полком. У місті була сформована сотня з бійців-інтернаціоналістів — німців, чехів, словаків, угорців, що перейшли на бік революції. Миропільський військревком всіляко сприяв штабу Червоного козацтва у поповненні бойового складу полку, постачанні його кіньми та фуражем.
Військово-революційний комітет, комуністичний осередок, ІДО відновив свою роботу 14 грудня, комітет бідноти (створений 10 грудня) основну увагу, насамперед, звернули на подання всебічної допомоги Червоній Армії. Було взято на облік продовольчі й фуражні запаси, а також майно поміщиків, куркулів, крамарів, що втекли з окупантами. 15 грудня відбувся 1-й волосний з’їзд Рад. 146 делегатів вітали російський пролетаріат, трудове селянство, особисто В. 1. Леніна і одностайно заявили, що не допустять повернення старих порядків і всі, як один, стануть на захист соціалістичної Вітчизни. На з’їзді обрали волосний виконавчий комітет. Створені при волвиконкомі відділи продовжували роботу, спрямовану на зміцнення Радянської влади в місті та волості. Куркулі намагалися зірвати мобілізацію в Червону Армію. Вони підбурювали новобранців на дезертирство, відмовлялися давати коней. На початку 1919 року контрреволюційні елементи організували заколот. Але органи Радянської влади, підтримані миропільською біднотою, ліквідували ного. Для охорони міста і підтримання в ньому революційного порядку сформовано міліцію. Поступово життя нормалізувалося. Біднота одержувала хліб із зсипного пункту. За ініціативою продвідділу жителі міста здали по 5 пудів картоплі з кожного двору і лишки посівного зерна для північних губерній Росії. Земельний відділ здійснив розподіл землі під яровий клин.
У зв’язку з загрозою наступу денікінських військ, у Миропіллі почалася мобілізація до лав Червоної* Армії. Першими захищати владу Рад пішли комуністи. Ввірвавшись у середині серпня до міста, денікінці почали дикі розправи над радянськими активістами, мирним населенням. Так, селянин-бідняк Ф. К. Бутенко був розстріляний за те, що кинув в обличчя білогвардійцям: «Ви воюєте за золоті погони». Денікінці відновили буржуазно-поміщицькі порядки. Білогвардійські частини, що проходили повз Миропілля або стояли тут, відбирали у селян рештки хліба, останню худобу. Серед тих, хто віддав своє життя у боротьбі проти денікінців,— перший миропільський комуніст В. Г. Волков, який загинув, виконуючи партійне доручення у ворожому тилу. 1967 року трудящі Миропілля встановили на його честь пам’ятник.
24 листопада 1919 року частини 46-ї стрілецької дивізії 14-ї армії вибили денікінців з міста. За допомогою політвідділу 46-ї дивізії створено волосний ревком, головою якого призначили комуніста С. В. Петренка. Він же став і волосним військовим комісаром. Відділи ревкому відразу ж взялися налагоджувати господарство в Миропіллі та волості. Першочерговим завданням була допомога частинам Червоної Армії зимовим взуттям, продовольством тощо. До 12 січня 1920 року миропільські чинбарі та шевці виготовили 1500 пар чобіт для бійців 46-ї дивізії 14-ї армії. Міська лікарня подавала допомогу пораненим червоноармійцям.
У січні 1920 року відновив свою діяльність партійний осередок, очолений С. В. Петренком. Через місяць за допомогою комуністів розгорнув діяльність комсомольський осередок. Спираючись на активну підтримку комуністів і комсомольців, революційний комітет у найкоротший час нормалізував життя міста. 27 червня 1920 року відбувся волосний з’їзд Рад, на якому було обрано волосний виконавчий комітет.
1920 року в місті мешкало 13 978 чоловік. З ліквідацією Суджанського повіту 1924 року Миропілля ввійшло до Борисовського повіту Курської губернії, а наступного року — до Грайворонського повіту.
Перехід до непу сприяв зміцненню бідняцько-середняцьких господарств. Уже в 1922 році були відновлені довоєнні посівні площі. В місті працювали 44 кузні, 5 маслобоєнь, 6 просорушок, 2 механічні млини. Знову набув розвитку шкіряно-шевський промисел.
Партійний осередок вів широку масово-політичну роботу щодо популяризації колективного землеробства. Дедалі більше жителів Миропілля вступало до різних колективних об’єднань. По закінченні громадянської війни в місті виникло споживче товариство. Через нього збувалася сільськогосподарська продукція, а також кустарні вироби. Кооперативні крамниці витісняли приватний сектор в торгівлі, пропонуючи жителям більш дешеву і якісну продукцію. 1921 року в Миропіллі створено деревообробну і шевську артілі. Найбідніші кустарі мали в них постійний заробіток. Відчутну допомогу одержували незаможники від сільськогосподарського кредитного товариства «Змичка», що існувало з 1924 року.
Початок колективізації сільського господарства в Миропіллі поклали 8 бідняцьких сімей з приміської слободи Пенянки. 6 березня 1921 року вони заснували колгосп «Зелений гай», головою якого обрали кандидата в члени РКП(б) А. К. Бутенка. Господарство мало 3 коней, 5 плугів, 3 борони. Поступово колгосп міцнів. Чимало зусиль до цього доклали комуністи, яких у березні 1923 року тут було 5 чоловік. Невдовзі господарство об’єднувало вже 16 сімей. Держава виділила колгоспникам культиватор, жатку, сівалку та інший реманент. Весною 1926 року через кредитне товариство «Змичка» колгосп одержав трактор «Фордзон». У квітні 1923 року виникло ще одне колективне господарство «Промінь». Поряд з обробітком землі, члени цієї артілі займалися ковальським і гончарним промислами.
Для залучення широких кіл трудящих до радянського будівництва при волвиконкомі було утворено комісії, які брали найактивнішу участь у збиранні сільськогосподарського податку, забезпеченні паливом і ремонті шкіл та лікарні, організації допомоги сім’ям червоноармійців.
Вже в перші роки Радянської влади сталися зміни в справі охорони здоров’я трудящих. До 35 збільшилася кількість ліжок у лікарні. Працювала також амбулаторія. Обслуговували населення 2 лікарі, 2 фельдшери і 3 акушерки.
Успішно проходила робота щодо ліквідації неписьменності. 1921 року в Миропіллі було 5 початкових і неповна середня школи. Працювало в них 34 вчителі. Органи Радянської влади виявляли повсякденну турботу про найменших громадян Миропілля. 1921 року тут діяли 2 дитячі садки. Серйозна увага приділялася ліквідації неписьменності серед дорослого населення. На початку 1921 року було створено волосну надзвичайну комісію по ліквідації неписьменності. Організовувалися пункти лікнепу, два з них — спеціально для допризовників. Багато уваги приділялося політичній і культурно-освітній роботі серед населення. У 1923 році тут організовано осередок МОДРу. У Миропіллі працювали 4 хати-читальні. З наступного року розгорнули роботу робітничо-селянський клуб, народний театр. Заново довелося створювати бібліотеку, книжковий фонд якої загинув при денікінцях.
Будівництво нового життя проходило в умовах жорстокої класової боротьби. Куркулі намагалися зірвати організацію колгоспу «Зелений гай». Вони з-за рогу стріляли в радянських активістів, грабували населення. Для боротьби з куркульським бандитизмом був створений бойовий загін.
Успіхи в господарській і культурній діяльності трудящі Миропілля пов’язували з ім’ям В. І. Леніна. Дізнавшись про тяжку хворобу В. І. Леніна, вони восени 1923 року надіслали на його ім’я телеграму, в якій щиро вітали вождя світового пролетаріату й висловлювали сподівання, що в «недалекому майбутньому Ілліч знову буде біля керма державної машини і знову вестиме пролетаріат по шляху до світової соціалістичної революції». Великим болем відгукнулася в серцях трудящого селянства смерть В. І. Леніна. В листопаді 1924 року жителі Миропілля взяли участь у збиранні коштів на спорудження пам’ятника Іллічу в Курську.
Про громадську активність жителів Миропілля свідчить збільшення кількості членів партосередку. Якщо 1920 року осередок налічував 6 членів партії, то через З роки — 14. У Миропіллі 1924 року було створено волосний партійний комітет. Комуністи широко залучали до роботи комсомольців, осередок яких у 1923 році об’єднував 16 юнаків та дівчат. Вмілою політмасовою роботою комуністи виховували у трудящих почуття радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму. 4,3 млн. крб. в березні 1922 року зібрали миропільці для голодуючих Поволжя. У колишньому Білогорському монастирі волвиконком відкрив для дітей, що прибували з Поволжя, дитбудинок. В 1924 році миропільці подали грошову допомогу ленінградським робітникам, потерпілим від повені. Успішно проходили тижні фронту, допомоги сім’ям червоноармійців, селянина та інші.
Президія ВЦВКу, неухильно дотримуючись принципів ленінської національної політики та враховуючи економічне й культурне тяжіння деяких районів Курщини до України, 21 березня 1927 року прийняла рішення про перехід Миропілля й кількох сіл Миропільської волості до складу Української РСР. З вересня того ж року місто стало центром новоутвореного Миропільського району Сумського округу. З 1932 року Миропілля — село і як центр району ввійшло до Харківської, а з 1939 року — до Сумської областей. До кінця 1927 року в Миропіллі виникло 3 сількомнезами — Миропільський, Пенянський і Студенський. їх роботу скеровував райкомнезам, утворений 12 лютого наступного року. КНС захищали інтереси бідняцько-середняцької маси, брали активну участь у здійсненні всіх політичних і господарських кампаній. Активна підтримка кооперації партійними і радянськими організаціями сприяла зміцненню існуючих товариств і виникненню нових з виробничим ухилом. Наприкінці 1920-х років створюються тваринницько-молочарське, зернове, бурякове, птахівниче, садово-городнє товариства, 2 меліоративні товариства. Все більше кустарів вступали до кооперації. У кінці 20-х років 7,5 тис. чоловік займалося промислами. Восени 1927 року засновано другу шевську артіль «Стяг праці». Держава допомагала майстерням обладнанням, кредитами, замовленнями. За прикладом чоботарів наступного року деревообробники, ковалі, ситники, гончарі, кравці, корзинники об’єдналися в артілі «Перемога», «Прогрес», «Відродження», «Спільна праця», «Власна праця». Залучення сільської бідноти у товариства й артілі сприяло більш активній участі селян у соціалістичному будівництві.
Сергій Олександрович
| #
Комунністична брехня: читаємо «Будівництво нового життя проходило в умовах жорстокої класової боротьби.» — розуміємо знищувались всі незгодні, читаємо » Для боротьби з куркульським бандитизмом був створений бойовий загін» — розуміємо — відбувався національно визвольний спротив місцевого селянства, який жорстоко придушувався. Читаємо «1920 року в місті мешкало 13 978 чоловік. З 1932 року Миропілля — село і як центр району ввійшло до Харківської, а з 1939 року — до Сумської областей.» — розуміємо що в результаті геноциду українського народу кількість мешканців скоротилася в рази. Читаємо «Будівництво нового життя перервала навала австро-німецьких інтервентів.» — розуміємо УНР відновила контроль над своїми територіями за допомоги союзників згідно брестського договору («Брестський мир»). Читаємо «Військревком очолив боротьбу проти петлюрівців. » — розуміємо російські більшовики знищували демократичний уряд УНР.
Читаємо «За ініціативою продвідділу жителі міста здали по 5 пудів картоплі з кожного двору і лишки посівного зерна для північних губерній Росії. » — розуміємо військовий комунізм в дії — продрозверстка — пограбування місцевого селянства і голод — перша спроба перед 1932-1933рр. 100 років втрачених можливостей, міліони втрачених життів.
Reply